Монумент № 1 - Україна Incognita
Сергій Шебеліст

Кандидат наук із соціальних комунікацій, журналіст, Полтава

Монумент № 1

110 років тому в Полтаві з розмахом відкрили пам’ятник Іванові Котляревському

У ХІХ столітті в Російській імперії монументи зводили тільки дуже заслуженим людям. На увічнення в камені чи бронзі могли претендувати хіба що монархи, рівноапостольні князі, які хрестили Русь, славетні полководці або дуже видатні митці на зразок Олександра Пушкіна та Миколи Гоголя, котрого вшановували, звісно, як російського літератора. Також тоді любили ставити пам’ятники на честь історичних подій, наприклад, із нагоди сторіччя перемоги російської зброї в Полтавській битві чи на місці відпочинку Петра І в Полтаві. Натомість жоден український письменник на подібне уславлення навіть сподіватися не міг, адже, з імперської точки зору, не існувало ні такого народу, ні такої мови, ні такої культури. Першим цю блокаду на початку ХХ століття прорвав творець нової української літератури, автор «Енеїди», «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» Іван Котляревський.

НАРОДНИЙ ПАМ’ЯТНИК

У 1881 році гласний Полтавської міської думи Алексенко висунув ідею відкрити у місті пам’ятник митцеві. Ініціативу почали обговорювати і в 1894 році дума звернулася до вищих урядових інституцій у Петербурзі з клопотанням про дозвіл збирати кошти – в межах Полтавської та Чернігівської губерній – на спорудження монумента. Уряд схвалив цю ініціативу, котра отримала широкий розголос. Правда, високі чиновники допустили збір грошей тільки на Полтавщині, проте цю заборону фактично зігнорували, тому що пожертвування йшли звідусіль. Досить швидко необхідна сума (11 тисяч 768 карбованців) була зібрана, її поклали в банк і завдяки процентам вона зросла до 14 тисяч 100 карбованців. Скульптор Леонід Позен й архітектор Олександр Ширшов виконали роботу безкоштовно і за такий внесок їх імена навічно закарбували на діловій дошці пам’ятника. А кам’яних справ майстер Павло Певний узявся виготовити постамент із суцільної брили дніпровського граніту за суму втричі меншу, ніж це насправді коштувало. Як зазначають фахівці, то була непроста і  трудомістка робота, оскільки дніпровський граніт важко піддається шліфуванню і випилюванню.

Відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві (1903)

«Узагалі, відкриття пам’ятника було заплановано на 1898 рік, до100-річчя виходу у світ поеми «Енеїда», проте через бюрократичні перепони це здійснити не вдалося, – розповідає провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею І.П. Котляревського Євгенія Стороха. – Із Петербурга лунали голоси про те, чи потрібен такий монумент, адже української літератури немає. Але якщо вже зібрали гроші, то краще відкрити народну школу імені Котляревського чи поставити йому погруддя в Петровському парку. З іншого боку, на сторінках журналу «Киевская старина» виступив зі статтею хранитель Шевченкової світлиці Василь Гнилосиров, який аргументував, що рідне місто, в якому народився, де писав і покоїться Котляревський, не може загубити таку прекрасну ідею. До цих слів прислухалися. Полтавська влада займала дуже демократичну позицію і була «за» Котляревського».

Але суперечки все одно тривали. Дискутували про те, який напис вигравірувати на постаменті й де краще встановити пам’ятник. Часом дебати заходили так далеко, що деякі жартівники пропонували зробити переносний монумент, щоб усім догодити. Найбільше «конкурували» два місця – Протопопівський бульвар і Петровська площа. У цих обговореннях активну участь брав і письменник Панас Мирний, який схилявся до другого варіанту, адже на Протопопівському були розміщені не дуже презентабельні торгові ряди. Спочатку цю думку підтримував і скульптор Позен, однак пізніше він зрозумів, що пропорції Петровської площі та монумента не збігаються – останній просто «губиться» в тому просторі. Відтак Позен визнав, що розташування на бульварі буде більш вдалим. Таке ж рішення ухвалила й Полтавська міська дума, яка призначила урочистості на 30–31 серпня (за новим стилем – 12–13 вересня) 1903 року.

У справі відкриття пам’ятника дуже активну позицію продемонстрував композитор Микола Лисенко, яки буквально «бомбардував» полтавців листам, застерігаючи їх, щоб з того не вийшло хуторянської події. На думку Лисенка, це мало бути свято Полтави, України і всього слов’янського світу. Митець закликав запросити українців з усіх куточків, у тому числі й з Галичини, подбати про готелі та харчування. І все справді виявилося продуманим на найвищому рівні. 28 серпня з Києва вирушив потяг, в якому їхали багато громадських, культурних діячів, правників, чиновників, лікарів, інженерів, словом усі, хто хотів, прибути на свято Котляревського. Гостей поселили в готелях, а наприклад, Леся Українка та її мати Олена Пчілка зупинилися у свого знайомого, редактора журналу «Рідний край» Миколи Дмитрієва. У ті дні українським патріотичним духом пройнявся і купець Петро Перцович, котрий запропонував галичанам оселитися в його прибутковому будинку і влаштував для гостей обід, на якому почастував їх полтавськими варениками.

Урочистості з нагоди відкриття монумента Котляревському розпочалися з панахиди на могилі письменника. Натовп, як свідчать очевидці, був величезний, а порядок забезпечували поліція та кінні козаки. Потім хода рушила до пам’ятника, який був у білій запоні. Там, на Протопопівському бульварі, Полтавський митрополит Іларіон відслужив молебень, після чого віце-губернатор Сергій Фонвізін зняв покривало та почалося покладання вінків і квітів. «До речі, непоганий прибуток отримали ті полтавці, вікна квартир яких виходили на пам’ятник. Вони здавали їх охочим подивитися на церемонію, беручи за це дуже хороші гроші. На старих фотографіях видно людей на дахах і балконах», – так Євгенія Стороха описує атмосферу тодішнього ажіотажу в Полтаві.

МОВНИЙ СКАНДАЛ І НАЦІОНАЛЬНА КОНСОЛІДАЦІЯ

Увечері у просвітницькому будинку імен Миколи Гоголя відбулося урочисте засідання міської думи. Микола Дмитрієв подав історичну довідку про спорудження монумента, а потім із доповіддю про роль і місце Котляревського в українській культурі виступив літературознавець Іван Стешенко. Далі почали виголошувати вітальні слова. Делегати з підавстрійської Галичини виступали українською мовою, що не викликало жодного спротиву. Закордонним учасникам урочистостей це було дозволено, а російським підданим з колишньої Гетьманщини і Слобожанщини – зась, про що завбачливо «потурбувався» міністр внутрішніх справ В’ячеслав Плеве. Але високе табу (на думку багатьох, абсолютно незаконне) було порушене. Учителька Ольга Андрієвська з Чернігівщини почала промовляти українською. Несанкціоновану поведінку спробував урезонити міський голова Віктор Трегубов, який став калатати дзвоником. Зала сколихнулася і зашуміла.

На сцену вийшов харківський правник Микола Міхновський і звернувся до Трегубова російською мовою: «Маю доручення відчитати тут українську адресу, але Ви, Пане Голово, по приказу згори, мені це забороняєте. Я такого закону не знаю, і коли заборона походить від міністра, то він не має права до цього. Тому прошу шановного Голову дати мені відпис протоколу цього засідання, щоб я міг подати жалобу до сенату. А що не можу ані читати інакше моєї адреси, ані оддати вам її, бо інтенцією тих, що мене висилали, було, щоб її відчитати прилюдно, а не щоб вона пішла незамітно до архіву, тому я можу вам віддати хіба саму обкладинку, а адресу беру з собою». У той час у залі, в ложі, сидів і віце-губернатор Фонвізін, котрий побачивши таке, відразу зник. Міський голова це зауважив і ще більше злякався. «Люди почали підніматися на сцену і клали на стіл головуючого порожні папки. Зал спорожнів, а Трегубов – зомлів. Отак із скандалом закінчилося урочисте зібрання», – говорить Євгенія Стороха.

Наступного дня гості свята на честь Котляревського знову прийшли у просвітницький будинок, в якому відбувся літературно-музичний ранок і де виступали Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Микола Садовський. Справжнім сюрпризом і дивиною для всіх присутніх став показ «туманних картинок», фотографій, які напередодні зробив Михайло Фріденталь. Після того в ресторані «Монголія» влаштували обід, меню якого склав Панас Мирний за гастрономічними мотивами «Енеїди»: борщ до шпундрів з буряками, юшка з пиріжками, келебердянська осетрина, пелюстки до смальцю, заморожена молочна каша з київськими смаженими горіхами та полтавськими пундиками. Усі ці смаколики споживали, запиваючи не менш оригінальними трунками: медведиками, пуншами, Анхизовою чекалдихою та овобщами. А ввечері на гостей свята чекала вистава «Наталка Полтавка» за участю акторів театру корифеїв.

Відкриття пам’ятника було великою урочистістю для Полтави. Усі магазини були зачинені, а містом ходили книгоноші, які носили на шиї лотки з книгами Котляревського і парфумами «Наталка Полтавка». Ще більше значення мала ця подія для піднесення національного духу. Мабуть, вперше так багато діячів культури зустрілися в одному місці та, попри особисті незгоди і протиріччя, об’єдналися навколо творця нової української літератури. «Ім’я, слова і заповіт Котляревського («Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона») реально працювали на щось дуже хороше і консолідуюче, – зауважує Євгенія Стороха. – Письменник ніколи не був занадто буржуазним чи проросійським, а був дуже коректним та порядним, і його муза – така сама, бо вона працювала на людяність». Тоді ж, у 1903-му, вперше прозвучала думка створити в Полтаві музей Котляревського, на перешкоді втілення чого стали подальші революційні, постреволюційні, воєнні та повоєнні події. І лише в 1969 році цю ідею реалізували, відтворивши садибу письменника на мальовничій Івановій горі, куди залюбки приходять полтавці та гості міста.

Фото надані Полтавським літературно-меморіальним музеєм І.П. Котляревського

2013-09-26 12:54:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар