(Не)сподівана свобода - Україна Incognita
Сергій Шебеліст

Кандидат наук із соціальних комунікацій, журналіст, Полтава

(Не)сподівана свобода

Прихильники Союзу й досі не можуть змиритися з фактом розпаду їхньої великої соціалістичної Батьківщини, щиро вважаючи це «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття» і глибокою особистою драмою, спланованою зловорожим Заходом

Як і кожна, скажімо так, «нормальна» імперія, Радянський Союз пройшов усі стадії існування подібних наддержавних утворень – становлення, розвиток, розквіт і занепад. Але якщо деяким із них для еволюції та деградації знадобилося кілька століть, то СРСР упорався із цим завданням у значно стисліші терміни: за сімдесят років. Його зникнення з політичної мапи світу (і, відповідно, постання нових незалежних держав), за визнанням багатьох експертів, стало однією з найважливіших історичних подій ХХ століття, спогади про яку ще досить свіжі, а оцінки – суперечливі.

Прихильники Союзу й досі не можуть змиритися з фактом розпаду їхньої великої соціалістичної Батьківщини, щиро вважаючи це «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття» і глибокою особистою драмою, спланованою зловорожим Заходом та його вірними місцевими посіпаками, які довели колись багату республіку до зубожіння. Самостійницьки налаштовані громадяни навпаки – зітхають із полегшенням і радістю, адже навіть найсміливіші борці з «імперією зла» не сподівалися, що вона впаде ще за їхнього життя, а на її уламках постане вільна Україна з усіма належними й донедавна крамольними атрибутами – синьо-жовтим прапором, тризубом і гімном «Ще не вмерла…». Поміж тим існує ще одна категорія людей, ставлення яких до згаданої епохальної події є, сказати б, двоїстим. Квінтесенцією їхніх поглядів є знаменита і часто повторювана теза про те, що «ті, хто радіють розпаду Радянського Союзу, не мають серця, а ті, хто прагнуть його відновлення, не мають розуму».

Хресний шлях українського патріарха

Схоже, що саме для таких амбівалентно налаштованих громадян, а також для переконаних радянських інтернаціоналістів, двадцять років тому і був створений певний «терапевтичний» замінник – Співдружність незалежних держав, до якої увійшли більшість колишніх союзних республік-«сестер», зрозуміло, під проводом «старшого брата». Утім, як засвідчив досвід, нове міждержавне об’єднання, зініційоване підписантами Біловезьких угод, так і не стало життєздатним та привабливим інтеграційним проектом, що нині виконує переважно декоративні й символічні функції, але все одно ніяк не може позбутися «земельно-збиральних» амбіцій. Варіанти імовірного возз’єднання, котре без України буде неповноцінним,  найрізноманітніші – як економічні (Євразійський економічний союз), так і духовні («Русский мир»). Щоправда, тут, як і у випадку із СРСР, про жодну рівноправність та самодостатність з боку «молодших партнерів» не може й бути мови. Найбільше, на що може розраховувати «аборигенна» еліта – це статус провінційного генерал-губернатора, котрий має сумлінно виконувати директиви імперського центру.

Графіка Анатолія Казанського. З архіву "Дня"

«Російське керівництво у глибині душі й досі впевнене: єдина «справжня» держава на пострадянському просторі – це саме Російська Федерація. Усе ж інше – вигадка, випадковість, спекуляція, – саркастично зазначає публіцист Віталій Портников. – І, звичайно ж, «нормальні» люди в усіх колишніх радянських республіках чудово розуміють це і ностальгують за втраченою Державою. Таким чином, політик на пострадянському просторі позбавляється можливості бути проросійським – у тому розумінні, що він бажає симпатизувати Москві, звіряти з нею свою політику, дослухатися до її порад! Ні, його завдання просте – «БЕСПРЕКОСЛОВНО» і натхненно виконувати будь-які вказівки з кремлівських покоїв. Та ще й радіти, що з’явилася можливість прислужитися єдиній справжній державі...».

Сергій Буковський: Розпад СРСР триває

Справді, охочих плідно попрацювати на ниві братнього возз’єднання в Україні не бракує, причому не лише серед пересічних громадян, але також і з-поміж представників політичного, перепрошую, «бомонду», котрі спільно тужать за втраченою величчю колишнього Союзу і надзвичайно болісно сприймають незрозумілу їм «нєзалєжность», яка, мовляв, нічого доброго не принесла (хоча статки ностальгуючої «еліти», як відомо, свідчать про цілком протилежні результати). Подібні аргументи природно звучать в устах звичайних гомо совєтікусів і провладних «віртуозів Москви», однак іноді приблизно в такому ж дусі висловлюються й ті, хто начебто пишається своєю історичною роллю в здобутті самостійності, як, наприклад, перший Президент України Леонід Кравчук. У 2005 році, в розпал кримінальних переслідувань представників «злочинної влади», зокрема й екс-губернатора Закарпаття Івана Різака, Леонід Макарович прямо з парламентської трибуни засудив «помаранчеві репресії» і, як-то кажуть, у серцях заявив, що якби знав, що таке відбуватиметься в незалежній Україні, то, напевно, не став би підписувати в Біловезькій пущі угоду про вихід керованої ним держави зі складу Радянського Союзу. Щоправда, згодом він переглянув цю емоційну тезу і навіть пожалівся, що українці не усвідомлюють значення та важливості згаданого документа, який фактично і юридично приніс їм свободу.

Занепад комунізму. Що далі?

Із цим питанням у нас узагалі існують поважні проблеми: для багатьох громадян свобода і незалежність не є абсолютною цінністю, адже вона, мовляв, легко дісталася мешканцям УРСР – не в процесі визвольної боротьби чи «оксамитової революції» за східноєвропейським сценарієм, а внаслідок апаратної інтриги й ситуативного альянсу суверен-комуністів із націонал-демократами. Наобіцявши громадянам вільної України, з якої раніше всі соки й ресурси висмоктував союзний центр, гідне та заможне життя, нові-старі політичні керманичі швидкими темпами спровадили країну в глибоку діру різноманітних криз, тим самим дискредитувавши в очах суспільства поняття демократії, верховенства права, ринкової економіки та розбудови держави. На тлі цих постійних негараздів дехто зовсім не риторично запитує: «А що нам дала ота ваша незалежність?» і, не знайшовши переконливої відповіді, додає, що «за Союзу було краще», «ми були сильні, нас увесь світ боявся, бо ми були разом».

Вождь з характером

Зерна розчарування падають на благодатний ґрунт і тому дедалі частіше  з високих трибун можна почути заклики до возз’єднання, подібні до тих, що їх дотепно описав у п’єсі «Нірвана» класик сучасної драматургії Лесь Подерев’янський. «Поки ми з вами отут теревеним, пенсіонери не получають пенсію, солдати патрони, газовики газ, нафтовики нафту, а в Дніпрі перевелась риба, а в коморах миші, бо нема що гризти, так що без Росії нам, товарищі і панове, повний гаплик, що не ясно?», – запитує в телевізорі депутат українського парламенту. Одна з можливих відповідей на це сакраментальне цивілізаційне питання надзвичайно проста: «Спасибі, ми вже там – і в імперії, і в Союзі – були». Крім того, не варто легковажити й тим фактом, що за двадцять років незалежності в Україні сформувалися осередки громадянського суспільства й підросло нове покоління, котре чітко асоціює себе з власною країною, прагне бачити її демократичною і європейською та, сподіваємося, не дозволить перетворити свою Батьківщину на інтегральну складову «співдружності взаємозалежних держав» чи околицю якоїсь «слов’яно-казахської джамахірії». Промінявши одного разу свободу на хліб чи вдавану стабільність, можна потім сильно пошкодувати, але скаржитись буде вже запізно – клітка закриється, а ключ до волі надійно охоронятиме гвардія доблесних вертухаїв.

2011-12-09 16:43:51
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар