NB! - Україна Incognita

NB!

Правду кажучи, в історії завжди вистачало (і зараз їх більше, ніж досить) персонажів, доволі високих за політичним статусом, рангом, званням — а насправді «ніяких», безнадійно посередніх, геть слабких за інтелектуальними, вольовими й душевними якостями. То були не більше ніж «сірі плями», які грою долі, волею обставин чи внаслідок політичних розрахунків виявилися піднесеними на неймовірну «зоряну вертикаль» — ту, жорсткі умови якої були, на жаль, не для них... Виклики нещадні, вимоги занадто суворі, комфорту немає, повітря не вистачає...
Змінюються епохи, володарі та держави, відходять у небуття вожді, стародавні імперії, забувається давня слава. Проте не зникає назавжди ідея, яка колись згуртовувала народи, єднаючи їх у спільні держави; не розчиняються навічно в «океані часів» символи стародавніх князівств, королівств, царств, республік, «вільних міст», які існували не одне століття тому і, здавалося, мали б давно стати надбанням історії — не більше того.
Після мало не річного обговорення кияни віддали перевагу ленінградському монументалісту Матвію Манізеру, який до того спорудив пам’ятник Кобзареві у Харкові. Щоправда, було й суттєве зауваження, щоб київський варіант пам’ятника не був перевантажений другорядними фігурами, як у Харкові, — кріпаків, козаків, жінок, бажано, щоб у Києві Шевченко стояв один і на повний зріст.
Один із перших визначних києвознавців Микола Закревський, який 1868 року видав друком двотомне «Описание Киева», засвідчує, що у 1794 році на Хрещатику не було жодного будинку, місце, де нині розташувався величний і урочистий Майдан Незалежності, було затоплене, а буйні трави з насолодою жували... кози. Не роздумуючи довго, народ назвав цю місцевість Козине болото.
Перший президент Української академії наук. Визначний учений зі світовим ім’ям. Шанувальник української культури. Все це — Володимир Вернадський. Все це — аксіоматичні речі, які за останні 25 років стали надбанням освіченої української громади. Проте не все так просто із діяльністю Вернадського щодо організації Української академії наук, і можна навіть сказати, що створена за його активної участі академія вийшла в кінцевому підсумку далеко за ті межі, які він їй визначав.
На ІІ Всеказахському з’їзді в грудні 1917 р. була проголошена національна Алашська автономія (1917—1920) з тимчасовим урядом (Народною Радою) під назвою Алаш-Орда: передбачалося затвердження конституції Алашської автономії. З’їзд почався виступами делегатів, які повідомили, що південь Туркестану охоплений голодом, народ не має спільної ідеї, місцева влада не може дати ладу. Першим пунктом з’їзд закликав народ облишити чвари й стати до налагодження порядку соборно. Алаш-Орда мала негайно взяти на себе всю виконавчу владу над казахським населенням.
Національно-визвольні революції наприкінці ХІХ та початку ХХ ст. на теренах Російської імперії мали чимало спільного, та в цій історії боротьби уярмлених царизмом народів є й чимало прикметного, притаманного лише тому чи іншому етносу, і передусім це стосується минувшини українського та казахського народів. На жаль, історія боротьби казахів за волю й досі не знайшла належного відображення, а тим більше оцінки як у працях українських істориків, так і — що дуже дивно — в доробку науковців Туреччини, яка ніби ж то позиціонує себе як модератор ідеї єдиного тюркського світу.
Мабуть, не існує у давній українській писемності повісті більш зворушливої, ніж виписана у Галицько-Волинському літописі, історія про «незчисленні битви і про страждання великі, і про часті війни, і про многі крамоли, і про часті заворушення, і про многі заколоти». Головними дійовими особами цих оповідей виступають Данило Галицький та його брат Василько. При цьому літописець виявляє більше уваги та прихильності до Данила, через що постать Василька загубилася у тіні діянь його брата.
Мабуть, не існує у давній українській писемності повісті більш зворушливої, ніж виписана у Галицько-Волинському літописі, історія про «незчисленні битви і про страждання великі, і про часті війни, і про многі крамоли, і про часті заворушення, і про многі заколоти». Головними дійовими особами цих оповідей виступають Данило Галицький та його брат Василько. При цьому літописець виявляє більше уваги та прихильності до Данила, через що постать Василька загубилася у тіні діянь його брата.
Коли накривали на стіл, дядько Даня сидів із газетою, проглядаючи статті того часу про трудові подвиги, битви за урожаї і виконання планів. Потім, підсовуючи до себе тарілку борщу, хитав головою і промовляв фразу, сенс якої я зрозуміла пізніше. «Був урожай? Був. Був голод? Був». Насправді його подив виражав знання, заховане у підсвідомості цілого покоління, яке знало про голод з особистого досвіду, але права говорити про нього відкрито не мало.

   
  • Останні коментарі

    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар