Михайль Семенко - Україна Incognita
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Михайль Семенко

19 (31) грудня 1892 народився основоположник і теоретик українського футуризму (також відомого як панфутуризм) Михайль Семенко (Михайло Васильович Семенко, 1892-1937, тюрма НКВД, Київ), поет, невтомний організатор футуристичних угруповань, редактор багатьох видань. Модернізував українську лірику урбаністичною тематикою, сміливими експериментами з формою вірша, запровадив свіжі (навіть епатажні) образи й творив нові слова, покликані відбити нову індустріалізовану добу. ЖЕРТВА СТАЛІНСЬКОГО ТЕРОРУ. Яскравий представник Розстріляного відродження.

«Саме він, Михайль Семенко, привніс в українську літературу ту тематику й форму (верлібр), що панують у нашому новітньому письменстві», - справедливо пише про поета дослідниця його творчості і життя Любов Якимчук.

Батько Михайла Семенка Василь Леонтійович на момент народження сина працював волосним писарем у Кибинцях, в подальшому став писарем земської управи в містечку Хорол. Мати Михайла закінчила лише початкові класи церковноприходської школи, проте була письменницею-самоуком, автором низки повістей, надрукованих під її дівочим прізвищем — Марія Проскурівна (від дівочого – Проскура). Брат поета, Василь, був цікавим художником, разом з Михайлом починав футуристичний рух в Україні, проте на початку Першої світової війни загинув на Західному фронті. Ще один брат - Олександр і сестра Олександра також писали вірші, але ще зовсім молодими померли від туберкульозу. Також у Михайля була сестра Софія та молодший за нього на 8 років брат Микола.

Михайло Семенко закінчив Хорольське реальне училище. У 1912 році став студентом Психо-неврологічного інституту в Петербурзі. Перша збірка «Prelude» (1913) позначена впливами поетів «Української хати». «У Києві на початку 1914 р. Семенко разом із художниками Василем Семенком (братом) та Павлом Ковжуном своє засновує перше футурустичне об’єднання, - продовжує Любов Якимчук. - Усі учасники взяли собі екзотичні імена – Михайль, Базиль, Павль – і це переназивання згодом увійшло в моду серед українських футуристів (Георгій Шкурупій перетворився на Ґео, Михайло Йогансен став Майком, і навіть Микола Бажан іколи підписувався ім’ям Нік). Перша українська трійка футуристів закладає друкарню «Кверо» (з лат. – «шукати»), яка вже в лютому випускає дві поетичні збірки Семенка-поета. Ці дві книжечки «мали намір образити всяку публіку», призвичаєну до модернізму (О.Ільницький), а найбільш зухвалими в них були вступні маніфести. Варто брати до уваги, що ці маленькі збірочки виходять у лютому, а в березні імперська влада забороняє святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Звичайно, вибухають масові демонстрації студентів, на придушення яких кидають загони поліції».

Своїми збірками — «Дерзання» і «Кверофутуризм» (1914) та вміщеним в останній маніфестом Семенко розпочав паралельно до виниклого в Україні російського кубо- і егофутуризму (Бурлюк, Кручоних, Хлєбников) течію українського кверофутуризму — мистецтва шукання. Ось його вірш в «хлєбниковськими» дусі:

СТАЛО ЛЬО ТАЛО

АЛО РЮЗО

ЮЗО

БІРЮЗО

ОСТАЛО КВАЛЬО МАЛО

ЛЬО

О

(1914)

За оцінкою Любові Якимчук, - «щодо текстів «Дерзань», то тут Семенко опробовує футуризм та шукає свою інтонацію, невимушену й наближену до розмовної, засвоює нові мотиви, зокрема урбаністичні та еротичні:

Я сидів собі на горі біля Володимира

і дививсь як ішов дим із пароплавового димаря

думав про долю свою та ще де – про – що –

багато – інше.

Ось вона пройшла повз – Та кинь же

свої думки!

і пішла ще про інші речі балачка, але їй-богу

можна б уже й кинути, бо ви така гарненька

я просто не можу іти по Хрещатику.

Але я забалакався й читач уже

чекає на кінець події

Хай буде так.

На цьому кінчаю («Біля Володимира», 1914)

А ось його бунтарське вірш «Сонцекров»:

Без сонця жити я не хочу

стерпіть не можу я холодних ліхтарів

я сонце кров люблю і в крові сонце

і знову сонце в кровофарбах малярів

а як затулить хмара моє сонце

ще не холоне моя кров тоді

вона горить палає й рве охоче

щоб не коритися ні палу ні воді

вона бере мене і линем разом вгору

і сонце зустрічаєм знов

і кричимо:

сонце

драстуй –

шле тобі привітання бунтливий Семенко! (1914)

У 1914 році був мобілізований до царської армії і до 1917 року служив у Владивостоці. Зі своєю першою дружиною Лідією Михайль Семенко познайомився у Владивостоці, де він прожив близько трьох років. Лідія Іванівна Горенко народилася 1898 року в українській родині переселенців на Далекий Схід. Михайль Семенко мав з нею сина Ростислава і доньку Ірину (відомого літературознавця). Почуття Семенка до майбутньої дружини характеризують як глибоке і водночас безмежно тривожне, що спричинило високі злети ранньої лірики поета, появу в ній — насамперед у циклах «Осіння рана», «П’єро здається» (1918), «П’єро кохає» (1918) та «П’єро мертвопетлює» (1919). Останнього «П’єро» було писано вже в Києві, і він разюче відрізняється від попередніх владивостоцьких: із ніжного коханця він перетворюється на пересмішника, з’являється маска Арлекіна. Також 1918 було опубліковано збірку «Дев’ять поем». «Треба сказати, що футуризм, зокрема український, тиражував досить стереотипні образи пасивних жінок, хоча й відкривав нові непроговорені теми» [Любов Якимчук].

«Поезії владивостоцького періоду серед 600-сторінкового, а на 1922 рік – повного зібрання творів Михайля Семенка під назвою «Кобзар», займали приблизно 400 сторінок, - розповідає Любов Якимчук. - Один із найкращих віршів того часу, що досить прозоро висловлює мистецькі погляди, автора, – «Парикмахер»:

Сьогодні вдень мені було так нудно,

Ніби докупи зійшлись Олесь,

Вороний і Чупринка.

Почувалося дощово і по-осінньому облудно —

В душі цілий день

парикмахер на гітарі бринькав… (із циклу «П’єро кохає», 1916)

У такий спосіб Семенко розправляється з авторами, які в рецензіях хвалили в ньому символіста.

Був активний в громадському і суспільно-політичному житті країни в роки Жовтневого перевороту та у часи міжвладдя. Зокрема, в газеті «Київське життя» від 11 (24) вересня 1919 року в Хроніці міститься таке повідомлення «В ніч на 8-е вересня, за словами Ради, арештовано в себе на квартирі українського письменника Михайла Семенка»… Тоді ж у 1919 — в однойменному з заснованою ним футуристичною групою видавництві «Флямінґо» збірки «П'єро мертвопетлює», «Bloc-notes» і «В садах безрозних», а також поему «Ліліт» проголосив «революційний футуризм» й опублікував «ревфутпоему» — «Тов. Сонце» та «Дві поезофільми»; був редактором журналу «Мистецтво».

1920 видав разом з М.Любченком і О.Слісаренком «Альманах трьох»; 1921 — збірку «Проміння погроз»; тоді ж організував «Ударну групу поетів-футуристів», перейменовану на асоціацію панфутуристів «Аспанфут» (1922–1924), кредо й маніфести якої були проголошені в альманасі «Семафор у майбутнє» (1922) і газеті «Катафалк искусства» (1922). Зазнавши критики літературних кіл, Семенко перейшов на позиції «лівого фронту» («УкрЛЕФ») і перетворив «Аспанфут» на «Комункульт» (1924), одночасно працював (1924–1927) як головний редактор Одеської кінофабрики ВУФКУ. В Одесі він познайомився зі своїм новим коханням, акторкою Наталею Ужвій, яка тоді, 1925 року, виступала в одеському театрі, а з 1926 почала зніматися в кіно.

1924 видав під назвою «Кобзар» дві збірки своїх творів 1910–1922 років, 1925 — збірку «В революцію» та поезофільм «Степ»; 1927 — (разом з Г. Шкурупієм і М. Бажаном) «Зустріч на перехресній станції» і заснував нове об'єднання футуристів (письменники Гео Шкурупій, Дмитро Бузько, Леонід Скрипник, Олексій Полторацький, Олекса Влизько та художники Вадим Меллер, Анатолій Петрицький, та ін.) під назвою «Нова генерація» з журналом цієї ж назви (1927–1930).

Велика частина згаданих вище молодих талантів загинули під час сталінського терору проти української культури.

1928-го року подружжя Михайла й Лідії розійшлося. Того ж року Михайль переїхав до Харкова, який із початку 1920-го року став столицею УСРР. У столиці поет одружився з акторкою Наталею Ужвій, з якою розлучився 1936 року. В цьому шлюбі єдиною дитиною був син Михайло (1927 р. н.). Він теж проявляв поетичний дар, писав вірші. Після розлучення залишився з Наталією Ужвій. Навчався в Київському університеті на факультеті міжнародних відносин. Помер від менінгіту 13 грудня 1951 року.

Сильно критикований, Семенко відійшов від футуризму, ставши співцем більшовицької революції (збірки «Малий кобзар і нові вірші», 1928; «Європа й ми», 1929). На початку 1930-х років поет визнав «помилковість» своїх колишніх позицій, виявом чого й були збірки «Сучасні вірші» (1931), «З радянського щоденника» і «Китай в огні» (1932) та «Міжнародні діла» (1933).

Ще за три дні до свого арешту, 23 квітня 1937 р., Михайль Семенко провів у Києві творчий вечір. Оскільки він постійно мешкав у Харкові і часто бував у Києві, було підготовлено два ордери на його арешт. Письменника звинуватили в тому, що він бере участь в Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, якої насправді ніколи не існувало, а також у плануванні замаху на секретаря ЦК КП(б)У С. В. Косіора, який мав нібито відбутися під час демонстрації 1 травня 1937 року. Серед іншого йому закидали спробу скинути Радянську владу в Украïні за допомогою «німецьких фашистів». Надломлений морально та фізично Михайль Семенко, як свідчать протоколи допитів 4, 7 та 8 травня 1937 р., «зізнався» у всіх звинуваченнях. Комісія «іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік» винесла вирок: «приговорила Семенко Михайла Васильевича к высшей мере уголовного наказания — расстрелу с конфискацией всего имущества, лично ему принадлежащего». Наступного дня Семенка страчено разом з іншими українськими письменниками в одній з київських в'язниць, поховано в братській могилі в Биківнянському лісі.

Рання футуристична творчість Семенка просякнута урбаністичними й мариністичними мотивами й сюжетами, відзначається мовними і формальними експериментами й намаганням епатувати читача. Незважаючи на пропаговану ним деструкцію форми й відкидання класичних і тогочасних літературних надбань, зокрема спадщини Шевченка, Олеся, Вороного, Філянського, Семенко мав чималий вплив на розвиток української модерної поезії 1920-х років, у тому числі й так званої пролетарської. Повне зібрання творів Семенка було видане в Харкові у трьох томах (1929–1931). У 1985 році видавництво «Радянський письменник» видало в серії «Бібліотека поета» збірку його поезій.

2015-02-02 15:08:10
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар