Між службою та Служінням - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Між службою та Служінням

Між службою та Служінням

Олександр ПАЛІЙ, історик

Як заявив голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу Української православної церкви Московського патріархату Георгій Коваленко, його церква хоче заснувати в Києві православний університет імені святого Володимира, а також виступає за проведення православних освітніх проектів у загальноосвітніх навчальних закладах. Із цією метою УПЦ МП ініціює зміни до Конституції України та Закону України «Про освіту», а також хоче внести поправки до Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» та низки інших законодавчих актів.

Очевидно, причина таких ініціатив у тому, що УПЦ МП розраховує використати те, що практично вся влада називає себе вірними УПЦ Московського патріархату, але ситуацію в суспільстві це не змінює. За соціологічними даними, кількість вірян УПЦ МП у 1,5 — 2 рази менша, ніж в УПЦ Київського патріархату.

УПЦ КП неодноразово доводив, що спроможний збирати більше вірян, ніж Московський патріархат. Навіть якщо «вірян» останнього збирають з використанням адміністративного ресурсу або домальовують «фотошопом», як це було нещодавно у Харкові.

У столиці ситуація ще більш показова. За даними різних соціологічних служб, кількість православних у Києві, які пов’язують себе з Київським патріархатом, у 3 — 6 разів більша за тих, хто пов’язує себе з УПЦ МП.

Очевидно, ще однією причиною ініціатив УПЦ МП є й проблеми, властиві всім православним та навіть — усьому християнству.

На жаль, церква досі втрачає соціальне значення для громадян, як чинник їхнього буденного життя. Ватикан давно вловив цю тенденцію, почавши використовувати можливості інформаційної доби, проте без особливого успіху, принаймні в країнах традиційно католицьких. Навіть більш успішно християнство поширюється у Південній Кореї, на Філіппінах, в Індії, Китаї тощо.

Схожим шляхом «наближення до суспільства» намагається йти Російська православна церква. Московський патріархат працює над проектом «смс-ка від єпископа», коли у свята будуть приходити смс-ки з привітаннями та описом змісту свята.

Як це буває з нововведеннями, доходить до анекдотів. Так, голова синодального відділу по взаєминах церкви і суспільства РПЦ, протоієрей Всеволод Чаплін засудив манеру росіян одягатися і запропонував ввести загальноросійський дрес-код для чоловіків і жінок: «Непогано, що зараз компанії, виші, школи вводять у себе дрес-коди. Добре було б і загальноросійський дрес-код придумати (на стрип-бари та будинки розпусти, так уже і бути, можна його не поширювати)». Тож, скидається, що існування стрип-клубів і будинків розпусти не так бентежить, як те, щоб «кокошник пасував». Також голова синодального відділу РПЦ запропонував впроваджувати православні нічні клуби, які б діяли «і о другій, і о п’ятій ночі».

Проте, на порядки більше, ніж ініціативи протоієрея Чапліна, РПЦ і УПЦ МП шкодять інші діячі.

У Севастополі настоятель храму Святителя Филипа УПЦ МП заявив, що вважає, що віруюча паства повинна поважати і почитати колишнього керівника СРСР Йосифа Сталіна. За словами священика, Сталін «мав правильне поняття про духовність»: «Йосиф Сталін, як керівник держави, заслуговує того, щоб йому віддавали належне повагу і шанування» (http://nbnews.com.ua/news/16533).

Як свідчать факти, це не дикий випадок, а дика система.

Клірик Одеської єпархії УПЦ МП, член Богословсько-канонічної комісії (!) при Священному синоді УПЦ, кандидат богослов’я, викладач Одеської духовної семінарії, протоієрей і редактор релігійної газети Георгій Городенцев заявив, що критикувати Сталіна і його діяльність «це означає хулити Духа Святого, хула на Якого не проститься ні в цьому віці, ані в майбутньому». Одеський богослов вказує також на «шанування Сталіна в народі, але ж народ рідко помиляється. Значить, щось дуже важливе й цінне пов’язане з діяльністю Йосифа Віссаріоновича, щось таке, що не може визначити сучасна історична наука, зате чує своїм православним нутром російський народ». Те, що саме завдяки Сталіну і частина народу забула заповідь «Не убий», схоже, не особливо турбує цього священика.

Ще раніше у церкві Московського патріархату під Петербургом з’явилася ікона із зображенням Сталіна. Ігумен, що її вішав, відзначав: «Що б не говорили, а для мене Сталін батько. І я не хочу зраджувати його».

Якщо Сталін — найкривавіший вбивця в багатостраждальній історії людства — батько, то хто його діти?

Деякі критики Московського патріархату стверджують, що насправді він був заснований не князем Володимиром, і навіть не від митрополитом Іоною в 1448 році, а Йосифом Сталіним у 1943 році, у результаті відновлення ним патріархії. Може, щось у цьому твердженні є?

Панегірики найкривавішому убивці в устах одразу низки священників — лише зовнішня ознака патології.

А її зміст полягає в тому, що Московський патріархат, замість концентрації на релігійних функціях, як це мало б випливати з його номінальної назви, працює рупором офіційної кремлівської пропаганди, що не має нічого спільного з релігійними цілями та мораллю.

Зокрема, з питання Голодомору патріарх Кирил заявив, що це «спільна трагедія російського й українського народів».

Фраза загалом красива. Якби ще вона пояснювала радянське визнання голоду в російському Поволжі й цілковите табу в СРСР на тему українського голоду 1932 — 1933 рр. А найголовніше — якби ця теза якось пояснювала офіційні дані радянського перепису, за якими кількість українців протягом 1926 — 1937 рр. скоротилася на 15,3%, тоді як кількість росіян у СРСР за цей же час зросла на 20,7%. Різниця між реальною кількістю українців у 1937 р. і очікуваною кількістю українців, відповідно до середніх по СРСР темпів приросту населення, становила 29,1%, що в цілому наближено до оцінок багатьох вчених щодо українських втрат від Голодомору. Патріарх Кирил розказав, що його родині в голодні часи хтось підкинув під двері мішок борошна. Між тим, в Україні 1933 р. така ситуація була малоймовірною. Адже, на відміну від Росії, в Україні у людей забирали всі харчі, і ніякого борошна ні в кого, крім держави, тут просто не було.

Московський патріарх Кирило звернувся до Київської державної адміністрації з проханням перейменувати вулицю Івана Мазепи на Лаврську.

Хоча досі ніхто не чув від Московського патріарха закликів перейменувати вулиці, навіть у себе на батьківщині, названі іменами комуністичних діячів. Більше того, ніхто не чув закликів від Московського патріарха ліквідувати пам’ятники Сталіну — хоч у Росії, хоч в Україні.

Московський патріархат звинувачує Мазепу у союзі з неправославними (протестантами) проти православних. Але перш ніж бачити скалку в чужому оці, вийми колоду зі свого.

Протягом близько двох століть московські правителі нацьковували кримських ханів на Україну. Приміром, у 1482 році московський князь Іван III підбурив кримських татар розграбувати Київ.

Із багатої здобичі, захопленої в Києві, Менглі-Гірей надіслав Івану III в Москву культові церковні предмети — золоті потир та дискос із київського Софійського собору. Під час іншого такого набігу було вбито Київського митрополита. Хтось десь чув про анафему московським князям?

Історія, ближча росіянам. Олександр Невський став названим сином руйнівника Києва хана Батия. Усе це, до речі, робилося саме тоді, коли Данило Галицький збирав коаліції для боротьби з монголо-татарами, будував фортеці та воював з ордами.

Тим часом Олександр Невський допоміг убити свого власного брата Андрія, а 1257 року влаштував люті кари мешканцям Новгорода, які не бажали проведення перепису й виплати монголо-татарам поголовної данини. Після всього цього Олександр Невський — святий Російської церкви.

А між тим Мазепі, який, за даними українських літописців, на переговорах зі шведами добився права не воювати з православними українцями і росіянами, Московська церква прагне заборонити бути увічненим біля Лаври, де ледь не кожна друга церква ним збудована чи відновлена.

Зрозуміло, що Московський патріарх робить це не за мазепинські гріхи — реальні й вигадані. А за те, що гетьман — як міг — захищав Україну. Його вина лише в тому, що не захистив.

Між тим, в історії України не було правителя, за часів якого велося б таке масштабне церковне будівництво, як за Івана Мазепи.

Гетьман збудував і реставрував більше видатних культових споруд в Україні, ніж їх було збудовано чи реставровано за півтора століття панування Російської імперії після падіння Гетьманщини в 1764 р. Чимало зі збудованого Мазепою дожило до нашого часу.

Мазепа реалізував кілька десятків гігантських культових будівництв по всій Лівобережній Україні та в Києві: наново побудовано братську церкву Богоявлення, відновлено Києво-Печерську лавру, обнесено її кам’яною стіною, поставлено дві брами із церквами над ними. Своїм коштом він оновив Софійський собор і побудував Софійську дзвіницю, яка стала візитною карткою столиці, збудував величну церкву святого Миколая в Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві, церкву Вознесіння в Переяславі, церкви у Глухові, Батурині, Мгарському монастирі тощо.

Його благодійна релігійна діяльність поширилася далеко за межі України, в інтересах усього православ’я. Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі Іван Мазепа переслав срібну плиту та своїм коштом надрукував арабський переклад Євангелія.

У чому ж причина такої нелюбові Московського патріарха до українського гетьмана, ревнителя православної віри? Невже в тому, що гетьман вступив у конфлікт із московським царем, якого самого чимало православних у Росії досі вважають «антихристом»?

На противагу українському гетьманові, російський цар Петро І релігійністю не вирізнявся. Він ліквідував Московський патріархат, а керувати церквою доручив одному з міністрів (який називався оберпрокурором Священного синоду).

Також Петро І заснував «Сумасброднейший, Всешутейший й Всепьянейший Собор», з «кардиналами», «єпископами», «священиками» з надзвичайно сороміцькими титулами навіть з точки зору XXI століття, які регулярно «причащались» із «всешутейшими матерями-ігуменями і архієрейшами».

Петро І сам уклав статут «Сумасброднейшего, Всешутейшего й Всепьянейшего Собора» — досі в друк потрапили лише уривки з цього тексту. Завдяки стародавнім документам стає зрозуміло, чому «матюками на Москві не лаються, а розмовляють».

Петро І особисто брав участь у тортурах і стратах стрільців, священиків та старообрядців. Загальновідомий випадок, коли Петро І закатував власного сина.

Ще більш жорстокими були дії армії Петра І на території України. Так, зокрема, за наказом Петра І відбулося вирізання московськими військами 20-тисячного населення Батурина.

Увірвавшись у гетьманську столицю завдяки підступу зрадника Носа, московські війська вчинили нечувану різанину, убивши не тільки захисників, а й усе цивільне населення міста включно з немовлятами, а також Запорізьку Січ, десятки інших містечок і сіл.

Віднедавна на тому місці, де стоїть цитадель Батуринської фортеці, насипано курган і встановлено пам’ятник у вигляді хреста із розп’яттям. На цьому хресті прикріплена саме та ікона, яку було знайдено під час розкопок у Батурині на кістяку жінки, яка притискала до себе малу дитину.

Жодних протестів проти встановлення пам’ятників Петру І в Росії чи в Україні від Московської церкви ніколи чути не було.

Із тієї ж серії провокацій і нещодавня заява архієпископа Тульчинського і Брацлавського Московського патріархату Йонафана, що «нам, потомкам і спадкоємцям українських козаків, варто покаятися за свою далеку і тяжку історію», маючи на увазі єврейські погроми під час Визвольної війни Богдана Хмельницького.

При цьому сам архієпископ — «потомок і спадкоємець» — родом із Росії.

Що ж, каятися корисно. Питання в іншому: ви десь чули заклики Московського патріархату до російського народу покаятися за всі ті злочини й геноциди, до яких причетна Росія і російський народ? Не кажу про ХVII століття, але хоча б за ХХ-те? Чи, може, злочинці прилетіли з інших планет?

Справжня мета таких провокацій — розпалити міжнаціональну ворожнечу, загострити українсько-польські та українсько-єврейські відносини, ізолювати й дискредитувати Україну, позбавити її міжнародної підтримки й погіршити перспективи її інтеграції у світ.

Нині в Росії часто говорять про тисяччоліття російської церкви. Хоча ще й вісім століть тому на території ядра нинішньої Росії язичники страчували тортурами проповідників із Києво-Печерської лаври.

1948 року в СРСР дуже бучно, як для атеїстичної держави, відзначилося 500-річчя російської церкви. Як так сталося, що за шістдесят років російська церква постаріла відразу на півтисячоліття, залишається загадкою математики.

Низка культурних і громадських діячів України підписала «Слово у відповідь на міжконфесійні чвари...», в якому з цього приводу, зокрема, стверджується: «Київ був охрещений 988 року, коли Москви ще взагалі не існувало на світі навіть у вигляді простого поселення. Через півтора століття після охрещення Києва на майбутніх московських землях язичники вбили Кукшу Печерського, святого нашої Києво-Печерської лаври. У світі ніколи не існувало «князя Владіміра», «Кієва», «Лєбєді», «Пєщєрной Лавры»... У всіх стародавніх джерелах незмінно стверджувалося, що це наші «Володымер», «Кыив», «Лыбидь» «Печерська Лавра». Навіть засновник Москви Юрій Долгорукий був київським, а не московським князем. В іншому випадку він був би «Дліннорукім». Московське князівство виникло 1276 року, через три століття після хрещення Київської Русі. Перша кам’яна церква Москви була закладена 1326 року, через три з половиною століття після величних київських соборів»(http://www.uaorthodox.info/ua/catalog/Publikatsiyi/Zayavi_i_zvernennya/Slovo_u_vidpovid_(Apokriсis).html).

Очевидно, брак соціально активних вірян і змушує УПЦ МП вдаватися до адміністративних засобів збільшення своєї церкви.

Звідси й ініціатива депутатів із Партії регіонів щодо відбудови Десятинної церкви в Києві саме для УПЦ МП — за цілком протилежної конфесійної ситуації в столиці. До того ж, який стосунок Московський патріархат може мати до церкви, збудованої за півтора століття раніше від першої згадки про Москву і за три століття до зародження мінімальної московської державності?

Питання риторичне. Тим паче — якщо згадати, що впродовж свого середньовіччя Москва була васалом держав, що вийшли з Монгольської імперії, та виплачувала данину Кримові аж до початку XVIII століття.

Ідеологія євразійства, взята на озброєння нинішнім Кремлем, прямо стверджує, що Росія є спадкоємицею Монгольської імперії.

Мусимо констатувати: російська церква, як і її сюзерен — російська держава, сприйняла старовинне монгольське гасло: «до останнього моря». Навіть попри те, що це гасло явно входить у суперечність з Божою заповіддю: «Не пожадай ні дому ближнього твого, ні поля його».

У цьому світлі намір віддати саме Московському патріархатові місце Десятинної церкви є особливо блюзнірським. Адже це не лише українська духовна святиня колосального значення, але й останній бастіон опору киян монголо-татарській навалі.

На прикладі Печерської та Почаївської лавр, а тепер і Десятинної церкви, проглядається мета прозелітизму залежного від Кремля Московського патріархату в Україні — «застовпити» собою місце найбільших святинь українців, щоб використати їх у політичних інтересах Москви.

Або, на крайній випадок, ці святині дискредитувати, щоб вони не стали джерелом формування української солідарності.

Це не що інше, як спроба не дати використати те колосальне моральне багатство, залишене предками, на благо української духовної (а отже, й політичної) єдності.

Моральні потреби пастви в Росії, яка входить до десятки найбільш криміналізованих держав світу, схоже, турбує Московський патріархат значно менше, ніж побудова «Русского мира» на споконвічних українських землях.

Слід відзначити, що Десятинну церкву імперія вже «відновлювала» у 1828—1842 роках в імперському московському стилі, що не мав нічого спільного з первісною будовою. Парадокс: елементи шатрової монголо-татарської архітектури, засвоєної Московією, були змуровані на руїнах Десятинної церкви, зруйнованої тими ж монголо-татарами.

Справа в тім, що ще у 1801 році синод Російської православної церкви заборонив будівництво церков в українському стилі і запровадив норми будівництва церков у московському синодальному стилі, який формувався під істотним впливом казансько-астраханської шатрової архітектури.

Не виключено, що таку ж споруду хочуть звести на місці Десятинної церкви, аби підмінити старовинну Київську архітектуру «новоділом» «Русского мира».

Чи є стан залежності церкви від держави новим для російської церкви? Аж ніяк. У XVII ст. окремі патріархи російської церкви, призначені царями, не вміли добре читати. Але при цьому регулярно санкціонували спалення на вулицях Москви книг видатних українських релігійних діячів — П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радивиловського.

Усе це ставить перед православними України цікаве запитання: а чи є нинішній Московський патріархат релігійною організацією, яка ставить вищим пріоритетом духовні цілі? Адже, судячи із заяв багатьох священиків, ми бачимо чиновників інформаційного департаменту сусідньої держави.

І щодо канонічністі. Невже від того, що в 1589 р., після 150 років неканонічного існування Московської митрополії, московський цар заарештував Константинопольського патріарха і ув’язненням на два роки й погрозами вибив із нього «канонічність» московської церкви, — для Бога щось змінилося?

УПЦ МП в Україні перебуває у дуже складній позиції. З одного боку, вочевидь, багато священиків УПЦ МП щиро сприймають місію церкви. З іншого боку, ця місія несумісна зі статусом церкви як іноземного ідеологічного департаменту.

УПЦ МП уже пройшла унікальний шлях — стала релігійною меншиною за умов абсолютного кількісного переважання її парафій (12 тисяч — її, 4 тисячі — в УПЦ КП). Участю в реалізації політичних цілей, які нічого спільного не мають із релігією, церква саморуйнується. Це добре засвідчує приклад тієї ж російської церкви. Її ієрархи вже відкрито говорять про необхідність нової євангелізації населення Росії, тобто підтверджують масове безбожництво громадян.

Соціологами доведено, що і в релігійній сфері Україна — не Росія. Росіяни у переважній більшості менш релігійні, ніж українці. Згідно з даними МВС, на Великдень в Україні до церков прийшло 11 мільйонів вірян із 47-ми мільйонів населення, а в Росії при 142 мільйонах — 8 мільйонів вірян. Тобто в Україні святкувало Пасху майже 25 % населення, а в Росії лише 5 %.

Та релігійність, яка є в росіян, частіше вироджується в сектанство. Як влучно писав письменник Олександр Купрін про «российского мужика»: «Вы его увлечете в любую, самую глупую, самую смешную, самую отвратительную и кровавую секту, и он пойдет за вами. Это чудо! Пусть нынче его же сосед Иван Евграфов вдруг откашляется и начнет говорить нараспев и в нос, зажмуря глаза: «И было мне, братие, сонное видение, что воплотися во мне древний змий Илья Пророк», — и мужик сегодня же поклонится Ивану Евграфову, как святителю или как обуянному демоном» (http://az.lib.ru/k/kuprin_a_i/text_1866.shtml).

Нещодавно актор Іван Охлобистін, якого Кремль навіть висував у президенти, заявив буквально наступне: «Мы (русские) созданы для войны, нам нет места в обычной мирной жизни!.. Тогда у нас не останется другого выхода, как уничтожить весь остальной прогнивший насквозь пороками и равнодушием мир и покончить с собой в надежде, что из чудом уцелевших человеческих особей появится, наконец, новое, лучшее человечество. Только так нас простит Бог... В магазинах будут торговать стелсами, и это очень неплохо... Давайте учить детей нейролингвистическому программированию и гипнозу, чтобы им было легче общаться с нерусскими» тощо. Охлобистін — теж священик РПЦ (!), щоправда, тимчасово заборонений у служінні.

Чимало катастроф у світі почалося зі знищення віри й моральних авторитетів. Колись французький король відхилив кандидатуру архієпископа Парижа на тій підставі, що «хоч він повинен трохи вірити в Бога!» За кілька років цю країну було затоплено в крові. До речі, нині в усьому світі люди вчать англійську, а не французьку, хоча у XVIII столітті більшості здавалося, що буде навпаки.

Сказати, що політизація церкви шкодить православному християнству, — то не сказати нічого. Для прикладу, в результаті двохсотлітньої експлуатації Росією слов’янської теми, у слов’янських державах Східної Європи вже майже соромляться своєї належності до слов’янства — і це, безумовно, дуже сумно.

Для єдності православ’я в Україні було б добре, щоби священики УПЦ МП взяли приклад з перших християн і припинили плутати християнську смиренність із полохливістю.

Тому головне запитання, яке мали б поставити собі священики УПЦ МП: чи православні церкви України й далі боротимуться одна проти одної — чи спільно вирішуватимуть завдання, до яких покликані?

2011-11-07 10:12:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар