Країни-полігони - Україна Incognita
Олеся Ісаюк

Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху, аспірант Університету Марії Склодовської-Кюрі (Люблін, Польща)

Країни-полігони

Коріння сучасних України і Литви - хочемо ми цього чи ні - росте також і крізь епоху радянського тоталітаризму...

Майбутнє передбачити неможливо. Спроби спрогнозувати базуються на осмисленні і осягненні минулого. Коріння сучасних України і Литви — хочемо ми цього чи ні — росте також і крізь епоху радянського тоталітаризму. І тільки роздуми над суттю цього періоду можуть допомогти визначити, як і наскільки скривився стовбур двох країн завдяки історичному невезінню — чи закономірності? Двоє дослідників зробили спробу проаналізувати долі своїх країн і спільності та відмінності цих доль.

8 листопада 2011 року у Києві українські та литовські дослідники обговорювали наслідки для своїх країн радянського тоталітаризму. Литовську сторону представляв Рональдас Рачінскас, виконавчий директор Міжнародної комісії з оцінки злочинів нацистського та радянського окупаційних режимів у Литві, українську — Іван Патриляк, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Дружина лікаря в м. Панявежис Антанаса Гудоніса Яніна Гудонєне біля тіла чоловіка, замученого вночі з 25 на 26 червня 1941 р. в підвалі штабу підрозділу Червоної армії в м. Панявежис. Фото Й. Житкус, 1941 р.

Темою роздумів двох фахівців стала суть того, що відбувалося в обох країнах останні 50 — 70 років перед 1991 роком. На території обох країн відбулася спроба створити «суспільство нового типу», яка на практиці була побудовою тоталітарної держави. Радянський тоталітаризм остаточно вилився в реінкарнацію Російської імперії, що коштувало великих людських втрат багатьом народам. Основним інструментом побудови соціалізму радянського зразка було насильство, спрямоване у першу чергу проти еліти суспільства. Для неросійських націй це означало винищення національних еліт, здатних як до ефективного опору, так і до керівництва власною нацією.

Для основної частини України тоталітарний соціалізм почався у 1918 — 1920 роках. За словами Івана Патриляка, те, що відбулося тоді з Україною, вписується в тріаду «агресія, окупація, анексія». Україна перша потрапила під удар радянської репресивної системи і саме на ній відбивалися усі етапи становлення радянського тоталітарного режиму. Більшовикам вдалося опанувати Україною внаслідок агресивної війни, а окупаційні структури запрацювали тільки з 1922 року, коли більша частина території України остаточно опинилася під контролем більшовиків, а всі вогнища опору втратили силу.

Філія Музею жертв Геноциду жителів Литви «Таємниці маєтку Тускулєнай» — Експозиція про єпископа Вінцентасе Борісявічюсе, розстріляним у 1946 р.

Все ж сила опору більшовикам змусила останніх вдатися до політики українізації та економічної лібералізації, яка відома під назвою НЕПу. Наслідком став вибух у всіх сферах життя — виникнення середнього класу, національне відродження, формування і стійке поширення у інтелігентських сферах ідей самобутності України та необхідності визволення від контролю більшовицького центру. Внаслідок цього, саме інтелігенція та селянство стали основними жертвами терору, який розгорнувся наприкінці 1920-х років. Кількість жертв сягає щонайменше 5 — 6 мільйонів. Після першої хвилі репресій Україна пережила ще й другу, яка була складовою «Великого терору» і жертвою якого були передусім представники компартійної верхівки. Потім – Голодомор…

Після Другої Світової війни Україна пережила третій голод — у 1946 — 1947 роках та ще одну хвилю репресій — хоч і дещо меншу, ніж у довоєнні роки.

Карелія. Сандармох. Пам'ятник литовським політичним в'язням. Автор скульптор Й. Ягела.

Наступними жертвами більшовицького тоталітаризму стали Західна Україна та Литва, причому, як і в Україні 1918 — 1920 років, Радянський Союз активно cкористався зі складної політичної ситуації обох регіонів у 1939 — 1941, створеної ним же самим.

Те, що відбулося в Східній Україні, не було заплановане від початку як логічна послідовність, а черговість і характер епізодів диктувалися насущними потребами режиму і внутрішньополітичними обставинами. У Литві ж можна спостерігати цілеспрямований комплекс заходів, де кожен епізод був наперед продуманий і мав своє значення та своє місце в остаточній меті, якою була радянізація Литви. Щось подібне відбулося і у Західній Україні — «перші совіти» більш співмірні з подіями 1940 — 1941 років у Литві, ніж з тим, що відбулося між війнами на «Великій Україні».

Як і в Литву, в Західну Україну комуністичний режим прийшов на хвилі нестабільної міжнародної ситуації — у обох випадках фоном служив фактичний переділ Східної Європи між німецьким та радянським тоталітаризмами та внутрішня нестабільність держав, які стали об’єктами агресії. Втім, у випадку Західної України, яка була частиною Польщі, слова про «нестабільність» звучать злою іронією — на момент появи радянських військ на правому березі Збруча Польської держави уже фактично не існувало. Та навіть якби існувала, однаково не стримала б напору набагато потужнішої радянської військової машини. Те ж можна сказати і про Литву.

Львів, подвір’я в’язниці на Лонцького, львів’яни шукають серед загиблих в’язнів своїх родичів, 2-3 липня 1941 р.

Західна Україна стала «генеральною репетицією» перед анексією Литви. Фактичному включенню в склад СРСР було надано зовнішню форму «вільних виборів» до Народних зборів, офіційного прохання про включення в склад Радянського Союзу та офіційного прийняття у склад «країни Рад». Пізніше розпочалася «совєтизація», супроводжувана арештами, депортаціями, нищенням старих структур, що породжувало постійний страх кожного перед кожним.

Щось подібне відбувалося у Литві. Але, на відміну від «без господарської» частини розбитої держави, якою на вересень 1939 року була Західна Україна, Литва все ж таки залишалася незалежною державою, тому у її випадку було задіяно складніший механізм. Слід було рахуватися з тим, що фактична військова окупація незалежної країни автоматично робила з Радянського Союзу агресора та ускладнювала його становище на міжнародній арені.

Тому у випадку Литви більшовикам довелося суттєво попрацювати над правовою основою, дбаючи про бодай трохи пристойний вигляд того, що відбувалося насправді. Втім, це не полегшило долі тих литовців, які потрапили під «каток» — перші арешти в Литві пройшли вже 10 липня, всього через десять днів після розпуску Сейму.

Усе розпочалося 10 жовтня 1939 року з укладення договору між Литвою і СРСР про взаємну допомогу. Внаслідок застосування норм договору, по всій країні було розміщено радянські військові бази — всього 4, у яких розташувалося 20 тисяч радянських військовослужбовців. Військовий план окупації Литви передбачав ввід військ у країну. Приводом став ультиматум 14 червня, який остаточно продемонстрував неминучість окупації Литви.

Окупація стала реальністю 16 червня 1940 року. Наступним кроком були вибори до «Народного сейму» взамін розпущеного 1 липня.

Вибори відбулися 14 липня за вже «обкатаною» технологією «виборів без вибору». Для надання законного вигляду 17 липня 1940 року було створено Народний уряд.

«Народний сейм» завершив анексію Литви, прийнявши 21 липня постанову про створення Литовської РСР та входження до Радянського Союзу. Ще через два тижні, 3 серпня 1941 року, Верховна рада СРСР підтримала «незалежну» постанову «Народного сейму».

Невідомі жінки-політв’язні працюють на каменоломнях.

Після ознайомлення з історією окупації спершу Західної України, а потім Литви складається враження, що Центральна та Східна Україна була велетенським полігоном, на якому більшовики випробовували методи підпорядкування собі окупованих територій, причому з розрахунком на те, що страх перед режимом і покірність розвинеться і в наступних поколіннях.

Надалі обидві країни стали ареною «радянізації». Незмінним супроводом і популярним методом запровадження радянських порядків стали арешти. Спочатку через вимогу реєстрації «антирадянських елементів», потім діяльність «особливих трибуналів» і, зрештою, депортації. Останній захід вдарив по основах суспільства — вивозили насамперед офіцерів, урядовців, представників духовенства. Не оминув Литву і апофеоз нищення — спішне вбивство в’язнів у тюрмах в перший тиждень радянсько-німецької війни, коли загинуло загально 1 100 осіб.

Аналогічне відбулося рік перед тим у Західній Україні — у перші дні жовтня 1939 року заарештовано таких постатей як Іван Німчук, редактор газети «Діло» та Кость Левицький, колишній голова уряду Західноукраїнської республіки. Надалі арешти наростали, а у лютому 1940 року відбулися перші масові депортації. У січні 1941 року — публічний «процес 59-ти», звинуваченими у якому були молоді люди — члени Організації Українських націоналістів. Відступаючи перед німецьким наступом улітку 1941 року, радянська влада знищувала в’язнів у тюрмах Західної України — загальні цифри загиблих у тюрмах у червні 1941 року оцінюються у 22 — 24 тисячі смертей.

Табір «Інтауґоль».

«Совєтизацію» перервав вибух радянсько-німецької війни. Кульмінація драми чекала на Литву та Захід України уже після війни, коли Радянська влада повернулася на попередньо зайняті території.

На відміну від попереднього разу, в обох випадках її зустрів сильний і організований рух опору, тому «совєтизація» переросла у збройне протиборство. У цій ситуації «радянізація» була одночасно способом побороти рух спротиву. На цей раз репресії були значно жорстокіші і набрали небаченого раніше розмаху — зокрема, у Литві кількість арештованих сягнула 186 тисяч людей, вивезено було 118 тисяч. Звичним явищем стали тортури.

Характерно, що в обох країнах місцеве населення аж ніяк не рвалося допомагати окупантам. У Литві переважна більшість — до 80 відсотків особового складу працівників органів державної безпеки не були етнічними литовцями, в Східній Україні 1920-1930-х років кількість українців у репресивних структурах ледве сягала 15 відсотків. Що і не дивно — ніхто ніколи не мчить з допомогою своєму мучителеві. Втім, у Західній Україні окупанти отримали несподіваного «союзника» у вигляді вже «совєтизованої» молоді зі східних територій. Навіть якщо вони не мали теплих почуттів до радянської влади, все ж сприймали її більш «своєю» і були “привчені” до слухняності, а, отже, стали надійним інструментом «радянізації».

Кабінет слідчого. Реконструкція Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького».

Ціль режиму у будь-якому випадку не мінялася — метою було не просто підпорядкувати собі країну і її багатства, а й розділити суспільство, перетворити його на сукупність заляканих, відокремлених одиниць, які б культивували навколо себе атмосферу вічної недовіри і підозріливості.

Після смерті Сталіна прояви жорстокості пішли на спад, в кожному разі, припинився постійний потік арештів і вивезень. Але репресивна суть від цього не змінилася — він, як і раніше, концентрувався на повному придушенні свобод як цілих народів, так і окремих особистостей. 

2012-06-29 09:00:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар