Невідомий Манжура - Україна Incognita
   

Невідомий Манжура

Микола ЧАБАН

Іван Манжура (1851—1893) — український поет, фольклорист, етнограф, який виходив усю рідну Харківщину, а потім Катеринославщину в пошуках скарбів українського фольклору. Доля була непривітною до нього: він не мав навіть власного кутка, перебивався випадковими заробітками і, напевно, саме тому взяв собі псевдонім Іван Калічка. Помер у губернській земській лікарні, похований на території Севастопольського кладовища в Катеринославі. Він та Андріан Кащенко — два піонери українського слова в нашому Придніпровському краї. Перші українські книжки для народу у 1883—1884 роках майже одночасно випустили в Катеринославі Кащенко та Манжура.

ІВАН МАНЖУРА ТА ІВАН ВАСИЛЕНКО

Земському діячеві на Катеринославщині — Іванові Василенку (1855—1892) — поет присвятив свою казку-поему про безстрашних запорізьких козаків — «Трьомсин-богатир». Однак посвята з’явилася лише в першій публікації в катеринославському журналі «Дніпрові хвилі» 1913 року. У радянських виданнях поема виходила без посвяти Василенку: він хоча й був інтелігентом, але був поміщиком, і публікатори творів Манжури — подалі від гріха — опускали цю посвяту.

Василенко ще гімназистом пов’язав свою долю з Харковом. Чи варто дивуватися, що до долі поета увійшли харківські уродженці? Дрібний поміщик, журналіст, який добре знав і прихистив у своєму маєтку в Мануйлівці Івана Манжуру, літератор Микола Васильович Биков, автор біографічного нарису «Ів. Ів. Манжура, український етнограф і поет (1851—1893)» 1910 року написав:

«Ним (Манжурою) зацікавився один інтелігентний поміщик у Катеринославській губернії й запросив його до себе жити. Це було на початку 70-х років, і цим поміщиком був Іван Григорович Василенко, відомий у 70-х і 80-х роках земський діяч, губернський гласний Катеринославського земства й повітовий гласний Олександрівського земства. Василенко ж навів його на думку і дав кошти пройти Катеринославською губернією, записуючи казки та пісні. Манжура два роки мандрував як фольклорист».

От і все, що нам відомо з перших рук про зв’язки Василенка та Манжури.

АНАСТАСІЯ СИНЬОГУБ — ЩЕ ОДИН АДРЕСАТ

За нашими даними, Анастасія Олексіївна Синьогуб, якій поет Іван Манжура присвятив один зі своїх віршів, — це не сестра, як писав В. Заремба, а зовиця поміщика та гласного Петра Олексійовича Синьогуба.

«А хто такий Петро Синьогуб?» — запитаєте ви. Петро Олексійович Синьогуб народився 1856 року в сім’ї капітана Олексія Григоровича Синьогуба (1805 р. н.), в якого було 2554 десятини землі (1853). Його братом був Євген Олексійович Синьогуб. Петро Олексійович був власником 517 десятин землі в Олександрівському повіті (1888). Петро мав свідоцтво своєкоштного студента Імператорської Петербурзької медико-хірургічної академії по ветеринарному відділу. Свідоцтво давало йому право закінчити навчальний заклад 2-го розряду. На ветеринара вчився й Манжура. Заремба стверджував, що Манжура та Синьогуб познайомилися в Сербії у 1870-х роках. 1882 року Петро Синьогуб очолював військово-кінську ділянку Туркенівської волості. У нього в різні роки і жив вільним художником український поет і етнограф Іван Манжура... Маєток Петра Олексійовича був у селі Олексіївка. Висуваючись 6 жовтня 1880 року в дільничні мирові судді в Гуляйполі, Петро Синьогуб представив предводителеві та голові земських зборів повіту необхідні документи про себе, повідомив, що проживає в Гуляйполі. Тоді, щоправда, обрали іншого — рекомендованого предводителем військового начальника полковника Фелікса Платонова. Напевно, Петро Олексійович Синьогуб на початку ХХ століття виїхав з Катеринославщини.

І ще один цікавий факт: він претендував на золото гетьмана Полуботка!

Якщо звернутися до списку запрошених зі всієї України Олександром Івановичем Рубцем на з’їзд (збори) у Стародубі нащадків гетьмана Полуботка, які претендували на його гроші (збори відбулися 15 січня 1908 року), що зберігалися в Англії, то знайдемо й чотирьох Синьогубів. Найпершим — Петра Олексійовича.

Узагалі ж дворян Синьогубів у Олександрівському повіті було багато. 1882 року їм особливо подобалося очолювати військово-кінські ділянки. Петра Олексійовича ми вже назвали. Чоловік Анастасії Олексіївни — Євген Олексійович Синьогуб — очолював таку ділянку в Олександрівській волості; Дмитро Михайлович Синьогуб — у Тимірівській, а Костянтин Леонтійович Синьогуб — у Велико-Михайлівській.

Отже, весь Олександрівський повіт був «покритий» Синьогубами, й не дивно, що в повітових земських зборах їх було двоє — Григорій Леонтійович і Петро Олексійович. Як родичі, вони зазвичай виступали «єдиним фронтом» і між собою розбіжностей на земській трибуні не мали. Для Григорія Леонтійовича повітова земська кар’єра закінчилася 1887-го, для Петра Олексійовича — 1889 року. Але вони залишалися губернськими гласними до 1890 року включно, були постійними опонентами в земстві Івана Григоровича Василенка.

Деяку активність у повітовому земстві на початку ХХ століття виявив Костянтин Леонтійович Синьогуб (обирався попечителем шкіл, 10 жовтня 1906-го на три роки — дільничним попечителем зі спостереження за справним утриманням балок і берегів річок), але його активність не йде ні в яке порівняння з активністю Григорія Леонтійовича та Петра Олексійовича Синьогубів.

У 1902 — 1904 рр. прослужила три роки попечителем 1-ї Великомихайлівської школи і була знову переобрана на цю посаду 1904 року Марія Костянтинівна Синьогуб (дочка Костянтина Леонтійовича). 10 жовтня 1906 року вона ж обрана попечителькою Синьогубівської школи.

Отже, повертаємося до жінки, якій Поет присвятив пронизливі рядки й якій щиро симпатизував. Анастасія Олексіївна Синьогуб насправді була удовою дворянина Євгена Олексійовича Синьогуба. Про це свідчать знайдені нами документи.

Як опікунка маєтку померлого чоловіка, 28 вересня 1886 року звернулася з проханням до Олександрівської повітової земської управи. Анастасія Олексіївна просила в інтересах своєї малолітньої доньки відкласти сплату недоїмки, яка була за покійним чоловіком, на три роки. Управа вирішила, що не має права відстрочити сплату недоїмки в 962 карбованці на такий тривалий термін і винесла прохання в жовтні того ж року на розсуд повітових земських зборів. А воно теж відмовило.

Ось ті істотні доповнення до біографії та творчості І. Манжури, якими ми вважали за необхідне поділитися з читачем.

2011-12-23 12:04:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар