Мій шлях до пізнання Михайла Дмитренка - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Мій шлях до пізнання Михайла Дмитренка
   

Мій шлях до пізнання Михайла Дмитренка

Олександр Панченко

Його композиційні твори прикрашають Церкву з 12 століття Св. Бла¬говi¬щення у Город¬ку, в Торонто він роз¬малював православний собор Св.Володи¬мира в Торонто, він також ви¬готовив план роботи церкви Св.Колюмба (ірландський монах з 6 століття) в Янґстовні (штат Оґайо). Прикметно, що якраз розго¬лос про цю роботу художника в Янґстовні й став початком його участі в оформленнi українських й інших церков в Америцi, як от - Непо¬рочного Зачаття в Гемтремку, Св.Констан¬тина - в Мiннеаполiсі, Св.Євгенiя - в Бедфорді, Св. Михаїла - в Чiкаґо, Св.Юра - в Нью Йорку, Неустаючої Помочi - в Лiвонiї, Св. Антонiя з Падуа - в Савт Бенді, а ось в Люрдi збері¬гаються три його обра¬зи, в Римi ж – образ княгинi Ольги. У станковому малярстві він створив багато компо¬зицiй національного характеру, він був також портретистом, залишивши ряд портретiв вiдомих особи¬сто¬стей, та ґрафіком, брав участь у числених збірних виставках у Києві, Одесі (1934), Львові (1942), Зальцбурґу (1944), Мюнхені (1947), Торонто (1954), Детройті (1960) та індиві¬ду¬аль¬ні виставки: Гемтремк 1962), Віндзор (1966), Філядельфія (1967), Детройт (1968), Чікаґо (1971), Джен¬кінтавн (1976), Український культурний центр у Воррені (1982) й інших…

М.С.Дмитренко - повоєнна світлина

Це якраз про цього майстра уродженець села Білий Колодязь Вовчанського повіту на Харківщині український поет, перекладач й журналіст Олекса Веретенченко (Розмай), якому наступного року ми будемо відзначати 100-річчя від дня народження,  автор збірок поезій «Перший грім», «Чорне гніздо», «Дим вічності», «Заморські вина», поеми «Чорна долина», перекладу поеми Байрона «Мазепа» (1959), - написав цього дуже зворушливого вірша:

«Ось тут увесь він перед нами –

Його життя не темний ліс.

У Лохвиці між лопухами

З веселкою Михайло ріс.

 

Мав душу праведну і щиру,

Сам Бог до нього був ласкав:

Одважив хисту повну міру,

Дар творчости подарував.

 

А дар – то жар, вогонь пекучий,

Що серце спалює творця.

Хто став на шлях свій неминучий,

Іти повинен до кінця.

 

І він збагнув життя одміни,

І в спадщину на славу слав

Молитву-пісню України

Веселкою намалював»

Хто ж він був цей неперевершений мистець, думав собі я, знаходячи у вірші Олекси Розмая  слова «Лохвиця» та «Михайло»? - А був це, як дуже скоро виявилось, талановитий, ба більше – геніальний Мистець, знаменитий уродженець полтавського містечка Лохвиці Михайло Сергійович Дмитренко. Це йому наступного року виповнилося б 110 років від часу, як він побачив світ у нашому тоді провінційному, але такому славному й милому містечку. Спочив Майстер понад двадцять років тому 8 березня 1997 року в американському Детройті, а згодом був похований на українському православному цвинтарі у Саут Бавнд Бруці у Нью Джерсі (США). 

Святкування уродин Михайла Дмитренка у 1992 році, зліва від нього владика О.Биковець (публікується вперше)

Михайло Сергійович наголошував: «…Ми, мистці, повинні бути в курсі всіх досягнень мистецького світу, а водночас живитися соками нашої землі, тобто власними очима і нашим українським серцем відчувати дійсність. Не вирішувати мистецьких проблем, щоб їх не робити нашими, а вирішувати наші мистецькі проблеми так, щоб вони стали світовими. Оце наше завдання!..».

Першим же, хто також вже давненько пригадав мені, що український художник світового рівня Михайло Дмитренко народився у Лохвиці був незабутній професор Мирослав Лабунька (1927-2003) — громадський, політичний, церковний й науковий діяч, дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка, Української Вільної Академії наук, ректор Українського Вільного Університету (УВУ) в Мюнхені (ФРН). Це було, мабуть, у 1998 році у тому ж таки Мюнхені при вулиці Пінценауерштрассе, 15, де тоді було приміщення УВУ, в якому я студіював право. Пізніше він Ректор Мирослав Лабунька писав мені вже зі свого родинного села на Тернопільщині: «Дорогий Докторе! – Щиро дякую за Ваше письмо від 20.09.2002 р. Воно прийшло до Філядельфії щойно 11-го жовтня. А вже від 21-го вересня в дорозі: Польща – Україна. Син мій переслав текст Вашого письма (без списка осіб) до Львова, де я ненадовго зупинився. Зараз я в сестри в родинному селі Котів Тернопільської області, звідси повертаюсь до Львова… Про інше напишу, коли повернуся до Філядельфії. - 19.10.2002». Слід сказати, що мій вчитель і ректор професор Мирослав Лабунька вільно володів англійською, болгарською, грецькою, латинською, німецькою, польською, російською, французькою та церковнослов’янською мовами, був нагороджений церковним орденом св. Григорія Великого, грамоту до якого e 1997 hjws підписав Папа Римський Іоанн Павло II. На жаль, за деякий час після листа до мене професор Мирослав Лабунька, якому б, до речі якраз цього року виповнилося 90 років, - відійшов у Вічність. Я ж ретельно й послідовно, майже щоденно продовжував далі шукати за творами Михайла Дмитренка, почав цікавитись його ширшим життєписом, аж поки не отримав від його сина Альбом праць «Михайло Дмитренко», (Детройт-Нью-Йорк, 1990). – На цьому наша переписка й припинилася…

На довший же час моїм респондентом із-за кордону у царині дослідження історії українського козацтва та творчості геніального Михайла Дмитренка став лікар, історик медицини, дійсний член НТШ в Америці, меценат й дійсний член Українського історичного товариства Павло Пундій (1922-2015, Чікаґо, США). Він зокрема писав до мене  в одному зі своїх багатьох листів: «…Цим разом висилаю Вам число «Укр. Козацтво» №1 і №3 за 1974 рік, історичний памфлет проф.О.Барана «Козаки на імператорській службі в 1635-36 роках» та про наші святкування в честь Симона Петлюри… Долучаю Вам мою першу родинну знимку з 1979 р. Пришліть свою. З пошаною і дружньою любов’ю Орися та Павло Пундій… - 30.10.2007 р.». У прилозі до цього листа д-р П.Пундій додав чудову родинну світлину, на звороті якої його рукою написані такі слова «Моя родинна фотознімка із 1979 року, ще за життя моєї незабутньої дружини Дарусі (яка померла в 1990). З ліва: я, шваґер Влодко, Дарця, син Осип, дочка Ляриса, синова Лідія з внуком Павлусем, сестра Дарці Надія Процак, син Андрій з внуком Олесем, дочка Христя з мужем Андрієм, невідомий… - Christmas * 12-24-79».

Родинна світлина панства Пундїів та їхніх приятелів, - США, 1979 рік

У згаданому листі невтомний трудар на ниві українського громадського життя на чужині та ґрунтовних дослідів з історії української медицини д-р Павло Пундій надіслав мені унікальну фотографію, яка тут публікується вперше, зі святкування дня народження Михайла Дмитренка, як я припускаю, у 1992 році, в залі церкви Святого Андрія в Детройті, де поряд з ним  стоїть інший мій земляк з Полтавщини Владика УАПЦ(Соборноправної) Олександр Биковець. Як відомо, пізніший Архиєпископ Уманський і Детройтський УАПЦ Олександр народився 29 грудня 1924 року у селі Велика Багачка Полтавської області у родині священика, якого було вбито за служіння українській церкві, у віці 9 років Олександр Биковець пережив Голодомор 1932-33 років, Владика завжди був активним діячем, ревним служителем нашої рідної церкви та шанувальником мистецтва все своє життя, й донедавна був найстаршим за віком Архиєпископом Української Автокефальної Православної Церкви, спочив у  Детройті (США) у віці 88 років.

Стосуючись постаті згаданого тут Архиєпископа О.Биковця, мій давній приятель по студіях в тому ж таки Українському Вільному Університеті у Мюнхені, колишній редактор того «старого», улюбленого всіма киянами й такого знаменитого «Вечірнього Києва» Віталій Карпенко писав у своїй книзі «Час збирати каміння», що «…Архієпископ Олександр Биковець – постать настільки ж колоритна, наскільки й неоднозначна. Та хоч би як хто його сприймав, але він одним із перших привів свої парафії до Київського Патріархату. Ось як він розповів про це радіожурналісту Олександру Дикому.  Я – єпископ Олександр Української Автокефальної Православної Церкви (соборноправної) у Сполучених Штатах Америки. Належимо від грудня 1993 року до Київського Патріархату. Детройтська парафія особлива, бо багато новоприбулих осідають саме тут, оскільки знаходять чимало співзвучного із Батьківщиною, з традиціями, з парафіянами. Так що ми дивимося в майбутнє з надією: будемо існувати, як дасть Бог, до другого пришестя Христового…». Цікавими, як на мене, є фраґменти з історії цієї української церкви, які я дозволю собі тут зацитувати. - У 1960-х роках в США було 10 парафій УАПЦ (соборноправної) з 10 священиками і близько 2000 парафіян, невелика єпархія була в Англії, також існувало кілька парафій в Австралії і Південній Америці. В цілому склад цієї юрисдикції був непостійним, тому що деякі її парафії і окремі діячі періодично «мігрували» в інші українські церкви. Висвячений єпископом в 1955 році Євген (Бачинський) керував своєю невеликою юрисдикцією до своєї смерті в 1978 році, після чого залишилися нечисленні парафії розійшлися по різних юрисдикцій. За деякими даними, у  1973 році  в УАПЦ (соборноправній) стався черговий розкол: священик з Детройта Олександр Биковець організував опозиційну групу, яку очолили архієпископ Олексій (Пилипенко) з Арґентини і єпископ Петро (Колісник), а в наслідку був висвячений і сам отець Олександр Биковець. У 1979 році обидві фракції УАПЦ (Соборноправної) мали 2 єпархії з 3 єпископами, 21 прихід, 20 священиків і 5 дияконів. Після смерті митрополита Григорія (Огійчука) в 1985 році УАПЦ (с) розпалася на кілька частин, ряд парафій перейшли в юрисдикцію УПЦ в США або УПЦ Америки. Найбільший уламок юрисдикції став іменуватися УАПЦ (с) Північної і Південної Америки і в 2005 році увійшла до складу УАПЦ (Митрополита Мефодія (Кудрякова)). Ще одна важлива й цікава, хоч і дуже маленька частина - «УАПЦ (с), єпархія Техасу», очолювана двома братами - єпископами Макарієм і Тимофієм (Херрінґ), етнічними індіанцями, фракція отця Олександра Биковця в 1994 році приєдналася до УПЦ КП, але в 2009 році, за 4 роки до смерті Архиєпископа Олександра Биковця, - покинула юрисдикцію Київського Патріарха й продовжила самостійне існування.

Репродукція з картини М.С.Дмитренка - Мати Божа у винограднику (колекція Лариси Пундій(Бозьо)

До речі, в колекції високохудожніх портретів уродженця Лохвиці Михайла Дмитренка є зокрема портрет русоволосої української красуні з бандурою  у народному вбранні, точніше – жіночому полтавською строї, під яким написано: «Валентина Биковець,- співачка, олія 1967 рік». Пані Валентина, як відомо співпрацювала у 1950-80-их роках з жіночим ансамблем капели бандуристок Спілки Української Молоді Америки, дириґентом й мистецьким керівником якої був Петро Потапенко при співучасті Ананія Никочука та Євгена Репети. Це якраз про неї, Валентину Биковець, написав такі хвилюючі й напрочуд зворушливі рядки згаданий вище поет Олекса Веретенченко, як на мене, поряд з Михайлом Ситинком, один з найкращих поетів українського закордоння, згадуючи у своєму вірші якраз образ пані Валентини з бандурою,  як вона зображена на портреті пензля лохвичанина Михайла Дмитренка:

«…Свого я щастя не захмурюю,

В піснях неспадних піднесу.

Дивлюсь на образ твій

з бандурою,

П’ю красовулю – за красу.

Колись дорогою невпинною

Майну до тебе в дні ясні.

Далека, з кожною хвилиною

Стаєш ріднішою мені.

І я під музику Бетховена

Тобі скажу такі слова:

Ти у житті, як намальована,

Ти на картині, як жива»

До речі, серед портретів пензля геніального майстра Михайла Дмитренка дуже багато земляків з Лохвиці, Гадяча, Полтави, близької рідні. Це, зокрема, портрети матері мистця Агафії Дмитренко з дому Лебедь, кілька портретів старшої сестри Марії в заміжжі Іващенко,  синів Ореста та Марка, дружини Аліції С. Дмитренко,  Апріла Дмитренка, Оксани О. Дмитренко,  видатного діяча багрянівської УРДП уродженця Лохвиці  Сергія Євсевського, як також Ганнусі, Юрка та Марії Євсевської, Калини Миколенко (за моїм припущенням, - родички командира УПА Петра Миколенка-«Байди», який по війні жив у Детройті, а походив із Березової Луки (тепер - Гадяцького району)…

На особливу ж, як мене,  увагу заслуговують картини «Різдво Христове (полтавське), - пастеля, 1969, Детройт», «Мати Божа Полтавська, Різдвяний настрій, - олія, 1969, Детройт», як також портрети  близьких родичів Михайла Дмитренка панства Шморгунів – «Івась Шморгун» (1968), «Євген, син моїх племінників Шморгунів» (1969), «Інґа Ірина Шморгун» (1969). До речі, з Інґою Іриною Шморгун та її двома синами Джоном (Іваном) та Євгеном мені пощастило зустрітися у серпні цього року в Києві. Як стало мені відомо, Джон Шморгун є наразі президентом аґрохолдинґу «AgroGeneration». Про його успіхи в Україні можна прочитати у багатьох джерелах вільного доступу, де він говорить: «…Народився на фермі поблизу Нью-Йорку в родині українських еміґрантів, які виїхали під час Другої світової війни. Батько Іван, інженер-механік, із Львівщини, хоча народився у Кракові. Мама Інґа, медсестра, зі Слов’янська, але виросла в селі Вороньки на Полтавщині…». «Джон був найстаршим із чотирьох синів. Виріс із братами на фермі батьків. Обробляли 50 га землі, мали худобу, сад. У вільний час з братами займався спортом та полюванням. Відвідував до 11 класу школу українознавства, був членом скаутської організації «Пласт», якій особливо завдячує патріотичним українським вихованням. Добре навчався в школі, завдяки успішності та активній спортивній діяльності отримав відзнаку від конґресмена. Закінчив військово-морську академію США в Аннаполісі. Три роки прослужив офіцером, ще сім – пілотом авіалайнера. Отримав МВА з управління у Женеві, після чого майже двадцять років працював у компанії DuPont на різних посадах і в різних країнах. На посаді директора впродовж восьми років займався операційною діяльністю в Росії, Україні та інших країнах СНД. До цього призначення він відкрив представництво компанії DuPont в Україні, де з 2003 по 2008 рік був генеральним директором в агрохімічному департаменті компанії DuPont… Холдинг обробляє 120 тис. га у Львівській, Житомирській, Тернопільській, Житомирській, Сумській і Харківській областях. Єдиний із братів повернувся в Україну. Три молодших брати – Євген, Марко і Данило – живуть в Америці. Два з них лікарі, Євген – відомий терапевт, мешкає поблизу Вашинґтону та обслуговує українське посольство…».

Інґа Ірина Шморгун (Мих.Дмитренко, 1969)

                Мій респондент з США, св.пам. др. Павло Пундій ще за свого життя надіслав мені світлину з ікони авторства майстра Михайла Дмитренка «Мати Божа у винограднику», яку він, д-р Павло, подарував своїй доньці, тоді ще юнці - Пундій Лярисі, яка довший час є доктором оптометрії в Чікаґо, в заміжжі має прізвище Бозьо. До цього свого листа,  пан Павло подав також світлину його родини з Михайлом Дмитренком, підписавши: «З ліва: д-р Павло Пундій, Мих. Дмитренко, Ляриса і Дарія Пундій, - 25-го квітня 1971 року».

Пізніше д-ром Павлом Пундієм мені було надіслано також слайди з церков, які розписував Михайло Сергійович Дмитренко, та інші матеріали, а у їх числі – дуже вимовний дружній малюнок  художника-карикатуриста Івана Яціва з Віндзора, який вшановує найкращого і, на його думку, найулюбленішого мистця Михайла Дмитренка, про що свідчить такий напис: «Маестро Михайло Дмитренко. Уже вище не можна в Пантеоні слави… - З нагоди його мистецької вистави у КУМФ, Торонто, 3 грудня, 1995 р.»

З ліва д-р Павло Пундій, Мих. Дмитренко, Ляриса і Дарія Пундій, - 25-го квітня 1971 року

Згодом я вже самостійно відшукав часопис «Терем», №3, - номер про Михайла Дмитренка. - Детройт, - Інститут української культури, - рік видання 1968, - 68 с., а від д-ра П.Пундія отримав оригінал унікальної доповіді Михайда Дмитренка «Тарас Шевченко – мистець». Це є доповідь «з прозірками маестра Михайла Дмитренка дня 5-го квітня 1992 р., год 6:30 n.n., домівка Союзу Українок Америки (СУА)» на 10 аркушах, яка до цього часу, як я думаю, ще не друкувалася у відкритих джерелах.  Михайло Дмитренко говорив на зібранні українок в Америці у 1992 році «Ще за життя Тараса Шевченка, а особливо, коли Його змучені очі закрились навіки, в кожній   Українській хаті, ім’я   Шевченко, вимовлялось, майже шепіттю і шепіть ця говорила про якусь особливість, про якусь утаємничену повагу, повагу - майже, набожність. Шепотіли хутори, шепотіли села, шепотіли міста. Шепіть оберталась у дзвінкі хвилі, що котились і розгортались у могутній гомін і гомін цей з уст в уста переносив могутнє ІМ’Я - ТАРАС, по цілому обездоленому Краю. Які вітри розносили цей шепіт? Хто обертав його в ревучі хвилі, - хто котив гомін, хто будив Людські душі? Аґітатори?.. Пропаґандистти?..  О, ні! - далеко НІ! Відчув нарід український, що в шепоті, в цім гомоні, є якась могутня, особлива сила духа. Сила, що будила приспане людство, сила, що стала знову в обороні України і її духовости на землях до щенту пограбованої і сплюндрованої московським і польським пануванням. Нарід відчув, що очі, які закрились навіки,  знову залишили нарід на поталу долі, як корабель із зломаними щоглою і кер¬мом в середині розбурханого моря. Всією своєю українською душею від¬чув нарід, що син України - Шевченко є найлютіший ворог заведеного кріпацтва на Україні і що скуте пильним доглядом царської охранки тіло його, - душею він був з народом , - тому   мали, шалений страх щоб,  борони Боже, - виплекане ЗЕРНО боротьби за волю, не попало в чор¬нозем поневоленої землі і не дало страшних для московського імперіялізму сходів…» (О.П. – стиль, мова та власноручні підкреслення  М.Дмитренка мною тут збережено).

Раніше, у своєму святочному слові на заходах у Детройті 28 лютого 1982 року з нагоди вшанування 50-ліття мистецької творчості Михайла Дмитренка д-р Петро Меґик, зокрема, наголошував, що «...Його здорова духовість у вільній країні поселення скоро забула про цю невигоду, від котрої він врятувався, а в його творчості з ділянки релігійного й церковного мистецтва виявилося стільки знання, одуховлення, що не можна надивуватися. Постали прекрасні, виповнені глибокою релігійною красотою твори, що з цього нам всім треба радіти... Вся творчість Михайла Дмитренка виходить із глибокої віри в українську культуру,... його творчість... вже давно стала вартісною гордістю непроминаючої мистецької культури нашого Народу...» (журнал «Визвольний Шлях», Кн.6(423), червень, 1983, вид-во «УВС», Лондон, с.757-758).

З нагоди 100 річня від народження Михайла Сергійовича Дмитренка рівно 10 років тому в центрі міста Лохвиці Полтавської області при вулиці Перемоги (тепер приміщення відділення Держказначейства) моїми заходами та на власні кошти 9 листопада 2008 року було встановлено та відкрито пропам’ятну таблицю цьому неперевершеному Мистцеві

А того часу швидко промайнуло-пролетіло вже більш як прудких десяток років, а я все цікавився, шукав й писав про Михайла Дмитренка, популяризував його твори у своїх книгах, оприлюднював дописи та ширші статті про цього Мистця в друкованих засобах масової інформації у материковій Україні та в країнах поселення українців.  Мною, як автором та упорядником десятків книг, було використано й опубліковано репродукції з картин, копії зі світлин із життя та діяльності Михайла Дмитренка у багатьох виданих мною книгах. Так, у книзі «Мала енциклопедія Лохвиччини. Мій рідний край та тлі української історії в персоналіях», (663 с., вел. формат, ілюстр.), 2008 рік),  -  на титульній сторінці обкладинки подано репродукцію з картини вчителя М.Дмитренка місцевого художника В.П.Журавльова «Соборна площа у Лохвиці, травень 1918 року. Також у цій широкоформатній книзі, яка вже стала рідкістю серед букіністів,  поміщено 4 портрети самого М.Дмитренка, його розгорнутий життєпис та дві збірні світлини, одна з яких (від 1971 року) із колекції вченого-енциклопедиста, лікаря д-ра Павла Пундія з Чікаґо, яка мені була раніше надіслана, як також - поміщено  8 кольорових репродукцій з картин самого М.Дмитренка, зокрема - портрети його матері та двох синів, вміщено гравюри та репродукції з картин цього художника. При кінці ж названої книги зроблено відповідний запис про авторство праць М.Дмитренка.

В іншій моїй книзі  «Біографічно-історичний народний календар-альманах «Лохвиця. Посулля, Україна…», ((343 с.), видавництво «Гадяч», 2015) при розробці макету обкладинки мною були використані репродукції з картин Михайла Дмитренка «Пісня» (аквареля, 1941  рік, Львів); «Свідок слави» (олія 1969 рік); «Молодий Ісус Христос на троні» (олія, запрестольна стіна церкви Св. Константина в Міннеаполісі, 1975 рік).  В тексті цього ж видання мною вже дуже широко використані фраґменти  та репродукції з картин й світлини з життя мистця Михайла Дмитренка із книги його  «Михайло Дмитренко» (Детройт-Нью-Йорк, 1990), всього у вказаній книзі  подана 51 гравюра, світлина та фотографії (з синами та дружиною), у книзі також подано коротку біографію мистця.

За рік після цього мною  спільно з д-ром Іваном Буртиком із Кліфтону (СЩА) було видано друком грубу книгу «Друга дивізія УНА. Енциклопедія воєнної  доби. УНК, УНА, 2-га Дивізія УНА, Протипанцерна бриґада  «Вільна Україна», УВВ, УВК, Українська допоміжна поліція у боротьбі за Волю України в подіях, персоналіях, спогадах, реконструкціях, версіях та інформаціях. - Історія». Книга з’явилась також великим форматом, в ній є багато світлин і мап на 800 сторінках. У книзі нами з д-ром І.Буртиком  було поміщено 4 гравюри М.Дмитренка, а при кінці тексту також зроблено запис про його авторство.

У цьогорічній моїй книзі «Лохвицьке Товариство сільських господарів та повіт. - Історія, наука і долі  на зламі доби» (нариси, біографії, документи, світлини), яка побачила світ у київському видавництві імені Олени Теліги й налічує 827 сторінок - на титульному листі книги поміщено гравюру, яку взято з ілюстрації до оповідання Марії Туркало «Леґенда про пшеницю» (Торонто, Канада, 1955), на обкладинці використано репродукції та фраґменти з таких робіт авторства св.пам. Михайла Сергійовича Дмитренка – «Людії Східньої України», пастеля, 1979, картон для мозаїки на фронті; «Христос із дітьми», олія, 1982;  «Відпочинок під копицею», олія, 1974, як також на обкладинці поміщено його портрет та зроблено напис «Книгу присвячено Пам’яті Михайла Дмитренка».

До цього слід додати, що мною раніше у 2012 році при впорядкуванні та виданні Збірки праць письменника й дослідника Голодомору  Поля Половецького (Полікарпа Порфировича Плюйка), «Трагедія  поневоленого народу. Розмірковую... Аналізую. Викриваю!...» на обкладинці цієї книги поміщено  фраґмент з картини М.С.Дмитренка «Тисяча дев’ятсот тридцять третій» (олія, 1963 рік).

На окрему згадку у контексті дослідження та вивчення мною праць, життя й діяльності Михайла Дмитренка заслуговує уродженець Косіва професор Павло Пундій, якому 14 квітня 2017 року виповнилося б 95 років, що відійшов у Вічність у Чікаґо 25 серпня 2015 року. Це був знаменитий вчений й небуденна людина нашого часу. Пан Павло народився в заможній селянській родині на Тернопільщині. У 1935 році був прийнятий до Чортківської гімназії імені Маркіяна Шашкевича, а згодом продовжив навчання у Станиславівській гімназії. З початком Другої світової війни юнакові довелося повернутися у Чортківську гімназію. У 1942 році після відмінної здачі матури у гімназії пан Павло відразу вступив на німецькомовні медичні студії, що були створені на базі Львівського медичного інституту. Але весною 1944 року, коли большевицькі війська почали наближатися П.Пундій змушений тікати зі Львова: спочатку він переїхав у Словаччину, де одружився з Дарією з дому Склепович, а згодом переїхав у Прагу, де народився його перший син Йосиф-Володимир. У 1945 році відразу по закінченню війни, Павло Пундій вступив на медичний факультет Ерлянґенського університету (Західна Німеччина, Баварія), де у 1949 року отримав диплом лікаря. 1950 року Павло Пундій з дружиною та з дітьми Йосифом-Володимиром, Христиною та Андрієм перебрались на постійне місце проживання до США. Спочатку д-р Павло Пундій довелось працювати на фабриці ниток, але через деякий час йому вдалося стати лікарем у місті  Бей Шор. У 1953 році після здачі американських іспитів і отримання диплому та ліцензії Павло Пундій починає працювати лікарем на головній залізничній станції у Чікаґо. Тут він і працював до виходу на пенсію у 1988 році. У 1990 році сім’ю лікаря спіткає велике горе — помирає його дружина Дарія, мати 4-х дітей. У 1992 році Павло Пундій одружується вдруге з Орисею Вітковською. Усі діти Павла та Дарії Пундіїв стали лікарями  - Пундій Осип (нар.1945, Брно) - лікар-інтерніст,  Пундій Андрій (нар.1947, Реґенсбурґ ) - лікар-психіатр, Пундій-Бозьо Лариса (нар.1959) - доктор оптометрії в Чікаґо, Пундій-Нечвід Христина (нар.1946, Реґенсбурґ) лікар-офтальмолог. Покійний доктор медицини Павло Пундій на основі архівних документів підготував і видав 14 томів «Українського медичного архіву», які присвячені історії української медицини, видатним українським лікарям і медичним установам в Україні і діаспорі. Крім того, він став автором численних статей про історію і діяльність УЛТ ПА, підготував і видав тритомний бібліографічний довідник «Українські лікарі». Павло Пундій був винятковою людиною, палким поціновувачем мистецтва, правдивим українським патріотом й, зрештою, приятелем маестро Михайла Дмитренка, про якого я, звісно, не міг тут  не згадати…

До наступного ювілею ж від дня народження Михайла Сергійовича Дмитренка мною у соціальній мережі Фейсбук (Facebook) було створено та оприлюднено сторінку «Дмитренко Михайло (мистець) Dmytrenko Mychajlo» та  групу «Дмитренко Михайло (мистець) Dmytrenko Mychajlo – поціновувачі творчості». Задля забезпечення більш гідного вшанування Пам’яті уродженця Лохвиці художника та історика мистецтва світового рівня Михайла Сергійовича Дмитренка (1908, Лохвиця-1997, Детройт, США) до дня 110-річчя від дня його народження я планую відкрити та стоворити у Лохвиці Полтавської області постійно діючу картинну «Ґалерію Українського образотворчого мистецтва імені Михайла Дмитренка» (Mychajlo Dmytrenko Art Gallery of Ukrainian Fine Arts), де пропонується розмістити ориґінальні картини, замальовки, ескізи, репродукції, копії з архівів, можливо, - особисті речі, а також книги з історії мистецтва авторства Михайла Дмитренка, які, як я сподіваюсь, будуть подаровані та перевезені з країн поселення українців США та Канади. Ще було б добре, виготовити та встановити у центрі міста Лохвиці Полтавської області пам’ятник (погруддя) або скульптурну композицію для вшанування Пам’яті Михайла Дмитренка до 110-річчя від дня його народження, необхідно буде також дослідити Фонди Архіву-музею імені Дмитра Антоновича Української Вільної Академії Наук (УВАН) у США, фонди Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (НТШ-А) та фонди різних православних і греко-католицьких (УАПЦ (УПЦ), УГКЦ) церков, які розмальовував М.Дмитренко на предмет знаходження там різних матеріалів про Михайла Сергійовича Дмитренка, його працю, життя та  творчість. На підставі цих та інших матеріалів створити новий повнометражний фільм про Михайла Дмитренка.

Моя стаття  «Слово про маестро Михайла Дмитренка і не тільки» оприлюднена у Міжнародному літературно-публіцистичному журналі українських письменників «Соборність» ч.1-2, 2015 рік дозволила мені стати  лауреатом Міжнародної літературної премії імені Івана Кошелівця за 2015 рік…

Попереду в мене ще багато роботи, яка потребує чимало зусиль. Насьогодні ж я хочу сердечно подякувати усім тим, хто раніше щиро цінував й натепер разом зі мною захоплюється творчістю й шанує життєвий та творчий шлях неперевершеного Мистця й Патріота, - мого незабутнього земляка-лохвичанина Михайла Сергійовича Дмитренка. Серед багатьох імен та прізвищ я маю за велику честь назвати – професора, ректора УВУ Мирослава Лабуньку, вченого-енциклопедиста доктор медицини Павла Пундія, усіх предаставників славних українських родин Дмитренків та Шморгунів… – Думається, що за прийдешній 2018-ий рік ми разом зробимо багато добрих справ для того, щоб про маестро Михайла Дмитренка ще гучніше із новим наголосом заговорив увесь український світ! – Бо ж Великий Майстер ДМИТРЕНКО на це, поза сумнівом,  заслуговує!

     Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент  Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат, з міста Лохвиці Полтавської області

                 

Теги:
2017-12-15 00:15:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар