Несвяткова стаття зі святкової причини - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Олеся Ісаюк » Несвяткова стаття зі святкової причини
Олеся Ісаюк

Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху, аспірант Університету Марії Склодовської-Кюрі (Люблін, Польща)

Несвяткова стаття зі святкової причини

Ми вчергове перетворили відзначення Крутів на панахиду. За винятком обмеженого кола притомних, вся Україна обливалася сльозами

Ми вчергове перетворили відзначення Крутів на панахиду. За винятком обмеженого кола притомних, вся Україна обливалася сльозами на честь загиблих і – на кухнях – нарікала на україножерну владу.

І нічого дивного. Бо канонічна версія бою під Крутами, так як вона відображена у підручниках і популярних виданнях та відбита у головах широкого громадянства, виглядає більш-менш так. На Київ рушили люті більшовицькі орди, а на боці беззахисної України були тільки студенти військової школи, триста з яких зробили відчайдушну спробу зупинити ворога. І героїчно загинули. Враження таке, що, якби вони не загинули, то половина України їх, мабуть, героями б не вважала. Своїми ритуальними плачами ми розписуємося в двох речах – ми вшановуємо крутянців не стільки за їхній вчинок, скільки за їхню загибель, і ми заздалегідь згодні на роль жертви.

Маршрут №1. Київ – Крути – Батурин – Київ

Це, незважаючи на те, що з «канонічно-всенародної» версії стирчить купа недоладних подробиць. Це коли говорити не про те, як було насправді, а про те, як воно запам’яталося. Але не запам’яталося, що студентів було не триста, а п'ятсот. І загинуло з них менше, ніж двісті. І не такі вже беззахисні були ці студенти – у складі того відділу була і артилерійська батарея під командуванням сотника Лощенка. І ціла Україна не була така вже беззахисна – Київ українські війська боронили майже два тижні. В дуже несприятливих обставинах – бо одночасно з наступом зовнішнього ворога всередині столиці вибухнуло так зване повстання, радше – заколот на заводі «Арсенал», що поставило українських військовиків між двох вогнів і забезпечило їм міський бій (з усіх можливих міський ближній бій найжорстокіший).

Якщо і справді перевага сил Червоної армії, вірніше, того, що тоді так називалося, над УНР була така колосальна, що лишалося хіба героїчно гинути, то яким чудом майже півмісяця втримували місто? А потім ще місяць оборони в оточенні ворожих сил і анархії місцевого розливу – і таки відвоювали Київ назад. Ще через два місяці ця ж армія взяла Крим (до того штурмувати Перекоп відмовилася навіть німецька армія). Українська армія оборонялася на два фронти ще майже два роки – з кінця 1918 року і до другого Зимового походу 1920 року. При тому, це військо воювала постійно, практично не маючи тилу, зате з постійними проблемами з постачанням найнеобхіднішим і часами будучи зданим на ласку і неласку населення довкола.

Крути. Січень 1918 року

Яким чином армія, яка могла воювати практично три роки проти переважаючих сил ворога – і не одного – могла так програти? Нічого подібного Крутам (згідно популярної версії подій) у пізнішій історії визвольних змагань не траплялося. Регулярна армія – не партизани, які не раз просто мусять героїчно пострілятися в оточенні. І не така вже маленька була ця армія навіть у січні 1918 року. Уже існували Сірожупанна і Синьожупанна дивізії, Гайдамацький курінь Симона Петлюри, полковник Скоропадськийуже українізував 34-й корпус і полковник Петрів уже дійшов до Києва – його передові відділи стояли під столицею саме в останні дні січня. Але ці вояки, які за наступні три роки не раз довели «профпридатність», на своє нещастя, воювали за державу, якою управляли теоретики.

Подвиг під Крутами: естафета жертовності

В Україні зразка 1917 року регулярні збройні сили, здається, очільникам уряду могли тільки приснитися у страшному сні. Винниченко розповідав про будівництво держави без армії бо, мовляв, не буде проти кого воювати в царстві всезагальної демократії. Недалеко на той час втік і Петлюра – офіцер Запорозького корпусу Никифор Авраменко почув від Генерального Секретаря військових справ таке: «Війні скоро кінець і буде вона остатня. Армія не потрібна, заступить її охоча міліція. Офіцери там будуть потрібні». Те ж саме твердив Винниченко.

Практика військового будівництва недалеко втекла від такої теорії – Корпус січових стрільців створили полонені австрійські офіцери-українці, серед них і Євген Коновалець. Центральна Рада відмовлялася приймати присягу у новосформованих Сірожупанної та Синьожупанної дивізії. Генерал Петрів описав у спогадах неорганізованість командування і власні дводенні пошуки вищого керівництва та чітких вказівок. Підсумок виглядав сумно: «Доводилося так, як у диких лісах Полісся, робити все на власну руку.» Рівень матеріального забезпечення вояків був плачевний – бракувало набоїв, зброї, обмундирування. І це в умовах ще триваючої війни, коли заводи працювали безперебійно. Тоді відповідальність за те, що буде з державою, взяли на себе півтисячі майже дітей. Необдуманість керівництва перетворила їх у державників, а необдуманість наша перетворює їх у жертв, якими вони не були. Герой стає героєм не тому, що гине, а тому, що діє. Діє всупереч обставинам, звичній логіці, інстинкту самозбереження.

Бій під Крутами: про міфи і про правду

Далеко не всі крутянці загинули. Більшість вижила – нагадаю загиблих було менше двохсот. Що ж сталося з рештою? З ними не сталося. Вони вчинили. Після відступу дорогою на Київ розібрали залізничне полотно, причому дощенту. І, мабуть, саме тому муравйовці здобули Київ 5 лютого, а не 2-го чи 3-го.

Але Україна шанує тільки героїчну смерть. Тому ми пам’ятаємо загиблих, але не пам’ятаємо тих, котрі відступили, розібрали колію і зробили все, що могли зробити в безнадійній ситуації, створеній не ними. В цей час на передмістях Києва ще воював Гайдамацький курінь Петлюри і гордієнківці Петріва. Про це теж не пам’ятаємо…

Бій під Крутами: факти й оцінки

А тим часом завдання будь-якої армії – «Не гинути за Вітчизну, а надати можливість ворогам гинути за їхню Вітчизну» – писав Джордж Паттон. Ефективність армії ніде і ніколи не оцінюється як здатність по-геройськи загинути. Ефективність армії – це кількість вбитих ворожих солдатів, знищених ворожих штабів, підірваних комунікацій ворога, виведеного з ладу спорядження. А не власні героїчно загиблі вояки. Можна казати, що добре було Паттону філософствувати, сидячи в державній Америці після виграної Світової війни. Може, і так. Але якщо економією людської крові переймається генерал Штатів, країни, чиї ресурси виглядають майже невичерпними, то наскільки ж більше мусить перейматися цим народ без держави? У якого ресурсів і сил незмірно менше. Але ми про це не пам’ятаємо. В якій державі – державі, а не просто країні – шанують масовий безнадійний героїзм? Емілія Плятер, Совінський і ще купа шанованих постатей польської історії – це все героїзм одиниць, які знали, на що йшли. І які були героями на фоні загальної організованої сили. Також не турбуйте душі полеглих трьохсот спартанців. Тут теж любителі батальної героїки прикрасили – у Фермопілах загинуло не 300, а 1300 воїнів. «Зайва» тисяча походила з міста Платеї і вони залишилися зі спартанцями, коли решта відступила. Спартанці залишилися б у будь-якому випадку – згідно зі їхніми законами, тих, хто відступав у бою, вбивали. Такий собі античний «загрядотряд». Зрозуміло, що краще вибрати гідну смерть у бою, аніж ганебну від своїх. А точний переклад знаменитого напису в урочищі Фермопіл звучить так – «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, повідай лакедемонцям, що ми не відступили від закону, готові померти».

Якщо для нас ознакою героїзму є героїчна смерть – хай навіть за високі ідеали, то нами і далі будуть правити моральні нащадки тих, проти кого боролися крутянці, синьожупанники, болбочанівці, гордієнківці, Чорні Запорожці. Бо так ми виховуємо в собі жертв, чиєю місією є страждати і гинути. Героїчно – бо за високий ідеал. Але чи не краще діяти?

Крутянці – діяли.

2012-02-05 10:46:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар