Людина високої думки - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Людина високої думки

Людина високої думки

Джеймсові МЕЙСУ - 62!

18 лютого Джеймсові Мейсу виповнюється 62 роки! Свідомо не пишемо — виповнилося б. Бо ті, хто відійшов, продовжують жити, коли ми про них пам’ятаємо. Смерть Мейса Лариса Івшина охарактеризувала як утрату Cоюзника. Це — на редакційному рівні. А на людському — то була дуже болісна втрата людини, яку ми любили. І любимо. Тому намагаємося підтримувати пам’ять про нього, що дуже важливо в суспільстві, де справжніх авторитетів так мало. По суті, коли вшанування 50-х роковин українського Голодомору 1932 — 1933 рр. підтримав Конгрес США (з Джеймсової ініціативи було створено спеціальну комісію), ця дата згуртувала українців Європи, Північної та Південної Америки, Австралії. Та й надалі стала об’єднавчою. Загалом відкриття Мейсом тієї теми світові, поглиблення її ним в Україні — своєрідний лакмусовий папірець на наявність у серці кожного Бога або ж моральних критеріїв.

Так, 2005 року в нашому бібліотечному проекті вийшла книжка «День і вічність Джемса Мейса». Через два роки — інша — «Джеймс Мейс: Ваші мертві вибрали мене». (Про його статті в газеті вже не говоримо.) А 2009-го з ініціативи головного редактора було засновано щорічну премію імені Джеймса Мейса. Вона вручається в царині публіцистики — «За громадянську позицію». Її лауреатами стали: історик, публіцист Ігор Лосєв; історик Ігор Сюндюков; філософ, публіцист Сергій Грабовський. (Принагідно дякуємо всім меценатам, які, до речі, побажали залишитися анонімними.)

Між двома світами

До Мейсового ювілею ми підготували спогади і роздуми лауреатів — про нього самого і про те, що для них означає ця відзнака. Також думку Володимира Склокіна — кандидата історичних наук, доцента кафедри історії Міжнародного Соломонового університету (Харків). Пан Володимир упорядковував листування американського професора Романа Шпорлюка, в якого Джеймс писав наукову роботу, з істориком Іваном Лисяком-Рудницьким, де, зокрема, йдеться про Джеймса.

З ювілеєм, Джеймсе!

«День»

У «Дні» ДЖЕЙМС МЕЙС ПРОПРАЦЮВАВ ІЗ 1997 ПО 2004 РОКИ

 

«ДЛЯ МЕНЕ ПРЕМІЯ ДЖЕЙМСА МЕЙСА — ЦЕ ОБОВ’ЯЗОК ЗАХИЩАТИ ІСТИНУ»

Ігор ЛОСЄВ, лауреат премії імені Джеймса Мейса 2009 р.:

 — Велике враження на мене справляє той факт, що людина, не пов’язана з Україною фактом народження чи родинними зв’язками, почала активно патріотично виступати на захист українського народу, його історичної пам’яті. Виступати настільки послідовно й принципово! На превеликий жаль, серед самих етнічних українців людей такого типу не так вже й багато.

Враження справив й інцидент у Верховній Раді, коли один із представників Комуністичної партії волав до Джеймса Мейса: «Янкі, go home!» Тому що комуністи в Україні якщо когось цькують, то в більшості випадків — це явно порядна людина. (То, так би мовити, доказ від протилежного.) Відповідно й влада часів Кучми не дуже сприймала Мейса. Та вона й не могла його сприймати, оскільки той був надто нерадянською людиною. А наша верхівка була аж занадто радянською. І в цьому сенсі Мейс як типова людина вільного світу викликав природне роздратування цього партійно-господарського активу УРСР. Для них він завжди залишався антирадянщиком. Вони його заносили до списку дисидентів, політв’язнів, борців за волю України... Одним словом, до публіки, перед масштабами якої вони маліли.

Але найбільше враження він справив саме як науковець такого західного стандарту, що характеризується доказовістю, аргументацією, фактологічною базою, чудовою логікою й переконливістю. Він був людиною високої інтелектуальної культури, глибоких переконань, європейськості в широкому значенні слова. Отже, я з великою цікавістю читав його всі матеріали. Думаю, мало хто в нас так фундаментально висвітлював питання Голодомору, як Мейс. Відчувалося, що це не просто суто науковий інтерес, а й людське переймання тим болем.

Для мене премія Джеймса Мейса — це визнання моїх певних моральних переконань, моїх певних засад. Це — обов’язок захищати істину. Рішуче й наполегливо.

В наш час, коли ми бачимо, як все продається й купується, в час майже тотальної деградації моралі в Україні, такі люди, як Мейс, украй потрібні! Ми перебуваємо в такій ситуації, що в основі всіх наших криз лежить всеосяжна моральна криза суспільства. І в першу чергу цю кризу провокує верхівка, найвища гілка, бо вона цій нації постійно дає приклади аморальності. Фактично діє як школа непристойності, підлості й продажності. Прикро, що чимало українців добровільно навчаються в цій школі. А ця премія — як противага. Вона потрібна, тому що суспільство все-таки бачить тих, хто намагається йти проти течії. Сказати б, дана відзнака — дуже важливий орієнтир. Доказ, що у в організмі нашого хворого суспільства є здорові клітини, тканини й органи, на які можна обпертися при одужанні.

УСПІХ — ТО НЕ ЛИШЕ МАТЕРІАЛЬНИЙ ДОБРОБУТ

Ігор СЮНДЮКОВ, лауреат премії імені Джеймса Мейса 2010 р.:

 — Було б нечесно, якби взяв на себе сміливість стверджувати, що близько знав Джеймса Мейса. Я бачив його всього чотири-п’ять разів. І ми тільки віталися. На жаль, ми практично не спілкувалися, про що, звичайно, дуже шкодую. (Тут треба пояснити, що Джеймс Мейс працював для нашого англійського дайджесту The Day, Ігор Сюндюков працює в «Дні» ведучим сторінки «Історія та Я», а його основне місце роботи — Академія наук. — Ред.) Єдине враження, яке пригадую, — серйозне обличчя, великі очі, задумливий вираз. Відчувалося, що це — людина високих думок. Ще не можу забути випадку, що трапився, якщо не помиляюся, 2002 року. На одному з ток-шоу (треба сказати, що тоді ток-шоу були все-таки трохи вищого рівня, ніж сьогодні) Джеймс аргументовано доводив, що таке Голодомор і чим він був спричинений, а депутат-комуніст на всю студію почав волати: «Геть американського агента впливу! Забирайся до себе в США!» Це надзвичайно важливо і показово, бо комуністи одразу відчули, що ця людина здатна розтрощити вщент усю їхню сталінську схему історії та повернути нам правильні пріоритети.

Хочеться про Мейса говорити простими словами. От уявіть: американець, який має також індіанське походження, народився в маленькому провінційному містечку в штаті Оклахома. Своїм розумом, своєю волею досяг певної поваги в суспільстві. Відкривалася перспектива в одній із найбагатших країн світу. Натомість він рішуче змінює життєвий шлях — цікавиться історією України 1920—1930 років. Ця дисципліна була мало вивченою і запитаною навіть у солідних американських університетах. Тож довелося докласти чимало зусиль, щоби знайти фахівців. Дедалі більше українська тематика притягувала його в свою орбіту. Вивчивши архівні документи, відчувши по-людськи, яку страшну трагедію пережили українці в 1932 — 1933 рр., він уже як дослідник поставив за мету відповісти на оті чільні запитання — чому це сталося і хто винен? Цьому присвятив тридцять років. Є такий вислів, до речі, християнський: «Чужого болю не буває». Джеймсове життя — практичне втілення його.

Якщо говорити про людей такого масштабу, то мимоволі постає філософське запитання — що таке успіх? На мою думку, Джеймс Мейс якраз і був успішним. Тільки тут критерії треба сформулювати. Успіх не лише матеріальний добробут. Успіх — це коли людина знаходить сили іти за покликом совісті. Іти до кінця.

Щодо Мейсової публіцистики, то я вважаю, що зараз треба акцентувати увагу на найнагальніших темах. Джеймс неодноразово підкреслював, що крім геноциду українського селянства паралельно й абсолютно закономірно йшов інший процес — знищення української інтелігенції. Я стурбований тим, що це проникає в нашу масову свідомість: трагедія 1932— 1933 рр. в деяких випадках обмежується лише трагедією селянства. Але була й трагедія української інтелігенції! Якраз у ті ж самі місяці й роки. Сталін ставив за мету знищити як становий хребет нації — нашого селянина, так само й знищити інтелект нації.

У нас згадують визначення, яке дав Джеймс ще в 1990-х роках, що ми — постгеноцидне суспільство. Але згадують і ставлять крапку на цьому. А втім, розробка тієї Мейсової концепції абсолютно необхідна. Що означає постгеноцидне суспільство? Крім усього іншого, це означає, що українці не знають своєї національної сутності. Тобто ми, по суті, певною мірою повертаємося на сто з гаком років тому — в ті часи, які Довженко блискуче описав у «Зачарованій Десні»:

— Я питаю у батька: «Хто ми, батьку?».

— Не знаю, синку. Ми тутешні.

Ось вам приклад повної відсутності національної свідомості. Історія надто часто робить тепер повернення назад. Оце і є постгеноцидне суспільство. Але не в тому головне. Головне, що це таке суспільство, де знищені засадничі норми загальнолюдської моралі.

Якщо підсумувати наукову та публіцистичну творчість Мейса, то хочеться сказати дуже просто: нічого не буде, доки ми не відновимо як загальнолюдської моралі, так і національної свідомості.

Для мене премія Джеймса Мейса означає заборону писати абияк. Треба вимагати від себе на порядок більше. І взагалі, її заснування — це високий еталон публіцистичної відповідальності, а з іншого боку — наукової точності. Тому що, по-перше, треба писати переконливо, по-друге, треба дотримуватися фактів і ще раз фактів. От ця нагорода й вимагає поєднання першого та другого критеріїв, що дуже непросто, але це треба робити.

«ЦЕ — НАША СПРАВА»

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, лауреат премії імені Джеймса Мейса 2011 р.:

Значна частина інтелектуальних кіл сьогодення — як на Заході, так і у нас — вражена, як на мене, дуже небезпечною хворобою. Почавшись як бунт проти усталеностей і догматів періоду холодної війни, вона перетворилася на руйнацію цінностей, на втрату значущості загальноцивілізаційної системи координат, на намагання подолати будь-які загальновизнані та загальнообов’язкові етико-моральні нормативи як наукової, так і суспільної діяльності. Звичайно, заперечувати нацистські злочини наважується далеко не кожен прихильник подібних поглядів; а от охочих виправдовувати сталінізм і комуністичний тоталітаризм як такий під приводом «іншої парадигми цивілізаційного розвитку» чи «права на історичний експеримент» вистачає. У 1990-х, коли ця хвороба вразила інтелектуальні кола України, ледь не панівною стала парадигма відмови від просвітницької місії філософії, історичної науки, літературознавства, від окреслення проектів суспільного розвитку, від творення життєздатних ідеологій. Мовляв, достатньо писати тексти, але зважаючи на те, що будь-яка дискурсивна практика — не більше, ніж «онтологічна мовна гра». А прагнення заперечувати чиїсь ідеологічні чи світоглядні постулати на користь інших, більш вірних, — це «тоталітаризм», це «нав’язування гранднаративу», це спроба побудувати новітній «владний дискурс» за умов, коли людство нарешті звільнилося від «тиранії наративів».

Зрештою, як заявили французькі мислителі Фелікс Гваттарі та Жиль Дельоз, у сучасному (чи то «постсучасному») світі і в теорії, і в практиці повинні зникнути звичні опозиційні членування, що мали, здавалося б, безпосередній стосунок до самого порядку речей: Схід — Захід, чоловіче — жіноче, високе — низьке, реальне — уявне, суб’єкт — об’єкт тощо. У нинішньому культурно-ментальному просторі, як стверджували вони, «немислимі дуалізм чи дихотомія, навіть у примітивній формі добра і зла». Бо ж неприпустимо, коли будь-що стає привілейованим, а відтак «репресує все інше».

Ось так — «навіть у примітивній формі добра і зла»...

І це ще не межа. За твердженням іншого французького мислителя — Жиля Липовецького — нині настала так звана епоха-після-обов’язку, або ж apres-devoir, епоха «мінімалістської» моралі. За обставин задекларованої цією когортою інтелектуалів недієздатності заповідей і абсолютних зобов’язань єдиним приписом, що володіє універсальною силою, за Липовецьким, стає гасло: «Жодних ексцесів!» Гасло це висувається на тлі граничного індивідуалізму і прагнення до добропорядного життя, що обмежується лише вимогою забарвленої індиферентності загальної терпимості. Іншими словами, маємо уславлення начебто віднайденої свободи людини від будь-якого обов’язку, що виглядає вельми емблематичним.

Ось у якій інтелектуальній атмосфері, що запанувала на Заході в середині 1980-х, а до нас прийшла у 1990-х, жив і працював Джеймс Мейс.

Певна річ, і у США, і в Західній Європі, і в Україні достатньо науковців-гуманітаріїв, письменників, публіцистів, які керуються іншими нормами, для яких добро і зло — це не щось безнадійно застаріле, ба, навіть «тоталітарне», і які розуміють потребу просвітництва, — звичайно, не в нав’язливо-примусових, а в гнучких, дохідливих формах. Звісно, робота Мейса, присвячена саме виявленню і дослідженню соціально-політичного зла, яке наближалося до абсолютного, знаходила розуміння й підтримку у значного числа представників інтелектуальної спільноти. Але вистачало і спротиву, і неприйняття, і відвертого кепкування — з боку не тільки тієї частини західної професури, яку знаний російський дисидент Володимир Буковський різко і влучно назвав «лівою сволотою», тобто відвертими прихильниками ідей більшовизму, котрі при цьому користувалися всіма вигодами демократії, — а й з боку начебто незалежних, нонконформістських, рівновіддалених від різних політичних течій «володарів дум». Насправді ж ці західні (та й наші) інтелектуальні «противсіхи» стояли і стоять на шляху суспільного розуміння елементарних, якщо хочете, навіть абсолютних істин: що ніяка модернізація-електрифікація не може виправдати Голодомор і ніяка тоталітарна машина, попри свою інколи реальну тимчасову ефективність, не була, не є і не може стати адекватною відповіддю на виклики доби, що вбивство дітей — завжди зло, і зло непрощенне. Речі наче елементарні, але, як бачимо, не для всіх — зокрема, не для всіх високочолих інтелігентів.

Іншими словами, ми сьогодні, коли хвиля згаданої інтелектуальної хвороби вже, здається, пішла на спад, вочевидь недооцінюємо тих труднощів, які долав у своїй праці Джеймс Мейс. Тим більше, що ці труднощі мали місце у тій освіченій спільноті, яка, здавалося б, першою мусила прийняти і повести далі започатковані ним справи. Але...

Але наприкінці 2011 року знаний український історик дає розлоге інтерв’ю, в якому безапеляційно стверджує, що «українці цілком давали собі раду й під «колоніальним гнітом», — причому словосполучення «колоніальний гніт» демонстративно береться в лапки. Ба більше: і у створенні СРСР «як відомо, Українська Республіка відіграла чи не основну роль», і у Голодоморі Україна як така була співучасницею злочинів більшовизму. Ось так «креативно» нині «переосмислюється» вже начебто зрозуміле й усталене у масовій свідомості.

А це означає, що справа і спадщина Джеймса Мейса — це не щось академічне і вже віддалене від нас певною часовою дистанцією. Це — «больова точка» сьогодення. Це — наша справа. Не може суспільство жити за умов відсутності системи моральних координат, без розмежування добра і зла, без крапок над «і» в розумінні свого минулого. Бо чи матиме воно в такому разі майбутнє?

ПОЧАТКИ УКРАЇНОЗНАВЧИХ ЗАЦІКАВЛЕНЬ ДЖЕЙМСА МЕЙСА

Володимир СКЛОКІН:

Чергові річниці народження тієї чи іншої видатної особистості є доброю нагодою для осмислення значення її спадщини для сучасників і нащадків, але водночас і нагодою ще раз пригадати собі її біографію й звернути увагу на маловідомі або й зовсім незнані аспекти її життя. Цей короткий текст, написаний із нагоди шістдесятої річниці від дня народження Джеймса Мейса, має на меті звернутися саме до цього другого біографічного аспекту. Здається, у випадку Мейса це особливо доречно, оскільки в Україні після його смерті під впливом публіцистичних текстів і спогадів його постать почали дещо романтизувати й ідеалізувати, що за браком ґрунтовних біографічних досліджень загрожує тим, що за якимись схематичними романтичними уявленнями ми можемо втратити всю складність реальної живої людини з її часом суперечливими й неоднозначними вчинками.

Отже, у цьому тексті я хотів би звернути увагу на один маловідомий для українського читача період життя Мейса, а саме — на час початку його наукової кар’єри в Мічиганському університеті. Я спиратимуся на два основні джерела: автобіографію американського історика «Факти і цінності: особистий інтелектуальний пошук», а також на листування наукового керівника Мейса в Мічиганському університеті, професора Романа Шпорлюка з Іваном Лисяком-Рудницьким (яке було надруковано в часопису «Схід/Захід» (2008 р. Т. 9 — 10. С. 214 — 280) й у виданні якого я разом із Володимиром Кравченком та Іриною Склокіною брав участь).

Можливо, найдивовижнішим фактом у біографії Мейса є те, що він — загалом типовий молодий американець, який не мав українського походження й розпочав навчання в університеті, прагнучи отримати магістерський ступінь за спеціальністю «Право» на початку 1970-х років, — зрештою почав писати дисертацію з української історії. Утім, здається, саме ця певна «типовість» Мейса разом із неуникненним в історії збігом обставин відіграли тут ключову роль. Під «типовістю» я в цьому разі маю на увазі те, що на Мейса, як і багатьох інших молодих людей його покоління, вплинула характерна для США другої половини 1960-х — початку 1970-х років радикалізація, пов’язана, з одного боку, із лівою критикою капіталістичного споживацького суспільства, а з другого — із протестами проти війни у В’єтнамі; радикалізація, піком якої стала студентська революція 1968 року. Мейс поділяв марксистські переконання багатьох своїх однолітків і брав активну участь у протестах проти війни у В’єтнамі. Ця поступова радикалізація спричинилася до того, що він зрештою вирішив облишити юриспруденцію як дисципліну, яка є одним із знарядь підтримки цього несправедливого суспільного ладу, на користь історії.

МІЧИГАНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ. ДЖЕЙМС ІЗ МАМОЮ ОЛОЮ ПІД ЧАС ЗАХИСТУ ДОКТОРСЬКОЇ ДИСЕРТАЦІЇ, 1981 РІК

Разом із правознавством він вирішив залишити й провінційний університет штату Оклахома, щоб вступити до магістратури за спеціальністю «Російська історія» до Мічиганського університету. Утім, як зізнається сам Мейс в автобіографії, до цього визначального для його дальшого життя вибору його спонукала не престижність цього університету, який входив до десятки кращих американських вишів, а насамперед те, що він мав репутацію «колиски радикального студентства, що виступало за демократичне суспільство, і тим, що місто Анн-Арбор легалізувало марихуану...» (с. 10).

Рішення вивчати російську історію було продиктовано насамперед марксистськими переконаннями Мейса. Його найбільше цікавила радянська історія 1920-х років, тобто період, коли в межах радянської системи ще зберігалася відносна ідеологічна свобода. Опинившись у Мічиганському університеті й маючи подібні наукові зацікавлення, Мейс був просто приречений зустрітися з Романом Шпорлюком, який на той час посідав там посаду професора історії.

Як згадує Шпорлюк у своєму листі до Івана Лисяка-Рудницького від 20 березня 1976 року, Джеймс Мейс звернувся до нього як до фахівця з творчості провідного російського радянського історика-марксиста 1920-х рр. Михайла Покровського, але Шпорлюк натомість запропонував йому займатися історією українських націонал-комуністів (с. 229). Так з’явилася захищена під керівництвом Романа Шпорлюка 1981 року дисертація Мейса «Національний комунізм у Радянській Україні, 1919 — 1933», яку академічна спільнота сприйняла загалом прихильно. Сам Шпорлюк у цьому листуванні теж неодноразово схвально відгукується про Мейса, називаючи його одним із найталановитіших своїх аспірантів (утім, слід зазначити, віддаючи все ж перевагу двом своїм іншим учням — Іванові-Павлу Химці й Романові Сольчанику) і характеризуючи його дисертацію як оригінальне й цікаве дослідження (с. 233 — 234, 236).

Вивчаючи феномен українського націонал-комунізму, Мейс уперше натрапив на згадки про Голодомор 1932 — 1933 років. Але спочатку його найбільше цікавив інший сюжет його дисертації, а саме — творчість патріарха української історіографії Михайла Грушевського. Мейс так захопився Грушевським, що ще аспірантом навіть запропонував Шпорлюкові перекласти англійською й відредагувати том найважливіших історичних статей Грушевського, щоб ознайомити з дослідженнями провідного українського історика західних читачів (с. 239 — 240). Шпорлюк схвалив цю ідею й звернувся до тодішнього віце-директора Канадського інституту українських студій Івана Лисяка-Рудницького з проханням підтримати це видання. Попри те, що Лисяк-Рудницький спочатку прихильно поставився до цієї пропозиції, її, очевидно, через фінансові проблеми, так і не було втілено в життя (с. 241).

Хто знає, як склалася б дальша наукова кар’єра Джеймса Мейса, якби КІУС таки профінансував це видання... Однак сталося те, що сталося. Не маючи перспектив продовжувати дослідження творчості Грушевського, Мейс, який поступово позбавлявся своїх марксистських переконань, але залишався чутливим до несправедливості й страждань інших, після захисту дисертації зосереджується на дослідженні надзвичайно актуальної під цим кутом зору теми — українського Голодомору 1932 — 1933 років. Утім, це вже інша історія...

Висловлюю подяку Романові Шпорлюку, який поділився зі мною своїми спогадами про Джеймса Мейса й загальну інтелектуальну атмосферу в Мічиганському університеті в 1970-х роках.

 

Повість про двох журналістів

Геноцид в Україні - «доведено!..»

Урок геноциду

Політичні причини голодомору в Україні (1932—1933 рр.)

Чи був геноцид в Україні: юридичні аспекти

2012-02-18 00:53:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар