Право на Крим

«Неспровокована агресія армії та флоту «братньої Росії» в Криму під приводом захисту росіян від міфічних «бандерівців» вкотре актуалізувала питання політичного статусу півострова, визначення правомірності претензій різних етносів, зокрема кримських татар, росіян чи українців, бути господарями цієї благодатної землі

Для кого автономія?

Суттєве гальмо позитивного вирішення проблем кримськотатарського народу – політична заангажованість та пріоритет особистих інтересів перед державними багатьох народних депутатів, починаючи з Верховної Ради України. Кілька аргументів задля обґрунтування тези. 16 жовтня 2007 р. виповнювалося 100 років від дня народження генерала Радянської армії Петра Григоренка. М. Джемілєв із групою інших депутатів підготували проект постанови Верховної Ради України щодо відзначення цього ювілею на державному рівні. 31 жовтня 2006 р. він набрав лише 193 голоси. Корпоративні інтереси частини депутатів виявилися вищими від національних. Під час доповіді М. Джемілєва комуністи люто вигукували, що Григоренко американський шпигун, і шантажували Партію регіонів виходом з коаліції.

Повернення

За законами справедливості і міжнародного права кримські татари мали б повертатися в ті місцевості, звідки були депортовані. Але ухвала Ради Міністрів СРСР визначила зони обмеженої прописки, до яких належали Бахчисарайський, Ленінський, Роздольненський, Сакський, Сімферопольський, Судакський і Чорноморський райони, а крім того, міста Сімферополь, Алушта, Євпаторія, Керч, Севастополь, Феодосія і Ялта. Власне в цих районах і містах у 1939 р. мешкало 178,4 тис. (81,8 % загальної чисельності) кримських татар. Водночас масове повернення їх до Криму спричинило об’єктивне, а часто й штучне, зростання цін на будинки при значному їх знеціненні у місцях заслання. Це гальмувало переселення.

Від петиції до радикалізації протесту

Розчарування кримських татар в ефективності петиційних кампаній, на які керівництво СРСР реагувало лише обіцянками, не збираючись їх виконувати, стимулювало пошук нових форм впливу на політбюро ЦК КПРС та підвладні йому державні структури не лише радикалізацією дій в країни, а й через підтримку світового співтовариства, зокрема міжнародних правозахисних організацій. Йдеться про «Комітет прав людини», асоційований з «Міжнародною лігою прав людини” в Нью-Йорку, «Міжнародний інститут людини» у Страсбурзі, «Групу-73», асоційовану з «Міжнародною організацією прав людини» в Парижі, «Міжнародну амністію», створену 1961 р. у Лондоні, з відділеннями в багатьох країнах світу.

1968-й став знаковим роком для кримськотатарського духу. Генерал Григоренко

Намагаючись обезголовити національний рух, радянський режим піддавав репресіям насамперед національну інтелігенцію. Адже гасло «Крим – без кримських татар» перетворило в опонентів компартійної влади навіть найвідданіших комуністів. Одним із численних прикладів цього – доля Джеппара Акимова. За професією – педагог. Багато років працював у Наркомосвіти Кримської АРСР. Член КПРС, офіцер запасу. Редактор газети «Кизил Крим». Під час війни – організатор випуску летючок та пропагандистських матеріалів рідною мовою в партизанських загонах Криму.

У депортації. Боротьба за відновлення прав

8 червня в Узбекистан прибув останній ешелон із кримськими татарами. Загалом до цієї республіки було депортовано 33 775 сімей у складі 151 529 осіб. Померлими в дорозі у відомстві Берії вважали 191 переселенця. Інші джерела вказують – 2 тис., дослідник А. Наберухін стверджує, що людські втрати під час транспортування виселених становили 7889 осіб. 31 555 кримських татар вивезли до РРСФР та Казахстану. В операції задіяли 23 тис. бійців військ НКВС та 9 тис. працівників оперативного складу органів НКВС–НКДБ. Зважаючи на виявлений ними «героїзм», Берія 5 липня 1944 р. надіслав Сталіну подання про нагородження її учасників орденами й медалями, не забувши при цьому залізничників, які забезпечили перевезення «спецконтингенту».

Друга світова і «остаточне вирішення кримськотатарського питання»

Для «остаточного вирішення кримськотатарської проблеми» Сталін використав розпочату ним спільно з Гітлером Другу світову війну, зокрема її німецько-радянську складову, названу Великою Вітчизняною війною. На час початку війни у СРСР мешкало 560 тис. кримських татар. З них 137 тис. було мобілізовано в радянську армію. До 1944 р. 57 тис. загинули на фронтах. Власне з Криму на війну відправили 40 тис. осіб. Понад 16 тис. полягли. Ті, хто залишився, під час окупації острова (18.10.1941–14.05.1944) створювали підпільні групи спротиву окупантам. Окрім того, 598 кримських татар воювали в партизанських загонах Криму, а Мустафа Селімов, Рефат Мустафаєв та Сейдалі Куртсеїтов були їх комісарами.

Автономія як пропагандистський акт

Після упокорення Криму перед більшовиками постала проблема політичного умиротворення його мешканців, зокрема, кримських татар. Орієнтуючись на перспективи експорту революції, лідери радянської Росії прагнули продемонструвати світові, зокрема мусульманським народам, високі стандарти демократичності нового ладу, розв’язання національних проблем через надання народам права на утворення власних держав, щоправда, в складі Російської Федерації. Такою була Кримська автономна соціалістична республіка, яка постала 18 жовтня 1921 р. Національно-територіальна автономія кримських татар – це не лише пропагандистський акт, декларативно-декоративний витвір політичної еквілібристики Росії.

Від Кримської Демократичної Республіки до Кримської СРР через червоний терор

Кінець XIX ст. став часом відродження кримськотатарської освіти й культури, що позитивно вплинуло на формування інтелігенції. Значний внесок в активізацію цього процесу зробив згаданий Ісмаїл Гаспринський. Він написав підручник для навчання дітей “Ходжа і Суб’ян” (“Учитель Дітей”), який перевидавався кілька разів, і в січні 1884 р. відкрив у Бахчисараї перший навчальний заклад – мектебе з новим на той час звуковим методом викладання. Дворічний курс початкової освіти передбачав вивчення татарської та арабської грамоти, правопису, читання, арифметики і правил віри.

Російська держава починає «зачищати» Крим від корінного етносу

Від кінця XVII ст. Російська держава розпочала тиск на Кримський ханат з метою оволодіння півостровом й домінування в Чорноморському регіоні. Свої загарбницькі наміри вона прикривала демагогічними заявами щодо захисту кримських християн. Під час військових походів на Крим у 1736, 1737, 1738 рр. відбувалися масові винищення кримських татар, з особливою жорстокістю придушували їхні повстання в 1772, 1777 та 1781 рр. У ході російсько-турецької війни 1768–1774 рр. російські війська 1771 р. захопили Крим, а за Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. Кримський ханат одержав незалежність від Османської імперії, “гарантом” якої виступила Росія.

Формування кримськотатарського народу

Формування кримськотатарського народу розпочалося в XIII ст. внаслідок завоювання в 1239 р. степового Криму військами хана Батия й змішування половців – місцевого тюркомовного населення із монголотатарами, які на той час вже прийняли іслам. У XIV ст. зусиллями хана Узбека й еміра Тамерлана іслам у Криму став державною релігією. Після розпаду Золотої Орди в 1443 р. виникло Кримське ханство – незалежна держава кримських татар. Розквітли національна культура, мистецтво, архітектура, писемність, система освіти, сформувалися побутові традиції. Водночас мусульманське населення Криму відзначалося високим рівнем віротерпимості.