NB! - Україна Incognita

NB!

Історія будь-якої країни, як пазл, складається з історії міст і містечок. Великі й малі, з великою кількістю населення і малозаселені, з давньою історією і відносно молоді, релігійні центри і міста-музеї — всі вони мають своє обличчя, характер і душу. І долі в них різні: одним — уславлення, іншим — непам’ять. Можливо, феномен забутих міст саме у возвеличенні інших, більш популярних і розкручених. Тож саме їх — маленькі міста та містечка — колись відомі й славетні, варто повернути з небуття, надати їм поштовх для відновлення почуття власної гідності.
Вільнюс (литовською Vilnius, польською Wilno, давньоукраїнською Вільна) — один зі славетних центрів історії Східної Європи, впродовж століть (принаймні з 1323 року, коли він згадується як столиця Великого князя Гедиміна, і до 1569 року) — центр Великого князівства Литовського, об’єднаної балто-слов’янської супердержави. Це знамените місто є законною гордістю литовського народу.
Найбільша історична праця Роксолана Оріховського Annales (1553/1556) — хроніка перших років панування польського короля Сигізмунда Августа. З семи (?) її порічних розділів збереглося п’ять перших (з 1548 по 1552 рр.). Праця залишилася незавершеною та вийшла друком лише зусиллями Я.-Щ. Гербурта у 1611 р. Згодом твір кілька разів перевидавався — Гданськ (1643); Лейпциг (1712); Краків (1767); Варшава (1805); Вроцлав (1826); Сянок (1856); Варшава — Вроцлав — Краків (1972); український переклад (фрагментарний) — Київ (2004).
Бароко, з його поєднанням непоєднуваного, стало головним стилем ранньомодерної річпосполитської культури. Так само химерно виглядав і сарматизм — провідна державна ідеологія «шляхетського народу». Почалася вона з географії — науки піднесеній Ренесансом і Великими географічними відкриттями. Відчитані у «республіці вчених» античні географи-картографи (Страбон etc) оповіли, що на місці Речі Посполитої була колись Сарматія. Античні ж етнографи й історики подали певні відомості й про самих сарматів.
Абстракті істини історії потребують «зримих», реальних, конкретних підтверджень. Якщо цього немає, вони неминуче перетворюються на набір схематичних декларацій, неспроможних ані в інтелектуальному, ані в етичному сенсі збагатити людину-громадянина. Ось переконливий та доречний приклад. Ми стверджуємо (з повними на те підставами), що Україна завжди була залучена до європейського політичного та культурного простору, що саме Європа — наш світоглядний «дім», що вітчизняна історія, отже, впродовж століть, із часів Русі починаючи, була невід’ємною складовою загальноєвропейського історичного процесу.
Далі рушив загін татарської кінноти (близько 200 вершників) на чолі із Самійлом Голубом. Про цих княжих татар автор «Погоні» зауважив, що вони на Кореччині дотримують власної віри (ісламу), а ще вояки ці добре обізнані зі степом («в Полях звичайні») і здатні витримати «злу хвилю». Вождь же їх — подібний Марсу («в Марсовій особі») — вже не раз випробував свій досвід. За ними вийшов відділ стрільців на чолі з Петером. За плечима рушниці й шаблі при боці. Кожний тут добрий стрілець — «у що хочеш влучить». «Не дбають про приклад» (себто не ставлять рушниці на упори-вішки?), «довіряють своєму оку». Вправно в лісах звірину б’ють, але і в бою вони «незле стають».
Ранньомодерна історіографія України досі повністю не прочитана. І ситуація, коли вдається натрапити на вельми значні пам’ятки — із великим інформаційним потенціалом і «революційного», принаймні для фахівців, змісту, досі не така вже рідкість. Гадаю, саме із цим ми маємо справу у випадку з анонімним полономовним віршованим описом приватного походу кн. C.-К. Корецького у надбузькі Дикі поля в серпні — жовтні 1644 р. — «Погоня Охотної виправи до обозу [=табору коронного війська] та до Диких піль ясновельможного князя Самійла-Кароля на Корцу Корецького і т. д., і т. п.» (без місця друку, 1645).
Продуктивна праця (яка, між іншим, є немислимою без соціально-економічної свободи, без особистих, професійних, соціальних та економічних «вольностей», тобто невідчужуваних, невід’ємних прав) була й залишається найпершою, неодмінною умовою прогресу суспільства. Про це свідчить увесь досвід всесвітньої історії — від держав Стародавнього Сходу й до наших днів. Звісно, неможливо заперечувати вагу політичних свобод, проте все ж таки в цьому фундаментальному питанні варто правильно вибудовувати пріоритети.
Так звана сильна влада, яку, надто в періоди жорстких суспільних потрясінь, жадає доволі вагома частина суспільства, має немало реальних або уявних «плюсів» у свідомості людей та в реальному перебігу подій. І стабільність всередині держави (ось тільки якими засобами вона досягається —основне питання!), і консолідація народу (ось тільки навколо чого, навколо якої ідеї? Втім, оголосити натомість, що «жодна ідеологія не є державною та обов’язковою» — це «позиція» страуса, який ховає голову в пісок), і впевненість людей у завтрашньому дні (ілюзорна чи обґрунтована — то вже інша річ...).
Розпочате газетою «День» висвітлення історії Галицько-Волинської держави вимагає з’ясування цілої низки дискусійних питань. Який погляд істориків на ці питання? Де, в яких архівах чи археологічних розкопках шукати відповіді? Адже часто сприйняття цієї держави диктувалося поглядом північного сусіда, що виходив з його імперських намірів підпорядкувати собі сусідні території. З проханням надати коментарі щодо цих проблем ми звернулися до завідувача кафедри середніх віків та візантиністики Львівського національного університету ім. І. Франка, доктора історичних наук, професора Леонтія Войтовича.

   
  • Останні коментарі

    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар