Митрополит Андрей Шептицький - Україна Incognita
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Митрополит Андрей Шептицький

29 липня 1865 народився видатний український церковний діяч, знаменитий митрополит Андрей Шептицький (світське ім’я - граф Роман Марія Олександр Шептицький; 1865-1944), настоятель Української греко-католицької церкви в 1900-1944 роках, Митрополит Галицький, охоронець Київського митрополичого престолу.

Представник галицького польсько-українського графського роду Шептицьких. Шляхетний рід отримав прізвище «Шептицький» від родового маєтку — села Шептиці (Шептич). Його мати, польська письменниця і художниця Софія Шептицька (1937-1904), дочка відомого польського драматурга графа Олександра Фредро, автора знаменитої комедії «Дами і гусари», в 1861 році вийшла заміж за графа Яна Кант Ремігіана Шептицького. Від цього шлюбу народилося семеро синів, з яких двоє померли в ранньому віці (Стефан на 2-м, а Юрій (Ізьо) - на 17-му році життя). Роман став митрополитом Андрієм, Казимир - отцем Климентієм, Ігуменів отців Студитів (чернече об'єднання у складі Української грекокатолицької церкви, члени якого живуть по-давньому Студійському статуту, розробленому в 9 столітті Феодором Студитів). Климентій Шептицький помер, як мученик за віру, на засланні в ГУЛАГу в травні, 1950 року. Син Станіслав, закінчив військову академію у Відні, став видатним генералом Війська Польського та міністром оборони. Син Олександр був землевласником (загинув від рук гестапо в червні 1940 року), а син Лев Шептицький залишився в маєтку батьків у Галичині, де у вересні 1939 був разом з дружиною розстріляний НКВС.

Навчався вдома і в Кракові. Поступив на службу в австро-угорську армію, але через слабке здоров'я після кількох місяців залишив службу. Закінчив юридичний факультет Вроцлавського університету (Пруссія). Під час навчання їздив до Італії (де був прийнятий папою Левом XIII), а також до Києва та Москви, де спілкувався з представниками українського національного руху. Отримавши в університеті ступінь доктора права (1888), в тому ж році прийняв чернецтво з ім'ям Андрей, вступивши до ордену Святого Василія (базиліан). З 1892— священик у Перемишлі, потім у Добромилі. Навчався в єзуїтській семінарії в Кракові, отримавши ступінь доктора теології в 1894, через два роки став ігуменом монастиря Святого Онуфрія у Львові. У жовтні 1887 батько відправив Романа у подорож до Росії, під час якої познайомився з філософом Володимиром Соловйовим та з одним з організаторів Київської Громади, істориком Володимиром Антоновичем. Упродовж цієї подорожі відвідав Поділля, Київ, Москву.

В 1899 році був призначений імператором Австро-Угорщини Францем Иосифом I єпископом Станіславським. Період єпископства у Станіславові тривав недовго — 14 місяців. За цей короткий час встиг відвідати багато парохій, ознайомитись з їхнім життям. Митрополит Шептицький першим із вищих ієрархів Греко-католицької церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні з вірними. Ніхто з єпископів раніше не писав до гуцулів послання їхнім діалектом. З 17 грудня 1900 - митрополит Галицький, архієпископ Львівський і єпископ Кам'янець-Подільський. Інтронізація відбулася 12 січня 1901 у соборі св. Юра у Львові. Сприяв розбудові Російської греко-католицької церкви. У березні 1917 організував у Петрограді Синод Російської католицької церкви і призначив отця Леоніда Федорова Екзархом для католиків візантійського обряду в Росії. В 1910 году їздив в США, де займався організацією емігрантів з Галіції. Відвідав 21-й Міжнародний Євхаристичний конгресс,  який проходив в Монреалі.

Загальна позиція митрополита у політичних справах: закликає духовенство не втручатися в політику і сам подає приклад; як галицький митрополит він був депутатом Віденського парламенту і галицького сейму (пожиттєвим членом Верхньої палати, або Палати панів), але в стінах обох цих закладів до 1914 р. з'явився лише двічі і обидва рази виступав не на політичні, а на теми просвітництва.

Митрополит підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар». Будучи одним із найбагатших людей Галичини, щедро спонсорував українські культурно-просвітницькі товариства, надавав стипендії молодим митцям. Засновує Український Національний Музей, купив у 1905 р. для нього приміщення за 34000 доларів (з допомогою євреїв, бо поляк-власник не бажав продавати будинок українцям). Завдяки піклуванню Шептицького у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису. Церковні, гуманітарні фундації: найперша — Єпархіальна бібліотека в Станіславові (передав 4 тисячі книг із особистої бібліотеки), Академічний Дім, Народна лічниця (яку згодом (1930–1938) перетворили на сучасний шпиталь), гімназії; клопотанням до чеського уряду врятував українську господарську академію в Подєбрадах. Андрей Шептицький був ініціатором і засновником Земельного банку у Львові (1910). На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа Олекси Новаківського. Він також надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у найкращих навчальних закладах Європи. Шептицьким заснована Львівська Богословська Академія (в 1928 році - єдиний український виш на території Польщі). У результаті на дитячі будинки витрачено більше 1 мільйона доларів, включаючи щорічні подарунки єврейським дітям з бідних сімей.

Під час Першої світової війни, коли після Галицької битви Львів був зайнятий російськими військами, Шептицький залишився у Львові зі своїми прихожанами та 19 вересня 1914 був арештований російською військовою владою за антиросійські проповіді. Він був висланий углиб Російської імперії. Перебував на засланні у Києві (де висвячено о. Йосифа Боцяна, ректора Львівської духовної Семінарії, на єпископа Луцького), Новгороді, Курську, а потім в "почесному" ув'язненні в Спасо-Євфимієвському монастирі в Суздалі. Незабаром після Лютневої революції звільнений Тимчасовим урядом. 29-31 травня 1917 скликав Собор Російської греко-католицької церкви (РГКЦ), призначивши своїм екзархом у Росії ієромонаха студита Леоніда Федорова. У тому ж році він призначає Екзарха для греко-католиків Великої України з осередком у Києві - о. Михайла Цегельського

Наприкінці 1917 року повернувся до Львова. Після закінчення Першої світової і розпаду Австро-Угорщини підтримував ідею незалежності ЗУНР, за що був заарештований польською владою.

«Це був час непевності, але й великих надій. Бог давав Україні шанс досягти незалежності, - розповідає Оксана Сайко. - Перебуваючи в Києві, Митрополит вирішив скористатися нагодою і зустрітися з членами Центральної Ради, з представниками нового уряду. Він хотів бути присутнім на засіданні уряду, але Михайло Грушевський побоявся за свою репутацію і не дозволив цього. Тому Митрополит Андрей побував лише на приватному засіданні окремих членів Центральної Ради. Ставлення політиків до Митрополита виявилося зверхнім. Свідки згадують, як Володимир Винниченко, демонстративно сівши до Шептицького спиною, закурив цигарку. З Центральної Ради Митрополит Андрей виїхав на з'їзд кооператорів Київщини. Там його приймали зовсім по-іншому. Коли він з'явився в залі, його вітали бурхливими оплесками і захопленими вигуками. Серед присутніх були відомі діячі науки і культури, політики: Симон Петлюра, Софія Русова, Микола Міхновський, Сергій Єфремов... Особливо всім запам'ятався виступ Єфремова: "Київ у своїх стінах не раз приймав в гості видатних людей, лідерів нації і борців за державну незалежність, але Ваш приїзд до Києва, високодостойний владико, можна порівняти хіба що з в'їздом гетьмана Хмельницького до Києва після перемог... "Після такого прекрасного вітання Шептицький виступив з промовою, яка і сьогодні є актуальною: "Якою б не була Росія, вона добровільно не зречеться своєї влади над Україною. Але якщо Україна хоче жити вільним життям, то мусить обов'язково відокремитися від Москви, повинна стати незалежною державою, шукати собі союзників серед інших вільних народів".

Шептицький завжди допомагав українській дипломатії своєю авторитетністю та впливовістю. У 1919 році він виїжджає зі Львова до Рима, і завдяки йому Ватикан на чолі з Папою Бенедиктом XV визнає УНР. З Риму він їде в Париж, де зустрічається з Президентом Франції Мільєраном. Звідти їде до Бельгії і там також заручається підтримкою та домагається визнання УНР. Відвідує своїх вірних у Північній та Південній Америці, Канаді. Звідти повертається до Відня, де з політиками Євгеном Петрушевичем, Костем Левицьким та Степаном Вітвицьким обговорює майбутнє України. Тоді Рада амбасадорів вирішувала, чи бути Галичині вільною. Сподівалися на краще, але Рада, незважаючи на обіцянки Митрополитові, передала Галичину Польщі. Розчарованих українських політиків, серед яких не один намагався покінчити життя самогубством, дізнавшись про вердикт Ради амбасадорів, Шептицький переконував, що не можна впадати у відчай і втрачати віру. Україна просто стала жертвою часу, але за нею майбутнє, прийде час, коли вона стане вільною.

17 вересня 1939 радянські війська перейшли польсько-радянський кордон і окупували Галичину. Буквально за лічені дні були ліквідовані новою владою духовні семінарії, монастирі, католицькі видавництва, школи... Більшовики вели активну атеїстичну пропаганду, силою зганяючи людей на комуністичні мітинги, на яких проповідували безбожні ідеї. Враховуючи великий авторитет Митрополита Шептицького, його не чіпали, але шукали якогось великого компромату, за який можна було б "пришити" йому якусь справу, влаштовуючи арешти і жорстокі допити монахів, священиків. Саме тоді починаються репресії і терор не тільки проти Української Греко-Католицької Церкви, а й проти всього українського народу. Митрополит був другом полковника Андрія Мельника (згодом лідера ОУН (м)), якого призначив управителем своїх маєтків, а в 1939 році врятував від арешту з боку НКВД. У червні 1940 Шептицький звернувся з листом до Сталіна, протестуючи проти пропаганди безбожжя у школах.

На початку Другої світової війни злочини «перших совітів» були причиною його привітання «побідоносному німецькому війську» 5 липня 1941 року. Були на те й особисті причини: 27 вересня 1939 в Прилбичах брата А. Шептицького, Лева, з дружиною, всіма членами сім'ї й челяддю (разом 13 осіб), розстріляли працівники НКВД; над родовою усипальницею Шептицьких скоєно наругу, сімейний маєток Шептицьких було пограбовано, знищені цінні стародавні документи. Митрополит Шептицький не втрачав жодної можливості опікуватися довіреною йому паствою. Так, 6 липня 1941 у Львові на зборах громадян для захисту інтересів українських мешканців було створено Українську раду сеньйорів, яку очолив Кость Левицький, а почесним главою став митрополит Шептицький. 30 серпня 1941 року у Львові оголосив про поновлення своєї діяльності Український Червоний Хрест (УЧХ), організований під заступництвом митрополита Андрея Шептицького.

«Коли 22 червня 1941 року почалася війна, більшовики тікали, залишаючи Західну Україну, від чого українці зітхнули з полегшенням - закінчився терор, репресії, моральні наруги, жорстока політика з нав'язуванням безбожництва та безкультур'я, - підкреслює Оксана Сайко. - Спочатку Митрополит Андрей вітав прихід німців у Галичину. З ними пов'язував надії позбутися більшовицької влади і знову мати свою незалежну державу. 1 липня 1941 він навіть видав пастирське послання, в якому підтримав проголошення Ярославом Стецьком незалежності Української держави, а німців трактував як визволителів. Але незабаром всі ілюзії були розбиті. Нова влада виявилася більш жорстокою і більш жахливою, ніж радянська. На думку Шептицького, заборона релігійної свободи і нав'язування атеїзму радянською владою не були таким страшним лихом, як вбивство людей і винищення німецькою владою євреїв. Західну Україну приєднали до Польського генерал-губернаторства, багатьох українських політичних діячів заарештували. Хоча ще до приєднання Галичини до генерал-губернаторства Митрополит намагався цьому перешкодити і зберегти її автономію, надіславши до Гітлера і Гіммлера телеграму з проханням-закликом не знищувати ідеал вільної України і залишити в спокої українців. Однак це не дало ніякого позитивного результату».

Проте невдовзі після вступу німецьких військ на українські землі, Шептицький розчарувався в намірах німців і як ніхто з інших єпископів у Європі відкрито й беззастережно виступив проти нацизму в багатьох пастирських посланнях. Двічі митрополит звертався з протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до райхсфюрера СС Гімлера (грудень 1941; лютий 1942). 29—31 серпня 1942 р. написав листа до Папи Пія XII. Зокрема, в цьому листі митрополит так охарактеризував нацизм: «Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії».

Задовго до початку Другої світової війни митрополит Шептицький користувався величезною повагою не лише серед українського населення, а й серед євреїв. Володів письмовим і розмовним івритом. У 1935 році єврейська газета «Хвиля» привітала митрополита з 70-річчям. Гуманістичне і толерантне ставлення до євреїв неодноразово було приводом для критики діяльності Шептицького. Відомо також, що ще під час «Справи Бейліса» у жовтні 1913 Шептицький публічно спростував кривавий наклеп проти євреїв.

Наприкінці літа 1942 року Шептицький організував кампанію порятунку євреїв. Це, здебільшого, були люди, які втекли з гетто або з Янівського табору. 14 серпня 1944 2000 єврейських дітей було таємно вивезено до різних монастирів. Їх ховали в криптах, у монастирських школах, дитячих притулках Львова та околиць, їм були видані фальшиві посвідчення про хрещення. Шептицький організував підпільні групи людей, які допомагали переховувати євреїв. Рятувати невинні життя митрополиту допомагали монахи-студити під керівництвом ігумена Унівського монастиря Климентія, брата митрополита. Були розроблені спеціальні маршрути, якими таємно переправляли євреїв до Угорщини, де було більш безпечно.

Він сам брав участь у порятунку більше сотні єврейських дітей і кількох сімей єврейських рабинів, розпорядившись сховати їх у своїй резиденції, монастирях і церквах єпархії, в тому числі рабина Львова Давид Кахане, якого переховували в Соборі святого Юра. Активну допомогу також надавали селяни навколишніх сіл, а також ченці та черниці, які забезпечували притулок рабинам та їхнім родинам.

У порятунку євреїв Шептицькому також надавала значну допомогу сестра монастиря св. Йосипа Олена Вітер. Разом з Климентієм Шептицьким вони допомогли заховати 53 людини на взуттєвій фабриці і в монастирі монахів-студитів. У 1946 році, в період ліквідації більшовиками УГКЦ, сестра Олена Вітер була заарештована за участь в ОУН і засуджена загалом до 30 років позбавлення волі. Брат Климентій був заарештований в 1947 році, засуджений до 8 років позбавлення волі, помер у Володимирській тюрмі. У січні 1942 року Шептицький разом з іншими громадсько-політичними діячами України направив А. Гітлеру лист-протест проти німецької політики на Сході. А. Шептицький був єдиним представником церкви в Європі, хто звернувся з листом до Папи Римського і особисто до Гімлера, протестуючи проти геноциду євреїв.

У листопаді 1942 року митрополит, виходячи з принципів християнських заповідей, написав пастирське послання «Не убий!», адресоване в першу чергу полякам і українцям і закликав припинити ворожнечу між ними. Є припущення, що Гімлер наказав заарештувати Андрея Шептицького. Однак Гансу Франку і Отто Ляшу, які керували Галичиною в той час, вдалося утримати рейхсфюрера СС від цього кроку - митрополит користувався глибокою повагою серед народу, і його арешт міг сильно дестабілізувати ситуацію.

У 1944 році, відразу після входу до Львова Червоної армії і повторної окупації Західної України, Шептицький відправив Сталіну послання, в якому висловлював надію, що «церква Західної України, як і весь народ, знайде в СРСР під Вашим проводом повну свободу діяльності та розвитку в благополуччі і щастя». Проте з боку московської тиранії ніяких почуттів, окрім злоби не виражалося. Митрополит Шептицький помер 1 листопада 1944 у Львові, швидше за все отруєний агентами НКВД. Похований у крипті Собору святого Юра - свого Львівського митрополичого кафедрального собору. В даний час проходить процес його беатифікації - зарахування до лику блаженних Католицької церкви.

В Ізраїлі за клопотанням Давида Кахане розглядалося питання про присвоєння Шептицькому звання «Праведника народів світу». Однак коли в 1981 році дійшло до голосування, то з 13 членів комісії, що розглядала питання, двоє утрималися, п'ятеро висловилися за присудження звання і шестеро - проти (Кахане, який також був членом комісії, утримався). В результаті звання присвоєно не було. Причиною цього стала "співпраця" Шептицького з німецькими окупантами, а також те, що "Яд Вашем" звинувачував митрополита в участі у створенні дивізії СС «Галичина». Слід зазначити, що в різний час Праведниками були визнані деякі члени вермахту та інших служб і органів Третього рейху, які мали різне ставлення до порятунку євреїв. Питання про присвоєння Шептицькому звання Праведника розглядався в "Яд Вашем" кілька разів, і останній раз пропозиція була відхилена в 2007 році.

Це рішення викликало неоднозначну реакцію. Наприклад, два польських автори висловили обурення цим фактом в газеті «The Jerusalem Post». Після відмови комісії визнати Шептицького Праведником народів світу єврейська громада України в травні 2008 року визнала його Праведником. Брат Андрія Шептицького, Климентій Казимир Шептицький був визнаний Праведником світу.

«Його ім'я вже давно стало символом української Церкви, символом духовності нації, символом національного та духовного єднання народу. Для кожного українця ця незвичайна харизматична особистість - святий приклад для наслідування. Адже його заповіти - вчення справжньої віри і любові до свідомого християнства, ближнього, і національного патріотизму - заповіти на всі віки, на всі прийдешні покоління, - пише про митрополита Андрея Шептицького Оксана Сайко. - Свій шлях він обрав свідомо. Прагнув скромним пастирем-монахом служити Богові і людям. Але Господу цього було замало - вимагав від нього більш видатних і більш масштабних діянь, більш ревного служіння, бо знав, що він здатний на більше. А тому обрав і покликав цього шляхетного серцем і сильного духом чоловіка, щоб у ті суворі часи змін і невпевненості, у часи занепаду, страшних випробувань і страждань, що випали на долю нашої нації, він став її духовним Батьком. За все своє життя Митрополит Андрей Шептицький стільки встиг зробити як для Церкви, так і для всієї української нації, скільки досі не зробив жоден церковний діяч. Його життя - це ціле явище, ціла духовна епоха. Тому можемо сьогодні по-справжньому пишатися тим, що мали і маємо такого особливого Божого Пастиря. Тому що його ідеї, його діяння, заповіти, вчення, його дух продовжують жити. І нині він все ще залишається для нас Духовним Батьком. Здається, що його глибокі очі з тим особливим духовним світлом віри і мудрості дивляться на нас і тепер».

2015-07-29 15:52:19
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар