Національний ідеал Олени Теліги - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Національний ідеал Олени Теліги

Національний ідеал Олени Теліги

73 роки тому у Бабиному Яру в Києві розстріляли Олену Телігу
Богдан ЧЕРВАК

Поволі, але йде процес осмислення життя і творчості Олени Теліги. Перевидана значна частина її творів, творчість поетки вивчається в школах. На державному рівні відзначено столітній ювілей поетеси. Але при цьому впадає в очі, що образ О.Теліги дедалі більше пов’язується із її поетичним світом. Мимоволі на задньому плані може опинитися її громадянська позиція, участь у національно-визвольному русі. На ділі ж творчість О.Теліги та її суспільно-політична діяльність сильно переплетені й становлять органічну єдність.

Творчість О.Теліги належить до так званої Празької школи українських поетів, а точніше середовища журналу «Літературно-Науковий Вістник» (1922—1931), «Вістник» (1931—1939) за редакцією Дмитра Донцова, який постав у Львові й мав колосальний вплив на формування тогочасного літературного процесу.

Ідейна спрямованість «Вісника», зокрема його активних авторів, передусім Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Олекси Стефановича, О.Ольжича була закорінена в добу Визвольних Змагань періоду Української Народної Республіки. Безпосередні учасники, або ж свідки цих драматичних подій, вони належали до тої частини нашої еліти, яка факт поразки УНР сприймала не стільки як невдачу державницьких устремлінь, а як привід до глибокого осмислення їхньої причин й пошуку шляхів подолання кризи у національно-визвольному русі.

Олена Теліга: велич духу і символ честі

Не випадково в центрі уваги поетів були сторінки історії, які ілюстрували героїзм різних епох. Культивування героїчного як національного імперативу переслідувало конкретну мету — сформувати нову особистість, новий тип борця за українську справу, позбавленого комплексів національної меншовартості, спроможного піднятися на боротьбу за самостійність України.

У цьому зв’язку важливо з’ясувати вплив на творчість О.Теліги центральної постаті з-поміж «вісниківців», а саме Д. Донцова, блискучого літератора та ідеолога модерного націоналізму.

Творчість самого Д. Донцова слід розглядати як протидію зневірі й апатії, що панували в середовищі інтелігенції. Втрата жаданої державності, жорсткий окупаційний прес, ставили українців у стан безвиході. Здавалося, що закони логіки й здорового глузду не здатні розв’язати жодної проблеми.

Але Д. Донцов апріорі не сприймав раціональних розв’язок. Його ідеологічна концепція наголошувала на ірреальних, подекуди містичних чинниках, які не потребували логіки і не піддавалися раціоналізмові. Глибока, фанатична віра, джерелом якої є воля, спроможна вивести загнаний у духовне й фізичне гето народ, спрямувати його енергію на боротьбу з окупантами. Ідеї Д. Донцова полонили багатьох, а коли додати його блискучий і переконливий стиль, ерудованість та інтелектуалізм, то можна сповна збагнути причини популярності Д. Донцова серед молоді.

Однак, коли Д.Донцов сформував образ нової людини — «лицаря абсурду», то це ще не було розв’язкою всіх суспільних проблем. Інакше кажучи, ситуація потребувала концептуальних моделей, які давали б чіткі відповіді на питання, що стояли перед нацією у площині духовного, політичного, економічного, соціального життя. Саме цю місію виконала Організація Українських Націоналістів. Теоретики й ідеологи організованого націоналістичного руху адаптували духовні концепції націоналізму в практичні програми дії.

В українському літературознавстві побутують дві діаметральні думки щодо впливу Д. Донцова на творчість О.Теліги. Перша — стверджує мінімальний вплив, який зводився до можливості друкуватися у донцовському «Віснику». Друга — гіперболізує значимість впливу Д. Донцова на О.Телігу, коли стверджує, що творчість поетки є поетичним еквівалентом публіцистичних творів ідеолога націоналізму.

Не конструктивність першого твердження спростовує сама О.Теліга. У статті «Партачі життя» вона ставить Д. Донцова в один ряд із такими своїми кумирами, як Олена Пчілка, Леся Українка і Василь Стефаник. Вони, як і Д. Донцов, на думку О.Теліги, «змагалися всіма своїми силами й талантом аби створити новий тип українця». Щодо другого твердження, то воно лише частково вірне, оскільки не враховує вродженого індивідуалізму О.Теліги, що не сприймав будь-яких форм епігонства.

Видається слушним висновок Ю.Бойка, який пише про два націоналістичні спрямування між якими слід шукати місце О.Теліги: «поетами-націоналістами, що гуртувалися в Празі й Подєбрадах», та тими, що «тяжіли до ОУН», яких цікавила «політична якість націоналістичної дії».

Але звернемося до поезії О.Теліги. Не складно побачити в ній єдиний цементуючий мотив — порив до висот героїчності духу та заперечення похмурості життя. Вірші «Пломінний день», «Поворот», «Засудженим» можуть скласти один із циклів, де присутня яскраво виражена громадянська постава поетки.

Перший з них маніфестує її неспокійну й бурхливу натуру: «Хочу жити, аж життя не зломить, Рватись в гору, чи летіть в безодню». Далі О.Теліга підносить ідеал України на висоту самопосвяти:

Хоч людей довкола так багато,
Та ніхто з них кроку не зупинить 
Якщо кинути в рухливий натовп 
Найгостріше слово — Україна

Готовність служінню високим ідеалам, які у свідомості О.Теліги асоціюються з національними імперативами, знаходить свій вияв у поезії «Поворот». Чимало дослідників називають цей вірш програмним, де суспільний ідеал поетки постав у повній силі.

Поетичні візії малюють реальну картину повернення на Батьківщину:

Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб полишались зерна перемоги.
І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість:
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини гострі і щасливі

Акордом, звучання якого постає із глибини тривоги і переростає в могутній гімн великої віри, є заключні дві строфи:

Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти дорогою одною.
Заметемо вогнем любові межі.
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить
І злитись знову зі своїм народом

Особливе місце в художній спадщині поетки займає вірш «Засудженим» із присвятою Василеві Біласу і Дмитрові Данилишину. Обоє хлопців належали до Української Військової Організації (УВО), яка здійснювала так звані екси — збройні напади на польські державні установи з метою вилучення коштів для потреб національно-визвольної боротьби. В. Білас і Д. Данилишин взяли участь в одному з таких нападів неподалік Львова у містечку Городок. Акція була невдалою, і незабаром націоналісти були затримані польськими жандармами. При цьому розігралася трагедія, яка потрясла Галичину. Хлопців упіймали й віддали в руки поліції прості селяни, які сприйняли їх за звичайних грабіжників. І коли виявилася вся правда, люди були засмучені непоправністю лиха, якого вони завдали юнакам. Невдовзі В. Біласа і Д. Данилишина було страчено. Галичина важко переживала траур: в школах було відмінено навчання, в церквах відправлялися молебні за упокій душі героїв. Ця подія мала колосальний вплив на активізацію боротьби українського народу проти польських окупантів, засвідчила велику жертовність патріотів та масову підтримку місцевим населенням радикальних дій, спрямованих проти загарбників.

На перший погляд, ця подія мала б стати приводом для вияву смутку. Але О.Теліга вражена мужністю героїв, дорікає сучасникам — «Як ми можемо жити, сміятись і дихать». Кожен образ надихає на помсту. Похмурі асоціації — «Проволікся заплаканий ранок» переростають у романтичне піднесення як вияв готовності підняти приспущений прапор боротьби:

 

Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг

Олена Теліга є автором кількох публіцистичних статей. Дивовижно, але осмислення нею тогочасної суспільно-політичної проблематики залишається актуальним. Ю. Бойко називає її статті «есеями», оскільки суб’єктивізм і художність складають цілість, чим і приваблюють читача. «Взагалі читач сприймає більшість статей-есеїв О.Теліги під кутом естетичного враження, — зазначає відомий критик, — а водночас відчуває навмисне пульсування естетичного живчика в усіх її висловах. Стиль її бурхливий, піднесений, інколи це словесний смерч зі своїм темпом, з сконцентрованістю образних уяв, несподіваних порівнянь... Тут вона споріднена з Лесею Українкою».

Акцентуємо увагу на статті «До проблеми стилю», в якій сконцентровано ідейний зміст усіх її прозових творів. О.Теліга інтуїтивно відчувала потребу нового стилю як в житті так і в мистецтві. Таким стилем, без сумніву, мав стати націоналізм, що намагається роздерти «чорну заслону, що висить над майбутнім». А тому «стиль нашої доби є стилем синтетичним, що стинає криваві зигзаги, викликані шаленим темпом нашого життя, і збирає розкидані факти в одну чітку лінію від минулого до майбутнього».

 

Є люди, які можуть схопити цей стиль — це справжні творці. А є імітатори стилю, «які схвильовані гуркотом доби, наосліп висмикували вони поодинокі факти й поняття, не раз яскраві й крикливі, але які були лише декорацією великої дії, що розігравалась на їхніх очах, і змісту якої вони не помічали». Імітування діяльності, бутафорія — це те що категорично не сприймала О. Теліга.

У статті «Сила через радість» маємо реакцію націоналістичного середовища на агонію, яка опанувала тодішню еміграцію, розчаровану катастрофою УНР. Намагаючись збагнути суть занепадницьких настроїв, О.Теліга відзначає, що проблема національного песимізму закорінена у XIX сторіччі, коли життя сприймалося «як тяжкий, сірий обов’язок, як тісне ярмо, яке так стискає за горло, що з нього видобувається лише стогін, квиління або благання. Не сміх, не клич, чи наказ». О.Теліга звертає зір до іншої традиції — «неспокійних душ Сірків і Богунів», коли українське суспільство було просякнуте романтизмом, живою пристрастю обов’язку. Вона протиставляє животворний дух середньовіччя добі «провансальства» (визначення Д. Донцова).

Взірцем для неї є О.Ольжич: «Власне так розуміють правду боротьби герої поезій Ольжича, найбільш яскравого представника сучасної молодої поезії. Для них боротьба й життя — синоніми. Життя, це боротьба, а боротьба — це справжнє життя. І нема тут чого розмірковувати. Навпаки, треба провести цю боротьбу найбільш блискучо й найбільш радісно».

Програмною також можна вважати статтю «Партачі життя», в якій піднімаються важливі суспільно-політичні й морально-етичні проблеми. «Партачі життя» — це суспільне явище, яке своїм отруйним впливом підточує основи моральних й етичних відносин. Це тип людей, «що як соняшники, хилять свої голови то в один, то в другий бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії чи чийогось успіху і де саме можна витягнути максимум матеріальної користі для себе. Під час бурі, під час боротьби, під час гострого напруження двох сторін, коли невідомо, кого чекає перемога, вони нездицидовано плутаються між одними й другими, готові стати кожної хвилини при боці все одно якого переможця, помагаючи йому лише в його останньому ударі, щоб цим дешевим коштом купити собі право бути пізніше в перших рядах коло нього». «Партачі життя» — різновид міщанської натури, якій не дано усвідомити і зрозуміти тих небагатьох «лицарів абсурду», які коштом величезної посвяти, зрікаючись будь-яких матеріальних благ, у боротьбі й праці віднаходили сенс життя, приносили своїй нації честь і славу.

Брак «цивільної відваги» в суспільстві призводить до того, що «партачі життя» завжди залишаються «елітою». Олена Теліга на прикладі багатого фактичного матеріалу з життя письменників чи їхніх творів показує згубність цього явища, підкреслює необхідність його викорінення.

Осібно у творчій спадщині О.Теліги стоїть «Відозва ОУН», основним автором якої вона була. У «Відозві» йдеться про трагічний факт загибелі провідних членів ОУН Миколи Сціборського та Омеляна Сеника-Грибівського, які підступно були застрелені в серпні 1941 року в Житомирі провокатором Степаном Козієм. О.Теліга гостро засуджує виконавця цього страшного злочину, який розцінює як «братовбивство».

Важко збагнути зміст «Відозви» без знання історичного контексту, пов’язаного з ОУН та Оленою Телігою. Коли у 1929 році постала ОУН, вона була монолітною організацією, що фактично символізувала увесь революційний український визвольний рух. Осердям ОУН був твердий і загартований в боях кістяк, який складався з колишніх вояків Армії УНР на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. До ОУН також долучилася революційна молодь, зокрема О.Теліга, О.Ольжич, яка розчарувалася діяльністю легальних демократичних партій і прагнула активнішої участі в національно-визвольному русі.

Як особисту трагедію вона сприйняла розкол ОУН у 1940 році, коли від Організації відійшла частина членства на чолі із Степаном Бандерою. Сама ж О.Теліга залишилася на боці Андрія Мельника і Проводу, до якого входили М.Сціборський і О.Сеник.

«Відозва» — свідченням того, наскільки моральний аспект був важливим для О.Теліги. При цьому пафос засудження братовбивства не засліплений домаганнями помсти. Навпаки, «Відозва» мала зміцнити ряди націоналістів, членів ОУН у відстоюванні головного — незалежної України: «Націоналісти! — читаємо у «Відозві», — Взиваємо Вас підняти цей наш вирішальний бій у карних лавах, у повній підпорядкованості своїм провідникам. Взиваємо Вас не відступити від мети нашого теперішнього змагу, аж поки не буде наша цілковита перемога. Аж поки українство не очиститься від смертельної хвороби, що його мучить, поки в національній єдності не викине зо свого нутра первнів анархії й злочинства в ім’я Самостійної Соборної Української Держави».

Цікавими та повчальними є міркування О. Теліги у контексті сприйняття нею збільшовиченої України. Та реальність з якою вона зустрілася в окупованому спочатку більшовиками, а згодом нацистами Києві, вразила її насамперед духовною руїною, занедбаністю національної культури. Висновок робить належний: на українському ѓрунті не можуть прижитися чужі для нації цінності. У статті «Братерство в народі» зазначає, що українці спроможуться на власне державне буття при умові, коли відчують справжнє «братство в народі», тобто національну солідарність. Вона також закликає до активного опору нав’язуванню чужих цінностей: «Червона Москва, цей ніби рівний нам братерський нарід, починає творити культ московської душі, культ колишніх царських героїв, яких нещодавно опльовувала. Вона, захлинаючись від захоплення, говорить і пише про царя Петра, про старого Суворова, що бився в обороні царської Москви, про сотні інших, несовєтських, а московських героїв, і в той же час безоглядно вивозить і вистрілює всіх тих, хто хоче заховати свою українську душу і пам’ятає своїх українців-борців».

У статтях «Прапори духу», «Розсипаються мури», «Вікна на розтіж» сформульовано основні принципи та завдання сучасного українського мистецтва: усвідомлення ним національної самобутності, художня й естетична довершеність, спрямованість на скріплення «душі нації». Таке мистецтво, на думку О.Теліги, може виконати основне завдання: віднайти правдиві глибини й висоти української духовності. Але для цього слід мати велике внутрішнє переконання у своїй правоті: «Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами, перед обличчям людей своєї нації і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробною правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатись. Ми ж не йдемо накидати згори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємось зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові, розлити знов всі ті почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти та гострої окремішности».

Життя й боротьба Олени Теліги — взірець ідейної переконаності, послідовності у відстоюванні національного ідеалу, великої жертовності й самопосвяти, який витворив героїчний обрах української героїні.

2012-02-22 09:54:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар