Леся Українка: рік у Болгарії - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Леся Українка: рік у Болгарії
   

Леся Українка: рік у Болгарії

Володимир Панченко

У червні 1894 року Леся Українка поїхала в гості до «наших болгар», себто до Драгоманових у Софію. І затрималася там надовго — на цілий рік. Спілкування з дядьком, політичним вигнанцем, відомим усій Європі істориком і публіцистом, професором Софійського університету, для  духовного розвитку Лесі мало надзвичайно велике значення. Свідченням цього є її листи, її творчість... «Я завжди буду уважати за дуже щасливий час мою подоріж сюди, я знаю, що вона не минула для мене безслідно», — зізнавалася Леся Михайлові Павлику 13 серпня 1894 року. І навіть ще відвертіше: «Я не знаю, яка родина мені миліша — чи та, що тута, чи та, що маю в Росії»...

«НАШІ БОЛГАРИ»

Родина Драгоманових зустріла Лесю з розкритими обіймами. «На мешкання» їй відвели бібліотеку Михайла Петровича, і вона з того дуже тішилася: «чотири стіни книжок, та ще яких!» Почувалася дядьковою ученицею, тож саме його поради, його книги й визначили характер її «болгарської» лектури. «Тут у мене багато є роботи, надто з читанням таких речей, які в Росії трудно здобути або й зовсім неможливо», — писала Леся Іванові Франку вже трохи згодом, 18 лютого 1895 року.

Проте Лесине повсякдення заповнене було, звісно, не тільки читанням. І не тільки новинами про політичну кризу, що почалася в країні: подав у відставку уряд Стефана Стомболова, який через рік буде вбитий не то політичними супротивниками, не то агентами Ніколая ІІ; до влади прийшла «Народна партія» на чолі з Костянтином Стойловим; преса писала про «державний переворот» і «революцію»... Леся не була байдужою до політичних тем (одного разу відвідала навіть болгарський парламент!), але цього разу, не особливо довіряючи  «нашим газетам», до «quasi революцій болгарських» поставилася стримано...

Вона швидко стала «своєю» у колі двоюрідних сестер Ради (Аріадни) й Ліди та їхніх приятелів. «Рада дуже гарненька дівчина, чорнява дуже, тоненька, похожа на француженку», — писала Леся матері. Не раз згадувала «Ваню», себто Івана Шишманова, Лідиного чоловіка (через 23 роки він стане послом Болгарії в УНР, а завершить життя 1928 року аж у Норвегії!). Тішилася витівками їхнього «гарненького хлоп’яти», п’ятирічного Міки-Маусика (Лесині згадки про цього онука Драгоманова, Димитра Шишманова, у 12-томному зібранні творів поетеси залишено без коментарів, очевидно — з причин «політкоректності» радянських часів: доля Димитра, заступника /1940 — 1943/, а потім міністра /1944/ закордонних справ Болгарії склалася трагічно; після перевороту 9 вересня 1944 р., коли до влади прийшли прорадянські сили, він був заарештований і 1 лютого 1945 р. розстріляний. Реабілітували Димитра Шишманова тільки в 1996 р. Варто нагадати, що був він не тільки дипломатом і політиком, а й ученим, письменником, перекладачем із кількох мов, у тому числі й з української).

Мало не з першого дня Леся взялася студіювати болгарську мову, і незабаром уже пересипала свої листи новими для себе словами й реченнями...

Частину літа Леся разом із молодшими Драгомановими провела в селі Владая під Софією. Михайло Петрович і його дружина Людмила Михайлівна в цей час перебували у Парижі, де навчався їхній син, 10-річний Світозар. Леся  відправляла їм листовні «репортажі». Писала, що «Владая похожа на Парнас із різними гіпокренами і кастальськими потоками»; що її «лісова душа заспокоїлась», оскільки серед дерев почувається легко й природно; що любить купатися в потоці; що у Владаї панує «дух миролюбія»... Майже весь її час займають прогулянки, маленькі мандри по околицях, прикрашання помешкань зібраними травами й квітами.

«Я все броджу і роздивляюсь околиці»... Якось мати порадила їй побувати у простій болгарській хаті. І справді: життя простолюду, народні звичаї, етнографічні особливості краю неабияк цікавили Лесю. У листі до дядька вона охоче розповідала, як 15 серпня у Владаї святкували собор; люди, вбрані в національні строї, танцювали хоро. Леся й собі приміряла «тутешню одежу»...

А ось спостереження, сказати б, гендерного характеру: «Бути жінкою в Болгарії — се не дуже-то цікава доля, я б принаймні не хотіла. /.../Жінкою тут погано бути, а дівчиною ще гірше, якби тут почати так жити, як живуть мої знайомі дівчата, то можна б стати притчею во язицех. Я вже й так два скандали зробила: пішла сама з Радою в театр (дві дівчини самі!), а потім ще й на вибори ходила дивитись, аж у самий виборчий двір залізла — сим я вже й Ліду, й її чоловіка перелякала! Я вже не споминаю про те, що я й тут не покинула звичайки «просторікувати», а се, певне, тутешнім панам і паничам зовсім скандальним здається»...

До всього, що стосувалося свободи, рівності, Леся Українка була особливо чутливою. У Болгарії їй хотілося «показати Раді наші товариські звичаї», — були вони вочевидь вільнішими, розкутішими, ніж ті, які бачила тут...

ГАЛИЦЬКІ СПРАВИ

Їдучи в Болгарію, Леся зупинялася у Львові, де, крім усього, зустрічалася з Михайлом Павликом, редактором радикального (соціалістичного) журналу «Народ». Сіяч радикальних ідей на галицьких теренах — Михайло Драгоманов, тож його племінниці було зовсім небайдуже, як радикали ведуть свої політичні справи. «Народ» Леся постійно читала, дещо й сама писала для цього часопису. В січні 1895-го звернулася із листом до молодої «громадки» своїх товаришів, закликаючи їх грішми і працею підтримати журнали «Народ» і «Хлібороб». «Обізвіться, докажіть, що ви живете і думаєте...» Той Лесин лист сповнений характерного для неї стоїцизму. Вчувається смуток, що йде від розуміння «безнадійності» ситуації, в якій катастрофічно бракує рук для роботи; проте домінують усе ж імператив обов’язку, жорсткі й мужні самозавдання у дусі contra cpem spero, нагадування іншим про те, що сидіти, склавши руки, — все одно, що померти заживо...

Леся пригадувала «довгі вечори-ночі, проведені у великому гурті або вдвох з яким товаришем», коли мріялося про «політичну волю, освіту народу, потреби нашого краю, оборону прав народності (читай: національності. — В.П.), конечність здобування волі слова...» Переконувала, що потрібно здіймати хвилі, надимати «вітрила на кораблях», не миритися з тишею, що панує на морі...

Листа Леся Українка відправила Михайлові Павлику, проте друком він так і не з’явився: «Народ» невдовзі таки перестав виходити...

Вона не була ідейною «фанатичкою»; намагалася дивитися на речі відкритими очима (як дядько), не впадати в ілюзії. Іронічно ставилася до київського «циклопа» Олександра Кониського й гуртка його однодумців; не приховувала свою неприязнь до квасного патріотизму, патетики й mania grandioza «батьків України» (за що отримувала у відповідь докори за «космополітизм»). З тієї ж причини скептично ставилася до львівського народовського журналу «Правда». Та й радикали часом викликали в неї досаду: «Не бачу в них ні енергії, ні щирої віри в своє діло і навіть властивої партії...»

Багато на що Леся ще дивиться дядьковими очима, поділяючи його симпатії та антипатії. Рік тому (5/17 травня 1893 р.) Михайло Петрович написав племінниці: «Коли хочеш, зовсім надежний чоловік один тілько і єсть на всю Галичину, — Павлик, — і я зі страхом думаю, що стане з усім рухом, коли він умре, а се може стати і незабаром, бо він дуже слабий і вимучений». Натомість, про Івана Франка Драгоманов у тому-таки листі відгукнувся досить в’їдливо: його дратували Франкові «скоки» (мінливість): «Тебе дивує його стаття в «Зорі». Але він увесь свій вік такі сюрпризи робить направо і наліво. Може, тут винна і «поетична натура» (avec votre permission mademoiselle la poetesse!). Найгірше, що він такими скоками шкодить і справам, і собі самому. Найменше всего тут «лакомства нещасного»; се якась натурально наївна асиміляція до тих кругів, куди прискочив наш поет».

Леся, як і її мати Ольга Петрівна, з Франками мала, загалом, гарні стосунки. Бувала в них, листувалася з Іваном Яковичем, проте головний її галицький кореспондент — усе ж Михайло Павлик! А з Франком вона невдовзі (вже після смерті Драгоманова) полемізуватиме. З принципових питань, звісно...

«Галицькі справи» — постійна тема Лесиних листів до Павлика. Вона непогано орієнтувалася в усьому тому, що стосувалося львівських (галицьких) партій, досить часто дошкульно висловлювалася на адресу тих чи тих «діячів». Дорікала їм за «безличність», лукавство, інтриги: «країна несподіванок, ваша Галичина!» Діставалося й українцям з Росії — за лінивство, недбальство, боягузливість...

Загалом, у листах Лесі — чимало свідчень її «скептичного розуму», дошкульної національної самокритики. Недарма ж вона обіцяла Павлику й Драгоманову написати «напів’юмористичну статтю про «Раденьких»», себто про солодкоголосих «патріотів», у середовищі яких сама мала репутацію enfant terrible (здається, Леся й написала ту статтю, от тільки залишилася незадоволена нею).

Характерними для Лесі Українки в її листах про «галицькі справи» були нагадування про етику — тут теж давалася взнаки драгоманівська школа. Чиста справа потребує чистих рук — ці слова Михайла Петровича Леся Українка пам’ятала завжди. То була її моральна максима...

Галичина в особі Михайла Павлика і його однодумців готувалася вшанувати 30-річчя літературної, наукової й громадської праці Драгоманова. Павлик радився з Лесею щодо подарунків для ювіляра. Леся радила подарувати том «Англійських і шотландських балад» Чайльда: знала, що дядько цікавився цим виданням, проте купити не міг — задороге...

Були в Лесиному листуванні з Михайлом Павликом і сюжети, що стосувалися її співпраці з журналом «Народ». У Болгарії вона багато перекладала. За порадою дядька взялася за статтю Моріса Верна «Біблія або Старий завіт» (переклад  Лесі Українки з’явився на сторінках «Народу» того ж таки 1894 року, №№11—12, 13—14, 16, 17, 18). Переклала також дещо з німецької поезії, Віктора Гюго. Надсилала і свої вірші...

Початок. Продовження читайте у наступному випуску сторінки «Історія і Я»

2016-07-14 01:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар