NB! - Україна Incognita

NB!

Розпочате газетою «День» висвітлення історії Галицько-Волинської держави вимагає з’ясування цілої низки дискусійних питань. Який погляд істориків на ці питання? Де, в яких архівах чи археологічних розкопках шукати відповіді? Адже часто сприйняття цієї держави диктувалося поглядом північного сусіда, що виходив з його імперських намірів підпорядкувати собі сусідні території. З проханням надати коментарі щодо цих проблем ми звернулися до завідувача кафедри середніх віків та візантиністики Львівського національного університету ім. І. Франка, доктора історичних наук, професора Леонтія Войтовича.
У наш час з новою пристрастю починають точитися дискусії щодо історії Галицько-Волинської держави. Проте значною мірою все залежить від того, якою джерельною базою користуються наші вчені. Для з’ясування питання про джерела дослідження історії даної держави ми звернулися до укладача збірника документів із проблематики цієї доби Олександра КУЧЕРУКА.
Шлях, який впродовж століть пройшов білоруський народ — трагічний, жорстокий, важкий, але водночас і шлях людської гідності, шлях опору деспотизму й насильству над особистістю, — може бути чудовим аргументом на користь слів Нобелівського лауреата, визначного польського поета Чеслава Мілоша: «Пам’ять — це наша сила. Той, хто живий, здобуває мандат від тих, хто замовчав назавжди». Якби та пасивна частина білоруського суспільства (втім так само, як і українського), котра воліє триматись осторонь соціальних потрясінь і буревіїв, — якби вона знала, скільки життів, крові, жертв найкращих людей країни було за багато віків історії свідомо віддано тими білорусами, які, свідомо, самовіддано виборювали «європейський вектор» розвитку рідної землі (користуючись сучасними термінами), то, очевидно, сама духовна атмосфера у наших білоруських друзів була б зовсім іншою.
У радянський час Великдень, як і решту релігійних свят, українцям доводилося святкувати майже підпільно. У Кіровограді зруйнували Знаменську церкву на Биковому та Петропавлівську кладовищенську церкву. На місці Успенського собору комуністи збудували приміщення обкому партії. Володимирівську церкву віддали під Будинок культури працівників торгівлі, у Покровській приймали склотару, а у Преображенській влаштували картинну галерею. Грецька церква залишилася єдиною у місті, де правили службу.
Ще прадавній грецький мудрець-софіст Протагор говорив своїм учням: «Що характерно для недалеких розумом людей? Чого вони не знають — те для них ніби взагалі й не існує». Сказане, безперечно, у полемічному запалі, є тут явне перебільшення, проте й чимале зерно істини тут теж присутнє. Це стосується навіть і людей, явищ, ба більше, країн, здавалося б, дуже близьких нам — буквально простягни руку, і можна доторкнутися... Насправді ж виявляється, що тут ми вступаємо у майже зовсім незнайомий простір.
Майже в останніх стрічках т. зв. Галицько-Волинського літопису, який писався на Волині й висвітлює переважно волинські події, читаємо таке: «...вложив Бог Мстиславу-князю у серце його добру мисль: спорудив він гробницю кам’яну над гробом баби своєї Романової, у монастирі коло [церкви] святої, і освятив її на честь праведників Іоакима і Анни, і службу в ній одправив». Ця подія датована 6799-м роком від створення світу, або 1291-м від Різдва Христового. Хоча, ймовірно, відбулася в 1289 році.
Серед руських князів, які підтримували тісні стосунки із Візантією, був Роман Мстиславич. За повідомленням візантійського автора Миколи Хоніата, у 1200 році столицю імперії від половців врятувала «Богом приведена фаланга» цього князя. Того ж року до Константинополя було відправлено посольство від Романа Мстиславича. Навіть знаємо з писемних джерел імена послів — Твердята Остромирович, Недан, Домажир і Негвар. Певно, наслідком переговорів став союз між руським князем та візантійським імператором Олексієм ІІІ Ангелом.
Доля еліти завжди якнайтісніше пов’язана з долею держави, яку ця еліта очолює й якій, загалом кажучи, зобов’язана служити (на практиці ж «слуга» висмоктує часто усю кров із цієї держави й народу). Цей зв’язок — як і зв’язок майбутнього еліти та майбутнього народу — є цілком об’єктивним: адже не можна ж заперечувати невіддільність голови, мозку, рук, очей, спини в єдиному живому організмі...
Цей прецікавий, багатозначний вислів — «кращі мужі» (іноді конкретизували: «кращі мужі князя») — часто зустрічається на сторінках давньоукраїнських літописів XII — XVI століть. Що означала така формула? Йшлося передовсім не про «кращі» моральні якості осіб, що входили до цієї групи (хоч зауважимо: постаті, про яких ми оповідаємо, зобов’язані були відповідати певним моральним критеріям, як-от: хоробро брати в руки меч, щит або спис у разі потреби; зберігати вірність своєму сюзерену-князю; взагалі самовіддано служити своїй «Землі», тобто, послуговуючись сучасною мовою, Батьківщині, Вітчизні;
Правду кажучи, в історії завжди вистачало (і зараз їх більше, ніж досить) персонажів, доволі високих за політичним статусом, рангом, званням — а насправді «ніяких», безнадійно посередніх, геть слабких за інтелектуальними, вольовими й душевними якостями. То були не більше ніж «сірі плями», які грою долі, волею обставин чи внаслідок політичних розрахунків виявилися піднесеними на неймовірну «зоряну вертикаль» — ту, жорсткі умови якої були, на жаль, не для них... Виклики нещадні, вимоги занадто суворі, комфорту немає, повітря не вистачає...

   
  • Останні коментарі

    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар