«Козацький король» Ян ІІІ Собеський - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Козацький король» Ян ІІІ Собеський

«Козацький король» Ян ІІІ Собеський

Тарас ЧУХЛІБ, кандидат історичних наук

В останній чверті 17 ст. один із найвідоміших польських королів Ян III Собеський (1674 — 1696) робив усе можливе для втілення в життя головної мети своїх зовнішньополітичних прагнень, а саме — відвоювання Правобережної України в Османської імперії, що дало б змогу покращити становище Польсько-Литовської держави за рахунок економічного та військового потенціалу українських земель. Не останню роль у планах королівського уряду щодо Правобережжя відігравало українське козацтво, адже в тогочасних джерелах Україна означувалася не інакше, як «козацька земля» («Ucraina terra Cosaccorum»).

5 червня 1674 р. під час елекційних урочистостей новий король Речі Посполитої Ян III Собеський присягається на угоді зі шляхтою, в якій зобов’язується дотримуватися попередніх мирних договорів і трактатів із монархами зарубіжних країн лише з одним застереженням, яке стосувалося королівської обіцянки повернути «втрачені землі України і Поділля». Було відзначено, що король повинен відвойовувати правобережну частину українських земель у турецького султана, а щодо приналежності Лівобережної України — проводити переговори з московським царем. Згідно з твердженнями багатьох вітчизняних і зарубіжних істориків, на той час Правобережна Україна стала ключовою ланкою у відносинах між Річчю Посполитою, Московською державою, Османською імперією та залежним від них Кримським ханством, а для кожної з цих країн опанування terra Cosaccorum було головним зовнішньополітичним завданням. Cхідноєвропейська політика Яна III Собеського щодо України, зважаючи на існування трьох політичних центрів на теренах колись унітарного Українського гетьманату (Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя), була багатоплановою і передбачала поліваріантну специфіку українського державно- політичного устрою.

«При кому козаки, при тому й залишається Україна», — саме таким принципом (а це були його слова) керувався протягом усього періоду свого правління польський король. Ще перебуваючи на посаді великого коронного гетьмана протягом 1667 — 1674 рр., Я.Собеський виявив себе політиком, який добре розбирається в «українсько-козацькій» проблемі. Його вміла політична й військова боротьба за право володіння Правобережною Україною з гетьманом П.Дорошенком і султаном Мегмедом IV, поряд з іншими, стала однією з головних причин обрання Собеського на королівський трон Речі Посполитої. «Гетьман П.Дорошенко, який став на чолі Правобережної України, постановив унезалежнити цілий край і від Польщі, і від Росії, а вихід шукати в турецькій протекції», — відзначав відомий польський історик З.Вуйцик у другому томі «Історії польської дипломатії».

У лютому 1675 р., після того, як по Україні і Польщі поширилася чутка (вона виявилася неправдивою і, можливо, була інспірована саме польським урядом) про смерть П.Дорошенка, король видав універсал до всіх станів українського суспільства. У ньому він виклав власне бачення причин занепаду Правобережної України: «Мушу признати, що то труп обридливий, а не Україна, бо певно не така, яку від предків своїх взяли. Хто ж на ній вимер, якщо не народ руський? Що попалили, якщо не міста славні? Що димом пішло, якщо не церкви і доми Божі? Чиї гроби і могили, якщо не батьків або дітей Ваших, за ніщо погублених? Чия залишилась пустиня, якщо не запроторених, як бидло, в неволю душ християнських?». Тому королівський уряд закликав українців повернутися під протекцію польського монарха, який, у свою чергу, обіцяв забути про їхню попередню «зраду». Правобережному козацтву дозволялося обрати нового гетьмана, який повинен був затверджуватися королем. Незважаючи на те, що П.Дорошенко продовжував володарювати на Правобережній Україні, Ян III Собеський у квітні 1675 р. призначив наказним гетьманом над козацтвом Подільського та Могилівського полків полковника Є.Гоголя. Це призначення стало елементом боротьби з непокірним Дорошенком. Розколюючи козацьку організацію на два табори, польська влада тим самим значно ослаблювала її державотворчий потенціал.

Разом з тим, були й інші причини формування королівським урядом покірної власним потребам козаччини. 11 грудня 1676 р. австрійський посол у Туреччині Й.Кіндсберг повідомляв у Відень, що новообраний польський король хоче з допомогою українських козаків і кримських татар запровадити в Речі Посполитій абсолютистський режим і зробити своє королівство спадковим для роду Собеських. Звичайно, це були лише передбачення дипломатичного діяча, хоча аналогічні звинувачення висувалися проти Яна III Собеського і протягом наступних років.

З кінця 60-х років 17 ст. серйозним геополітичним суперником Польщі у східноєвропейському регіоні стає Османська імперія. «Річ Посполита сама не вистоїть без самопалів козацьких», вона «не може відбивати такого могутнього ворога одним лише найманим військом», «король усе зробить для козаків, аби пішли під його руку» — такі вислови були типовими для представників тогочасної політичної еліти Корони Польської. При цьому панівні кола Польсько-Литовської держави виявляли добру обізнаність про відносини між королями та козацтвом сторічної давності. «Затягнув Стефан Баторій 6 000 козаків запорожських, а було їх за Дніпром 40 000; а тим 6000 дав Трахтемирів, щоб мали там гармати, порядків і привілеїв своїх дарував їм там, усі землі від Трахтемирова... і дозволив їм вибирати гетьмана; щоб з татарами воювали...», — згадував чернігівський воєвода С.Бенєвський у 1675 р. про події кінця 16 ст. Такі настрої польської шляхти вказували на її прагнення повернутися до тих правових норм, що існували у взаємовідносинах між українським козацтвом і королівськими урядами перед Хмельниччиною.

Про те, якого великого значення в той час надавала Україні польська еліта, свідчить багато фактів, в т.ч. і в мистецтві. Показовою є картина французького художника «В’їзд Яна III на коронацію до Кракова» («Апофеоз Яна III»), датована 1675 р. На ній зображено наближення польського короля до Вавельського замку, перед яким алегорично, у вигляді танцюючих дівчат, змальовано Польщу, Литву та Україну і підпис — Invicto Avgvsto Ioanni III Regi Poloniae magno duci Lithuaniae, Ukrainae, etc. Також Україна в образі дівчини, звільненої від турків, поруч з «Угорщиною», «Хорватією» і «Венецією», була зображена на іншій картині невідомого митця, присвяченій перемозі польського короля над османськими військами під Віднем.

АПОФЕОЗ ЯНА СОБЕСЬКОГО. ПОЛЬСЬКИЙ АЛЕГОРИЧНИЙ МАЛЮНОК КІНЦЯ ХVII ст. Наприкінці лютого 1676 р. Ян III Собеський запросив наказного правобережного гетьмана Є.Гоголя на свої коронаційні урочистості до Варшави. За королівського сприяння нобілітується значна частина козацької старшини, а сейми 1676 і 1677 рр. приймають окремі постанови щодо козацької організації Правобережної України. Згідно сеймових рішень, козакам надавалось право розміщуватись у Димерському старостві (Полісся), а також виплачувались певні суми із коронного скарбу. Зважаючи на військові плани польського керівництва, наказний гетьман мав сформувати 4000-не військо для боротьби з турецькою армією.

Після укладення Журавненського перемир’я 1676 р. політична ситуація на Правобережжі зазнала змін. Відповідно до цього королівський уряд змушений був змістити деякі акценти у своїх заходах щодо підкорення українських земель. Центральним питанням для польської влади стає проблема нейтралізації діяльності Ю.Хмельницького, який з середини 1677 р. почав утверджувати князівську владу на землях Брацлавщини й Південної Київщини. Насамперед Ян III Собеський офіційно звернувся до турецького уряду з проханням, щоб Хмельницький не вживав титул «князя Малої Русі — України».

Невдовзі Ян III Собеський, зважаючи на те, що турецька сторона, по суті, проігнорувала дипломатичні ноти Речі Посполитої, змінює тактику. За його особистим дорученням на Правобережну Україну зі спеціальною місією виїхав львівський митрополит Й.Шумлянський. Український священик одержав завдання вмовити Ю.Хмельницького піддатися під протекцію польського короля. Московські посли у Варшаві повідомляли, що король обіцяв «турецькому» гетьману в разі переходу на його бік зберегти князівський титул. Україні передбачалося надати рівні політичні права з Короною Польською і Великим князівством Литовським. Також монарх запевнив Юрія Хмельницького в тому, що не буде переслідувати православну віру. Однак ця акція варшавського двору була лише спритним дипломатичним ходом, а тому не мала успіху і лише погіршила польсько-турецькі відносини.

Звістка про передачу «турецької» частини правобережних земель під управління молдавському господарю Ю.Дуці викликала велике занепокоєння варшавських кіл. В інструкції королівському послу до Москви від 14 жовтня 1681 р. вказувалось, що «Україна козакам належати мала, через що на око видно, що бусурмани хочуть усі слов’янські народи завоювати, а потім і цілу Європу». З цих слів стає зрозумілою та велика роль, яку відводив польський монарх Правобережній Україні та її козацькому устроєві в східноєвропейському геополітичному просторі. У тому ж році депутати вального сейму закидали своєму королю, що він часто приймає козацькі посольства й не доводить до їхнього відома змісту переговорів. Виступаючи на одному з сеймових засідань, Ян III Собеський нагадав депутатам, для чого Речі Посполитій потрібно підтримувати зв’язки з українськими козаками і для прикладу звернувся до висвітлення подій Хотинської битви 1621 р., «... коли було 40 000 козаків, а польського і литовського війська — 60 000».

Невдовзі Ян III Собеський знову і знову заявляє про те, що згідно з Бучацьким, Журавненським і Константинопольським (ратифікованими 1678 р. у Константинополі журавненськими статтями) договорами Україна має належати козакам («Ukraina Cosacis cedat»). Про це читаємо в його листах до великого литовського князя М.Радзивіла, а також білоцерківського коменданта Раппе. В останньому, датованому 2 вересня 1682 р., говориться: «У трактаті під Бучачем записано, що Україна козакам належати має (самим, а не кому іншому), що умисне підтвердили під Журавном, як і в Константинополі». Саме тому, на думку польського уряду, Порта не мала права втручатися в справи України, оскільки сама віддала її козацьким гетьманам. Але в даному випадку король мав на увазі тих козаків, які перебували спочатку під керівництвом наказного гетьмана Є.Гоголя, а потім «старших» О.Урбановича, К.Ласки, Мирона і були підвладні Польщі. Отже, згідно з логікою короля Речі Посполитої, Правобережжя повинно було належати йому.

Відчуваючи неминучу війну з Османською імперією, Ян III Собеський активізує свої дії в справі вирішення «козацького питання». У липні 1682 р. до Димера, де в той час базувалися головні сили правобережного козацтва, вирушає нобілітований козацький полковник В.Іскрицький, який раніше деякий час проходив службу при королівському дворі. Він мав агітувати козаків, які після смерті Є.Гоголя у 1679 р. більше трьох років не мали гетьмана, щоб вони зібралися на свою раду й вирішили питання можливої допомоги польському монарху в боротьбі проти «бусурманів». Натомість король обіцяв відновити всі «прадавні вольності і привілеї», подбати про рівноправність православної віри тощо. Такі ж обіцянки віз до Білоцерківського козацтва священик Заремба. У цих інструкціях не згадувалось про те, що Правобережжям має управляти український гетьман, і не висувалося планів відновлення автономії України. Польські історики відзначали, що Ян III Собеський у цей час не запропонував навіть якогось плану автономії України, не кажучи про можливе розв’язання «українського питання» на основі положень Гадяцького трактату 1658 р.

Крім того, митрополит Й.Шумлянський за домовленістю з Яном III Собеським вислав за таємними листами на Лівобережну Україну монахів Ф. Храпкевича та І.Зарудного, які мали завдання агітувати козаків лівобережних полків переходити на службу до польського короля. Зокрема, у цих універсалах говорилося, що Річ Посполита поступилася туркам частиною Правобережжя лише з метою утримання України під козацькою владою, а Москва не може володарювати над правобережними українськими землями, бо віддала їх султану. Також відзначалося, що лівобережний гетьман І.Самойлович намагається знищити правобережне козацтво, а король їх «з дитинства любить» і завжди буде захищати. Щоб перетягнути лівобережних козаків на свій бік, Ян III Собеський обіцяв зберегти права православного духовенства, не допустити визисків польської шляхти над посполитими селянами. До речі, загроза поширення влади лівобережного гетьмана на Правобережну Україну також була однією з причин реанімаційних політичних заходів польського короля по відношенню до правобережного козацтва.

БІЙ IЗ ОСМАНАМИ НА ФОРТЕЧНИХ МУРАХ. КАРТИНА ХVII ст. Незважаючи на спротив гетьмана Лівобережної Україии, універсали польського короля знаходили відгук серед козаків Задніпров’я, які переходили на правий берег Дніпра. Поповнивши свої ряди, правобережне козацтво спромоглося висунути власну кандидатуру на гетьманську посаду. Влітку 1683 р. Ян III Собеський затвердив правобережним гетьманом колишнього військового товариша Війська Запорозького, немирівського старосту С.Куницького, який, згідно з королівським наказом, здійснив узимку 1683 — 1684 рр. похід на турецько-татарські володіння в Молдавії, Буджацьку та Білгородську орди. Ця військова операція стала одним із епізодів спільного проекту боротьби урядів європейських країн проти поширення турецького впливу на «християнський світ» Центральної та Східної Європи. Але, разом з тим, польський король намагався скористатися успіхами козацьких військ у руслі власної зовнішньої політики.

Одночасно Ян III Собеський застосовує військовий потенціал козацьких полків у битві європейських армій з турецьким військом під Віднем, а особливо в «післявіденському» переможному поході та битвах під Парканами, Остригомом, Шеціним у Словаччині та Угорщині (вересень-грудень,1683) й витісненні військ Османської імперії з цієї частини Європи.

Для того, щоб мати уявлення про потенціал козацьких підрозділів, їх кількість та можливість фінансування, король ініціював складання окремих компутів (реєстрів) правобережного Війська Запорозького. Нам відомі списки 1683, 1689, 1694, 1695 рр. Надання козакам Правобережної України певних грошових сум засвідчували «Ординації плат». Під час гетьманування С.Куницького у 1683 р. було проведено дві великі виплати з державної скарбниці Речі Посполитої й одна — за посередництвом польського уряду від Папи Римського.

«Треба дякувати Богові, щоб козаки побрали гроші і служили нам», — неодноразово заявляв польський монарх протягом свого правління. Саме наприкінці 1683 р. король наказав виготовити булаву й печать з «гербом старожитнім України» (це був відомий образ пішого козака з мушкетом) для вручення її правобережному гетьману С.Куницькому. Згодом ці королівські клейноди перейшли до його наступника А.Могили. Після смерті останнього вони потрапили до рук коронного гетьмана С.Яблоновського, але невдовзі король наказав вручити їх призначеному в 1689 р. гетьману Гришку (Г.Івановичу).

Проблеми внутрішнього характеру, економічний занепад Речі Посполитої в останній чверті 17 ст. змушували її уряд шукати екстенсивних шляхів для свого розвитку, підкоряючи своїй владі нові території. Виношуючи плани завоювання дунайських князівств (Молдавії, Волощини), а також Трансильванії, польський король поряд з питаннями економічного характеру намагався використати перемогу в майбутніх битвах для укріплення власної влади, заснування династичної традиції в управлінні Річчю Посполитою. Але фінансова криза в Польщі не дозволяла утримувати велике і боєздатне польське військо. Тому вже вкотре польська влада звертається за допомогою до козацтва, яке задовільнялося меншою оплатою своїх послуг, ніж коронна армія чи найманці з інших країн.

Уряд Речi Посполитої розумів, що питання успішного вербування козацьких полків міцно пов’язане з правовим вирішенням проблеми надання території для козацької організації Правобережної України. На початку 1684 р. король у своєму універсалі до правобережного козацтва дозволив йому колонізувати українські землі, що були винищені попередніми війнами, за умови визнання «протекції нашої і Речі Посполитої» . Трохи згодом Ян III Собеський конкретизує свої слова, надаючи козацтву право розташовуватися в межах території «...коло Корсуня, коло Черкас, коло Чигирина, коло Лисянки, понад Тясминем, понад Тікичем і коло Умані». Наміри польських урядових кіл колонізувати Правобережну Україну в даний період збігалися з прагненням козацтва освоїти втрачені раніше «дідичні» землі. Разом з тим, королівські універсали не розкривали механізму взаємовідносин козацької адміністрації з місцевою владою, що призвело до значних непорозумінь між українцями та поляками в наступні роки.

Землі для формування козацьких полків надавались головним чином у межах королівщин. На Київщині до них, зокрема, належали Білоцерківське, Богуславське, Черкаське, Канівське, Овруцьке, Переяславське староства, на Брацлавщині — Вінницьке, Брацлавське та Житомирське. Отже, король мав у власності землі, що в другій половині 40-х — на початку 70-х рр. 17 ст. становили серцевину полково-сотенного устрою Української козацької держави. Але після знищення її інститутів у боротьбі з П.Дорошенком королівський уряд не міг ефективно управляти цими землями. Саме тому вони передаються для заселення козацьким полковникам з певними адміністративними правами і можливістю збирання деяких податків з місцевого населення. Поряд з королівщинами існували магнатсько-шляхетські земельні володіння, що призводило до постійних конфліктів між шляхтою і козаками. Крім того, козаки мали право розміщуватись у колишніх володіннях католицького духовенства, які були спустошені під час революційних подій середини 17 ст. (так, наприклад, м.Фастів, де розмістив свою резиденцію козацький полковник С.Палій, належав Київському біскупу А.Залуському).

Заклики короля привертали на землі правобережного Подніпров’я тисячі людей з Лівобережної України, Волині, Запорозької Січі і навіть Молдавії та Волощини. На сенатській комісії в грудні 1684 р. Ян III Собеський вимагав не заважати йому проводити політику якнайшвидшого «затягнення» козацького війська. На вальному сеймі 1685 р. король виступив ініціатором прийняття спеціальної конституції щодо козацтва Правобережної України, де підтверджувалося їхнє право на володіння подніпровськими землями. Крім того, новообраному гетьману Війська Запорозького А.Могилі дозволялося право видавати «приповідні» листи на формування нових полків козацької старшини (до цього часу вони видавалися лише польській шляхті).

Така політика королівського двору принесла свої результати. Восени 1685 р. значні козацькі сили на чолі з гетьманом Могилою, полковниками С.Палієм, А.Абазином, З.Іскрою та Гришком (бл. 3000 чол.) взяли участь у молдавському поході польських військ під керівництвом С.Яблоновського. У вересні, переправившись через р.Прут, війська Яблоновського підійшли до с.Боян. Тут був організований оборонний табір, який складався з 13-тисячного польського війська, 3-х тисяч українських козаків і 2-х тисяч литовців.

Наступного року українські полки успішно блокували турецько-татарські загони в районі Кам’янця-Подільського під час нового походу польської армії на Молдавське князівство. У другій половині 1686 р. козацькі полки Правобережної України (всього бл. 2 500 осіб) взяли активну участь у черговому наступі армії Речі Посполитої, який очолював визнаний у Європі «переможець Відня» Ян III Собеський. Частини українського козацтва входили до складу 36-тисячного польського війська. «Його Королівська Милість, здійснюючи свої славні плани, хоче помститися за пролиту кров предків і народу свого, вирішив витіснити татар з Буджаку і дійти до Чорного моря… постановив завтра рушити на Бесарабію…» — засвідчував 5 серпня того ж року плани уряду Речі Посполитої посол Венеції в Польщі Альберті. Незважаючи на те, що армія польського короля не здобула в цьому поході переконливих перемог над турками й татарами, козацькі полки Правобережної України відзначилися своїм воєнним мистецтвом під час локальних сутичок з ворогом. За підрахунками істориків, у Молдавському поході 1686 р. загинуло близько трьохсот козаків. Правобережне козацтво взяло активну участь і в останній спробі Речі Посполитої завоювати це дунайське князівство у 1691 р.

Королівський уряд також підтримував проведення козацькими ватажками самостійних бойових операцій проти турків і татар. Для кращої взаємодії з Військом Запорозьким Ян III Собеський призначив спеціального комісара, який здійснював посередницькі управлінські функції між королем та козацькою старшиною. З 1683 по 1692 рр. ці обов’язки виконував хелмський каштелян С.Дружкевич, а згодом, з 1693 р. до 1699 рр. — регіментар Б.Вільга. Особливі повноваження стосовно козацтва Правобережної України мав великий коронний гетьман С.Яблоновський (1682 — 1702), що був водночас Руським воєводою.

Король Ян III Собеський підтримував міцні особисті стосунки з керівниками козацької організації на Правобережжі. Відомі його послання до гетьманів С.Куницького, А.Могили, Гришка, Самуся, полковників С.Палія, Д.Федоровича та інших представників правобережної старшини. Ось, наприклад, що писав польський монарх до одного з полковників у листі від 16 квітня 1689 р. зі своєї резиденції у Вільянові: «...молодець, що не дозволив напасти на Паволоч і відбив великий ясир..., уконтенування послали від нас з козаками, які язика привели. Я тільки й думаю про те, як вас краще уконтенувати». 24 жовтня 1690 р. у листі до воєводи Белзького король відзначав потрібність українського козацтва для Речі Посполитої, незважаючи на його «свавільну» поведінку: «...їх треба більше ласкати, бо знову війна з турками гору бере... Економічні негаразди, які засмучують і гострота проти народу козацького виникати може, поки пан Бог досконалого покою Речі Посполитій не забезпечить в нагороду і повернення збитків; неповернення збитків менша шкода, ніж вести тими господарськими негараздами той народ у якийсь відчай». Саме такими мотивами керувався Ян III Собеський, реагуючи протягом першої половини 90- х рр. 17 ст. на численні скарги на козаків від шляхти Київського, Брацлавського та Волинського воєводств, а часом і практично не реагуючи на них.

Заохочуючи козацтво до рішучої боротьби проти турецько- татарської агресії, польський король надавав українській старшині право на володіння окремими землями й поселеннями. Навесні 1687 р. наказний гетьман М.Булига приймав у володіння частини сіл Геєвичі і Жолони Овруцького повіту. Наступного року полковник С.Палій одержав від короля привілей на с.Романівку що знаходилось у білоцерківському старостві. Відомо про те, що й іншим козацьким керівникам було вручено привілеї на володіння деякими правобережними маєтностями.

Такий «лібералізм» польського монарха пояснювався певним місцем українського правобережного козацтва, відведеним йому в геополітичних планах європейських країн, що об’єдналися в антитурецьку «Священну лігу». Протягом останнього десятиліття 17 ст. правобережні козацькі полки майже щороку брали участь у спільних походах з військами лівобережної частини Українського гетьманату проти Кримського ханства, Буджацької та Білгородської орди.

У Польщі існує велика кількість праць (головним чином науково-популярного характеру), в яких автори відзначають деяке козакофільство короля, а іноді й звинувачують Яна III Собеського в надмірному козакоманстві. Не заперечуючи цілком дане твердження, відзначимо, що рівень прихильності польського монарха до українського козацтва визначався його великим бажанням утримати Правобережну Україну під своєю владою, а також ступенем військової загрози з боку Османської імперії та дипломатичними зобов’язаннями королівського двору перед урядами європейських країн. «Безперечно, що козаки були для Речі Посполитої найнебезпечнішою отрутою і водночас її найміцнішим щитом», — відзначав ще в 1684 р. німецький дослідник Й.Мюллер, який одним із перших в Європі захистив магістерську дисертацію з історії українського козацтва. Разом з тим, Ян III Собеський, якого все ж таки можна назвати і «козацьким королем», протягом свого правління так і не зміг стабілізувати польсько-українські стосунки, що з кожним роком погіршувалися з огляду на відсутність проекту практичного вирішення проблеми, яка полягала в прагненні Війська Запорозького добитися рівноправних відносин. З іншого боку, Польща, зважаючи на відносну слабкість свого державного устрою, потребувала військової допомоги українського козацтва для боротьби з Османською імперією та поширення свого впливу в Центрально-Східній і Південно-Східній Європі.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2004-07-24 15:17:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар