Незвичайна жінка в долі незвичайної людини - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Незвичайна жінка в долі незвичайної людини

Незвичайна жінка в долі незвичайної людини

Павло й Олександра Скоропадські: вибрані сторінки
Володимир ГОРАК, кандидат історичних наук

Про генерала та гетьмана України Павла Петровича Скоропадського — одного з найбільш відомих персонажів вітчизняної історичної драми — завдяки моїм колегам-історикам сьогодні відомо вже немало. Однак це у своїй більшості — дані про військовий та політичний шлях відомої людини, а ось про особисте життя Павла Петровича нам поки що відомо набагато менше. Але й те, що відомо, переконливо свідчить — його особисте життя було не менш драматичним, ніж усі його військові та політичні звершення...

ПЕРША ПЕРЕМОГА МОЛОДОГО ОФІЦЕРА

Павло Петрович Скоропадський, майбутній останній гетьман України, народився 1873 року в українській аристократичній родині нащадків гетьмана Івана Скоропадського. Життєвий шлях Павла визначився практично відразу й назавжди — батьки вирішили, що син присвятить своє життя військовій дорозі. Сам Скоропадський згодом згадував: незважаючи на те, що в його роду не було генералів, російський імператор Олександр III своїм указом дозволив йому навчання в престижному Пажеському Корпусі, куди майбутній гетьман України вступив 1886 року.

Було б перебільшенням стверджувати, що нащадок славного козацько-гетьманського роду вчився блискуче. Деякі предмети у юнака відверто «не йшли», екзамени доводилося неодноразово перездавати, а одного разу, явно «не потягнувши» навчання, Павло взяв академвідпустку на рік, яку майже повністю провів за кордоном. І все ж труднощі було зрештою подолано, а майбутній царський генерал аж ніяк не відстав від своїх однолітків у просуванні кар’єрними сходами. 1892 року Скоропадський стає камер-пажем, згодом — корнетом, а 1897 року отримує чин поручика.

Не менш стрімко розгорталося й особисте життя молодого офіцера. На початку 1897 року Павло Петрович уже серйозно думав про одруження з 18-річною Олександрою Петрівною Дурново — дочкою відомого генерала Петра Павловича Дурново, рідного брата майбутнього міністра внутрішніх справ царської Росії.

Важко сказати, за яких обставин й коли саме сталося знайомство двох молодих людей, яке стало прелюдією до їх 48-річного сімейного життя. Цілком можливо, що юний офіцер та його обраниця (Олександра Дурново була фрейліною російського імператорського двору) познайомилися на одному з великосвітських балів. Однак серйозною перешкодою для реалізації особистих планів Павла та Олександри став Петро Павлович Дурново. Батько коханої Павла не приховував, що не вважає Скоропадського гідною партією для своєї дочки, маючи на те цілком конкретні аргументи. По-перше, його не влаштовувало низьке, на його погляд, провінційно-малоросійске походження майбутнього зятя. По-друге, батько Олександри серйозно підозрював Павла у тому, що він хоче одружитися з його дочкою не по любові, а із розрахунку. Всі спроби молодого офіцера довести генералу зворотне закінчувалися нічим — свого благословення на цей шлюб Петро Дурново наполегливо не давав. Серйозні документальні дані свідчать про те, що, борючись за своє щастя, щиро люблячі одне одного Павло та Аліна ( так згодом Скоропадський називав дружину) зважилися на відчайдушний крок — 11 січня 1897 року вони офіційно стали чоловіком та дружиною, так і не дочекавшись батьківського благословення (правда, відомо, що в квітні того ж року Скоропадський знову попросив його, але невідомо, чи задовольнив генерал Дурново його прохання). Вчинок Павла Петровича та Олександри Петрівни був, безумовно, зухвалим, але у нього є одне важливе виправдання — без такого кроку дочка генерала та офіцер з Малоросії ніколи б не прожили довгого спільного життя, яке, незважаючи на серйозні випробування, було дуже щасливим та світлим....

ЛЮБОВ ТА РОЗЛУКА

Сім подальших років Павло та Олександра прожили у щасті та достатку, і цей час, без усякого сумніву, був найщасливішим часом в їхньому житті. Сім’я майбутнього гетьмана швидко зростала, за якісь декілька років дружина подарувала чоловіку чотирьох дітей: дочок Марію та Єлизавету, синів Петра та Павла). Літо молоде подружжя часто проводило в родовому гнізді Скоропадських — полтавському селі Тростянці, де в розкішному маєтку був влаштований справжній музей української військової історії (рід Скоропадських здавна відрізнявся щирою любов’ю до своєї землі та свого народу). З великою цікавістю та душевним трепетом розглядала Олександра Петрівна портрети українських гетьманів та інших козацьких воєначальників, тримала в руках старовинну зброю, перегортала рідкісні книги...

Не нами, однак, підмічено, що все найкраще у житті людини, на жаль, триває недовго. На початку 1904 року почалася російсько-японська війна. Павло Петрович цілком міг продовжити військову службу в тилу, однак як офіцер-патріот він відразу ж подав рапорт про відправку його до театру бойових дій. Але вже сидячи в купе поїзду, який відправлявся на Далекий Схід, офіцер гостро відчув увесь біль розлуки з коханою дружиною та дітьми. Тоді Павло Петрович мав тільки один засіб, здатний скоротити відстань, яка буквально з кожною хвилиною збільшується між ним та його дружиною — постійно думати про Аліну та писати їй листи. Про істинні почуття Скоропадського до своєї сім’ї свідчить те, що тільки з 4 квітня до 31 травня 1904 року він відправив дружині 31 лист... Читаючи послання свого чоловіка, Олександра Петрівна майже фізично відчувала холодні води Байкалу, через який переправлявся її чоловік, спеку нескінченного маньчжурського степу, нелегке ратне життя російських солдат та офіцерів, а ще — щиру, непідробну любов Павла Петровича до себе. В одному із своїх листів Скоропадський писав: він не може дочекатися вечора, щоб написати дружині ще раз...

На війні Павло Петрович служив ад’ютантом генерала А. Келлера, а після загибелі воєначальника, яка сталася буквально у нього на очах, — командиром козачої сотні, дислокованої недалеко від Чити. Незабаром за чудове керівництво підлеглими та особисту хоробрість Скоропадського було нагороджено Георгієвською золотою зброєю. Однак тоді ж царському офіцеру-сотнику випала від долі ще одна нагорода, яку він, безумовно, цінив набагато вище за всі інші медалі та ордени. Наприкінці 1904 року поїзд із далекого Санкт- Петербурга привіз офіцеру-фронтовику його дружину Аліну, яка в ім’я чоловіка не побоялася відправитися в цю довгу і аж ніяк не легку поїздку. У невеликому будинку на околиці Чити молоде подружжя провело разом незабутній місяць. Час, однак, пролетів як метеор, і поїзд відвіз назад, в далеку північну столицю, дружину Павла Петровича, яка тоді думала тільки про одне — чи повернеться її чоловік з війни? Треба сказати, що, на відміну від багатьох інших жінок Росії, Олександрі Петрівні пощастило — Павло Петрович повернувся з японського фронту хоча й не переможцем, однак усе-таки — цілим та неушкодженим.

За декілька подальших років Павло Скоропадський зробив у царській армії, без перебільшення, блискучу кар’єру. Вже 1905 року чоловік Олександри Петрівни стає флігель-ад’ютантом царя Миколи II, йому надають чин полковника. 1911 року полковник Скоропадський отримує посаду командира вельми престижного Лейб-гвардійського кавалерійського полку, стає генерал- майором та членом царської свити. Для сім’ї Скоропадських на цілих дев’ять років знову настав щасливий період — передусім тому, що подружжя та їх діти знов були разом. Але й ці щасливі роки пролетіли досить швидко, а в серпні 1914 року вибухнула Перша світова війна...

Потрібно підкреслити, що, незважаючи на отримане Павлом Петровичем положення людини, досить близької до російського імператора, царедворця з нього таки не вийшло. Скоропадський залишився передусім справжнім бойовим офіцером, чужим до інтриг вищого петербурзького світу. Генерал-майор Скоропадський знову відправився на фронт, де за вміле керівництво військами та за отримані ратні перемоги одержав 1916 року чин генерал- лейтенанта. У січні 1917 року йому довірили командування 34-м армійським корпусом, який діяв на Південно-західному фронті.

У 1916 році у Павла та Олександри Скоропадських народився син, якого назвали на честь батька, Павлом. Як і раніше, Павло Петрович буквально засипав дружину потоком ніжних листів і, мов зіницю ока, зберігав свою обручку. Не залишалася в боргу перед чоловіком і сама Олександра Петрівна. Любовні послання подружжя настільки стали нормою їх життя, що якщо чийсь лист не приходив вчасно, то адресат неабияк хвилювався. Одного разу тесть Павла Петровича отримав від свого зятя схвильованого листа, лейтмотивом якого було питання про те, де його Аліна й чому вона так довго не пише йому...

Генерал Скоропадський, однак, відправляв дружині не тільки листи. Відомо, що із самого початку Першої світової війни генерал вів військові щоденники; однак бойова обстановка не дозволяла Павлу Петровичу вести їх по-справжньому якісно — витонченим стилем, красивим або принаймні розбірливим почерком. Довести свої щоденникові записи «до пуття» Скоропадський доручив дружині, яка, незважаючи на свої численні та нелегкі обов’язки матері, справилася із завданням чоловіка дійсно блискуче. За підрахунками історика Г. Папакіна, своїм акуратним та красивим почерком Олександра Петрівна переписала зміст... не менш як 80 фронтових зошитів Павла Петровича. На превеликий жаль, «відреставровані» військові щоденники Павла Скоропадського, які безсумнівно являли собою вельми цінне джерело з історії світової війни, було загублено в роки громадянської війни. Правда, деякі історики не перестають сподіватися, що спільний труд подружжя Скоропадських ще вдасться відшукати...

З ТУРБОТОЮ ОДНЕ ПРО ОДНОГО

Блискучій військовій кар’єрі Павла Петровича Скоропадського в царській армії було, однак, призначено назавжди обірватися на початку березня 1917 року, коли лютнево-березнева революція скинула владу імператора Миколи II. Від цього часу подружжям оволоділо почуття непідробної тривоги за життя один одного, і це було цілком зрозуміло: адже вони були елітою та опорою «дореволюційного ладу, що прогнив»...

ПОДРУЖЖЯ СКОРОПАДСЬКИХ НА СХИЛІ РОКІВ. НІМЕЧЧИНА, ВАНЗЕЄ, 1942 РІК

Ще в лютому 1917 року Скоропадський пристрасно мріяв про той час, коли в середині березня до нього в Київ зможе приїхати дружина. Однак вже 1 березня 1917 року він написав дружині листа, в якому спробував відмовити її від цієї поїздки у «зв’язку із безладдям, що посилювалося». Не радив генерал своїй Аліні виїжджати і в тростянецький маєток, де в умовах, що змінилися, гостинний прийом «поміщиці» було аж ніяк не гарантовано. Така турбота Павла Петровича про кохану дружину, як виявилося, була зовсім не зайвою. Саме того дня, коли генерал писав та відправляв дружині цього листа, у двері петроградської квартири, в якій жила Олександра Петрівна з дітьми, хтось сильно постукав... Візитерами виявилися декілька озброєних людей, які назвались представниками революційних військ та, націливши на господиню квартири гвинтівки, наказали їй негайно здати всю зброю, яка була в квартирі. Коли ж «революційні представники» почули від дружини генерала, що ніякої зброї у неї немає, вони стали безцеремонно обшукувати квартиру. Правда, «сищикам» довелося піти, що називається, піймавши облизня. Однак ще через деякий час, десь зовсім поруч пролунали гвинтівкові та револьверні постріли, кулі забарабанили по верхній частині будинку Скоропадських... Олександра Петрівна, не втрачаючи ні секунди, негайно відвела дітей у задню частину квартири... Згодом з’ясувалося: революціонери помилково вирішили, що на горищі будинку затаїлися представники «старої формації» — городові та жандарми з кулеметами...

Проте надто тривожна картина тих днів не зменшила ніжності в листах подружжя. Павло Петрович часто називав у посланнях Олександру Петрівну «дорога моя Алінушка», а вона його — «мій дорогий Павлику». У відповідному листі Аліна також просила чоловіка берегти себе, підкреслюючи при цьому, що навіть у крайньому випадку (дружина мала на увазі можливу смерть чоловіка і батька) вона зуміє самостійно виховати дітей гідними людьми та вивести їх на світлу дорогу в житті.

Проте саме життя йшло далі, і в цьому житті, що наступило після повалення царської влади, подружжю треба було по-новому знаходити себе. В одному з листів дружині Павло Петрович порадив Аліні не триматися за минуле й «швидше еволюціонувати». Однак, судячи з фактів, еволюція Олександри Петрівни в цьому напрямі була аж ніяк не швидкою та гладкою, як це хотілося самому Павлу Петровичу. «Дорога Алінушка» довго не визнавала Лютневу революцію та нову владу — Тимчасовий уряд, вона вельми хворобливо сприймала будь-які випади на адресу поваленої династії Романових, різко критикувала свого батька — П.П. Дурново — за його бажання вірою й правдою служити новій Росії, а свою безперечну заслугу бачила якраз у тому, що ніяким чином не допомогла революції...

Потрібно підкреслити, що й у «новій Росії» військова кар’єра Павла Скоропадського успішно продовжувалася. Він зберіг за собою військове звання генерал-лейтенанта, визнав Центральну Раду й дозволив українізувати свій корпус (відтепер 34-й армійський корпус став іменуватися 1-м Українським корпусом). Знов, як і до революції, нескінченною чередою потяглися для Павла Петровича його фронтові будні, що розраджують, однак, часті та теплі листи Аліни. А пізніше за Олександрою Петрівною приїхала з однією із своїх дочок в Меджибіж, де на той час знаходився штаб бойового генерала. Теплі, ясні осінні дні, синє небо, прогулянки з дружиною та дочкою на автомобілі, сіра лінія шосе — такими залишилися в пам’яті генерала Павла Скоропадського ті неповторні дні. Тим часом надворі стояв уже жовтень 1917 року. У Павла Петровича та його сім’ї ще буде довга розлука...

ІЗ СІМ’ЄЮ ТА БЕЗ СІМ’Ї

Незабаром із київського вокзалу потяг поїхав до Петроградa, відвозячи до далекої столиці дружину та доньку Скоропадського. Для самого ж Павла Петровича наступив досить складний і відповідальний період життя. Вже в листопаді 1917 року Центральна Рада призначила генерал-лейтенанта Скоропадського командуючим усіма військами Української Народної Республіки на правобережній Україні. Ухваливши таке рішення, українські лідери аж ніяк не програли. Сильний у військовому аспекті 1-й український корпус надійно захистив український уряд від більшовистських атак. Однак, як це нерідко буває, за все це наші державні мужі в кінцевому результаті відплатили Павлу Петровичу чорною невдячністю. Наприкінці 1917 року Скоропадський пішов із посади командира корпусу та новий 1918 рік зустрів уже як приватна особа.

Головною причиною відставки бойового генерала став острах більшості соціалістів Центральної Ради з приводу того, що Павло Скоропадський, спираючись на сили свого численного корпусу, здійснить «правий» військовий переворот. Потрібно наголосити, що такі побоювання були у жодному разі не безпідставними. Про сильну, диктаторську владу, здатну відобразити як інтервенцію Радянської Росії, так і ліквідувати все «безладдя» в тилу, Скоропадський став серйозно задумуватися вже наприкінці 1917 року. Згодом, навесні 1918 року, Павло Петрович близько зійшовся з деякими впливовими людьми, які прагнули створити в Україні новий державний устрій, в основу якого повинні бути покладені сильна, дійова влада та приватна власність. 29 квітня 1918 року відставний генерал-лейтенант Павло Петрович Скоропадський, якого підтримували як внутрішні консервативно настроєні елементи, так і німці, які захопили Україну, був проголошений гетьманом України...

...Крім інших прикрощів, більшовицький переворот у Петрограді приніс Павлові Петровичу ще одну — незабаром після «червоного дня календаря» він швидко та практично повністю втратив зв’язок із дружиною та дітьми. Його неодноразові листи до Петроградa залишалися без відповіді, а саме мовчання сім’ї можна було, звичайно, пояснити далеко не лише недосконалістю тогочасного поштово-телеграфного зв’язку: в Росії потроху «розкручувався» сумно відомий червоний терор. Енергійні пошуки генеральської сім’ї, до яких вдалися близькі Павлові Петровичу люди, залишилися безрезультатними... Пізніше, однак, близький соратник генерала, Зеленевський, повідомив телеграфом обнадійливу новину — сім’я Павла Петровича жива-здорова і перебуває в Орлі...

ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ З РОДИНОЮ. ЗЛІВА НАПРАВО: ДАНИЛО, МАРІЯ, ЄЛИЗАВЕТА, ДРУЖИНА ОЛЕКСАНДРА І ДОЧКА ОЛЕНА, 20-ті РОКИ XX ст.

Зеленевський не лише чудово впорався із завданням Скоропадського. Він, швидко та добре розібравшись в орловській ситуації, порадив Олександрі Петрівні негайно залишити з дітьми місто. Аліна послухалася поради, яка виявилася доречною — вже за кілька днів після від’їзду Орлом прокотилася нова хвиля більшовицьких репресій... Однак згодом сліди сім’ї знову загубилися і 29 квітня 1918 року, отримуючи від частини українського народу гетманську булаву, Павло Петрович поняття не мав, де його сім’я і що з нею. І лише в травні 1918 року, вже ставши гетьманом України, Скоропадський дізнався, що його рідні повернулися до Петроградa...

Потрібно було терміново виривати Аліну та дітей із «більшовицького царства» — і не лише для того, щоб забезпечити безпеку членів гетманської родини. Тримаючи у своїх руках близьких родичів Павла Петровича, уряд Леніна міг швидко придбати сильний важіль впливу на самого гетьмана України. Спочатку возз’єднатися з сім’єю Скоропадський планував за допомогою німецької армії (він сподівався, що війська кайзера Вільгельма незабаром захоплять Орел). Однак згодом з’ясувалося, що взяття цього міста в плани німецького генералітету не входить. Проте Павло Петрович зумів успішно вирішити особисте питання, яке турбувало його, за допомогою дипломатичних каналів. Радянський уряд вирішив дозволити сім’ї гетьмана виїзд на Україну. 29 червня 1918 року «державний поїзд № 1» благополучно доставив Олександру Петрівну та дітей із Петрограда до Києва. Своїх рідних Павло Петрович не бачив вісім довгих місяців...

Сама Олександра Петрівна відразу та беззастережно прийняла і високу державну посаду чоловіка, і ту справу, за яку він боровся. І це було цілком природно: доньки царського генерала, держава, яка створюється її чоловіком із реставрованою приватною власністю та поміщицьким землеволодінням, була набагато ближче, ніж різні «народні» та «соціалістичні» республіки Центральної Ради та більшовиків. Однак по-іншому дивилися на речі численні українські селяни, які, об’єднавшись у повстанські загони, почали енергійну боротьбу проти «поміщицького г етьмана». Від бомби молодого лівого есера-терориста загинув на вулиці Києва німецький генерал Айхгорн, готувалися замахи і на життя самого Скоропадського. Чудово розуміючи, що під прицілом революціонерів- терористів можуть виявитися не лише вони самі, але й їхні діти, Павло Петрович і Олександра Петрівна наприкінці літа 1918 року вирішили відправити своїх чад (крім зовсім маленького сина Павла) до Одеси. Проводжаючи їх на київському вокзалі, подружжя Скоропадських розуміло, що побачать своїх дітей вже не скоро...

Восени 1918 року труднощі та випробування стали падати на подружжя Скоропадських, як із рогу достатку. Вже вересні 1918 року їх спіткало важке горе — від невиліковної хвороби помер їхній малолітній син Павло. Пізніше, наприкінці листопада, Київ було оточено революційною армією Симона Петлюри. Німці радили Скоропадському та Скоропадській відлетіти на аероплані до Одеси до дітей, однак Павло Петрович відкинув цей варіант, який би реально означав ганебну втечу. 14 грудня 1918 року гетьман Скоропадський відрікся від влади і, чудово знаючи, що його розшукують петлюрівці, наприкінці грудня 1918 року на німецькому військовому ешелоні поїхав разом із дружиною до Німеччини.

Не менш драматичною виявилася і доля його дітей. Поки в Одесі існувала влада Антанти і білогвардійців, дітям колишнього гетьмана нічого не загрожувало. Однак в березні 1919 року до чорноморського порту наблизилися радянські війська, що примусило Марію, Єлизавету, Петра і Павла переїхати в Крим. Втім, і сам півострів опинився незабаром під реальною загрозою більшовицького вторгнення. Юним Скоропадським довелося добряче їздити по різних країнах — Румунії, Греції, Італії, і так тягнулися нескінченні тижні і місяці, коли діти не бачили батьків, а батьки — дітей... І тільки влітку 1919 року родина екс-гетьмана знову возз’єдналася в Швейцарії, а потім, на самому початку 20-х років, виїхала на постійне місце проживання до Німеччини, до невеликого німецького міста Ванзеє.

ЕМІГРАЦІЯ

Мешкаючи за кордоном, Скоропадські регулярно стикалися з серйозними матеріальними труднощами. Родина жила в основному на невелику грошову допомогу, яка щомісяця виплачувалася Павлу Петровичу як «другові Німеччини» різними німецькими урядами, включаючи і уряд Адольфа Гітлера. Не дивно, що до кінця кожного місяця сімейний бюджет опинявся, як правило, «на нулі», і навіть далеко не найдорожчі речі Павло Петрович і Олександра Петрівна вимушені були брати в кредит. А одного разу, під час особливо гострої фінансової кризи, Скоропадським довелося закласти в місцевий ломбард чудовий сервіз, який їм подарували їх близькі родичі в далекий день їх весілля...

Слід наголосити, що всі обов’язки по дому Олександра Петрівна рішуче і безповоротно взяла на себе. Вона була чудовою господинею і матір’ю, часто давала чоловіку практичні поради, і ніколи при цьому не скаржилася на чималі труднощі емігрантського життя. Це було досить дивно для жінки з вищого світу, якою вона ще не так давно була сама. А ще Аліна прекрасно грала на фортепіано, прищеплюючи любов до музики своїм дітям. Незважаючи на величезну зайнятість справами по господарству, Олександра Петрівна зуміла реалізувати в еміграції свою давню мрію — написати книгу, присвячену генеалогії родів Скоропадських і Дурново. Ті, хто читав цю працю, майже одностайно стверджували, що за своєю серйозністю і грунтовністю вона може дати фору працям багатьох професійних істориків. Сам Скоропадський відкрито захоплювався своєю дружиною і неодноразово стверджував, що без Аліни він — тільки половина самого себе... І боявся втратити свою половину більше всього на світі. Іноді, прийшовши додому і не знайшовши там дружини, Павло Петрович нервово і голосно питав: «Де Аліна? Де моя дружина?». Питав усіма мовами, якими володів!

Справжньою надією і опорою Павла і Олександри Скоропадських були їх діти. Данило завжди добре вчився і музикував (він дістав у Німеччині вищу технічну освіту), Єлизавета виявилася обдарованим скульптором, Марія успішно освоювала університетський курс медицини, а молодша дочка — Олена (вона народилася в еміграції, коли Олександрі Петрівні було вже 42 роки) тішила батьків успішним навчанням в гімназії. До речі, в одному зі своїх гімназичних творів юна Олена охарактеризувала матір і батька як ідеал сімейної пари...

Додамо, що в еміграції Павло Петрович не пішов з політики, він став главою гетьмансько-монархічного руху, призначивши своїм спадкоємцем, або, як тоді нерідко писали, гетьманичем — свого сина Данила, який подавав великі надії. Правда, пізніше, з початком Другої світової війни, враховуючи можливість передчасної смерті — і своєї, й сина-спадкоємця — Скоропадський написав розпорядження, згідно з яким у цьому випадку гетьманську регентську раду мала б очолити його дружина — Олександра Петрівна Скоропадська, а спадкоємицею мала б стати одна з дочок.

ЗУСТРІЧ, ЯКА НЕ ВІДБУЛАСЯ

Становище гетьманської родини в роки Другої світової війни не можна було назвати легким, більш того, її життя з кожним днем ставало дедалі більш тривожним і неспокійним. Згодом дедалі менше ставало продуктів, зате неухильно збільшувалася кількість нальотів англо-американської авіації, дедалі частіше в небезпечній близькості від їх будинку гриміли вибухи авіабомб. Але родині колишнього гетьмана було не звикати до лихоліття. Під час бомбардування Скоропадські, як правило, не бігли до бомбосховища, а залишалися вдома, вважаючи, що ховатися від небезпеки було б нижче їх власної гідності. Одного разу, під час одного з таких бомбардувань, Павло Петрович поглянув на своїх близьких і внутрішньо захопився — на їхніх обличчях не було навіть і тіні страху. Але попереду на них чекало нове суворе випробування...

Наприкінці війни Олександра Петрівна переїхала з дітьми до міста Оберсдорф. А самого Павла Петровича і його дочку Єлизавету доля закинула одного квітневого дня 1945 року на невелику залізничну станцію Платтлінг, звідки колишній і вже досить немолодий гетьман мав би виїхати до дружини і інших дітей. Саме тоді у Скоропадського виникло передчуття, що своєї дружини він більше не побачить... Неприємне передчуття посилювалося і тим, що потяг, на якому зібралися їхати батько і дочка, явно запізнювався...

Втім, уже через кілька хвилин довгоочікуваний состав підійшов до перону. У Павла Петровича відлягло від серця, з’явилася надія, що його похмуре передчуття — всього лише гра нервової уяви. Але вже за кілька хвилин у небі над станцією з’явилися літаки «союзної» авіації. На мирну станцію посипалися важкі бомби...

Рятуючись від смерті, батько і дочка cховалися в самому приміщенні вокзалу. Потім пролунав оглушливий вибух, від якого Єлизавета на кілька хвилин втратила свідомість. А отямилася вона від слабкого голосу батька. Він просив пити...

Колишній гетьман України Павло Петрович Скоропадський, який отримав важке поранення в голову, помер 26 квітня 1945 року в шпиталі невеликого німецького міста Меттен. Згодом Єлизавета згадувала: в останні часи життя батькові здавалося, що до нього прийшла його дружина та її мати...

2008-03-21 14:57:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар