Лжедмитрій І: українська карта у грі російського самозванця - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Лжедмитрій І: українська карта у грі російського самозванця

Лжедмитрій І: українська карта у грі російського самозванця

Володимир ГОРАК, кандидат історичних наук

На самому початку XVII століття царська Росія пережила досить складний у різних відношеннях період, який увійшов в історію під назвою Смутних часів. Саме до того часу відноситься запаморочливий зліт самозванця Лжедмитрія I та його нищівна поразка. Факти, наведені в цій статті, свідчать, що цей самозванець не зміг би досягнути таких немислимих успіхів без значної підтримки, якої йому вдалося заручитися в Україні...

САМОЗВАНИЙ ПРЕТЕНДЕНТ НА ЦАРСЬКИЙ ПРЕСТОЛ

Юрій Богданович Отреп’єв — майбутній самозванець, що узяв ім’я сина Івана Грозного Дмитра, який, за офіційною версією, загинув у травні 1591 року від рук убивць, народився в підмосковному місті Коломні, у родині царського офіцера-стрільця Богдана Отреп’єва. Пізніше цар Борис Годунов і його близьке оточення зробили чимало для того, щоб дискредитувати свого противника, показати його такою безпутною та безталанною молодою людиною, п’яницею та чорнокнижником. Насправді ж з наймолодших років Юрій Отреп’єв був птахом явно іншого польоту. Це був від природи обдарований юнак, який мав не по роках гострий розум, чудову пам’ять, гарний музичний слух, був дуже старанним. Саме завдяки подібним якостям Юрій зумів у рекордно короткі терміни чудово оволодіти грамотою, випередивши тут переважну більшість своїх однолітків.

Як це нерідко буває у людей подібного роду, сила честолюбства сина офіцера-стрільця аж ніяк не поступалася силі його очевидних здібностей. Вже тоді зовсім молодий Юрій почав серйозно замислюватися над тим, як йому по-справжньому «вийти в люди», однак скромність його походження спочатку не давала йому, по суті, жодних шансів на те, щоб зробити в Московській державі видатну кар’єру. Отреп’єв вирішив скористатися старим, як світ, способом — знайти собі могутнього заступника. Деякий час майбутній самозванець працював служником у князя Черкаського, а потім — у відомого боярина Михайла Романова. Честолюбний юнак чудово знав, що робив: тоді багато росіян серйозно вважали боярина Романова одним із головних претендентів на російський престол...

Є дані, що завдяки своїм якостям Юрій Отреп’єв досить швидко виділився з іншої романовської челяді. Однак його надії на заможну та впливову людину назавжди розбилися в один із жовтневих днів 1600 року, коли сильний загін царських стрільців з усіх боків оточив будинок його пана (хтось доніс Борису Годунову, що боярин Романов готує замах на царське життя). Служники, і серед них — сам Отреп’єв, заступилися за свого господаря, однак сили виявилися нерівними, а за опір «царським людям» на всіх них чекало суворе покарання — страта. Але син Богдана Отреп’єва зумів уникнути її. Він прийняв чернечий постриг та ім’я Григорій...

На новій, духовній, ниві колишній служник боярина Романова зробив, без перебільшення, запаморочливу кар’єру. Йому знадобився всього лише рік для того, щоб перетворитися з рядового ченця московського Чудова монастиря на диякона та члена патріаршої свити. Можна тільки уявити, яких великих успіхів міг досягнути зовсім молодий диякон, якби він продовжив «монастирську» кар’єру. Аж ніяк не виключено, що в цьому випадку Отреп’єв увійшов би до історії не як один із московських самозванців, а як один із видатних діячів Православної церкви. Але, як ми намагатимемося показати в нашій статті, його блискуча кар’єра назавжди перервалася через дуже вже великий і непідробний інтерес ченця Григорія до суто мирських питань.

Тільки-но ставши дияконом, Отреп’єв зі скрупульозністю, якій міг би позаздрити не один слідчий і навіть не один учений-історик, почав збирати факти та свідчення, що відносяться до Углицької трагедії 1591 року. А одного разу диякон дуже здивував чудовських ченців, заявивши їм, що незабаром він сам стане... новим московським царем!

Тоді мешканці монастиря тільки посміялися над «дивацтвами» молодого ченця. Однак ситуація, в якій опинився сам Григорій, виявилася для нього дуже серйозною: чутка про появу нового претендента на російський престол незабаром дійшла до самого царя Бориса Годунова. Побоюючись цілком реального арешту, Отреп’єв біжить із елітного Чудового монастиря — свідка одного зі своїх тріумфів.

Цілком очевидно, що перед колишнім ченцем було двоє шляхів. Перший означав на все життя залишитися ченцем-утікачем, а другий — реально реалізувати вражаючу ідею, яку ніхто в Чудовому монастирі, природно, всерйоз не сприйняв. Цілком припускаю, що чимало людей у становищі Отреп’єва обрали б перший шлях, тихо радіючи, що Господь подарував їм ще один день на свободі і ще один шматок хліба. Однак віддамо належне Григорію — цілі він умів ставити не за віком високі. Отреп’єв вирішує оголосити себе сином Івана Грозного Дмитром, який уник смерті та розгорнув боротьбу за «батьківський» престол...

ЮНИЙ ГРИГОРІЙ ОТРЕП’ЄВ У МОНАСТИРІ. МАЛЮНОК В. ГАЛАКТІОНОВА

ПОШУК ЗАСТУПНИКІВ

Звичайно, не за віком розумний Григорій Отреп’єв досить швидко усвідомив, що без серйозної підтримки з боку могутніх людей усім його «царським» амбіціям призначено залишитися не більш ніж райдужними юнацькими мріями. Але де саме потрібно було йому шукати цієї підтримки сильних світу цього? Самозванець зрозумів досить швидко, що в самій Московії, де залізна рука Бориса Годунова міцно тримала за горло будь-яку опозицію, здобути її буде практично неможливо. «Царевич Дмитро» вирішує спробувати щастя в сусідній Речі Посполитій.

Одного разу в супроводі двох ченців Чудова монастиря Отреп’єв вирушив у далеку дорогу та через деякий час опинився в Сіверський Україні. Григорій і його двоє супутників декілька днів відпочивали у стінах Трійці-Сергієвого монастиря в Новгороді-Сіверському, а потім знову вирушили в дорогу. А ще через декілька годин настоятель монастиря виявив у своєму «господарстві» записку, з якої випливало, що тут зовсім нещодавно зупинявся не хто-небудь, а царевич Дмитро, що дивом уник смерті...

Звичайно, з точки зору елементарної конспірації, збіглий чернець діяв нерозсудливо. У монастирі могли виявитися «твердолобі» прихильники Бориса Годунова, яким би не склало жодних труднощів швидко «обчислити» і назавжди нейтралізувати автора записки. Але зрозуміти по-людському Юрія Богдановича цілком можна: вже дуже хотілося йому відчути себе в тій царській ролі, яку він сам же для себе і вигадав.

Ще через деякий час дорога привела Григорія та його супутників до Чернігова, а потім — і до Києва. Троє ченців відразу ж вирушили до Києво-Печерського монастиря, де пробули близько трьох тижнів. А в кінці свого перебування у святому помешканні Отреп’єв у ході однієї з бесід оповів настоятелю монастиря, хто він насправді є...

На наш погляд, цей крок з боку Лжедмитрія треба розуміти як початок конкретного пошуку ним могутніх заступників, одним із яких, на його думку, цілком могла стати Православна церква в межах території тогочасної Речі Посполитої. Однак у стінах Києво-Печерської лаври на нього чекало гірке розчарування. Тут із амбіційною молодою людиною не тільки не стали серйозно розмовляти, а й указали йому і його товаришам на двері... Лжедмитрій, однак, не заспокоївся, та і не могло бути інакше: чернець- утікач, крім усього іншого, відрізнявся ще і неабиякою завзятістю. Він горів бажанням знайти собі могутнього патрона. Незабаром Григорій зумів спочатку розпрощатися з Варлаамом і Михайлом (так звали двох його супутників), і цей крок був ним, зрозуміло, зроблений не випадково: його товариші, що добре знали його секрети, могли серйозно зашкодити йому. Незабаром Лжедмитрій з’явився в Остені, в маєтку князя Костянтина Острозького. Однак спиратися на підтримку могутнього магната Отреп’єву також не довелося: князь без зайвих церемоній наказав своїм слугам вигнати «царевича» геть...

МАРИНА МНІШЕК — ДРУЖИНА САМОЗВАНЦЯ ГРИГОРІЯ ОТРЕП’ЄВА

Важко з достовірністю сказати, скільки подібних невдач зазнала людина, що видавала себе за рідного сина царя Івана Грозного. Можна передбачити, що таких невдач було у нього чимало, і кожна боляче поранила не за роками розвинене самолюбство Григорія Отреп’єва — адже як актор, що непогано вивчив свою роль, він уже став входити в образ (ним же самим створений) царського сина, однак жорстоке життя досить часто нагадувало розстризі про те, що він — звичайний простолюдин, якого можна безкарно принизити. Щоправда, не можна не пригадати, що Отреп’єва в бажаній для нього ролі визнали представники єретичної секти аріан і що сам самозванець навіть деякий час навчався в аріанській школі в Гощі. Однак згодом Григорій рішуче порвав із аріанами, запізнілим чином усвідомивши одну очевидну істину: він ніколи не зможе зійти на московський престол як цар-єретик...

Важко сказати, як би могла скластися подальша доля самозванця, якби одного чудового для себе дня він не з’явився в Брачині — полтавському маєтку князя і магната Адама Вишневецького, якому він запропонував себе як служник. Згодом, ставши слугою князя, Отреп’єв відкрив йому свою «таємницю»... За однією з версій, це визнання відбулося за наступних обставин. Одного разу Адам Вишневецький, незадоволений якоюсь роботою служника, сильно вдарив його по обличчю, на що скривджений Григорій з гідністю відповів, що його господар б’є не кого-небудь, а сина царя Івана Грозного. А вже через декілька хвилин «царський син» оповів князю легенду про те, як нібито вірні йому люди, знаючи про те, що на нього, царевича Дмитра, готується замах, підмінили його дуже схожим на нього іншим хлопчиком, який і прийняв за нього мученицьку смерть...

Нарешті збіглий чернець і самозванець домігся того, чого з нетерпінням чекав так довго. Вишневецький беззастережно визнав його царським сином Дмитром і наказав своїй численній челяді надати йому царських почестів. Незабаром уявний царевич і його заступник почали серйозно думати про організацію військового походу до Московії, який повинен був увінчатися здобуттям самозваним царем царського трону...

Важко сказати, чи повірив князь Адам отреп’євскій легенді. Можна цілком передбачити, що не повірив: вже занадто неправдоподібним було твердження Лжедмитрія про те, що вірні люди заздалегідь знали про замах, який, як свідчать історики, був дуже добре законспірований. Однак, за великим рахунком, князю-магнату було байдуже, чи має він справу з дійсним сином Івана Грозного або ж з одним із типових самозванців, на яких виявилася такою багатою світова історія. Підкреслю, що Вишневецький визнав самозванця і обіцяв йому військову допомогу, виходячи передусім із власних інтересів. Річ у тім, що великі володіння князя, що були в «нестабільному» прикордонні, нерідко ставали ареною озброєного протистояння магнатських загонів і царських військ. Вишневецький цілком серйозно сподівався, що, отримавши царський престол, його протеже відразу ж забезпечить широкому феодальному пануванню свого заступника спокій і стабільність.

ЛЖЕДМИТРІЙ I. ГРАВЮРА XVII СТОЛІТТЯ

Однак воєнному походу, за який енергійно взявся князь Адам, призначено було закінчитися, не розпочавшись. Військо, яке зібрав магнат, виявилося невеликим і явно недостатнім для серйозної воєнної кампанії, а надія Вишневецького на допомогу ханського Криму виявилася марною, незважаючи на те, що патрон самозванця послав хану листа з проханням про це. Внаслідок всього цього заступник Лжедмитрія досить швидко охолонув до запланованого «заходу», що примусило збіглого ченця змінити орієнтацію. Треба сказати, що йому знову пощастило — і, за великим рахунком, навіть набагато більше, ніж з Адамом Вишневецьким. Новим заступником Отреп’єва став Юрій Мнішек — польський сенатор, воєвода Сандоміру, а також староста Львова і Самбора — далеко не остання фігура на політичному горизонті Речі Посполитої тих років...

ВІД ЛЬВОВА ДО КИЄВА

Польський сенатор, воєвода та староста зустрів прибулого до нього самозванця буквально по- царському. Не доводиться сумніватися, що така очевидна прихильність до самозванця була зумовлена цілком реальними інтересами Юрія Мнішека. Свого часу Мнішеку пощастило стати керівником декількох прибуткових королівських маєтків, які приносили досить великий річний прибуток. Підкреслимо, що значну їхню частину Мнішек безсоромно клав у свою кишеню, нескінченно відтягаючи фінансові перерахунки до державної скарбниці. Зрештою високі посадові особи заявили сенатору: або він назавжди припиняє подібні дії, або велика частина його особистого майна буде відібрана у нього для погашення боргу.

Підкреслимо, що з самим Лжедмитрієм Юрій Мнішек пов’язував ще більші надії, ніж Адам Вишневецький. З його допомогою старий казнокрад сподівався не тільки забути про свої великі борги, а й збільшити статки своєї родини. За пропозицією Мнішека самозванець узяв зобов’язання одружуватися на його дочці Марині й, крім того, передати їй 1 млн. царських рублів і право управління Новгородською і Псковськими землями. Зі свого боку Юрій Мнішек узяв зобов’язання підготувати та здійснити серйозний воєнний похід проти Бориса Годунова, а перед цим організувати зустріч самозванця з королем Речі Посполитої Сигізмундом. У її ході в обмін на підтримку (щоправда, неофіційну) Отреп’єв погодився після здобуття престолу приєднати до Польщі Чернігово-Сіверську землю...

Приблизно в липні 1604 року в околицях Львова виник військовий табір, куди на запрошення Мнішека почали прибувати всі ті, хто хотів взяти участь у поході Лжедмитрія на Москву. Підкреслимо, що військо самозванця з самого початку виявилося вельми різношерстим. У ньому можна було зустріти і дрібних польських шляхтичів (близько 1 тис. чоловік), і українських реєстрових козаків (приблизно 1,5 тис. чоловік), і велику групу (200 чоловік) москвитян, опозиційно налаштованих щодо Бориса Годунова. Пізніше, перед переходом сил самозванця на Лівобережну Україну, кількість українських козаків зросла ще на 3 тис. чоловік. І це означає, що на початку ратних справ понад половину армії Лжедмитрія становили українці.

У певному значенні слова це була цікава і навіть по-своєму унікальна армія. Адже вона складалася з солдатів, які за інших історичних умов билися б один проти одного, що називається, до останньої краплі крові. Окрім того, подальші події показали, що військо Мнішека і Дмитрія-самозванця не тільки різношерсте, але й непередбачуване. Ще не виступивши в похід, волонтери зажадали у Мнішека виплатити платню, а коли «вічний боржник» у черговий раз виявився неплатоспроможним, почали вирішувати свої матеріальні проблеми за рахунок місцевого населення Львова. Стародавнім містом прокотилася хвиля насильств і вбивств... Ситуація почала набувати явно скандального характеру, що примусило Мнішека та самозванця поспішити з наказом про виступ.

У серпні 1604 року військо Лжедмитрія почало рухатися на Схід. Пересувалися найманці повільно, долаючи не більше двох кілометрів на день. Досить часто вояки самозванця зупинялися на довгі привали в маєтках Мнішека, Костянтина Вишневецького, Русинського і деяких інших прихильно налаштованих щодо самозванця представників польської еліти.

ЗРАЗОК ПІДПИСУ ЛЖЕДМИТРІЯ I

Разом із тим, нарівні з партією війни, існувала тоді в Речі Посполитій і партія миру. Її представники рішуче виступали проти «військової авантюри» самозванця, справедливо побоюючись, що Польща виявиться втягнутою до широкомасштабної війни, і що, окрім того, цей похід може спровокувати в Україні новий могутній народний рух на зразок повстань, керованих Косинським і Наливайком. Противники самозванця в Речі Посполитій навіть мали намір перегородити дорогу найманцям Лжедмитрія своїми загонами, і в цьому випадку рухові самозванця було б покладено край у зародку. Але кінець-кінцем вони відмовилися від своїх планів. Для більшості з них не було таємницею, що самозванця таємно підтримує сам король Сигізмунд, а з ним псувати стосунки їм, природно, не хотілося.

У жовтні 1604 року армія самозванця нарешті досягла Києва. Після короткого відпочинку Мнішек поставив питання про якнайшвидшу переправу на лівий берег Дніпра, але необхідних для цього плавзасобів під рукою не виявилося (постаралися київський воєвода Василь Острозький і його син Януш — ріш учі противники самозванця). Але на допомогу швидко прийшли рядові кияни, які ставилися до «царевича Дмитра» з неприхованою симпатією. Вони зуміли забезпечити армію «авантюриста» необхідною кількістю човнів і плотів, і незабаром Лжедмитрій перетнув разом зі своїми солдатами Дніпро, що стало для нього Рубіконом. Зворушений до глибини душі підтримкою киян, самозванець присягнувся звільнити їх від сплати всіх можливих податків, очевидно, забувши, що розв’язання подібних питань не входило до його компетенції...

СХІД «КРАСНОГО СОНЕЧКА»

У Речі Посполитій (а, вірніше, на території України, що входила до її складу ) цар Борис Годунов мав чимало таємних агентів, які доносили йому буквально про кожен крок Лжедмитрія. Але ось що характерно: спочатку уряд Бориса Годунова відверто недооцінював такого противника, як Дмитрій-самозванець. На перший погляд, у такому ставленні цар і його наближені цілком мали рацію. І дійсно, чи могло військо Отреп’єва, що складалося всього лише з декількох тисяч вояків, являти собою серйозну небезпеку для престолу, захищеного цілою системою могутніх фортець; армією, яка нараховувала десятки тисяч досвідчених бійців, озброєних усім необхідним, аж до артилерії. Питання, на перший погляд, риторичне. Але це — лише на перший погляд.

Необхідно врахувати, що на самому початку XVII сторіччя суспільні настрої в багатьох містах і селах частини Лівобережної України, що ввійшла до складу Росії, були аж ніяк не на користь Бориса Годунова. Тоді істотно погіршилося матеріальне становище не лише низів, «черні», але й служивої шляхти. Спроби годуновського уряду вийти з важкої кризи успіхів не мали, з плином часу багато людей все більше стали зв’язувати надії на краще майбутнє з іншим правителем. І в цьому сенсі уявний царевич Дмитрій, безперечно, опинився в потрібний час у потрібному місці. Агітатори, яких посилав самозванець до різних міст Північної України, не шкодували хвалебних слів на адресу Лжедмитрія, підкреслюючи, що за нового царя все буде по-іншому. Така нехитра агітація вплинула. За порівняно короткий час загони самозванця при найактивнішій підтримці місцевого населення захопили Моравськ, Чернігів, Путивль і деякі інші міста, завдали поразки царським ратям на чолі з князем Мстиславським, організували облогу Новгород-Сіверського. Серед простого народу, звільненого «смутьянами» від годуновської влади, часто чулося:

«Сходить наше Красне Сонечко, повертається до нас Дмитрій Іванович!»

Помітно виросла й соціальна база руху Лжедмитрія. На його боці, окрім польської шляхти і українських козаків, уже воювали донські козаки на чолі з завзятим отаманом Корелою, повстанці зі Слобідської України, загони російських селян, білоруські шляхтичі. Але подією особливого роду стало для самозванця прибуття до нього 12-тисячної армії запорізьких козаків.

ПОЛЬСЬКИЙ КОРОЛЬ СИГІЗМУНД III, ЯКИЙ ПОГОДИВСЯ ПІДТРИМАТИ ЛЖЕДМИТРІЯ НА ПЕВНИХ УМОВАХ. ПОРТРЕТ

З самою запорізькою вольницею Лжедмитрія зв’язували довгі й далеко не однозначні стосунки. Ще в період підготовки до свого походу самозванець дуже сподівався на участь у ньому численних і вельми досвідчених з військового погляду запорізьких козаків. Ще в лютому 1604 року царські агенти доносили Годунову, що емісари Лжедмитрія активно ведуть із запорожцями переговори про союз. Однак справу Лжедмитрія «лицарі вільного Запоріжжя» підтримали далеко не відразу. Спочатку вони вважали за краще мати справу зі «стабільним» царем Борисом (який, прагнучи привернути запорожців на свій бік, щорічно відправляв на Січ великі грошові суми), а не з самозваним претендентом, політичне майбутнє якого було ще далеке не ясним. Однак військові успіхи Лжедмитрія, підтримка його з боку значної частини простого народу, переконали запорожців у тому, що самозванець — фігура, на яку не лише можна, але й потрібно ставити...

Окрім цього, військові успіхи «сина Івана Грозного» примусили Годунова поставитися до нього як до серйозного супротивника. Проти «смутьянов» були кинуті кращі царські полки з наказом дати самозванцю і його людям серйозний бій. Незабаром військо Лжедмитрія зазнало жорстокої поразки від армії царя, яка мала значну перевагу у вогневій потужності. Розгром отреп’євських загонів міг цілком бути й повним, якби не запорозькі козаки, які ціною величезних втрат (близько 7 тис. чоловік убитими) не прикрили їхній відступ.

Цілком можливо, що якби Годунов мав прожити ще хоча б десяток років, то війна з Лжедмитрієм могла б тривати ще дуже довго. Але в квітні 1605 року настав останній час правителя Московії, і, як це часто буває, всі до того часу таємні супротивники російського самодержця відкрито підняли голови. У самій царській армії стався політичний розкол, і велика її частина приєдналася до війська самозванця. Після цього похід військ Дмитрія-самозванця на Москву, власне кажучи, перетворився на тріумфальний хід. У травні 1605 року в Москві спалахнуло народне повстання, яке скинуло з трону малолітнього сина Годунова Федора. На «батьківський престол» вступив цар-самозванець...

НЕВДАЧА УКРАЇНСЬКОЇ ВАРТИ

Проте самому Лжедмитрію I також не судилося прожити довге і щасливе життя. За рік, і також — у травні, він був скинутий із престолу й убитий...

Чому ж так сталося? І хто посмів підняти руку на «Красне Сонечко», таке популярне в народних масах?

Звичайно, було б значним перебільшенням зображати самозваного царя революціонером, який під час свого правління привів державу до кардинальних перетворень. Факти свідчать, що новий цар зберіг феодальний лад, а значить — усі багатства та привілеї класу великих феодалів. Проте, на відміну від Бориса Годунова, і для звичайних людей Лжедмитрій зумів зробити дещо істотне. Наприклад, він підняв дрібній служивій шляхті платню втричі, а населення міста Путивля, яке свого часу надало йому вагому підтримку, звільнив від усяких податків на 10 років. Відомо також, що новий правитель мав намір відновити Юріїв день (право на перехід селян від одного поміщика до іншого). На додачу до всього цар з’являвся в певний день тижня на Лобному місці, і кожна людина, навіть найбідніша, мала право розповісти йому про різні утиски, в тому числі — і з боку багатих...

Не дивно, що правляча верхівка не відчула в «Дмитрію Івановичу» свого царя, більше того, вона відчула, що від царя можуть походити багато які неприємні сюрпризи не лише зараз, але й у найближчому майбутньому. Незабаром проти царя визріла могутня змова двірцевої еліти, на чолі якої став відомий боярин Василь Шуйський. У ході виступу проти Лжедмитрія Шуйський зробив вельми талановитий, якщо не геніальний, крок. Прагнучи залучити до організованого ним повстання московську «чернь», боярин сказав їм: потрібно всім скопом поспішати до царського палацу, оскільки польські солдати мають намір убити царя. Легко зваливши варту, величезний натовп на чолі з Шуйським та іншими змовниками увірвався до царських хоромів. Сам же самозваний цар за лічені секунди перетворився на жалюгідного втікача, який не думав ні про що, окрім порятунку власного життя. Лжедмитрій зумів відірватися від переслідувачів і виплигнути у вікно, але сам стрибок виявився невдалим, і при падінні цар-утікач зламав ногу.

Але у вельми важкому для Лжедмитрія становищі в нього знайшлися захисники. На допомогу йому поспішила варта, яка складалася з колишніх повстанців Слобідської України. Піднявши самозванця із землі, вартові віднесли його в одне з палацових приміщень. Судячи з усього, це було їхньою помилкою: якщо вони по-справжньому хотіли зберегти життя вже фактично позбавленому влади монархові, то повинні були віднести його якомога далі від території палацу.

На деякий час переслідувачі втратили самозванця з виду. Але змовники ретельно обшукали весь палац, і місцеположення Лжедмитрія було все ж таки ними виявлено. Потрібно віддати належне українській варті — свого царя вона захищала до останньої можливості, вбивши при цьому двох прихильників Шуйського, але величезна чисельна перевага нападників примусила наших земляків зрештою капітулювати. Сам Лжедмитрій опинився в руках ворогів, був звинувачений ними в самозваному захопленні влади і впритул застрелений одним зі змовників із рушниці.

2008-02-01 12:24:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар