Про проект | Контакти | Мапа сайту
Україна Incognita » Маршрут №1

Маршрут №1

Автор: Володимир ПАНЧЕНКО, спеціально для «Дня»
Історія життя Миколи Хвильового, письменника, який був постаттю номер один в українській літературі доби Розстріляного відродження, й досі сповнена таємниць. Особливо багата на них рання біографія письменника (1893—1921 рр.). Якби не автобіографія Хвильового, написана ним 1924-го для «тройки по чистке партии», якби не зусилля професора Григорія Костюка зі США, який, готуючи до видання п’ятитомник Хвильового, зібрав спогади тих, хто пам’ятав Миколу Фітільова (таким було справжнє ім’я письменника) в часи його юності, знали б ми про дитинство, юність і молодість класика зовсім мало
Читати далі | 05.10.2010  0
Останні статті розділу
Автор: Володимир ПАНЧЕНКО, професор Києво-Могилянської академії  0
Українці не дуже знають і, певно, не дуже цінують Енді Воргола (1928—1987). Звісно, про цю знаменитість можна знайти інформацію в україномовних джерелах (до речі, і в архіві газети «День»). Є навіть пісня гурту «Плач Єремії», написана на слова Петра Мідянки. Починається вона словами «Андрій Воргола русин чи хохол...». Справді, з етнічною ідентифікацією американського короля поп-арту не так все просто. Як і з написанням його прізвища. У різних роботах його часто пишуть по-різному — Воргол, Уорхол, Варгола, Верхола тощо. Хоча вважається, ніби правильне написання — Вархола. Таке прізвище досить поширене на Лемківщині, яка в ХХ ст. була порізана кордонами різних держав, а її жителі, в силу різних обставин (економічних, політичних), змушені були покидати свою землю. Загалом лемки вважаються етнічною групою українців. Хоча далеко не всі погоджуються з цією думкою.
Автор: Петро КРАЛЮК, Острог - Ужгород - Чоп - Кішвард - Міхайловце - Мєдзілаборце - Великий Березний - Ужгород - Острог  0
Автор: Володимир ГОРАК, кандидат історичних наук, Ігор СЮНДЮКОВ, "День"  0
Майбутній етнограф навчався у 2-й Київській гімназії (нині це будинок №18, що на бульварi Шевченка), а потім у Петербурзі, де зблизився із Миколою Костомаровим і Пантелеймоном Кулішем. Захопившись етнографією, він, пiсля повернення у рідне місто, взявся за збирання та запис матеріалів про життя та побут українського народу, друкував їх у прогресивному тоді журналі «Основа», а також клопотався про відкриття недільної школи. Він став активним членом нелегальної Київської громади, куди входили Михайло Старицький, Михайло Драгоманов, Іван Нечуй- Левицький, Микола Лисенко та інші. У 1862 році Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна» на мотив сербського патріотичного гімну. Деякі дослідники зазначають, що у ньому відчувається схожість із польським гімном «Єще польська не згінела», відомим також під назвою «Марш Домбровського». У третьому номері журналу «Украинская жизнь» за 1914 рік ми знайшли цікаві спогади Л. Білецького, який знав Чубинського з юнацьких років: «В печати мне встречалось указание, что песня «Ще не вмерла Україна» — народная.
Автор: Надія ТИСЯЧНА, фото Олександра КОСАРЄВА, «День»  0
Як виразно і романтично в статті «Культура. Искусство. Памятники Крыма» (1925 рік) Максиміліан Волошин накреслює лише побережжя Кіммерії: «Курганы и сопки унылых берегов Босфора Киммерийского,оранжевые отмели широких дуг Феодосийского залива; Феодосия с черным кремлем генуэзских укреплений, Коктебель с венецианским городищем и готическим нагромождением Кара-Дага? Меганом с благородно сухими, чисто греческими очертаниями».
Пропоную побачити світ Кіммерії очима автора, його душею, закохатись ще у доволі непізнавану для багатьох Україну - Східний Крим, берегти його природні та культурні пам’ятки. Високий приклад охоронця нашої культури надав нам Максиміліан Волошин. Рушаймо Волошинськими стежками до «Країни синіх вершин», химерної казки Карадагу, готики мисів Толстий та Бугаз, величі Меганому, простору Капсельської бухти, романтики Судакських гір та пейзажів Нового Свєта, перегортаючи ще одну сторінку з «історії нашої землі в її «людському вимірі».
Автор: Микола БЄЛОТЄЛОВ. Фото надані автором  28
Автор: Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», фото надані Іллею Фетисовим  0
Багато історичних місць і визначних пам’яток Києва давно відомі не лише всій Україні, але і світу. Проте це аж ніяк не означає, що всі художні досягнення — в минулому. «День» вирушив у експедицію київськими вулицями та провулками, щоб відшукати новоявлених скульптурних «мешканців». Пропонуємо найзручніший, на наш погляд, маршрут для знайомства з ними.
Відправний пункт — станція метро «Золоті Ворота» — справжнє котяче місце. Тут оселився бронзовий Пантюша — пам’ятник коту-завсіднику сусіднього ресторану «Пантагрюель», а також двійко кошенят, які «видерлися» на дерева: одне — дерев’яне, навпроти бронзового родича, друге — з одноразових виделок, у скверику кав’ярні біля Золотих Воріт. «Тато» двох останніх і багатьох інших цікавих київських об’єктів скульптор Костянтин Скретуцький поставив собі за мету «заселити» місто щонайменше сотнею кішок.
Автор: Анастасія САМОШИНА, Літня школа журналістики «Дня»  0
Батурин, ще до часів правління Івана Мазепи, був місцем перебування декількох відомих українських гетьманів — Дем’яна Многогрішного та Івана Самойловича; згодом, вже після української гетьманської державності, її традиції продовжували Кирило Розумовський й Данило Апостол. Тому не випадково, що саме постаті цих відомих історичних діячів увічнені в новій скульптурній композиції у гетьманському Батурині, що її вчора урочисто відкрив Президент Ющенко. Історичні традиції української Незалежності, зокрема, й доби Гетьманщини — це річ, яка безпосередньо пов’язує державне будівництво далеких століть з нашими днями, а історична пам’ять — це абсолютно необхідний (проте не достатній: є ще конкретна державна відповідальність сьогодення!) компонент політичної зрілості нації. Ось чому думати про Батурин і повчально, і вельми необхідно — зокрема, й для того, щоб не довелося з такими ж зусиллями відновлювати славетні пам’ятки нашої історії — ще через 300 років...
Автор: «День»  0
Так буває — майже все своє свідоме життя живеш у місті, де жили і поховані ще твої прапрадіди, зріднюєшся з ним всіма частками душі й тіла й думаєш, що знаєш про нього якщо не все, то майже все. Бо батько розповідав, що район Смолянка, де він виріс, отримав свою назву тому, що його жителі витоплювали із відходів деревини смолу. І що розташована неподалік місцевість Кривий Брід, де жив прадід по батьківський лінії Кирило і де на річці Тетерів у шкільні роки я купався разом iз двоюрідним братом Віктором і друзями, названа так з тієї причини, що років із 100 тому там проходили піші шляхи через цю ріку. Немало я знав і про інші райони Житомира. Але ось гортаю сторінку за сторінкою видану нещодавно житомирським видавництвом «Волинь» за рішенням і підтримки міськради книжку «Вулиці Житомира», першу із запланованої серії «Енциклопедія Житомира» — і переді мною відкриваються незнані й часто захопливі сюжети з історії й сьогодення рідного міста. Відкриваю для себе, що у Житомирі є райони з народними неформальними назвами, про які раніше не чув, серед них Байконур, БАМ, Дика дивізія, Володимирська Гірка, Бермудський Трикутник
Автор: Валерій КОСТЮКЕВИЧ, «День»  0
Жителям України теперішній райцентр Тернопільщини відомий, передусім, Збаразькою облогою 1649 року в перебігу народно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, що відіграла значну роль в історії України. Її описав у романі «Вогнем і мечем» Генрік Сенкевич, а згодом — кінорежисер Єжі Гофман відтворив у польсько-українському блокбастері. Збараж належить до переліку населених пунктів з найбільшою кількістю історичних пам’яток і до його ювілею Національний банк України випустив п’ятигривневу монету із серії «Стародавні міста України». Збаражчани пишаються його славною минувшиною, сподіваючись, що настане час, коли місто зміниться на повноцінний туристичний центр, чого цілком гідне. А поки що про це говорити зарано хоча б ще й тому, що ювілейний рік Збараж провів навіть без міського бюджету.
Уперше Збараж, як місто, згадується в Галицько-Волинському літописі 1211 року — в перебігу боротьби за Галич союзник Данила й Василька Романовичів князь Лешек Білий «не зміг узяти Галич і, пішовши, пустошив він довкола Теребовля, і довкола Моклекова, і Збаража». До речі, назва — Збараж або Збираж походить від слова «збирати». Ідеться про те, що на цих схилах Товтрів збиралися для походів дружини русичів
Автор: Лариса ОСАДЧУК, Тернопіль  0
   
  • Архів розділу
  • 2012 (4)
  • 2011 (18)
  • 2010 (3)
  • 2009 (3)
  • 2008 (2)
  • 2007 (6)
  • 2006 (2)
  • 2005 (6)
  • 2004 (1)
  • 2003 (9)
  • 2002 (4)
  • 2001 (17)
  • 2000 (5)
  • 1999 (12)
  • 1998 (6)
  • 1997 (2)
  • Останні статті
    Сергій Михайленко
    14.05.2012
    Історикам стали відомі подробиці про обставини загибелі відомого публіциста українського визвольного руху Михайла Дяченка - «Марка Боєслава»
    Сергій Шебеліст
    12.05.2012
    Хроніка розгону першого в Полтаві мітингу на пошану Симона Петлюри
    Василь Нагірний
    11.05.2012
    «Українська Загальна Енциклопедія» у трьох томах
    Джерело: www.radiosvoboda.org
    2012-05-09 12:56:35
    Джерело: www.radiosvoboda.org
    2012-05-09 12:52:19
    Джерело: www.istpravda.com.ua
    2012-05-03 12:30:43
    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Полеміка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар