Козаки біля воріт Кремля - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Козаки біля воріт Кремля

Козаки біля воріт Кремля

Ігор Сюндюков

Мало знайдеться українців, які б не чули про славетного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Його спадок — то направду наша національна гордість. Героїчні походи Сагайдачного Чорним морем (лише саме здобуття Кафи та визволення десятків тисяч бранців-християн, приречених до продажу на невільничому ринку, чого варте!); незабутня перемога над турецьким військом під Хотином (осінь 1621 р.), котра мала воістину всеєвропейське значення; відновлення православної ієрархії в Україні саме за гетьманування Сагайдачного (1620 р.)... Навіть бодай одного з цих славетних чинів вистачило би для того, щоб забезпечити звитяжцеві Хотинської перемоги почесне місце в історії України.

Але є ще одна, можливо, найяскравіша сторінка в житті великого полководця. Треба обов’язково згадати про неї саме зараз — не лише у зв’язку з 300-річчям знаменитого московського походу гетьмана (саме про нього у нас піде мова). Пам’ятати про те, як козаки Сагайдачного стояли буквально біля воріт Кремля й не здобули його, а заразом і всю столицю Московського царства, хіба що дивом (про причини і наслідки цього «дива» ми ще поміркуємо), — це річ життєво для нас необхідна бодай тому, що ми забуваємо про свої перемоги.

А знати і пам’ятати про них — це насправді необхідно для побудови гідного майбутнього суспільства. Московський же похід Сагайдачного (зауважимо, що Білокам’яну, на думку значної частини істориків, гетьман не взяв аж ніяк не тому, що не спромігся, а внаслідок зовсім інших причин, про які — далі) — це чудовий приклад перемоги, хай і неповної. До того ж, тут знаходимо чимало важливих для сьогодення уроків. Отже, коротко розповімо про знаменитий московський похід.

Почнемо з передісторії. Відомо, що ще у військовій кампанії Речі Посполитої проти Московської держави 1611—1613 рр. лише на офіційній королівській військовій службі значилося 30 тис. запорізьких козаків (реальна цифра може бути суттєво вищою), які брали найдіяльнішу участь у військових діях, не раз загрожували Москві, ба навіть, судячи з усього, входили до неї. Нагадаймо, одним із головних формальних приводів для участі Польської держави у цій війні (не варто забувати, що з’єднання коронного гетьмана Ходкевича, до складу яких входили і наші козаки, упродовж кількох місяців контролювали Москву та Кремль — аж до їх вигнання так званим «Другим ополченням» Мініна і Пожарського восени 1612 року) було запрошення від імені керівної тоді в Московії олігархічної Семибоярщини на кремлівський трон королевича Владислава, сина польського короля Сигізмунда ІІІ. Цей факт було документально зафіксовано ще 1610 року, в умовах московської Смути; було навіть наказано карбувати монети з написом тодішньою російською мовою: «Владислав Жигимонтович, царь Московский и всея Руси». Якраз тоді литовський канцлер Лев Сапіга розробив прецікавий політичний проект Речі Посполитої трьох держав: Польщі, Литви та Московії, який і слугував ідеологічним обґрунтуванням походів поляків та їхніх союзників-козаків на Москву.

ГЕТЬМАН ПЕТРО САГАЙДАЧНИЙ ПРАКТИЧНО УЖЕ ЗАХОПИВ МОСКВУ 400 РОКІВ ТОМУ. І ТУТ СТАЛАСЯ ЯКАСЬ НЕСПОДІВАНКА, ПРО СУТЬ ЯКОЇ ДОСІ ДИСКУТУЮТЬ УЧЕНІ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Це — передісторія. А тепер перейдемо до конкретної історії московської «операції» гетьмана Сагайдачного. Після обрання 21 лютого 1613 року на московський трон 16-річного Михайла Федоровича Романова, представника нової династії (поляків у Москві уже не було), королевич Владислав жодним чином не відмовився від претензій на царський престол у Москві (за ним явно стояв батько — король Сигізмунд ІІІ). Владислав бажав досягти своєї мети і взяти реванш (а разом з ним — більша частина варшавської еліти). Підстави для таких «амбітних», як дехто каже, намірів справді були: Смута в Московії ще не завершилась, влада була слабкою, і поляки це знали.

Події розгорталися таким чином: 6 квітня 1617 року королевич Владислав вирушив із Варшави до Москви здобувати корону московського царя, благо «вальний сейм» у польській столиці схвалив цю акцію. Проте одразу далися взнаки дуже суттєві труднощі: невиплата солдатам належних грошей, взагалі слабка організація війська. І хоча Владислав здобув Дорогобуж, Вязьму, Козельськ, Серпейськ, Рославль (практичне командування здійснював гетьман Ян Ходкевич) — проте відсутність підкріплень, брак вояків та коштів зупинили польські з’єднання, і то надовго. Навесні 1618-го армія Владислава та Ходкевича налічувала лише п’ять тисяч вояків і далі вперед просуватися не могла.

І тут шляхта уже вкотре згадала про козаків. Військовий потенціал бійців Сагайдачного був уже тоді добре відомий далеко за межами Речі Посполитої. Гетьман погодився підтримати похід Владислава на Москву, виставивши 20 тис. козаків (за деякими даними, навіть до 30 тисяч), але висунув як реальний політик (!) важливі зустрічні вимоги: збільшення реєстру козацького війська; взагалі недоторканність «вольностей козацьких», зокрема захист православної віри; виплата козакам заборгованих коштів. Часу на вияви «шляхетської пихи» не було — Владислав і Сагайдачний домовилися досить швидко.

У московських джерелах 1618 року нашого гетьмана було поіменовано не інакше, як «всепагубный враг Сагайдачный» (дуже промовистий факт!). Йому вдалося захопити Лівни (укріплене місто на півдні Московії), Єлець, Лебедянь, Скопин (це — Рязанщина), Шацьк. Великі військові здібності виявив і соратник Сагайдачного — полковник Михайло Дорошенко, майбутній гетьман. Похід аж ніяк не був «благодійним заходом» (м’яко кажучи); ось що писав московський хроніст про взяття гетьманом фортеці Лівни: «Воеводу князя Никиту Черкасского...на вылазке взяли, а иного, Петра Данилова, убили и ливенцев ...которых в городе и в остроге застали, всех побили». Подейкують, що того 1618 року іменем Сагайдачного в Московії лякали малих дітей...

Але не забуваймо, що головною метою походу була Москва. На початку жовтня (або наприкінці вересня) 1618 року гетьман пише королевичу: «Бажаю, аби Пан Бог всемогутній у досягненні задуму цього до удостоєння призначеного вашій королівській милості царства щастив і благословив, а той народ упертий (московітів. — І.   С.) під ноги маєстату свого підбити сприяв». Ось так! 8 жовтня (25 вересня за старим стилем) 1618 року поблизу Тушино (20 кілометрів від Москви) запорожці об’єдналися з силами королевича Владислава. 1 жовтня (за новим стилем — точно на свято Покрови, 14 жовтня) розпочався штурм Москви об’єднаними силами козаків та поляків.

Козаки вже виламали Острожні Ворота на шляху до Кремля й почали дубовими колодами  вибивати Арбатські ворота (останню, по суті, перепону на їхньому шляху) — аж раптом сталася незрозуміла річ. Диво? Є доволі багато пояснень того, чому Сагайдачний у вирішальний момент віддав наказ на відступ.

Перше. Нібито якраз під час штурму задзвонили в усі дзвони московських  церков, і православні козаки, почувши таке, «схаменулись і перехрестились». Це — явний міф.

Друге. Невиплата грошей — як козакам, так і польським жовнірам. Через це воювати не хотіли.

Третє. Найманий француз на службі Владислава перебіг до московітів і розповів про план штурму. Ті вжили заходів і зміцнили оборону.

Четверте, найбільш імовірне. Сагайдачний як розумний політик просто не бажав надмірного посилення Речі Посполитої — бо пам’ятав: у проекті Сапіги (ми згадали його) місця для України взагалі не було, а шляхта дає обіцянки лише у скрутну хвилину...

*  *  *

Якби не козаки Сагайдачного — не було б дуже вигідного для Польщі Деулінського перемир’я (Смоленськ, Чернігівщина та Сіверщина — польські, Владислав зберігав права на царський престол). І все ж, перемога була не повною — інакше вся історія пішла би в іншому напрямку...

Теги:
2018-10-12 00:25:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар