Мерехтіння долі у святій воді - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Мерехтіння долі у святій воді

Мерехтіння долі у святій воді

Михайло ВАСИЛЕВСЬКИЙ

Слобідка-Шелехівська, що знаходиться у Деражнянському районі Хмельницької області налічує лише 188 місцевих жителів.

Не дивлячись на це, у 1989 році в селі було відкрито музей родини Ахматових. В Слобідці похована також мати Анни Ахматової – Інна Еразмівна Стогова.

Слобідка-Шелехівська відома своїм джерелом святого Іллі, навколо якого точиться багато містичних історій.

Дорога — не річка, до якої не увійдеш двічі. Що ж до річки часу, то 86 років тому цією ж дорогою, котра пливе до обрію перед нами, поміж густо насадженою, та ніким не збираною аличею, їхала до Слобідки-Шелехівської славетна Ахматова. Тамтешній поміщик Вакар заздалегідь відправляв кучера до кур’єрського паротяга у Деражню, на тиху залізничну станцію. А. Ахматова потім напише: «Я все праздники провела у тети Вакар. Правда, очень ворчлив дядюшка...». А ще років через двадцять після поїздки одержить звідси скорботну звістку: «Дорогая Аннушка, я твою мать схоронила в Слободке-Шелеховской...».

ТУТ КОЖНЕ ДЕРЕВО АННУ ЗНАЄ

У селі тихо, наче в музеї. Безгоміння блукає єдиною заасфальтованою вуличкою, поміж хатами, губиться десь у садках і на городах. Московські онуки кличуть свою бабусю, хранительку музею Марію Іванівну Скорбатюк, а ми з товаришем ідемо старою-престарою каштановою алеєю до такого ж старого будинку, колись купленого Вакаром у відомої з історії генеральші Путятіної. Ті ж, що й тоді, поточені шашелем дерев’яні сходи на високий ганок під явором. «Явір уже підриває своїм корінням музей, та нічого не вдієш — реліквія. Анна слухала, як він шелестить під вітром», — чуємо голос Марії Іванівни. Вона згадує, що сюди торували стежки шанувальники та шанувальниці Ахматової з Росії, Білорусі, Німеччини, «...а то якось приїхала літня жінка аж із Риги, два тижні тут надихалася повітрям Ахматової».

Дев’ять літ тому, коли відкривали музей, Слобідка-Шелехівська без будь-якої принуки повернула до панського маєтку майже все, що рознесли звідси по хатам, яким було оголошено мир у «бартер» за війну палацам. Ось той самий стіл, за яким чаювали довгими вечорами зі своєю гостею Вакари, сиділи на цих-таки стільцях із точеними ніжками. А це — ліжко, на якому востаннє зітхнула та й залишила цей білий світ її, Анни, матінка. Тут-таки й «...подаровані ленінградцями особисті речі Ахматової — окуляри, дещо з вбрання».

ХРАНИТЕЛЬКА МУЗЕЮ

«Неначе писанка, село», — це й про нашу Слобідку-Шелехівську сказано», — переконала Марія Іванівна. Вона вважає, що саме довколишні краєвиди надихали юну Ахматову (Анна приїздила сюди двічі — 1896 і 1912 років) на ніжну лірику. Показує на терасу, звідки «Тополя тревожно прошуршали, нежные их посетили сны...». Про сосни та ялини, які посадив Анатолій, син Вакара (двоюрідний брат Анни) також згадує: «Був тут один голова колгоспу, вже, було, заніс сокиру над деревами, та село стіною непорушною стало проти цього лихого рішення. А як же, добра пам’ять!». Відтак показує рукою у той бік, де шумлять старі сосни: «Саджанці аж із Києва возили. Він (про Анатолія Вакара. —М.В.) там служив».

Про Ахматову музейна хранителька знає все, що тільки написали ахматознавці: «Які дослідження про її творчість з’являються, які видання її творів друкують у світі, то зразу ж сюди, до нас переправляють».

Марія Іванівна вчителювала весь вік, українську мову та літературу читала. «Так склалося, що я вже пенсію заробила, коли заходилися створювати музей. А моя хата — якраз навпроти садиби Вакарів. Мені зробили пропозицію. Без будь-яких вагань погодилася. Бо ж творчість Анни ще у студентські літа мене захопила».

СВЯТЕ ДЖЕРЕЛО

У одній із благеньких хат Слобідки-Шелехівської доживає свого віку на цьому світі столітня Марія Мельник. Вона наймитувала у Вакарів. Коли ще не зраджувала старій пам’ять, розповідала односельцям про панночку Анну, яка «...гостювала у нашого пана». Одна по садку гуляла, до джерела ходила...

Стежка до джерела веде вздовж старого сільського цвинтаря. «А я иду, где ничего не надо, Где самый милый спутник — только тень. И веет ветер из глухого сада, А под ногой — могильная ступень».

До того самого джерела йшла вона, до котрого наразі з усіх усюд ідуть. Та вже не тому, щоб «повторити» її стежки-дороги. Зціляє хворих і дає снаги здоровим джерельна вода, яка потужно б’є звідкись з-під землі у глибокій долині. Довколишній краєвид аж очі вбирає — так гарно. Казка — не розказати, а побачити треба. Тут хочеш — не хочеш, а поетом станеш коли не справжнім, то в душі.

«З покоління у покоління передають, що це джерело завжди було. Буцім-то колись один чоловік страшенно мучився від ран на всьому тілі, то якось від віщого сну серед ночі прокинувся: йди, мовляв, поки сонце не зійшло, до джерела, що за Слобідкою-Шелехівською, йди зцілятися. Лише, мовляв, за це мусиш іти у світ широкий, усім про джерело розповідати», — мовить Марія Іванівна.

Он аж куди, виявляється, «бартер» сягає. Ціна за зцілення — потужна рекламна кампанія, яку до кінця своїх днів мусиш вести. Йди світом та й говори стражденним про святе джерело за Слобідкою-Шелехівською...

«Є ще одна легенда, — продовжує Марія Іванівна. — Начебто дуже-дуже давно лютувала буря над селом. Громи гриміли, блискавки сяяли, на небі — вогняна колісниця Іллі-пророка, з колісниці падає його плащ. Там, де плащ упав, пробилося джерело. Так воно й називається — джерело святого Іллі».

А вода б’є потужно з джерела, мерехтить долями всіх, хто тут давно чи нещодавно побував. Думається про Ахматову. Мабуть, тому, що зразу пішли до її музею, з незабутніми враженнями повернулися.

ЩО БУЛО, ТЕ ЗАГУЛО

Багато разів засипали землею джерело. Пани. Бо їм складалось, як у відомій пісні про просо. Пригадуєте? Одні співають, що просо сіяли, а інші вихваляються, що цей посів витопчуть. «І за колгоспів так само велося. Якийсь голова увечері дав наряд засипати джерело, а вночі його паралізувало. Помер прикутим до ліжка і темним», — пригадує Марія Іванівна Скорбатюк чиюсь розповідь.

Чи справді так було? Ніхто не знає достеменно. Однак лиш недавно джерело впорядкували, освятили, а наразі молодий голова місцевого колгоспу, щоб урятувати село від злиднів, мріє встановити лінію розливу святої води у пластикові пляшки.

Така ж, до речі, й історія садиби, де музей Анни Ахматової. «Від тридцятих років там була школа, а потім, уже по війні, школу закрили. Коли взялися створювати музей, приїхали обласні начальники з Хмельницького, за голови схопилися. Бур’яни гудуть, стіни розвалюються! Відбудували, розділили на дві половини: в одній музей зробили, в іншій половині школу-дитячий садок організували. Та щось лелеки стали обминати нашу Слобідку-Шелехівську. Троє школяриків на все село залишилося. Закрили школу-дитячий садок. У сусідню Яблунівку ці троє пішли вчитися», — розповідає Марія Іванівна. Відтак кличе своїх московських онуків. Ті йдуть до бабусі, обминають пару понурих коней у підводі, залишених п’яним їздовим, її колишнім учнем... Тихо довкола. Давно вже минуло друге серпня, свято Іллі-пророка, коли до Слобідки-Шелехівської йшли та їхали з усіх кінців до святого джерела. Не йдуть віддалік і шанувальники Анни Ахматової. Пишуть до хранительки музею, що дорога надто подорожчала. Збирають валізи й онуки Марії Іванівни — минають шкільні канікули...

«А погруддя Анни на подвір’ї музею не з бронзи, ні. З глини. Хоча це й робота відомого Володимира Зайка з Санкт-Петербурга», — переконує нас Марія Іванівна. Вона вже читала у пресі: все, що з кольорових металів, розкрадається безбожно. Переживає...

Хмельницька область


Переглянути Україна Incognita на карті більшого розміру

1998-09-18 16:19:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар