Людина, котра шукала істину і жила за нею - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Людина, котра шукала істину і жила за нею
   

Людина, котра шукала істину і жила за нею

Сергій Грабовський

Він ніколи не претендував на перші ролі, він не був завсідником телешоу та популярним об’єктом скандальних газетних інтерв’ю на політичні теми. Хоча сказати міг значно більше, ніж багато які записні оракули сьогодення. Вільне володіння англійською мовою, прочитані й осмислені стоси книг, нестандартний погляд на основоположні засади буття і небажання грати кимсь виписану роль (чого варта лише тема його кандидатської дисертації — «Логіко-філософське дослідження побутової мови»; то був 1971 рік, доба торжества діамату й істмату), вміння розставляти крапки над «і» та водночас не нав’язувати свою думку іншому — це вирізняло його з-поміж «реєстрових балакунів», завжди готових говорити про все й ні про що.

Біографія Василя Лісового (17.05.1937 — 19.07.2012) — це життєвий шлях людини, котра не просто шукає істину, а й прагне жити відповідно до цієї істини. Уродженець Київщини, селянський син, випускник історико-філософського факультету Київського університету ім. Т. Шевченка, викладач, потім — науковий співробітник Інституту філософії. То були часи, коли філософська думка в УРСР, вирвавшись із лабетів сталінського догматизму, йшла шляхом від автентичного марксизму (фактично заново відкритим виявився Маркс, більшість фундаментальних творів якого до цього в Радянському Союзі була невідома) до неомарксизму, який передбачав творчий розвиток ідей Маркса та полеміку з ними, а часом — і до постмарксизму. Василь Лісовий став ще в 1960-х одним із небагатьох тоді українських постмарксистів. Постмарксизм був характерним для тих гуманітаріїв (не лише філософів), які глибоко вивчили й осмислили ті невідомі доти в СРСР тексти Маркса, що нерідко докорінно суперечили не лише сталінізму, а й ленінізму, — але не зупинилися на розробці закладених у них ідей, а пішли далі, за межі всіх варіантів марксизму та інших подібних до нього концепцій, знаходячи свої варіанти відповідей на зафіксовані Марксом ідейні виклики.

Звичайно, постмарксисти змушені були тим чи іншим способом маскувати свої філософські позиції. Як згадував Лісовий, «у своїх філософських текстах, призначених для публікації, я хотів залишати текст вільним від недоречного використання марксистської фразеології. І якщо вже змушений був робити «захисну» вставку, то намагався, щоб вона була чітко локалізованою й щоб її можна було легко «вилучити».

...Людське буття, як слушно зауважила Симона Вейль, починається не зі свободи (вона вторинна), а з обов’язку перед іншими, перед людською спільнотою. Василь Лісовий завжди відчував цей обов’язок, керувався ним, жив відповідно до нього, осмислюючи події з позиції як поточного дня, так і з погляду Вічного, Софійного.

Як науковець та викладач вишу, Лісовий формувався і працював за часів спочатку хрущовської «відлиги», а потім шелестівського «радянського автономізму», коли українська мова знову отримала певні права в царині освіти та науки. Василь Семенович устиг написати і захистити кандидатську дисертацію з лінгвістичної прагматики, написану саме українською мовою. Українська тоді стала мовою викладання філософії в низці провідних вишів, у тому числі Київському державному університеті ім. Т. Шевченка. Українською виходили також оригінальні й перекладні книги з естетики, культурології, теоретичної психології, «критики буржуазної філософії» (остання нерідко маскувала виклад західних філософських учень).

Але настав 1972 рік, коли Україною прокотилася хвиля арештів, метою яких було повне й остаточне викорінення «націоналістичної зарази», під якою малося на увазі все українське, нехай навіть і відносно лояльне до радянської системи. Петра Шелеста на чолі ЦК КПУ замінив Володимир Щербицький, секретарем ЦК з ідеології став Валентин Маланчук, а КГБ УРСР очолив генерал Віталій Федорчук. Василя Лісового ця хвиля не торкнулася, хоча він ще з початку 1960-х став активним поширювачем самвидаву, а згодом — і його автором (стаття «Лист виборця», підписана псевдонімом «Антін Коваль»). У ті часи багато хто або «перекувався», або замовк, пішовши в той чи інший спосіб на компроміс із чинною системою — мовляв, треба рятувати те, що ще можна врятувати.

Василь Лісовий разом із колегою-філософом Євгеном Пронюком 1972 року підготував шосте число самвидавного журналу «Український вісник» задля того, щоби дати інформацію про заарештованих і спробувати відвести від них звинувачення у виданні попередніх випусків. Після цього Лісовий написав «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України», в якому розважливо й логічно доводив неспроможність радянського ладу до прогресивного розвитку і неминучість його деградації та падіння, які будуть зумовлені насамперед внутрішніми чинниками. А наприкінці, давши нищівну характеристику беззаконню, яким були буквально пронизані всі слідчі справи заарештованих українських інтелігентів, Василь Лісовий вимагає від влади заарештувати і судити його теж, оскільки розправа над ними «обернена проти живого українського народу і живої української культури». Лист закінчувався так: «Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується «справою Добоша», після подання цього листа я безперечно опинюся в числі «ворогів». Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а «справа Добоша» — це вже просто справа. Така «справа» дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи — ось чому прошу мене теж заарештувати і судити». Відповідь Системи не забарилася: сім років таборів і три роки заслання...

Але навіть у таборах він залишався філософом не в житейському, а фаховому сенсі цього поняття. Василь Стус розповідав колезі по табору Михаїлу Хейфецю: «Ми з Лісовим на «трійці» сперечалися про філософію, і він недурну річ сказав: радянських дослідників західної філософії слід ділити на дві групи. Перша — це які не розуміють навіть термінології тих філософів, про яких найнялися писати. Другі все розуміють, ну, а про що вони пишуть — це залежить від ситуації та можливостей». Перша категорія — це якраз ті, хто в новітні часи став популярними «реєстровими балакунами...»

Настала перебудова. 1989 року ВАК СРСР поновив його науковий ступінь кандидата філософських наук. Того ж року реабілітований, 1990-го поновлений на роботі в Інституті філософії НАН України. Лісовий не йде в політику, як чимало його друзів та соратників (хоча, можливо, там він був би куди корисніший за багатьох із них з огляду на його вміння систематизувати знання в будь-якій царині та чітко формулювати проблемні питання). Він займається, втім, не менш важливою справою: написанням книжок і статей, перекладами класиків західної філософської та політичної думки, підготовкою філософських та політологічних антологій і зібрань творів.

Як мислитель, Василь Лісовий органічно поєднував у собі щиру християнську віру та послідовний раціоналізм мислення. Розрив між ними, який є реалією сучасної євроатлантичної цивілізації, він вважав однією з головних небезпек, що чигають на сучасне людство. Його християнство було внутрішньо спорідненим із Шевченковим — та сама відданість християнським етичним засадам у поєднанні з відразою до «парадних» церковних дійств, те саме тепле ставлення до народної української обрядовості. Хоча, звичайно, Шевченкова віра — протетична, пророча, наснажена чуттєво-емоційними інтенціями, а у вірі Лісового домінує Логос.

Головною проблемою України Лісовий вважав зв’язок між індивідуалізмом, базованим на минулих, докомуністичних традиціях, і невмінням об’єднуватись у спільній справі — що є наслідком бездержавно-колоніальних часів. Індивідуалізм європейського, в тому числі й питомо українського штибу, — це здатність індивіда до самостійності, зокрема до самостійного, а не накинутого згори єднання з такими самими індивідами. Індивідуалізму, радше, його відродження у простих формах — замало. «Цього не досить — постати людині-громадянину, особистості, — говорив Лісовий. — Ще потрібне вміння єднатися з іншими, щоби спільними зусиллями контролювати владу». На жаль, його дуже актуальні нині роздуми останніх років щодо форм та методів такого єднання, скоріше за все, залишилися тільки в усній формі...

Працював Василь Семенович надзвичайно багато, дуже ретельно, повагом, багато разів повертався до написаних текстів, удосконалюючи їх. Завжди прагнув найвищої досконалості, щоб мова була не просто тотожною думці, а й доступною для сприйняття аудиторією, для діалогічного по суті спілкування з нею. Це мало і свої плюси, і свої мінуси, бо гальмувало його роботу над друкованими текстами, а часом і ставало на заваді публікації. Така історія сталася, скажімо, з фундаментальним підручником філософії, який так і не вийшов друком у середині 1990-х у межах видавничої програми фонду «Відродження», хоч був практично повністю готовий. Розділи з нього друкувалися в журналі «Генеза», який я тоді редагував і числа якого за 1990-ті давно стали бібліографічною рідкістю. Можливо, цей підручник, попри всі пов’язані з цим складнощі, вдасться надрукувати зараз?

Як уже було сказано, Лісовий завжди був раціоналістом. Але його раціо не мало нічого спільного з технократичністю, з якою нерідко плутають раціоналізм. Це радше був той Логос, який поєднує в собі розум, дух і душу. «Різні техногенні кризи в сучасному суспільстві — це та крайність, яка має бути подолана почасти раціональним осмисленням, а почасти наголосом на духовному первні, софійності, яка містить у собі ласку до всього існуючого, турботу про буття, опіку над ним, — писав він. — Одначе якщо ми недооцінюємо думку як складову частину духовності, то з’являється загроза бездумної віри, коли ми наголошуємо на іншому первні — ідеальному, абсолютному... Ми маємо триматися рівноваги». На жаль, «феодально-комуністична ментальність», відзначена ним як стійкий інваріант чинного українського буття, стоїть на заваді такій рівновазі і проявляє себе навіть у вчинках декого з тих, хто пройшов разом із Лісовим радянські табори.

Теги:
2016-12-23 13:45:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар