NB! - Україна Incognita

NB!

Можна впевнено стверджувати: доки буде існувати й розвиватися українська історіографія, доти доба Козацької (прото)державності, часи становлення нашої національної влади у формі Гетьманату ХVІІ—ХVІІІ століть не перестануть приваблювати і хвилювати дослідників. Це не дивно: і дотепер ці, очевидно, найгероїчніші сторінки вітчизняної історії є невичерпним джерелом зіставлення фактів та подій, натхнення (адже саме звідки бере початок процес становлення модерної української національної ідентичності), так само як і гірких роздумів. Адже стільки було зроблено для того, щоби постала українська суверенна державність, стільки крові пролито заради цього — а Українська національна революція 1648—1676 років, це слід визнати, зазнала (у політичному сенсі) поразки...
26 квітня 1954 року було остаточно завершено процес передачі Кримської області і Севастополя з Російської Федерації в Українську РСР. Цього дня, 65 років тому, Верховна Рада СРСР ухвалила Закон СРСР «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР». Він був дуже коротким і свідчив: «Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік ухвалює: 1. Затвердити Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передачу Кримської області зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. 2. Внести відповідні зміни до статей 22 та 23 Конституції СРСР».
30-ті роки XVIII ст. дозволяють говорити про появу ще одного, цього разу німецького, фактора в формуванні черги претендентів на українську корону. Після смерті засновника Російської імперії та початку там доби палацових переворотів у цій черзі стали з’являтися нові обличчя. Деякі історики схильні звинувачувати першого міністра — керівника правління гетьманського уряду у 1734—1737 роках генерал-лейтенанта князя А. Шаховського — у планах стати «російським гетьманом» України, оскільки він уже після призначення на посаду подав окрему думку щодо повноважень очолюваного ним органу, протестуючи проти самого принципу колегіальності у схваленні рішень.
Історія, як відомо, не має «умовного способу», хоч іноді неймовірно цікаво робити чудесні припущення: а що було б, якби... Ми не знаємо, що було б зі світом, якби Франклін Делано Рузвельт не пішов раптово з життя 12 квітня 1945 року, а залишився на посаді президента США повний четвертий строк поспіль, до січня 1949-го. Є, втім, підстави припускати (лише припускати), що його адміністрація й далі, після завершення Другої світової війни, здійснювала би компромісний курс щодо сталінського СРСР, мотивуючи це необхідністю подальшої післявоєнної співпраці великих держав-переможців (на засадах Ялтинського переділу Європи!).
...12 квітня 1945 року. Четвер. До кінця Другої світової війни в Європі — лічені тижні, й це відчувається: нацистські бонзи готуються до втечі, Берлін майже в облозі, Гітлер переховується у бункері. Всі відчувають наближення доленосних історичних подій. А у Вашингтоні — звичайний буденний день, дощ, +18 градусів за Цельсієм. Президент Франклін Делано Рузвельт — у «короткотерміновій відпустці» (так було оголошено) на півдні США, у своїй резиденції в Уорм-Спрінгс (штат Джорджія). Віце-президент Гаррі Трумен, постать, на думку багатьох аналітиків не така вже й значна, «малоперспективна» й тимчасова, головує на черговому засіданні Сенату (за Конституцією, це — частина його посадових обов’язків). У американській столиці було 17.05.
По смерті Вітовта внутрішньополітична ситуація в Литві ускладнилася. Всупереч Городельській унії, яка зобов’язувала литовське католицьке панство обирати великого князя литовського лише за згодою Ягайла і польських правлячих кіл, литовські магнати пішли на зближення з українськими та білоруськими князями й боярами і у порозумінні з ними обрали великим князем Свидригайла Ольгердовича, молодшого брата Ягайла. Цей акт поставив під загрозу існування польсько-литовської унії. У відповідь Польща прагне приєднати до корони принаймні порубіжні українські землі. 1430 р. польські війська вдерлися у Західне Поділля й зайняли найважливіші подільські фортеці.
Занепад Києва і зміщення центру суспільно-політичного життя українців у Галицько-Волинську державу потягли за собою суттєві корекції векторів історичного розвитку на українських землях. Значно посилилися західні впливи, їх перевага над комбінацією візантійських і орієнтальних, що утверджувалися в часи піднесення середньовічної Київської держави. У XIII — на початку XIV ст. Україна, яка приєдналася до європейського політичного процесу, енергійно прямувала до створення однонаціональної об’єднаної держави і посіла міцні позиції серед країн Центральної Європи.
До княгині Ольги Руссю правили князі Олег та Ігор. В історії руської державності ці князі були військовими тактиками. Своє призначення як володарів Русі вони вбачали у численних завоюваннях і розширенні кордонів держави. Ольга була зовсім іншою. Княгиня стала першою правителькою Русі, котра володіла колосальним стратегічним мисленням. Вона планувала свої дії чітко і зважено. Її можна назвати першим державним стратегом Києворуської держави.
Провідні видання Великої Британії вважаються взірцями об’єктивності та демократичності. На загал це вірно, проте так було не завжди і не з усіма виданнями. Українці наочно переконалися в цьому впродовж останніх п’яти років. Але були ще більш кричущі ситуації, коли деякі з цих видань прямо підігравали силам найчорнішої реакції та зраджували демократію, і про це навряд чи варто забувати. Йдеться про часи т.зв. чехословацької кризи — з весни 1938 р., коли відбулася спочатку гітлерівська «гібридна війна» проти Чехословацької Республіки, а потім — двоетапна анексія чеських земель.
Ці рядки знаменитого російського поета, попри його прихильність до великодержавної імперської парадигми, ми можемо таки вважати достатньо достовірними. Вони не суперечать правді історії. Бо лише одна людина — сам Гетьман Іван Степанович Мазепа — перевершував Василя Леонтійовича Кочубея (1640 — 1708), Генерального суддю Гетьманської України, внука кримського татарина Кучук-Бея, що виїхав до України в середині ХVІІ століття й охрестився з ім’ям Андрій, за впливом у Гетьманському уряді. Кочубей воістину досяг вражаючих успіхів, як політичних, так і майнових, у своїй кар’єрі!

   
  • Останні коментарі

    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар