NB! - Україна Incognita

NB!

Своєрідний світоглядний переворот в умах традиційно налаштованої публіки здатна спричинити нова книжка знаного українського історика, доктора історичних наук, провідного наукового співробітника відділу зарубіжних джерел Інституту української археографії та джерелознавства НАН України Володимира Потульницького «Корона та ціна: Історіософія династичної історії Центральної та Східної Європи IX—XVIII ст.» (Львів: ВД «Наутілус», 2018). Як уже зрозуміло з назви, автор запрошує до нетрадиційних для нинішньої історичної науки роздумів про історією України та довколишніх земель — в тому сенсі, що пропонує розглядати цю історію не як сукупність епізодів «народно-визвольної боротьби» за державу, а як неперервний ланцюг взаємопов’язаних державницьких кроків спадкових володарів цих земель.
Розмови і суперечки про історію України, а особливо її ХХ століття, будь то на вузьких вулицях Львова чи високих пагорбах Києва, у вогких поліських лісах чи на сонячних одеських пляжах, врешті зведуться до протистояння лише двох поглядів — перемогли чи програли. Приклади ілюструватимуть зради і тріумфи, перевороти і повернення, декрети і директиви, і за тим поставатимуть десятки ймовірних варіантів нереалізованого минулого. Проте, погодьтеся, історія України ХХ сторіччя — це значно більше, ніж сума особистих історій видатних людей того часу.
Вже згаданий нами сучасний фінський історик Ейно Кейтола дуже доречно наводить у своєму дослідженні «Шлях Фінляндії до свободи» воістину єзуїтське висловлювання Сталіна з його виступу (як наркома у справах національностей) на засіданні ВЦВК у Петрограді (квазі-парламенту). Ось слова майбутнього Великого Вождя (22 грудня 1917 року): «Якщо ми уважніше подивимося на картину отримання фінляндської незалежності, то ми побачимо, що фактично Рада Народних Комісарів дала свободу...
Попри помітну ідеологічну й політичну відчуженість між обома велетнями української духовності їм, проте, була властива і певна близькість та спільні риси політичної орієнтації. В’ячеслав Липинський увійшов в українське суспільне життя на початку ХХ століття як послідовний прихильник державної незалежності України, утвердження української самостійницької політичної думки. На цей час в українському русі відбулися суттєві зміни, викликані його політизацією, творенням політичних партій і появою в їхньому середовищі концепцій самостійної української держави. З цим процесом пов’язаний і відхід Івана Франка від сповідуваної ним певний час марксистської ідеології й федералістських принципів щодо перспективи міждержавних взаємин України з Росією.
...27 травня 1945 року. «Злата Прага». Столиця Чехії, звідки щойно, буквально 18 днів тому, було вигнано нацистів, наповнена не лише жителями міста, які ще, може, неповною мірою відчули, що війна, нарешті, завершилася — після шести років жорстокого поневолення. У місті над Влтавою було багато і радянських солдатів, у тім числі й таких, що виконували «спеціальні завдання». І співробітників НКВД — вони дуже швидко з’явилися в місті. І сумнозвісних «СМЕРШівців» — теж. Ці «фахівці» добре знали свою справу. Знали, кого, де й задля чого треба шукати.
Сильний — завжди добрий. Принаймні, так заведено вважати. І крім того, сильний — завжди гордий. Він ніколи не допустить, щоб його бодай у чомусь принизили — так само, як ніколи не принизить іншого, слабшого за себе. Герой нашої розповіді, якого на початку ХХ століття цілком заслужено називали «найсильнішим спортсменом планети», «чемпіоном чемпіонів», оцей неписаний кодекс честі засвоїв ще з самого малечку. І самовіддано — навіть у скрутні часи — дотримував його все життя.
Створену у результаті Другої світової війни соціалістичну систему регулярно лихоманило. Керівництво Радянського Союзу ціною неймовірних зусиль ледь встигало «розрулювати» економічні негаразди та політичні кризи, які перманентно виникали у Чехословаччині, Болгарії, Польщі, Угорщині, не гребуючи при цьому й військовим втручанням, чим ще більше загострювали суспільні проблеми у власній країні та створювали собі головний біль на міжнародній арені. У 1967 році у суспільну стагнацію почала стрімко занурюватися Чехословаччина. Політична закостенілість і особиста обмеженість президента і партійного очільника Чехословаччини неосталініста Антоніна Новотного пришвидшили зростання невдоволення керівництвом країни не лише у середовищі народних мас, але й у самій владній верхівці.
Роман «Чорна рада» Пантелеймона Куліша має тривалу історію. Основний час роботи над твором припав приблизно на 1843—1844 рр. Розгром Кирило-Мефодіївського братства на початку 1847 р. поклав край видавничим і науковим планам Куліша. Письменник зазнав репресій. Його заслали до Тули, де він провів три роки (1847—1850). До смерті царя Миколи І в 1855 р. Куліш мав обмежені можливості видавати свої твори. Лише з приходом нового царя, Олександра ІІ, починається процес лібералізації режиму. Ось тоді, в 1857 р., письменник видав «Чорну раду».
Що скаже «середньостатистичному» українцеві ім’я Теодора Людвіга Візенгрунда Адорно (11.09.1903 — 06.08.1969)? Дуже мало або ж і майже нічого. Так, звісно, професіонали-фахівці (історики, культурологи, соціологи, дослідники мистецтва) швидко дадуть відповідь: йдеться про одного з найбільш глибоких філософів ХХ століття, дослідника «пасток» і «прірв» тоталітарного суспільства та його свідомості (і не лише тоталітарного, а й водночас знавця кризи культури демократичних країн Заходу середини й кінця минулого століття), соціолога, музикознавця, композитора; всесвітньо відомі його праці ( німецькою та англійською мовою) «Діалектика просвіти» (1947), «Авторитарна особистість» (1950), «Естетична теорія» (1970), стаття «Про опрацювання минулого» (1954).
Взаємини України та Німеччини (а також їх союзників у Першій світовій війні, насамперед — Австро-Угорщини) — тема, що не залишає байдужими ні прихильників історії, ні шанувальників політики сьогодення. На міждержавному рівні їх започатковували сто років тому — з відомих переговорів у Брест-Литовську. Тоді представники Німеччини поставили перед своїми українськими візаві питання руба: вони прагнуть укласти мирну угоду з Українською Народною Республікою (далі — УНР), але ж не можна її підписати з автономною часткою незрозуміло якою майбутньої федерації. Таким чином рішуче підштовхнули керманичів Української Центральної Ради (далі — УЦР) до важкого для них слова — незалежність.

   
  • Останні коментарі

    Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар