Моє перше «знайомство» з війною: синій ситцевий сарафанчик і бабусині уроки евакуації - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Моє перше «знайомство» з війною: синій ситцевий сарафанчик і бабусині уроки евакуації
   

Моє перше «знайомство» з війною: синій ситцевий сарафанчик і бабусині уроки евакуації

Аделіна ГРИЦЕНКО

Перший день війни, евакуацію сім'ї на Приуралля і повернення в напівзруйнований Київ згадує Аделіна Гриценко, напередодні війни – київська школярка, а в майбутньому – «красуня, комсомолка, спортсменка...», доктор історичних наук, почесний член Товариства охорони пам'яток. Сьогодні її правнучці приблизно стільки ж, скільки у червні 1941 року було маленькій Аді – одинадцять років.

Минув 71 рік з початку Великої Вітчизняної війни. Навіть не віриться – настільки яскраво у моїй пам'яті спливають картини тих останніх мирних днів і першої моєї зустрічі з війною. 10 червня 1941-го мені виповнилося 11 років, тож я типовий представник покоління «дітей війни», яким довелося сповна відчути на собі недитячі тяготи тих років.

21 червня у Києві ніщо не віщувало біди. Завершувалася підготовка до урочистого відкриття Республіканського стадіону, який будувався з 1937 року (після війни його ще тричі капітально реконструюють, останній раз – до Євро-2012). Цілодобово лунала музика на нескінченних репетиціях спортсменів. Увечері на стадіон завезли буфети. Усе місто готувалося до свята. Із Москви прибули футболісти клубу ЦДКА (Центрального дома Красной Армии) на матч з київським «Динамо». На 12-ту годину дня 22 червня, за спогадами одного з динамівців, планувався урочистий обід, потім – огляд стадіону і футбольного поля. Матч був, звичайно ж, скасований, але, як згадував один із футболістів київського «Динамо», тоді оголосили, що квитки на нього будуть дійсні після війни!

Ми, дітвора, спостерігали за подіями на стадіоні прямо з нашого двору. Адже жили ми у Госпітальному провулку, будинок стояв на Черепановій горі, над самою чашею стадіону. Удома з нагоди завершення будівництва, на якому працювала шофером моя мама, зібралися друзі батьків. Навіть радіо не вмикали – так було шумно та весело.

Уранці 22 червня мене послали за хлібом до сніданку. У Госпітальному провулку магазинів не було, тож до «благ цивілізації» потрібно було йти стежиною крізь зарості дерези через великий, що межує з ярами, пустир. Це місце розташовано між нинішнім готелем «Русь» і стадіоном. Саме тут я вперше зустрілася з війною, хоча тоді ще не розуміла, в чому справа. Було близько 12-ї години дня, коли я побачила в небі літаки і почула розриви зеніток. Дивно, але я навіть пам'ятаю, що була одягнена у синій ситцевий сарафанчик у квіточки і блузочку з рукавами-ліхтариками. Я нічого не зрозуміла і прямувала далі. Біля хлібного магазину побачила скупчення людей, які уважно слухали репродуктор (тоді на вулицях скрізь висіли радіорепродуктори у вигляді великих чорних дзвіночків). Затамувавши подих, усі слухали промову Молотова. Скрізь звучало слово «війна». Я стрімголов помчала додому, де все ще панував святковий настрій. Моє повідомлення про війну відразу ж змінило життя всіх присутніх. Батько помчав на завод. Інші теж вирушили до своїх контор, а мама – на автобазу, адже шоферам ой як додалося роботи у зв'язку з організацією евакуації. Мирне життя рапом скінчилося.

Уже 3 липня 1941 року ми мали виїхати з Києва разом з обладнанням і співробітниками інструментального цеху «Арсеналу». Підготовку до евакуації і навантаження ешелону очолював мій батько, він же був призначений начальником ешелону. Але це не давало нам жодної переваги. Батько на підставі розпоряджень вищого керівництва жорстко наказав брати із собою мінімум речей, «на два-три тижні». Уявіть, як важко було за декілька днів хоча б збагнути, що може знадобитися у новому житті, адже куди ми їхали і що там буде, ніхто не знав. На щастя, збори взяла на себе бабуся – їй не вперше доводилося кидати все і починати з нуля. 1929 року за декілька днів вона з родиною буквально втекла з рідного села на Слобожанщині, щоб уникнути розкуркулення.

Травень, 1941 р. Відмінники 3-Б класу школи №131 м. Києва. У другому ряду в центрі Аделіна Гриценко.

Бабуся наполягла на тому, щоб узяти перини і ковдри. На них ми їхали у товарному вагоні, так званій «теплушці», де з обох боків були тільки двох’ярусні нари. «Зручностями» можна було скористатися лише на зупинках, тоді ж на станціях якось милися (було спекотне літо) і набирали окріп. І так майже місяць шляху. Потім перини рятували взимку на Приураллі, а навесні 1944 року – знов у «теплушках», коли поверталися до Києва.

Ще одною геніальною ідеєю бабусі було взяти із собою балію. Так називалася кругла металева ємність для прання діаметром приблизно метр двадцять. Цей «агрегат» на весь згаданий період став чи не найголовнішим предметом нашого побуту: підставивши валізи, балію використовували як стіл, коли перебиралися з місця на місце, у неї вкладали посуд і всі побутові дрібниці, у ній же прали білизну, милися.

Я, готуючись до евакуації, у першу чергу замкнула в шафі скрипку, на якій мене примушували займатися, і викинула ключ. Тоді я ненавиділа її так само сильно, як тепер люблю. Залишилось у Києві, напевно, найцінніше, що у нас було, – картина Пимоненка, подарована колись художником своєму товаришу, другому чоловіку моєї бабусі. Перед евакуацією картину віддали на зберігання сусідці. Нікому навіть на думку не спало вийняти полотно з рами і взяти з собою – хоча б для того, щоб продати у важкий момент (а таких було чимало). Але ж виїжджали нібито тижня на два! До речі, мою велику сплячу ляльку сусідка зберегла, а картину – ні, що й не дивно, зважаючи на труднощі періоду окупації.

Один епізод під час зборів навіть у тій трагічній ситуації розвеселив усіх. У кутку сараю з дровами бабуся тримала кілька курей у клітці – чимала підмога, особливо на початку голодних 30-х років. Але з особливою любов'ю і гордістю бабуся ставилася до півня. Я пам'ятаю його – величезний, в яскравому оперенні екземпляр! І ось перед від'їздом бабуся змушена була всіх курей зарізати і приготувати їжу в дорогу. Та й кому їх було залишати. Так от, коли черга дійшла до півня, вона ридала і примовляла, що воліла б, щоб на його місці був проклятий Гітлер! Усіх її слів я не пам'ятаю, але монолог був досить довгим і соковитим.

Їхали 25 днів. Годинами, а то й цілодобово, стояли на кожній станції, пропускаючи військові ешелони, які прямували на фронт. Під час зупинок бігали за окропом на станції, щоразу ризикуючи відстати від свого потягу, так як розкладу не було, і наше переміщення цілком залежало від руху військових ешелонів. Іноді купували дещо з їжі на привокзальних базарах. Адже було літо, безліч фруктів і овочів. А в Україні 1941 року взагалі був рекордний урожай. Але так було, поки ми їхали українською територією. Далі стало складніше, а що таке голодне життя, ми дізналися вже, коли прибули до Воткінська, особливо першої зими 1941–1942 рр.

У дорозі нас майже весь час супроводжували бомбардування. Тихо стало лише після того, як перетнули Волгу. Подальший шлях до Воткінська (нині це місто Чайковський, розташоване в Приураллі, недалеко від столиці Удмуртії Іжевська) чомусь не запам'ятався. Напевно, до того часу я вже була така стомлена, що багато чого просто проспала.

У Воткінську всіх нас з вокзалу привезли до центральної школи і розмістили в її дворі. Поступово всіх розселяли по домівках місцевих жителів, нерідко по дві сім'ї відразу, а когось залишили жити в школі. Житла не вистачало, тому що містечко було крихітне – невелике селище при старовинному Воткінському заводі. Нам «пощастило»: оскільки тато все-таки був начальником цеху, нам виділили кімнатку метрів 6–8 у самому центрі нагірної частини міста. У кімнату якось втиснули два тапчанчики – для тата з мамою і бабусі. Я спала на скрині. Щоб увійти до кімнати, скриню потрібно було відсувати разом зі швейною машинкою, що стояла на ньому: узяти із собою голівку «Зінгера», знявши її з дерев'яного верстата, було знову-таки однією з геніальних ідей бабусі. В евакуації машинка дуже допомогла нам протриматися, особливо в перший рік: бабуся непогано шила.

Весна 1941 р. Аделіна в ошатній сукні

Поселили нас у будинок до старообрядців. У Воткінську вони переважали серед населення. Господар був різко налаштований проти радянської влади, і тому восени 1941 року весь час погрожував нас усіх прирізати, як тільки німці візьмуть Москву. Але з моєю мамою, яка мала круту вдачу, жарти були погані. Вона відразу відповіла, що нічого у нього не вийде, пообіцявши вночі облити його дерев'яний будинок бензином і підпалити. Господар розумів, що ця загроза цілком реальна (мама працювала шофером), тому протягом декількох місяців, що ми у нього жили, він побоювався вступати у відкритий конфлікт із мамою, хоча весь час чинив нам усілякі незручності в господарстві.

Описуючи період евакуації, насамперед згадую дуже холодну і важку зиму 1941–1942 року. Уже з вересня вдарили сильні морози. Адже Воткінськ – це північне Приуралля. Теплого одягу у нас практично не було, з їжею теж були неабиякі проблеми. Відразу налагодити постачання міста, населення якого миттєво збільшилося мало не в десятки разів, виявилося неможливо. Пам'ятаю, у мене тієї зими основною стравою була так звана «затируха» з якоїсь темної муки, іноді навіть без солі, заварена в окропі. За це борошно ми несли на базар останні взяті із собою з Києва речі. У мене тоді виникли проблеми з яснами, щось на зразок цинги. Пам'ятаю, як мене відпоювали відваром з соснової або ялинової хвої.

На заводі якнайшвидше спорудили навіси, під якими встановили обладнання і прямо на лютому морозі почали випускати продукцію – зброю. Одночасно споруджували цехи і намагалися хоч якось забезпечити харчування робітникам. І батько, і мама працювали на заводі, де був так званий «казармений режим», тобто спали вони там же, якщо траплялася хвилина, а вдома з'являлися ненадовго лише раз на тиждень, щоб помитися. Ось батьки і завели такий порядок: я щодня йшла на прохідну заводу, і хтось із них виносив мені частину своєї порції. З головних «делікатесів» запам'ятала омлет з американського яєчного порошку на бавовняному (якщо вже відверто, то технічному) маслі. Гидота рідкісна, особливо запах. Але це допомогло протриматися до наступного літа, коли було налагоджено постачання за картками. Ми отримували лише необхідний для життя мінімум, особливо «утриманці», але ми перебивалися якось, так як у тата з мамою були робочі картки, а у мене – дитяча.

Недарма існує приказка, що, де б не опинився українець, то там навіть встромлена ним у землю суха палиця перетвориться на яблуню. Уже влітку 1942 року заводська адміністрація прийняла рішення щодо забезпечення сімей своїх працівників ділянками під городи. А виділялися вони на свіжих тайгових вирубках відразу за містом. Землі там виявилися казковими. Ми з бабусею обробляли два городи, розташовані досить далеко і від міста, і один від одного. Тому свою спортивну підготовку ми з нею вдосконалювали кожного дня, адже ніякого транспорту не було. Зате на другу зиму у нас була така картопля, якої я більше у своєму житті не бачила ні за смаком, ні за величиною. Адже вирощували на лісовому цілинному ґрунті! Поступово завод завів підсобне господарство з коровами і свинями. Дітям стали видавати трохи молока. Поліпшилося і харчування в заводських їдальнях, а отже, і моє, тому що батьки, як і раніше, зі мною ділилися. Крім того, до осені 1942 року стали регулярно отоварюватися і картки. Правда, асортимент продуктів був дуже обмежений, як і кількість. Але деколи навіть стали з'являтися потроху такі «ласощі», як цукерки-подушечки і пряники з висівок.

Мамі в евакуації дісталося особливо. Окрім практично цілодобової роботи шофером вона повинна була ще постійно думати, чим годувати сім'ю. За зарплату можна було викупити лише пайок за картками і придбати якийсь мінімум продуктів на ринку. Підмогою стали щомісячні два блоки цигарок по 100 штук, які видавали по робочим за картками. Батьки не палили, і бабуся міняла їх на молоко (узимку воно продавалося у вигляді заморожених дисків) і дещо з овочів. Мамі не раз доводилося їздити в села за продуктами для нас. І хоч вона працювала шофером, туди їздила зазвичай на конях. Одна з поїздок до сусіднього міста Сарапул за борошном мало не закінчилася трагедїєю – у лісі на них напали вовки. Врятувало те, що до найближчого села було вже недалеко.

Червень, 1941 р.. Аделіна з мамою вдома, збираються на прогулянку до міста

Cерйозною підмогою у харчуванні стали гриби та ягоди, які ми з бабусею збирали в тайзі. Одного разу під час такого походу наткнулися на «конкурента» – у декількох метрах від нас помітили ведмедя, який, стоячи на задніх лапах, з апетитом ласував малиною. Ми, очевидно, здалися йому не такими смачними, і він неквапливо пішов у глибину лісу. А у нас був просто шок. Потім нам пояснили, що влітку ці звірі відносно мирні, якщо їх, звісно, не чіпати. Але тоді ми просто в паніці бігли звідти.

Значний «внесок» у забезпечення міста овочами вносили не лише дорослі, але й ми, діти. У піонерських таборах, куди нас відправляли «відпочивати», ми працювали на прополюванні та прибиранні овочів, на сінокосах із заготівлі кормів для заводського підсобного господарства. Особливо запам'ятався мені похід на берег річки Ками, де нас розмістили на ночівлю у закритому в роки війни будинку відпочинку. Спали ми на незастелених ліжках, годувалися своїми сухими пайками. Розташований був будинок відпочинку на високому крутому обриві, порослому дрімучим лісом. Пейзаж, як я тепер розумію, був приголомшливий. Але тоді ми не могли цього оцінити, тому що тиждень, а може й більше, нас щоранку на великих гребних човнах перевозили на інший берег Ками з його заливними лугами, де ми згрібали й вантажили на транспорт сіно. А взагалі-то там було здорово: лісові походи, самодіяльність, заняття спортом, пристойне для тих часів харчування і... дуже непогана бібліотека. Але вільного часу було обмаль, і ми читали під час «мертвої години», накрившись простирадлом. Так уперше в 12 років я із захопленням прочитала «Вершника без голови» Майн Ріда.

І ось нам дали нову, окрему (!) однокімнатну квартиру, та ще й з кухнею – про таке в ті часи навіть не мріяли. Не було ні водопроводу, ні туалету, топили піч і грубу в кухні, де бабуся готувала їжу. Там же був закуток із заповітним відром з кришкою (самі розумієте, для чого). Там же в закутку милися, усе в тій же бабусиній баліі. Із меблів головним став дерматиновий диван, прикрашений маминими вишивками. Правда, жити в цьому «раю» в евакуації нам довелося трохи більше року, тому що в березні 1944 року ми відбули до Києва.

Показово, що в 1942–1943 рр. у Воткінську було досить активне культурне життя. Туди був евакуйований театр оперети з дуже хорошим, як я можу тепер оцінити, складом. До театру я ходила практично щодня. А ще навіть у тих страшних умовах за власним бажанням ходила на інший кінець міста до музичної школи, яка була розташована за заводською греблею, у садибі батька композитора Петра Ілліча Чайковського, який працював раніше на Воткінському заводі інженером. За радянської влади тут обладнали невеликий парк культури з літньою естрадою. Будинок був не дуже великий – одноповерховий особняк у стилі будівель поміщиків середньої руки. Інструмент, на якому ми займалися, стояв у порожній колишній спальні, де народився великий композитор. Я туди йшла у будь-яку спеку і будь-який мороз щодня, через греблю, що продувалася всіма вітрами. Після дощів дорога взагалі була утрудненою: хоча тротуари у Воткінську були з дощок і підняті над землею, але ж треба було ще переходити затоплені вулиці...

Після занять у школі, о 15-й, ми відправлялися до госпіталю, допомагали доглядати за пораненими. Госпіталь розміщувався в колишній школі – найбільшій будівлі міста, а поранені були дуже важкі. Ми щосили намагалися розважити їх своєю примітивною самодіяльністю. Напевно, найважчих спеціально відправляли у такий глибокий тил, яким було Приуралля.

Крім цього, упродовж усієї осені ми, діти, працювали на овочевій базі на засолюванні огірків та капусти, перебирали картоплю, моркву, ріпу – її там дуже «поважали».

Як навчалась, не пам'ятаю, адже завжди була відмінницею і жодних проблем не виникало. А ось найщасливіші дні навчального року пам'ятаю добре – це було тоді, коли температура повітря сягала нижче 25 градусів, і уроки не проводили, бо в учнів не було надто теплого одягу. А я брала лижі – і кататися. Ми жили якраз на вулиці, що закінчувалася розкішним довгим спуском. На схилі були хлопчиська та я. Для ускладнення завдання ми споруджували трампліни. І 30–40-градусний мороз не був перешкодою, так як повітря було сухе і приємне. Згадую все це, як казку.

Після звільнення Києва на початку листопада 1943 мама відразу ж насіла на тата з вимогою домагатися повернення в Україну. Батьки добре розуміли, що татові, який за посадою безпосередньо підпорядковувався ЦК ВКП (б), тобто Москві, після закінчення війни вирватися з Воткінська буде важко, а точніше, неможливо. Значна частина арсенальців так і не змогла повернутися до Києва і залишилася там після ухвалення закону, в якому чітко говорилося про те, що обладнання евакуйованих підприємств і більшість персоналу на колишнє місце проживання повертатися не будуть. Самовільний від'їзд карався як дезертирство. Мама, мабуть, інтуїтивно заметушилася вчасно, і ми встигли виїхати. Обладнання ж «Арсеналу», на якому виготовлялися під час війни 76-міліметрові гармати, так і залишилося у Воткінську.

Отже, в середині березня 1944 року наша сім'я знову завантажилася в товарний вагон-«теплушку», в якому розсувні двері відчинялися прямо на вулицю. А була ж іще справжня зима, з якою ми розпрощалися лише на початку квітня, опинившись поблизу від кордонів України. Така подорож не залишилася без наслідків: бабуся захворіла на запалення легенів, а мама, яка була вагітна моєю сестрою Люсею, через два тижні після приїзду ледь не померла під час пологів.

З дорожніх вражень мені на все життя запам'яталися покручені металеві конструкції Харківського залізничного вузла, на якому ми досить довго стояли, поки ремонтували пошкоджені напередодні під час чергового бомбардування шляху.

Перед від'їздом з Воткінська ми з бабусею добряче потрудилися, щоб продати вирощену нами картоплю. Адже не могли ж ми везти до Києва весь наш урожай, а от гроші були дуже потрібні і в дорозі, і на новому місці. Зокрема, на них вдалося купити декілька літрів спирту, який врятував нам життя. Саме з його «допомогою» ми домовилися, щоб наш вагон причепили до військового ешелону, і з ним ми переправилися на правий берег Дніпра опівночі, здається, 17 квітня 1944 року. Тієї ж ночі Дарниця, де тоді зібралося багато військових ешелонів і де ми повинні були чекати переправи до ранку, після масованого бомбардування перетворилася на руїни.

Прибули ми на станцію «Київ-Московський». Довго шукали біндюжника з його вантажним возом, потім вивантажували з вагону і вантажили на віз свій скарб. У результаті до тимчасового притулку добиралися цілу ніч. Бачили заграву над палаючою Дарницею, чули гуркіт бомбардування, але на правий берег у цю ніч німецькі літаки не прорвалися.

Так у середині квітня 1944 року, тобто більш ніж за рік до закінчення війни, ми повернулися у звільнений, але до невпізнанності зруйнований Київ.

 

Теги:
2013-05-16 19:38:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар