«Критичний» простір незалежної думки - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Сергій Шебеліст » «Критичний» простір незалежної думки
Сергій Шебеліст

Кандидат наук із соціальних комунікацій, журналіст, Полтава

«Критичний» простір незалежної думки

Поява в 1997 році київського часопису «Критика» ознаменувала дедалі виразніше прагнення української інтелектуальної спільноти створити концептуально нове гуманітарне видання міждисциплінарного спрямування...

Поява в 1997 році київського часопису «Критика» ознаменувала дедалі виразніше прагнення української інтелектуальної спільноти створити концептуально нове гуманітарне видання міждисциплінарного спрямування, котре б відповідало світовим стандартам якості, фаховості та впливовості. «Неприхованою моделлю для «Критики» є такі публікації, як «The New York Review of Books» і «The Times Literary Supplement», – зізнавалися творці часопису в редакційній статті «“Критика”: для чого? для кого? і яка?». – Особливо приваблює в них поєднання професійного, широко поінформованого, виваженого аналізу з тонким, гнучким, не академічно-сухим есеїстичним стилем. Такий стиль аналізу та дискусії зумовлюється, великою мірою, самою гамою порушуваних тем та дисциплін і, мабуть, передусім самою автурою. Бо для «Критики», як і для згаданих західних публікацій, першочерговою цінністю є відкритість та сміливість процесу осмислення, тимчасом як усяка шаблонність та групівщина лише б заперечували її основну ціль».

Взоруючись на «Kulturu»

Іншим не менш важливим – переважно в сутнісному плані – орієнтиром  для українського видання став еміграційний паризький журнал «Kultura», який завдяки тривалій і наполегливій праці змінив свідомість спочатку польських еліт, а згодом – і значної частини суспільства. Подібне амбітне завдання п’ятнадцять років тому поставила перед собою і «Критика», що, відповідно до задуму її творців, мала кардинально відрізнятися від решти вітчизняної періодики  з претензією на інтелектуальність (в тому числі й від легендарної «Сучасності»), стати трибуною суспільного діалогу і запровадити засади ліберально-демократичного дискурсу, «однаково далекого і від скандально-кічевого тону панівної жовтої преси, і від штучної паранаукової езотеричності певного штибу псевдо-елітарних видань, і від пропаґандистського пафосу «щиро-патріотичної» публіцистики».

Причому саме поняття «критика» інтерпретувалося набагато ширше, ніж формальна «літературна критика», поширюючись на інші сфери суспільно-політичного і культурного життя, до аналізу якого залучили респектабельну автуру з України та зарубіжжя (Ярослав Грицак, Тамара Гундорова, Володимир Кулик, Мирослав Маринович, Микола Рябчук, Максим Стріха, Наталя Яковенко, Даніель Бовуа, Павло-Роберт Маґочій, Олександр Мотиль, Марко Павлишин, Франк Е. Сисин, Ігор Шевченко, Роман Шпорлюк, Дмітрій Фурман та ін.). З одного боку, це дало змогу сформувати певне фахове середовище, а з іншого, як визнають і симпатики, і критики «Критики», це призвело до замкнутості інтелектуальної «тусовки», коли статті пишуть і читають практично одні й ті ж люди, дискурс яких із труднощами проривається за межі «своїх».

«Критика» як люстро хронічної політизації

Нормальне функціонування часописів такого спрямування, як «Критика», у вітчизняних реаліях ускладнюється браком фінансування, причому не стільки державного, скільки приватного, тому видання фактично змушене вести боротьбу за виживання і звертатися за підтримкою до різних грантодавців. Зокрема, у перші п’ять років його спонсорували Фонд кафедр українознавства, Міжнародний фонд «Відродження», Фундація Ґолдсміт-Ґрінфілда (США), товариство COSBILD і Фонд українських видань при Освітній фундації Петра Яцика (Канада). «Я так и знал, что это американское!» – вигукнув один із російських колег на зустрічі редакторів східноєвропейських культурних журналів, коли вичитав у реквізитах, що «Критика», яка йому, вочевидь, сподобалася, співпрацює з Українським науковим інститутом Гарвардського університету. Він просто не міг повірити, що українці самі, без сторонньої допомоги ззовні, можуть робити якісний продукт. Кошти від різних допомогових організацій та від продажу опублікованих книжок (включно з перекладами інтелектуальних бестселерів «Уявлені спільноти» Бенедикта Андерсона, «Битва за землю в Україні, 1863 – 1914» Даніеля Бовуа, «Культура й імперіалізм» Едварда Саїда та ін.) дозволяють часописові більш-менш стабільно існувати, проте навіть «граничний аскетизм» не вирішує його матеріальних проблем, про що редакція чесно інформує читачів, перепрошуючи за затримки з виходом чергових (нерідко здвоєних) чисел і заохочуючи їх до читання бонусами (наприклад, аудіодиском із поезією Чеслава Мілоша у виконанні Сергія Жадана і Тараса Прохаська).

«До речі, польська «Kultura» в Парижі існувала не за кошти багатих фундацій, а за кошти польської громадськості з усього світу, тобто вона трималася на передплаті, – стверджує головний редактор «Критики», професор Григорій Грабович. – Якби ми, скажімо, мали 500 передплатників на заході і тисячу або дві тисячі передплатників в Україні, то ми могли б бути фінансово незалежними». Тим не менше, «Критика» поступово надбала аудиторію та сформувала власне, доволі неоднозначне реноме, адже, з одного боку, її з інтересом читають інтелектуали молодшої та середньої генерації («ревізіоністи», «постмодерністи»), а з іншого – вона постійно наражається на критику консервативної інтелігенції («нативісти»), котра не сприймає запропонованого дискурсу та з недовірою ставиться до культивованих у виданні західних («антритрадиційних» і тому неприйнятних) методологій.

Чи може потяг до істини перемогти всепоглинаючу лінь?

Цей часопис, за словами професора Володимира Здоровеги, «часто радує, а іноді й шокує небуденним поглядом на речі, гострою полемічністю, високою, часто недосяжною для пересічного інтелігентного читача, інтелектуальністю», чим, до речі, не можуть похвалитися багато інших літературно-художніх видань, що збиваються на пафосну ура-патріотичну або фейлетонну риторику в дусі «Літературної України». Однак «Критика» не дуже зважає на подібні закиди, дбаючи не про позірну «доступність» і «простоту викладу», а насамперед про якісний рівень, таким чином «відстоюючи престиж українського дискурсу» й водночас усвідомлюючи, що коло «своїх» читачів дуже обмежене (наклад видання – дві тисячі).

Зберігаючи засади

Розширення аудиторії без утрати задекларованих концептуальних принципів чи перетворення на щось середнє між «Днем» і «Дзеркалом тижня» редакції видається практично неможливим. «Ми дійшли висновку, що для нас важливіше апелювати до вельми обмеженого кола опінієтворців, навіть якщо ці опінієтворці наразі не надто впливові. [...] Можливо, якби ми пожертвували своїми засадами, нам би було комфортніше існувати матеріально. Але не психологічно», – зазначає відповідальний редактор Андрій Мокроусов. Хоча свого часу «Критика» спробувала видавати дещо полегшений, менш академічний варіант часопису – газету «Коментар», яка проіснувала недовго. Подібні проблеми характерні також і для польської інтелектуальної періодики, зокрема для консервативного краківського журналу «Arcana». Він існує на приватних і безгонорарних засадах, залучаючи дотації від Міністерства культури, Комітету наукових досліджень, університетів й академічних інститутів, але при цьому усвідомлює свою місію: крапля камінь точить, не силою, а регулярністю й послідовністю.

«Двомісячник з накладом 2000 примірників не має підстав мріяти про роль великого часопису, що змінюватиме суспільні настрої, – визнає редактор «Arcany», професор Анджей Новак. – Оскільки не хочемо знижувати стандарти і прагнемо не спрощувати реальності, ми надалі друкуємо довгі тексти, що потребують зосередження уваги та критичної рефлексії. Причому ми не можемо розраховувати ані на більший наклад, ані на безпосередній вплив на суспільство. Такі часописи, як «Arcana», можуть прагнути впливати лише на думку небагатьох». Пожвавленню читацького зацікавлення «Критикою» мали б сприяти веб-сайт www.krytyka.com, що періодично оновлюється, і сторінка в соціальній мережі Facebook. З іншого боку, вільний доступ до статей в Інтернеті, на думку головного редактора, відбиває в аудиторії бажання придбавати друкований варіант видання, котре до того ж не скрізь продається. Тому повнотекстові версії матеріалів викладають на сайт поступово, спочатку «інтригуючи» лише анотацією.

Межа толерантності

Труднощі, з якими стикається часопис, загалом характерні для більшості українських гуманітарних видань, які незважаючи навіть на високий рівень публікацій і добре поліграфічне оформлення, замало дбають про менеджмент і PR, щоб створити запит на інтелектуалізм. Нехтування цим питанням призводить до занепаду, а згодом і до зникнення періодики для розумного читача, як це сталося з «Київською Руссю» та «Сучасністю», котра зупинилася майже на два роки, але все-таки відновила вихід навесні 2012 року. Під час дискусій про подальшу долю часописів їх редактори, дописувачі й читачі найчастіше нарікають на брак фінансування, неефективність державної культурної політики й відсутність належної інфраструктури. Але за бажання цю ситуацію можна змінити, переконана літературний оглядач Тетяна Терен: «Як сказав Тарас Возняк, який окремі номери журналу «Ї» навіть додруковує, «Чтобы лучше жить, надо больше работать». Отож окремі ділянки роботи знайдуться і для влади, і для творців літературних часописів. Від держави слід чекати не грошей, а, в першу чергу, повернення централізованої мережі розповсюдження друкованих видань». Це той необхідний мінімум, який дозволить видавничій галузі нормально функціонувати, хоча й аудиторія повинна виявляти більшу активність і бодай передплачувати або купувати справді якісну періодику, тим самим не перетворюючи її на «маргінальну», «сектантську» чи «квазідіаспорну».

2012-06-18 13:54:07
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар