Ностальгічна історія, відчута на верхівці стародавньої гори - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Ностальгічна історія, відчута на верхівці стародавньої гори

Ностальгічна історія, відчута на верхівці стародавньої гори

Людмила Засєда

Таке кіношне лихоліття може примаритися хіба що в момент ніжного напівсну, але справжній бенкет у тому, що не в декораціях ти, і тому, намагаючись нічого не прогавити, не упустити, але щось неодмінно вислизне ніби через четвертинку зору. Знов і знов, постійно повертаючись, кружляючи над прірвою неповторної Щекавиці, починаєш підбирати, зі старанністю скнари, всі крихти першого враження і подробиці далекого життя не кряжать — мимоволі стають відвертими. Такий острівець, якщо і зустрічається, на Щекавиці, все одно сумуєш — адже подібна оказія може більше і не трапитись. Стародавню гору давно порізано, пошматовано, захоплено загребущими руками грошовитих вельмож. До того ж хочеться відвернутися від відвертого несмаку багатьох споруд, але приїхавши до Жоржа і Жоржетти, вирішила берегти свій настрій, не гасити бажання зустрічі зі свіжим враженням.


ТАК ВИГЛЯДАЛА ЩЕКАВИЦЯ ІЗ ЗАМКОВОЇ ГОРИ 1908 РОКУ — ПРО ЦЕ СВІДЧИТЬ ПОШТОВИЙ ШТЕМПЕЛЬ НА ЗВОРОТІ ЛИСТІВКИ

Цей двір уподобали скульптури і художники під свою майстерню, а в оточенні такого безцінного краєвиду наївно думається, що і натхнення, і відвертість живуть ніби самі по собі. «Я віднайшов цей чудовий куточок ще років, скільки ж минуло, ну рочків 20-24», — пояснив скульптор, з яким напередодні домовилася зустрітися. Він почав доволі жваво мені розповідати, але я навіщось включила абсолютно не потрібний мені диктофон, просто для своєї зручності, і тим самим миттєво насторожила співрозмовника, який раптом почав відповідати односкладово, мало не відвертаючись, між нами наростало відчутне «куленепроникне скло», а я ще не розуміла, в чому причина зміни. «Де ж пташки?», — намагаючись не затягувати хоч і етичну, але вельми суху паузу, і його голос відразу потеплішав, відстороненість злегка посунулася і словесний холод, здалося, розтанув. Ми поблукали по двору, в якому ще тихо живуть різьблений і дерев’яний будинок, може, 150-річного віку, і підпірна висока стінка з цегли царських часів з клеймами, природно, перед кромкою обриву, де трапляються мальовничі посиденьки — старий диван, крісла біля саморобної «барбекюшниці», а неподалік гіпсовий макет грізного, без обличчя, самурая. Біля нього, звичайно, відразу сфотографувалася, ніби попросивши хоч його бути більш м’яким, дати насолодитися любовною історією Жоржа і Жоржетти.

ТАКОЮ ЩЕКАВИЦЮ МОЖНА БУЛО ПОБАЧИТИ І ПОНАД 100 РОКІВ ТОМУ, АЛЕ СЬОГОДНІ УСЕ ЦЕ БЕЗЖАЛЬНО ЗНИЩУЄТЬСЯ

«Спочатку я викупив у робітників, — пояснював співрозмовник (не знаю, чи можна називати його ім’я, може, це теж таємниця) маленьку гусочку, яку вони хотіли виростити для обіду, і назвали ми її Жоржеттою. Місяців зо два вона жила одна і помітно нудьгувала, тоді ми замовили гусака для пари. Так з’явився Жорж. Вони зростали разом, а потім ми зауважили — в садибі оселилося кохання: Жорж став захищати свою кохану, вона від нього не відходила, стало зрозуміло — разом їм не нудно ні вдень, ні вночі. З’явилися вже і яйця, ось погляньте, які правильні та красиві. Хазяйка з них готує відмінну яєчню». Того дня, коли гуляли ми по щекавицькому подвір’ю, було достатньо холодно, і вода в колонці замерзла, але Жорж, знаючи, що в цей час Жоржетта любить приймати ранішній душ, швидко дзьобом розбив лід, підбадьорив, розширюючи лунку, і покликав подружку. Вони разом почали пити, плескатися, занурюючи шийки і весело підбадьорюючи один одного. Дізналася, що, ставши домашніми улюбленцями, Жорж не заспокоївся — від Жоржетти не відходить, а вже коли прийшли сторонні, а один з них з фотоапаратом, інша — з диктофоном, такий галас підняв Жорж. П’ятерикова, шиплячи, хапав за штанину, на мене підозріло дивився, чекаючи якоїсь каверзи (це, здається, у них родинне), здалося, навіть дзьоб у Жоржа розжарився від відповідальності, а Жоржетта з-за його спини лише поглядала на нас без будь-яких побоювань. Щаслива пташка. До того ж, як нині модно — вона старша за свого обранця, але лише за віком, якщо можна так сказати, ментально, звичайно, радісно підкорена. Ми бігали по двору в гусячому хороводі з двох птиць, а я все намагалася витягнути мало не кліщами у художника хоч що-небудь про нього: на який задум нині хворіє, хто його замовники, з яким матеріалом працює, і чи можна хоч що-небудь побачити з готових робіт. У відповідь — майже нуль: матеріалом володіє будь-яким, показати нічого — всі роботи вже у замовників, задум новий — таємниця, не хоче зурочити. Ця скоромовка нагадала — кордон як і раніше на замку. ПРО Ж. Ж. — будь ласка, а далі — не бажає говорити... і як кажуть  — цікавій Варварі ніс відірвали. Потім, мабуть, трохи втомившись, він проговорився, що якось кілька років тому у нього купив роботи відомий італійський дизайнер Пако Рабан, серед клієнтів  — багато зірок, відомі особистості замовляють йому скульптури та оформлення домашніх інтер’єрів. І раптом знову обірвав випадкову свою відвертість, навіть Жорж, який вже не кидався і не шипів, співчутливо поглянув не мене — замерзлу, злегка приголомшену, що день, схоже, не урожайний і писати, власне, немає про що. Думки господаря, звичайно, вловила — зараз не час розкриватися незнайомці з диктофоном, а раптом вона від конкурентів, а раптом який-небудь фіскалка-самоучка і, взагалі, коли це закінчиться — до майстерні пора, щоб і час, і грунт під ногами не вислизнули.


ЗАДВІРКИ ЩЕКАВИЦІ, ЩО ЗНИКАЄ

У дворі на пагорбі, ніби пам’ятник, стояла древня «копійка». «Чия?» — просто так запитала і почула: «Моя, їй вже років 40». «Вона що, ваша ровесниця»,  — знову здивувалася і почула, що він ще в 16 років вчився водінню на 21 «Волзі», а одного дня, поки батько був у від’їзді, доставив на ній півкласу на ставки. Було діло... І знову — клац, закрився. Вдалині Жоржетта з Жоржем (упевнена, ініціатива самочки) вишукували перші вітаміни на ще напівсонній, але вже і напіввесняній галявинці, і їх родинне здоров’я, як і належить у люблячій сім’ї, було кожному однаково дорогим. Ще раз доторкнулася поглядом до їх кохання і стала прощатися. Вже за воротами почула хоч щось людське: «Коли я тільки починав, був молодим художником, виконав замовлення однієї пані. Їй дуже сподобалася моя робота, і я від недосвідченості попросив — ви мене порекомендуєте своїм друзям. Вона поглянула на мене дивно і сказала лише: «Зараз. Розбіглася». Зрозумів все — виконуючи замовлення несерійні, продумані для конкретного гнізда, маючи справу з людьми заможними, втілити задумане — половина справи. Не базікати про будинок, де ти творив — обов’язкове продовження».


ВРЯТУВАТИ ЩЕКАВИЦЮ ВІД БРУТАЛЬНОЇ НАВАЛИ ВАРВАРСЬКОЇ ЗАБУДОВИ ГУСИ ВЖЕ НЕ ЗМОЖУТЬ

Схоже, відчула, що у чоловіків цієї садиби є щось спільне: і скульптор, і самурай, і Жорж завзято охороняють свій простір ніби на всяк випадок, але я йшла слідами гусячих лапок. Мене цікавило лише кохання.

Навіщо я взяла диктофон, навіщо ставила питання. Як навіщо, сама відповіла собі. Робота така, це вже мій улюблений простір, в якому знайшлося місце і Жоржу з Жоржеттою, і недовірливому художникові. Він мені, до речі, сподобався.

І це зовсім не таємниця.

Фото Сергія П’ЯТЕРИКОВА

Теги: Київ
2016-12-16 16:00:00

   
  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар