Михайло Грушевський: післяювілейні роздуми - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Михайло Грушевський: післяювілейні роздуми

Михайло Грушевський: післяювілейні роздуми

Петро Кралюк

27 вересня цього року виповнилося 150 років з дня народження Михайла Грушевського. І ювілей цілком круглий, і фігура значна. Здавалось, в Україні цю дату мали б широко відзначати. Проте широкого відзначення на державному рівні не відбулося. Чи були, приміром, реалізовані широкомасштабні проекти видань творів цього вченого й політика? Або чи був знятий і продемонстрований на широких екранах фільм, який би висвітлював різні аспекти його діяльності? Зрештою, чи відбувалися якісь помітні урочистості до цього ювілею?

Звісно, були конференції, присвячені Грушевському. З’явилися деякі видання про нього. Знятий навіть був документальний фільм. Але це, радше, нагадувало якесь «волонтерство». Тобто знаходилися люди, для яких Грушевський виявився «не байдужим». Чого не скажеш про нашу політичну еліту. І це при тому, що Грушевський був одним з тих, хто заклав основи «українського національного проекту» і спробував його реалізувати. Правда, не дуже вдало. Грушевський став «батьком» Української Народної Республіки, яка претендувала на статус Української національної держави. Ця держава, на жаль, зазнала фіаско. Хоча не можна сказати, що зусилля її творців виявилися марними. «Український національний проект», попри крах УНР, продовжував своє життя.

Півторастолітній ювілей Грушевського мав би стати приводом для популяризації й осмислення величезної наукової та літературної спадщини цього вченого й політика. Також він давав можливість замислитися над тим, що Грушевський та його соратники зробили не так. Та, схоже, нашій політичній еліті це некомфортно. Вчитися на помилках попередників їй не хочеться. Чи не є це однією з причин того, що на вищому політичному рівні ювілей Грушевського практично був проігнорований?

Але повернемося до «волонтертва». До ювілею Грушевського серед різних книг про цього діяча з’явилася його наукова біографія. Це книга Ярослава Малика «Михайло Грушевський: незбитий шлях. Нариси життя і діяльності», що побачила світ у львівському видавництві «Євросоціум». До речі, в провідних країнах Євросоюзу, на який ми ніби орієнтуємося, читачі високо цінують біографічні книги про видатних діячів. У книжкових магазинах цих країн можете знайти чисельні книги-біографії, котрі, виявляється, мають чималий попит. У нас же не так. Книжка-біографія про Грушевського мала б викликати інтерес, а видавці розраховувати на комерційний успіх. Проте пану Малику довелося шукати спонсорів для свого видання. Сама ж книга вийшла порівняно невеликим накладом. І має всі шанси стати лектурою для невеликого кола людей. Шкода!

Адже в книзі представлений різний Грушевський – у інтимному житті, як вчений і політик. Ці іпостасі важко відокремити. А риси характеру Грушевського, його світосприймання, закономірно, давали про себе знати і в стосунках з рідними та близькими, і в науковій діяльності й у політичній сфері.

Малик з пошаною ставиться до Грушевського. Багато говорить про його наукові здобутки. Це зрозуміло. Автор також намагається бути об’єктивним, строго «йти за джерелами». Він практично не вдається до оцінок. Але тут сам читач може зробити висновки. І не завжди вони на користь героя.

У мене принаймні при читанні книги з’явилася думка, що найбільшою проблемою Грушевського, передусім як політика, було його русофільство – хай навіть несвідоме.

Це русофільство передусім обумовлювалося навчанням у Росії, де Грушевський отримав гімназійну й університетську освіту. Також тут він написав свої перші наукові праці й захистив магістерську дисертацію. Правда, навчаючись у Києві в університеті святого Володимира, Грушевський потрапив під вплив українофіла Володимира Антоновича, який став його науковим наставником. Під впливом свого вчителя він теж став українофілом, але залишався лояльним до російської влади. Тим паче, що на таку лояльність його налаштовували в сім’ї, зокрема батько.

Однак не в Росії, а в Австро-Угорщині Грушевський реалізувався як вчений. Із 1894 по 1914 роки працював професором Львівського університету. Саме в Австро-Угорщині робив перші кроки на ниві політики. Малик чимало уваги приділяє політичній діяльності Грушевського в галицький період. Із книги стає зрозуміло, що його політична діяльність у часи Центральної Ради не була випадковістю. Це було своєрідне продовження того, чим він займався раніше, зокрема на Галичині.  

Після російської революції 1905–1907 років Грушевський «переключає увагу» на Росію. Все менше буває у Львові й все більше – в Києві. Навіть купує землю, будує там чималий будинок у центрі міста. Грушевський був заможною людиною. І став… соціалістом. Можна, звісно, говорити, що в той час існувала мода на соціалізм. Однак чому він, опинившись на чолі УНР, намагався разом зі своїми соратниками не залучати до управління молодою Українською державою заможних людей, які мали чималий політичний досвід і досвід господарювання? Що це було – політична недалекоглядність чи… політичне лицемірство?  Хай там як – але таке ігнорування елітарних верств дорого обійшлося і УНР, і загалом українському народу.

Та повернемося до подій після російської революції 1905–1907 років. Саме в той час у Києві Грушевський займається активною громадською діяльністю, яка мала на меті «усвідомити українців», друкується в українських виданнях. Він сподівався, що Росія з часом демократизується й перетвориться на федеративну державу. Скажемо відверто – такі сподівання були наївні.

Ці ілюзії з особливою силою дали про себе знати під час Першої світової війни. Вона застала Грушевського та його сім’ю на відпочинку в Карпатах. Українські діячі пропонували Грушевському перебратися до Відня й діяти тут задля «української справи». Не секрет, що Австрія й Німеччина намагалися використовувати український чинник у боротьбі з Росією – так само, як і чинники польський та більшовицький. І якщо Юзеф Пілсудський пішов на співробітництво з австрійцями й німцями, розбудовуючи за їхньої підтримки польські збройні загони, більшовик Володимир Ульянов-Ленін, отримуючи німецькі гроші, розгорнув агітацію в Росії і прийшов до влади в результаті жовтневого перевороту, то Грушевський відмовився від такого співробітництва.

Знову ж таки, як це оцінювати – як чесність з собою чи політичну наївність? Під час Першої світової війни Україна й українці були лише пішаком на геополітичній шахівниці. Але цей пішак мав шанси перетворитися в більш значну фігуру. Треба було лише вміло зіграти гру, як це зробив, приміром, згадуваний Пілсудський. Тут доводилося йти на компроміси, в т. ч. зі своїми поглядами й совістю. Грушевський не захотів цього робити. І в кінцевому рахунку зазнав фіаско. Чого не скажеш про Пілсудського й Леніна, які зуміли прийти до влади і утримати її.  

 Опинившись у Відні і маючи можливість налагодити стосунки з австрійською владою, Грушевський швидко покидає це місто. Вже в листопаді 1914 року через нейтральні країни прибуває на територію Російської імперії, в Київ. З політичної точки зору це був нерозумний крок. Російська влада відразу арештувала Грушевського, заславши його в Симбірськ, де він опинився в ізоляції й не міг себе реалізовувати ні як політик, ні як вчений. Чи не була це помилка Грушевського, викликана його русофільством?

До активного політичного життя Грушевський повернувся лише після Лютневої революції 1917 року, коли очолив Центральну Раду. Він не прагнув незалежності України, вважаючи, що вона має стати федеративним утворенням у складі демократичної Росії. Як бачимо, проросійські ілюзії давали знати про себе. Минуле не навчило Грушевського. Образно кажучи, історик так і не навчився робити висновки з історії. Лише наступ більшовиків у січні 1918 року змусив Грушевського та його соратників проголосити незалежність України.

Маючи величезний авторитет, цей діяч примудрився за рік керівництва Центральною Радою його повністю втратити, стати політичним банкротом. Вам це не нагадує одного знаного нашого політика, який мав великі шанси і зумів їх швидко розгубити? Не будемо аналізувати, чому так сталося з Грушевським. Певно, політика не була його стихією. Може, краще було б йому залишатися кабінетним вченим? Як науковець Грушевський був набагато цікавішим і значимішим. Принаймні така думка теж з’являється при читанні книги Малика.

Політична діяльність Грушевського після того, як він утратив владу, не викликає захоплення. Він вдається до беззастережної опозиційності в часи Гетьманату, відхиливши пропозицію Павла Скоропадського очолити Українську академію наук. Звісно, Українська гетьманська держава провідними діячами УНР сприймалася негативно. Бо ж гетьман позбавив їх влади. Але чи зуміли ці діячі, в т. ч. й Грушевський, побудувати ефективну державу? Їхня УНР не змогла протистояти більшовикам. Щоб відвернути більшовицьку навалу, ці діячі змушені були вдатися до допомоги німців і австрійців. Цікаво, що коли влада УНР була відновлена в Києві з допомогою німецьких багнетів, то Грушевський замість того, щоб створювати дієві державні інституції, почав займатися символічним державотворенням – розробляти герб та іншу державну символіку. Це теж було потрібно, але не в такий час. На жаль, Грушевський та його соратники втратили тоді відчуття реальності.

Не викликає захоплення і його політична лінія під час гетьманату. Він би міг конструктивно працювати, займаючись організацією Української академії наук. Це було його. Однак Грушевський, як уже говорилося, цю пропозицію відхилив.

Далі він безуспішно намагався повернутися у велику політику в період Директорії. Коли це не вдалося зробити, то задекларував свою прихильність до радянської влади, налагоджував контакти з соціалістичними партіями ІІ Інтернаціоналом. Ефект від таких діянь був більш ніж скромний, а то й деструктивний.

Після того, як Українська держава перестала існувати, Грушевський починає звертатися до більшовиків із пропозицією повернутися в радянську Україну. Це після того, як його майно в Києві було знищене більшовиками, а сам він був добре поінформований про масштабні більшовицькі репресії проти українців! Із гетьманом Скоропадським, який простягав йому руку, він мати справ не хотів, а з більшовиками – будь ласка. Справжній політичний мазохізм!

Грушевський мав можливості залишитися в Європі. Йому пропонували працювати в Празі в Українському вільному університеті та деяких інших інституціях у цьому місті, яке стало центром української еміграції. Кликали його й до Сполучених Штатах Америки. Але обрав він радянську Україну, якою реально керували російські більшовики. У 1924 році Грушевський переїхав сюди.

Повторилася історія десятилітньої давнини, коли він зі «справжньої» Європи подався в Росію. Щоправда, цього разу його не заарештували, але більшовицька агентура прискіпливо слідкувала за вченим. Зрештою, в 1931 році він потрапив до в’язниці. І хоча Грушевського звільнили, він змушений був жити в Москві. Помер цей діяч також за межами України, в Кисловодську. При цьому смерть вченого виглядає дещо дивно. Складається враження, що його спеціально залікували. У книзі Малика детально описуються і поневіряння Грушевського в останні роки життя, і його кончина.

Умови праці вченого в радянських умовах були не найкращими. Принаймні, він зробив тут далеко не те, що міг би зробити в плані науковому. До того ж, прибувши в Україну, Грушевський створив конфліктну ситуацію в Українській академії наук. Про це дуже багато говориться в книзі Малика. Ця конфліктна ситуація не йшла на користь справі. Радше, розвалювала академію. Хоча Грушевський вважав, що він має рацію й працює на благо науки. Але не завжди ця праця давала належні плоди.  

За великим рахунком, Грушевський став жертвою своєї «любові до Росії». Шкода, але з тих часів змінилося не так багато. Українська еліта донедавна перебувала (та, зрештою, і продовжує перебувати) під сильним русофільським впливом. Розплатою за це є нині окупований Росією Крим і війна з нею на Донбасі. Тому, певно, не зле було б під час ювілею Грушевського нагадати, що русофільство – це одна з великих проблем українців.

Теги:
2016-11-11 02:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар