Могильні нотатки - Україна Incognita
Олеся Ісаюк

Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху, аспірант Університету Марії Склодовської-Кюрі (Люблін, Польща)

Могильні нотатки

Впорядковані могили — це наше дякую загиблим. Дякую, можливо, за те, що взагалі живемо

У березні, готуючи статтю про Наталену Королеву, довідалася, що могила письменниці знищена – у місцевої української громади не вистачило коштів на оплату оренди за місце. Дещо пізніше Інтернетом прокотилася інформація, що один з хрестів на цвинтарі «Воля» у Варшаві, де спочивають вояки армії Української Народної Hеспубліки, пошкоджений від старості. Ідеться про відламання правого «плеча» одного з хрестів. За повідомленнями, українське посольство у Варшаві практично відмовчалося.

Сповідь про мою Наталену

Але, кажуть, краще раз побачити, ніж раз почути. Приблизно раз на місяць я приїжджаю до Любліна. І щоразу відвідую невеличкий цвинтар вояків УНР — частину великого кладовища «на Липовій» (від назви вулиці). Те, що я застала там цього разу, згадувати важко. Усі могили разом з центральним пам'ятником були вкриті сміттям, опалим гіллям. Зійшов сніг, а під ним — букети, принесені туди з нагоди річниці Акта Злуки, які уже перетворилися на шмаття, граніт пам’ятників вимагав ґрунтовної чистки. Табличок на хрестах з написом «Невідомий козак» уже не було…

Неподалік – поховання австрійських і німецьких вояків з обох світових воєн. Заметено, прибрано, висіяна трава  і жодних тобі гілляк та пилюки.  А тим часом – німців у Любліні практично немає. Зате українських студентів є кількадесят. А, може, і кількасот.

Ті нечисленні земляки з Любліна, з якими я говорила, загалом посилалися на зайнятість, навіть іншими громадськими справами. Дорогі мої земляки, невже так і не знаходиться часу прийти і прибрати? І про яку «зайнятість» земними справами кажете ви перед обличчям тих, хто уже в іншому світі?

У конкретному випадку – в Україні прийнято перед Великоднем, як і іншими великими святами, прибирати могили покійних. Це – християнський обов’язок. Це повага до старших, повага до смерті, повага до тих, хто вже за межею.

А в даному випадку – це не просто собі загиблі. Це ті, хто свідомо віддавав своє життя за цінності, плодами яких їм не дано було скористатися. З прагматичної точки зору воювати за незалежність України у 1917 – 1920 роках було божевіллям. Поділена  між «зонами впливу» білих, червоних, жовто-синіх військ та просто собі отаманів і отаманчиків, без грошей, міжнародної підтримки, оточена ворогами – ця державність майже не мала шансів. Тим не менше – знайшлися тисячі, які пішли воювати за неї. Які гинули в цій боротьбі. І воювали вони передусім з тими, які пізніше розстрілювали українську інтелігенцію, морили голодом українське селянство, депортовували і забороняли, у чиїй державі розмовляти українською мовою було ознакою «буржуазного націоналізму».

Ми не можемо сказати їм «дякуємо». Але ми мусимо свою вдячність висловити. Бо всяке почуття і всяка думка мають свій вираз у дії: «По плодах їхніх пізнаєте їх». Впорядковані могили — це наше дякую загиблим. Дякую, можливо, за те, що взагалі живемо.

І ще це – повага.  Повага до себе. «Цивілізованість суспільства вимірюється його ставленням до слабших». І до мертвих. Не шануючи тих, хто загинув за нас, демонструємо решті світу, що ми не варті тієї жертви. І, відповідно, не варті поваги живих. Якщо ми дозволяємо, щоб наші могили тонули у смітті або взагалі руйнувалися, ми не маємо права вимагати від інших, щоб не називали наших героїв «злочинцями». «Кожен з нас  — син своїх справ». Сервантес був правий… 

2013-05-09 11:21:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар