Кость Буревій - Україна Incognita
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Кость Буревій

2 серпня 1888 народився видатний український поет, драматург, революціонер Костянтин Степанович Буревій (Кость Степанович Буревiй, псевдоніми – Едвард Стріха, Кость Соколовський, Варвара Жукова, Нахтенборенг, 1888-1934), театрознавець і літературний критик, член Установчих зборів (член бюро есерівської фракції) та Центральної Ради. Учасник літературної дискусії 1925-1928 і автор брошури «Європа чи Росія – про шляхи розвитку сучасної літератури». Жертва сталінських репресій («Розстріляне відродження»).

«Кость Буревій – людина трьох різних життів, – написав про нього у своїй книзі «Розстріляне Відродження» Юрій Лавріненко. -– Перше життя було типовим життям «всеросійського» професіонального революціонера-підпільника, активного діяча, а потім і члена ЦК найстаршої і свого часу найсильнішої російської партії соціалістів-революціонерів (1903–1922). Це життя дало Буревію 68 царських і одну більшовицьку російську тюрму, три заслання на Північ і в Сибір та втечі з них, досмертну туберкульозу і десятки операцій кістки. Єдиною компенсацією за це мучеництво було звільнення Буревія від опію «всеросійської одности» шляху до свободи народів-рабів Росії – під керівництвом... тієї ж Росії. Друге життя (1923–1934) — це життя видатного діяча Розстріляного відродження. Воно дало йому нові злидні і переслідування, але повернуло йому його Україну, дало найвищу втіху будувати, творити непроминальні вартості. Третє життя Костя Буревія — це життя міфічного Едварда Стріхи, що народився 1927 року, але не вмер і досі, бо (про це свідчить також славіст та історик літератури Дмитро Чижевський) записало Буревія до невеличкої в історії світової літератури групи найліпших майстрів пародії і літературної містифікації. Друге і третє життя можна розглядати як одно, що тривало лише десять літ і що коштувало йому розстрілу, коли він мав лише 46 років і почав семимильними кроками наздоганяти втрачений час».

Кость Буревій народився в селі Великі Меженки на Вороніжчині в українській родині (Східна Слобожанщина). Формувався у російськомовному середовищі. Батько Костя  Степан Буревій мав багато дітей і мало землі. Тому Кость зміг закінчити тільки сільську чотирирічку. Подальшу освіту здобував самотужки, переважно в тюрмі та на каторзі. К. Буревій став членом російської Партії соціалістів-революціонерів і дописувачем нелегальних російських есерівських газет вже в 15-літньому віці (Вороніж був визнаним центром есерівського руху, натомість інформації про діяльність українських політичних організацій на південну Вороніжчину майже не надходило). Під час першого заслання за революційну діяльність товариші К. Буревія по неволі (переважно студенти), що були в захопленні від таланту простого сільського парубка, допомогли йому підготуватися до гімназійного іспиту на атестат зрілості. Тоді ж він вивчив польську і французьку мови. Увесь час, що провів у місцях позбавлення волі, багато читав. Після другого заслання вчився на Вищих комерційних курсах у Петербурзі.

Неодноразово піддавався арештам і висилкам. Після другої посилання навчався на Вищих комерційних курсах у Петербурзі, працюючи в напівлегальної газеті «Думка». Був активним діячем обох революцій – 1905 і 1917 років. З 1910-му у складі Воронезького губернського комітету партії. За приналежність до есерів і участь в погромах поміщицьких садиб заарештовувався і висилався в Пермську (1907) і Олонецькую (1911) губернії. 

У липні 1914 року втретє арештований за видання в Петербурзі есерівської газети «Жива думка праці», в серпні висланий на 3 роки на Єнісей, звідти Буревій втік за допомогою Григорія Петровського. З 1914 "пораженец", одним з перших серед есерів виступив з протестом проти війни. У вересні 1915 втік із заслання. З 1916 – член редколегії журналу "Запити Життя" (Воронеж). У 1916 арештований в Петрограді і висланий в Туруханський край.

Учасник Лютневої революції 1917 року у Воронежі. У квітні 1-м Воронезьким губернським селянським з'їздом введений з групою делегатів у Воронезький Рада РСД (з утворенням у ньому Хрест секції, беззмінний її голова). У Раді виступав прихильником "постійного єднання селян з робітниками і солдатами" ("Воронезький Телеграф", 1917, 25 липня). Член редколегії органу губернського комітету газети "Соціаліст-революціонер" (згодом "Голос Труда") і редактор газети "Известия". У червні-серпні 1917 – голова Президії Виконкому Воронезького Ради.

Отримавши повідомлення про більшовицький переворот у Петрограді та підготовці більшовиків і лівих есерів до взяття влади у Воронежі, оголосив 29 жовтня про вихід Селянської секції з Ради та освіті губернської Ради селянських депутатів. 30 жовтня заарештований ВРК (Військово-революційний комітет), але в той же день звільнений і закликав селян губернії до продовольчого бойкоту Воронежа.

Обрано членом Установчих Зборів, працював в "іногородньої комісії" фракції есерів. Депутат Всеросійських Установчих зборів, з грудня 1917 член ЦК СР (партії соціалістів-революціонерів). Активно боровся проти більшовицької диктатури, був членом української Центральної ради і членом Комуча – першого антибільшовицького всеросійського уряду Росії, організованого 8 червня 1918 в Самарі членами Установчих зборів, не визнали його розгін. учасник Уфимського наради, З'їзду депутатів УС. Був заарештований колчаківцями в Єкатеринбурзі, звільнений на вимогу чехів, перебував у підпіллі. Після колчаківського перевороту розійшовся з офіційним курсом партії і в січні 1919 увійшов до складу так зв. "Уфімській делегації", яка уклала угоду з радянською владою; на 9 раді партії, у зв'язку з прийняттям резолюції Чернова про відновлення збройної боротьби з радянською владою, – вийшов з ЦК. У лютому амністований ВЦИКом Рад. 

У червні покинув ЦК партії. Один із засновників групи «Народ», член редакції журналу «Народ». У листопаді виключений з ПСР за заклик до членів партії вступати в Червону армію. З іншими діячами групи «Народ» створив «Меншість ПСР» (МПСР) і увійшов в Центральне організаційне бюро МПСР. У лютому 1922 підписав заяву меншини Центрального бюро із закликом до саморозпуску МПСР, після чого відійшов від політичної діяльності.

Після арештів органами ЧК в 1922–1923 рр. припинив активну політичну діяльність, працював за с.-г. кооперації і кустарної промисловості. 24 лютого 1922 Президією ГПУ був включений в список есерів, яким у зв'язку з організацією процесу у справі ПСР було пред'явлено звинувачення в антирадянській діяльності. 24.02.1922 заарештований ВЧК в Москві за звинуваченням в антирадянській діяльності, 04.05.1922 звільнений під підписку про невиїзд. Пізніше 27.05.1922 судовою колегією Верховного трибуналу при ВЦВК справу було припинено у зв'язку з амністією. На судовому процесі ПСР проходив свідком захисту. 

27.07.1922 заарештований і відправлений у заслання на 2 роки в Ташкент; перебував у в'язниці Нижнього Новгорода. За розпорядженням заступника голови ГПУ І.С. Уншліхта повернутий до Москви і після зустрічі з ним звільнений 07.09.1922 за відсутністю складу злочину. Надалі працював у Профінтерні, сільськогосподарської кооперації та промисловості. Займався поезією, драматургією і літературною критикою. У цей період він закінчує книгу «Колчаковщина», «Поэт белого знамени» (збірник поезії), «Распад». Деякий час письменник працює редактором-економістом в «Сельхозсоюзе», звідки виходить на пенсію по інвалідності від туберкульозу кісток. 

Родину (дружину Клавдію і дочку Оксану) утримує тільки літературними гонорарами. У 1925 році в «Червоному шляху» з'являється уривок із його роману «Хами», а також нариси про життя чисельної української колонії в Москві, про Український клуб, про пов'язану з «Березолем» Українську театральну студію (в ній Кость Степанович викладав історію театру), про видавництво «Село і місто», в організації якого Буревій відіграв провідну роль. К. Буревій веде боротьбу за те, щоб уряд РРФСР узяв на бюджет культурні установи української меншини в Москві, як то зробив уряд України для російської меншини. 1925 року, далекий від справжнього розуміння українського питання, К. Буревій втрутився в літературну дискусію, написавши книжку «Європа чи Росія», де виступив опонентом Хвильового, закидаючи останньому ідеалізацію Європи і недооцінку вартостей російської художньої літератури. Ця праця викликала рішучий протест Миколи Хвильового (див. його памфлет «Апологети писаризму»).

Об'єктом сатири Буревія стає панфутуризм, лідером якого був Михайль Семенко (1892-1937, основоположник і теоретик українського футуризму, також відомого як панфутуризм, загинув під час сталінського терору.). Панфутуристи тоді виступали проти неокласиків і ваплітян, як «буржуазних націоналістів», ще з більшою затятістю, ніж партія. У пародійній «Зозендропії» Кость Буревій виводить міфічний образ Едварда Стріхи — тип радянського кар'єриста, що їздить дипкур'єром уряду СРСР по лінії Москва — Париж й пише ультраліві комуністично-футуристичні вірші. Цей персонаж поєднує в собі якості безпардонного нахаби й жалюгідного пристосуванця до вимог компартії, «обпльовувача» всіх цінностей і майстра самореклами. Цілковита порожнеча Е. Стріхи доповнюється страшенною галасливістю, примітивізм — претензією на ультрамодерну «європейськість», безмежний егоїзм та егоцентризм — великим бажанням робити революції і поліпшувати суспільство. Формально це була пародія на «комункультівський панфутуризм», на ділі – сатирична пародія на більшовицький лад та пропаговану ним «пролетарську» літературу і критику. Свій твір автор підписав ім'ям літературного образу — Едвард Стріха. Цікаво, що М. Семенко повірив у те, що Едвард Стріха реальний футурист і дипкур'єр, а не вигаданий герой, і впродовж 1927–1928 років друкував у своєму журналі нищівні пародії на самого себе.

З часом з під пера «Едварда Стріхи» з'являються й інші гострі сатиричні твори: театральні ревю для «Березоля»: «Опортунія» (1930) та «Чотири Чемберлени» (1931). Останні твори не залишаються непоміченими в ЦК партії, і партійна критика починає методично розвінчувати відступника від партійної лінії — «Е. Стріху». Коли ж з'ясувалося, що Е. Стріхи, як такого, власне й не існує, К. Буревій, аби вивести з-під удару колег-журналістів, був змушений виступити з самокритичною заявою. Вона мала назву «Автоекзекуція», і її було підписано тим же псевдонімом — «Едвард Стріха». Так, в часи поголовної самокритики, з'являється пародія на неї.

У драмі «Павло Полуботок» (1928) висвітлені трагічний період в історії України, який настав після виступу гетьмана Мазепи проти колоніальної політики Московії. «Головна теза цієї драми у протистоянні українського гетьмана Полуботка у боротьбі з російським царем Петром Першим, – пише Ігор Роздобудько. – Полуботок знаходиться перед дилемою – підтримати Пилипа Орлика і запорізького кошового Костя Гордієнка у їхній боротьбі проти Москви, або шукати важкого компромісу з російською владою заради збереження останніх решток української автономії в єдиній державі. Гетьман Полуботок обирає другу путь, яка призводить його до загибелі, а Україну до поневолення. Залишається відкритим питання – змінилася би доля України, якщо б Полуботок обрав першу путь, і встав на боротьбу за незалежну Україну?» Гетьман Полуботок, який намагався бути рівноправним союзником Москви, на очах царя помирає в петербурзькій тюрмі, проклинаючи московське віроломство: «О! Я тепер добре знаю, що свобода знаходиться на кінці шаблі!». У цих словах прозвучав висновок, який зробили ціле ПОКОЛІННЯ УКРАЇНСЬКИХ ОСВІЧЕНИХ КЛАСІВ ІЗ ДОСВІДУ СПІВПРАЦІ З БІЛЬШОВИЦЬКОЮ РОСІЄЮ. Такого нахабства пробачити не могли. Буревій був позбавлений всіх заробітків; преса активно готувала громадську думку до арешту письменника. 

У 1932-33 роках письменник  намагається знайти роботу в Україні, але не може. Час від часу під псевдонімами «Варвара Жукова» або «Нахтенборенг» йому вдається надрукувати якісь дрібні статті, а в шухлядах нагромаджуються нові праці про театр та драматургію, без надії на публікацію лежать «Мертві петлі. Тюремні мемуари». Тиск влади та злидні стають аж надто відчутними, і у вересні 1934 року Буревій залишає родину в Харкові та їде до Москви шукати заробітку і порятунку від арешту. В жовтні родина отримала від нього листа, а далі — мовчанка, перервана урядовим повідомленням, поміщеним у більшості радянських газет за 11 грудня про арешт української групи «терористів-білогвардійців». 

Серед цих 28 осіб, поруч з К. Буревієм, було згадано прізвища Олекси Влизька (поет і прозаїк, 1908-1934), Григорія Косинки (новеліст і перекладач, 1899-1934), Дмитра Фальківського (поет, прозаїк, перекладач, сценарист, 1898-1934) та інших. 13-15 грудня 1934 року виїзною сесією Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві за звинуваченнями «в організації підготовки терористичних актів проти працівників радянської влади» К. Буревія було засуджено до розстрілу. «Не дивно, що в епоху посилення сталінського терору, доля Буревія не могла не скластися трагічно, – приходить до висновку Ігор Роздобудько. – До тюремних ґратів Буревію було не звикати ще з царських часів. Під час процесу він тримався мужньо. Як розповідають очевидці, після оголошення вироку Буревій вигукнув на всю судову залу: «Слава Україні! Смерть катам!». Це були його останні слова, що залишилися у згадку нащадкам. Він помер як герой, що не кожний може. Не забуваймо ж про нього!»

Похований у братській могилі на Лук'янівському кладовищі. У 1949 році його сім'я емігрувала до США, де дочка Оксана Буревій-Яценко видала окремою збіркою частина врятованого спадщини батька.

2015-08-02 10:20:11
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар