Кордюки: батько й син - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Кордюки: батько й син
   

Кордюки: батько й син

Олександр Панченко

Незаслужено забутий український поет Олекса Веретенченко («Розмай»)  в одному із своїх віршів писав:

«Що кому судилось: долі прясти ниті,

Сонцеві світити, а землі цвісти.

До мети своєї прагне все на світі,

І яке це щастя досягти мети.

Визначено міру матері-натурі,

Камінь і рослина, птах, людина, звір –

Борються невпинно з бурунами бурі,

Плавають, літають – вгору, вглиб і вшир…»

На перший погляд, його амплуа мала б бути наука, бо ж закінчив він Академічну гімназію у Львові, згодом став студентом знаменитої Львівської політехніки та Львівського університету, пізніше ж виїхав до Берліна, де працював в Українській Пресовій Службі в Берліні, студіював та викладав у Берлінському університеті. До вибуху Другої світової війни, як геолог, плідно працював на замовлення англійської фірми на Близькому Сході, зокрема на нафтових полях в Іраку. Влітку 1941 року він знову повернувся до Львова, де його у вересні того ж року за політичну діяльність в ОУН  заарештувало ґестапо й він став на кілька років політв’язнем німецьких концтаборів Саксенґаузен та Аушвіц. По закінченню війни він весь час проживав на еміґрації, в Західній Німеччині, був редактором журналу «Український Самостійник», член редакційної колеґії журналу «Сучасність»…

«Хто ж це такий був?!», -  можливо, запитає мене зацікавлений український читач? - А був це науковець, професор, бойовик ОУН та громадсько-політичний діяч Богдан-Іван Кордюк, якому у січні 2018 року виповнилося б 110 років, - але вже промайнуло 30 років від дня, які він відійшов у Вічність. На початку ж свого життєвого шляху Богдан Кордюк, виявив себе як активний учасник СУНМ (Союзу української націоналістичної молоді) та крайовий провідник ОУН на західно-українських землях на початку 1930-их років. Він мав підпільні псевдо в Організації - «Аркас», «Дік», «Новий», «Сніп»,  народився 17 січня 1908 року в українському Львові, а скінчив свій земний шлях 26 лютого 1988 року у західно-німецькому Мюнхені, був похований на цвинтарі Вестфрідґоф.

Проф. Богдан Кордюк

І хоча Богдан Кордюк зробив свій внесок в науку геологічного дослідження надр у довоєнний час й був успішним практиком у цих своїх дослідах,  -  у  довіднику «Видатні українські вчені у світовій науці» (2012), в якому вміщено 66 нарисів про українських учених природничої та гуманітарної науки та подано основні відомості про життя вчених, їхню наукову та освітянську діяльність, - прізвища «Кордюк» ми, на жаль, не знаходимо. Хоча якраз у цьому довіднику і було подано відомості саме про тих, чиї імена замовчували за совєцьких часів і яких було знищено саме за їхній патріотизм, як також не обійдено увагою й тих, хто плідно працював поза Україною. За підрахунками упорядників названого довідника більше кількох сотень українців наприкінці ХІХ-го та у першій половині ХХ-го століття працювали за кордоном й користувалися неабияким авторитетом у науковому світі. Серед них було чимало таких, чиїми відкриттями досі пишається весь світ... Дійсно, так сталося, що про українських письменників, діячів культури ми знаємо набагато більше, ніж про вчених-природодослідників і винахідників, в тому числі й у царині геології та розвідки корисних копалин…

Мені пощастило бути одним із перших дослідників життя та діяльності св.пам.Богдана Кордюка, як політика й публіциста. У 2006 році я написав передмову і видав друком Збірку його вибраних праць п.н. «Із міркувань на різні теми», одним із епіграфів до якої мною було вибрано досить вимовні висловлювання самого ж професора Богдана, які, як на мене, навіть під сучасну пору є доволі актуальними: «...Свобода і демократія є найбільшим противенством для всяких ідеологій тоталітаризму... Незрозуміло і навіть парадоксально у змаганні за свободу, за гуманність, за права людини послуговуватися стерильною антиідеологією, яку мали б зліпити якісь екзальтовані політики... В центрі всіх прагнень стоїть ідеал свободи, а далі – гідність людини, право кожного на справедливість, нації – на самовизначення і т.д. На це спираються демократичні конституції... Ідеології, праві і ліві, є природним ворогом багатогранної свободи і свобідної багатогранности, бо вони змагають здійснити замкнену в собі, однородну, ніби досконалу абстрактну систему з специфічною свободою тільки для власних визнавців. Відідеологізування, тобто усування абстрацій, відроджує відчуття дійсности і пошанування власних національних традиційних цінностей, очищає поле для власного зросту конкретної і безпосередньої свободи...». «...Еволюція є безспірним фактом в космосі, в органічному житті, в історії людства. Революція натомість визначає винятковий етап і вона виникає тоді, коли нормальний хід еволюції натрапляє на перешкоди, і коли згущеним еволюційним силам приходиться розбивати ці перешкоди. Отже дискусія чи полеміка про еволюційний або революційний шлях боротьби має виправдання лише в такому сенсі: які методи в даному етапі доцільніші, успішніші ефективніші. Але про те мають вирішувати лише патріоти на рідному ґрунті...». – Мені видається, що тут, у цій цитаті, професор Богдан Кордюк виявляє як непересічний мислитель й вдумливий публіцист. 

Ф.Ніцше колись писав, що багато людей помирає занадто пізно, а дехто занадто рано. Своєю смертю помирає той, хто виконав свою справу і помирає переможно, оточений тими, що надіються й дають священну обітницю. Так померти найкраще; а друге – померти у боротьбі й розтратити велику душу. Життєвий шлях Богдана Кордюка з цієї точки зору становив для мене велику зацікавленість: бойовик УВО та ОУН, молодий та енергійний патріот Богдан, поважний дослідник, а згодом - професор геології та успішний редактор українських еміґраційних видань пан Кордюк – між цими кількома  точками відліку кипуче й сповнене радості боротьби, посвяти, успіхів та невдач життя одного з найяскравіших представників українського організованого визвольного руху ХХ-го століття.

На жаль, на час друку Збірника у 2006 році я не міг мати докладніших біографічних відомостей про Богдана Кордюка, зокрема, про його дитячі та молодечі роки, про родину, з якої він походив, що було б, мабуть, цікавим для не лише для істориків визвольного руху, але й пересічних читачів. На світлині, що була поміщена на титульній сторінці упорядкованого мною Збірника, видно, що Богдан Кордюк завжди мав до діла з діловими паперами та книгами, був заядливим курцем. На світлині він тримає досить впевнено і, як мовиться, невимушено й «професійно» засунуту в мудштук цигарку, яка ще димить, наповняючи «келію» цього вченого, редактора й політика солодкуватим димом якісного тютюну. Одягнений у непоганий піджак в клітинку, без краватки, підкреслено вільно, але зосереджено, поруч кілька розгорнутих, мабуть, на необхідній сторінці грубших книжок, одна з яких словник, поряд - недопита чашка традиційної кави, що стала, мабуть, вже традиційною, позаду – шафи для книг.

Не легко сказати, від кого зі своїх батьків Богдан дістав статуру. Його сухорлява, трохи зігнута фігура разом з високим чолом і густою шевелюрою нагадує на світлині постать філософа або музичного дириґента. Ще тяжче визначити ті навколишні чинники та «кровні» джерела, що визначили палку, безперечно талановиту й ніби сповнену внутрішніх суперечностей духовну вдачу цього українського політика й науковця. Тепер мені вже багато відомо не тільки про його революційну, публіцистичну, але й про наукову діяльність. І це, деякою мірою, тоді компенсувало відсутність докладніших інформацій про приватне життя Богдана Кордюка. Будучи гімназистом, а  і згодом студентом, він брав діяльну участь у підпільних революційних організаціях української молоді в Західній Україні.

У Львові в середині 1920-их років постала й активізувалась нелегальна організація учнів старших класів українських гімназій, що дістала назву «Організація Вищих Кляс Українських Гімназій» (ОВКУГ), яка згодом почала видавати нелеґальний журнал молоді «Метеор». Серед завдань, які ставила перед своїм членством ця організація були, зокрема,  підготовка учнів до студій в українському таємному університеті, бойкотування польських високих шкіл, грошові збірки на Бойовий фонд, розповсюдження націоналістичних прокламацій, проведення патріотичних маніфестацій, тощо. До провідних членів ОВКУГ у Львові належав поряд з братами Шухевичами – Романом та Юрком, Богданом Підгайним, Володимиром Янівим й гімназист Богдан Кордюк. Після виникнення Союзу Української Націоналістичної Молоді (СУНМ) у 1926 році після об’єднання різних груп львівських «Студенських громад» з львівською «Групою Української Державницької Молоді», заледве досягнувши вісімнадцятирічного віку,  Богдан входить до складу Проводу щойноствореного Союзу, новим головою якого після Осипа Боднаровича став Богдан Кравців. В рамках СУНМу із молодих націоналістичних письменників було створено літературну групу «Листопад», молодь друкувалася в часописах «За Україну!», «Молоде Життя», «Студентський Шлях», «Літературно-Науковому Віснику» за редакцією Дмитра Донцова. Але більш нагальними були справи організаційні.

Б.Кордюк (другий з права) в колі молодих науковців - довоєнна світлина

Степан Ленкавський пізніше писав, що «по усуненню О.Боднаровича пекучою справою була швидка організція старшого юнацтва в середніх школах у таємні гуртки. Цю справу мав доручення вести Іван Ґабрусевич, але обсяг роботи був занадто великий і методика виховної праці незнана. Він організував підрефрентів, до яких належав Богдан Кордюк, як майбутній його заступник, Михайло Турчманович та інші особи. Були різні пекучі справи... Організування внутрішніх бойкотів (О.П. - у польських закладах) кінчалося довгим слідством і виключення організаторів із шкіл...».

Майже одночасно Б.Кордюк стає членом Української Військової Організації, яка разом з Крайовою Екзекутивою ОУН планує ряд відплатних акцій проти антиукраїнських планів польського уряду та політики москофільства, як засобу проти роз’єднання українських земель. Серед планів УВО та КЕ ОУН навесні 1930 року було, зокрема, виконання атентату на консульство УРСР у Львові. На виконання цього атентату зголосився Богдан Кордюк, на той час заступник керівника підреферентури Юнацтва в КЕ ОУН.  Зиновій Книш у своїй книзі «Дрижить підземний гук» (Спогади з 1930 і 1931 років у Галичині) (Вінніпеґ, 1953) пише, що у справі пошуків добровольця  (який мав бути «людиною освіченою і політично виробленою. Доля його була пропаща, він мусів жертвувати собою, не втікати з місця вчинку, без опору датися арештувати з деклярацією українського народу») на атентат було необхідно «вишукати в думці можливих кандидатів, переводити з ними найперше вступні розмови, так наче б від нехотя і припадково, звести розмову на можливість потреби пожертвувати собою, обсервувати реакцію й опісля, коли натрапиться на добрий ґрунт, - іти до цілі швидко, не лишаючи часу на застанову. В умовах конспірації не може це йти скоро. Ледве забрався я до того діла, як несподівано зголосився доброволець сам і то такий, що кращого годі було й найти. Був це студент Б.К. (О.П. – Богдан Кордюк) з відомої на львівському ґрунті родини. Зараз на другий день зголосив я про те Сичеві. Сич казав заждати кілька днів, а тим часом обговорити з атентатчиком технічну сторінку чину та деякі справи політичні, приготовити його психологічно...» (названа праця с.80, 81). Однак, з незалежних від майбутнього виконавця атентату причин, а точніше - із-за неґативної позиції Начальної Команди УВО, яка наполягала, аби ніхто після виконання цієї політичної акції в пропаґандивних протибольшевицьких цілях не здавався в руки польської поліції - УВО взяла на себе виконання атентату. Поновно визначені УВО безпосередні організатори та виконавці атентату - Є.Врецьона, В.Ласійчук, В.Саляк, Б.Стецишин та інші згодом постали перед польським судом, не довівши справу до логічного кінця, бо були заарештовані польською поліцією ще у процесі підготовки до атентату.

Володимир Янів згадував у 1974 році: «…Поки жив Степан Охримович (1905-1930), цьому останньому пощастило ще втримувати певну рівновагу. Степан походив з роду, що мав довгу традицію громадської праці... Він автоматично вносив атмосферу певної демократичности вислову навіть у ряди нелеґальної вже тоді ОУН на ЗУЗ... Його передчасна смерть була справжньою трагедією для ОУН, бо Організація втратила злагіднювальне звено в конфліктах, тим бульш, що майже рівночасно низка ровесників посередньої групи «переєників» опинилась у в’язницях (1930 р.: Б.Кравців, З.Книш, Б.Кордюк; 1931 р.: С.Ленкавський), а інші були сильно заанґажовані в леґальному секторі (я й переважна більшість із колишньої «тринадцятки»)...».

Через півтора року після львівської конференції ОУН,  26 листопада 1930 року суд присяжних у Львові засудив Богдана Кордюка разом з іншими сукупно до 37 років в’язниці. Серед засуджених були й тодішні зверхники Кордюка по лінії УВО та ОУН Богдан Кравців та Зиновій Книш. По іншій справі було засуджено також і Івана Ґабрусевича, який, вийшовши на волю у липні 1931 року з доручення Голови ПУНу полк. Євгена Коновальця перебрав пост Крайового Провідника ОУН, а референтуру юнацтва після звільнення перебрав давній заступник Ґабрусевича – Богдан Кордюк. Іван Ґабрусевич, щоправда, пробув на посту Крайового Провідника лише до 23 березня 1932 року, коли був знову заарештовний поляками у зв’язку з вбивством поліційного комісара Чеховського. Вийшовши на волю наприкінці травня 1932 року Іван Ґабрусевич («Іртен») залишився на пропозицію полк.Коновальця за кордоном і був покликаний до складу ПУНу. Коновалець призначив на пост Крайового Провідника ОУН Богдана Кордюка («Діка», «Снопа», «Нового»), який зформував нову КЕ у складі – С.Бандера, З.Коссак, В.Янів, Я.Стецько, Р.Шухевич, Я.Чемеринський, А.Чемеринська, М.Колодзінський (від 17.01.1932 – Д.Грицай). Богдан Кордюк на початку липня 1932 року очолив представництво КЕ ОУН на Конференції ПУНу у Празі. Конференція остаточно затвердила запропоновану Кордюком організаційну структуру Краєвої Екзекуливи ОУН та існуючий фактичний стан на Рідних Землях та в ОУН.

На думку згаданого вище Володимира Яніва, «...крайовим провідником визначено одиницю, яка мала – при незаперечнім схвалюванні загальних позицій «краю» – найбільше розуміння до давніх концепцій. Тією одиницею був Богдан Кордюк («Дік»), який саме вийшов із в’язниці. Щоправда, його присвуд не був великий (півтора року), але Дік витримав дуже важке слідство з побоями й тортурами, і цк дало йому відповідний авторитет. Натомість – при використанні однієї з можливостей «посереднього звена» – Полковник зовсім не старався творити ніякої «фронди» серед молодих...  Сам Кордюк справді виявив чимало елястичности, він скріпив зв’язки із співзвучними елементами поза організацією, притуплюючи в значному небезпеку «двоподілу фронту» і протиставляючися самоізоляції ОУН. Але для скріплення особистої позиції йому було потрібно якнайбільше виявів, що були б скріпили його престиж і дали змогу робити непопулярні серед молодшої ґенерації кроки. Одним з найголовніших виявів усієї ОУН прийшов незабаром. Це був експропріяційний напад на пошту у Яґайлонському Городку...».

Сталося так, що значна частина «старих» провідників націоналістичного підпілля на ЗУЗ були або засуджені поляками, або з якихось причин відійшли від підпільної праці – чи то з політичних рохходжень, чи з огляду на приватні проблеми. «Серйозну ролю відогравали також розбіжності темпераментів між двома ґенераціями підпілля. У 1933 році всі провідні пости, включно з постом провідника Крайової Екзекутиви ОУН, були обсаджені молодими людьми. Останнім «старшим» на посту крайового провідника був у 1930 році полк. Роман Сушко, першим «молодим» – Богдан Кордюк...», - зазначав Євген Врецьона. Стосуючись протистояння поглядів та поколінь, Богдан Кордюк пізніше наголошував, «що протиставність між батьками і дітьми є гостра не тільки і діяспорі, але, може, ще більшою мірою на батьківщині…  Молодша ґенерація є змушена тим до шукання і здійснювання нових шляхів, методів і виразів. Старша ґенерація не може похвалитися великими конкретними досягненнями і тому молодь має право бути скептичною...».

Попри загальне неґативне ставлення до провідних осіб революційної фракції ОУН, визначний діяч ОУН з-під стягу полк.Андрія Мельника Зиновій Книш писав, що «знав теж Кордюка з 1930 року, і потім трохи з тюрми. На волі – перед пацифікацією – це був жвавий  і спритний молодий чоловік. Займався чимсь тоді у недавно створеній Крайовій Екзекутиві  у Львові. Мав організаційний хист. Це він технічно організував Крайову Конференцію ОУН з участю двох членів ПУН і представників Крайової Команди УВО в підземеллях св.Юра весною 1930 року... Кордюк був конче потрібний у Львові до закінчення реорганізації націоналістичного руху на ЗУЗ. Засуджений у тому самому процесі, що й автор, осінню 1931 року, за приналежність до УВО, був старостою політичних в’язнів у Бриґідках, успішно організував і перевів голодівку для приспішення слідства, наслідком чого кількадесят політичних в’язнів, що їх зовсіи без потреби тримали в тюрму, вийшли на волю. Отже мав усі дані – якби хотів – щоб підтягати його до праці на вищих щаблях..».

Уважний Богдан за працею

Дійсно, на посту Краєвого Провідника ОУН саме Богдан Кордюк був одним із організаторів нападу бойовиків ОУН на поштовий уряд у Городку Яґайлонському біля Львова. Доручення підготовити та здійснити цю експропріаційну акцію від ПУНу отримала в другій половині 1932 року КЕ ОУН. Безпосередньою організацією «ексу» займався спочатку бойовий референт КЕ «Дзвін» (Роман Шухевич), пізніше до розробки плану технічної підготовки нападу долучився «Марко» (Микола Лебедь), провід над бойовиками було доручено Юрієві Березинському.

Так звані «експропріації» з боку ОУН були обґрунтовані лише з морального боку, з політичного боку та матеріально-технічного боку вони часто не були надзвичайно доцільними і виправданими, бо тягли за собою втрати провідних членів та бойовиків Організації, як також існувала велика можливість їх невдачі, а здобуті кошти внаслідок «ексів» були незначними.

Проф.Лев Ребет, перший з черги Голова Політичної Ради ОУН за кордоном, якого Зиновій Книш влучно назвав «одним із розумніших членів колишньої опозиції» (О.П. – в ЗЧ ОУН у 1940-50 р.р.), який «покинув бандерівський табір, які більшість інтелектуалістів, щоб не задушитися в атмосфері капральського примітивізму», у своїй книзі «Світла і тіні ОУН» (Мюнхен, 1964), наголошував, що «експропріяції» викликали велике враження серед загалу, проте не втягали  цей загал до безпосередньої боротьби, а це було для ОУН найважливішим і вирішальним моментом. Шляхом бойових дій самого підпільного апарату годі було досягнути зреволюціонізування мас, які, самозрозуміло, співчували цим діям, раділи успіхами і боліли невдачами, проте поза тим обмежувалися ролею пасивного глядача. Всі ці моменти вплинули на те, що чисто техічно-революційні виступи цього роду в період діяльності ОУН ставали все рідшими і вкінці були зовсім залишені. Замість них переднє місце зайняли масові акції.

В результаті нападу 29 листопада 1932 року загинули Березинський і Старик, а Файда, Куспісь, Білас і Данилишин, захопивши 4.500 злотих зникли, однак два останні були схоплені поляками коло села Веринь й у грудні 1932 року разом з М.Жураківським та З.Косаком опинились на лаві підсудніх. Напад у Городку справді потряс українську суспільність. За присудом польського суду бойовиків Дмитра Данилишина та Василя Біласа, які у ході слідства та перед судом трималися героїчно, було страчено.   Справа про напад у Городку опинилася перед судом ОУН, в результаті якого було усунуто «Нового» (Богдана Кордюка) з поста провідника КЕ ОУН, а «Марка» (Лебедя) було частково виправдано та надано йому можливість здійснити новий, успішний бойовий акт з рамени ОУН. Власне, до цього часу не знайдено жодних архівів Організації у справі того організаційного суду. Однак, є деякі побічні свідчення.

Відбулося саме так, що лише Голова Крайової Екзекутиви відповідав за все, що діялося під його проводом, «що робиться в сфері його діяння, зокрема, коли це діється за його відомом чи з доручення, або тільки затвердження пропозиції бойового реферату. Мабуть, розумів це так і сам Богдан Кордюк, що це ані образа, ані кара, тільки судова  законна процедура в Організації. Слідство доручено  вести Ярославу Барановському... Після слідства полк.Є.Коновалець покликав Організаційний Суд у такому складі: голова трибуналу – Макар Кушнір, Генеральний Суддя ОУН, судді – д-р Ярослав Барановський, інж. Євген Врецьона; прокурором іменовано Олександра Сокола, а оборонцем – Івана Ґабрусевича... Нового знято з посту голови Крайової Екзекутиви, одначе не сталося це з присудом трибуналу, тільки рішенням полк.Є.Коновальця. Трибунал передав йому справу в руки Голови ПУН і звільнив Нового з обов’язків голови Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ...» (З.Книш, «Ярослав Барановський жертва злоби й ненависти», Париж, 1990).

Фактично «процес закінчився виправданням Б.Кордюка, який на той час був крайовим  провідником», - стверджував призначений полковником Євгеном Коновальцем «судовий секретар» на розправі перед організаційним судом» ОУН Євген Врецьона (1905-1975), один із найвпливовіших членів ОУН на ЗУЗ, тодішній керівник військово-вишкільної референтури КЕ ОУН.

Б.Кордюка було відправлено за дорученям Голови ПУНу в розпорядження провідника ПУНу на Німеччину «Карпата» (Ріко Ярого) та для закінчення студій в Берлінському Університеті. Провід КЕ ОУН на ЗУЗ перебрав з січня 1933 року перший заступник Кордюка Степан Бандера, кандидатура якого була затверджена пізніше на берлінській (червень,1933) Конференції ОУН. Кордюк взяв безпосередню участь у згаданій конференції і виступив з докладним звітом про свою діяльність на посту Крайового Провідника, від Крайової Екзекутиви були присутні також С.Бандера, В.Янів, Я.Стецько, І.Малюца та М.Турчманович. Звіт Кордюка конференцією було схвалено. За деякими даними,  кваліфікаціями до центрального апарату ПУНу колишній крайовиків Ґабрусевича та Кордюка, кожен з яких деякий час були на чолі Проводу КЕ ОУН могло бути те, що «вони намагалися самостійно ставити політичну проблематику свого терену». Однак, на думку першого Голови Політради ОУН за кордоном проф.Лева Ребета, вже тоді «між керівними колами ОУН в краю і закордонним проводом взаємини були формального характеру і сфри впливу були фактично досит чітко розмежовані. Показником цього був факт, що представники краєвого проводу (Ґабрусевич, Кордюк), опинившись за кордоном, не потрапили до складу центрального апарта, а опинилися на позиціях підрядних. Тим часом, психологічне відчудження між краєвою і еміґрантською частиною ОУН поступало з кожним кроком далі, і тільки особистий авторитет полк.Коновальця запобігав назріваючій кризі».

                Слід наголосити, що якраз Богдан Кордюк є автором найбільш об’єктивного й виваженого, на мою думку, спогаду про Полковника Коновальця. Б.Кордюк, зокрема, писав, що «…про Полковника з’явилося чимало статтей та брошур, а у працях про нашу новітню історію в різних спогадах йому присвячено, зрозуміло, чимало місця. Але, залежно від настанови, авторів це – або майже панеґірики, сповнені всіляких перебільшень, або тенденційні пояснення, сповнені злоби, запідозри й намагань дискредитувати його тощо. Натомість мало безпристастних, речевих пояснень...Він не був теоретиком і жадною мірою ідеологом, не був також публіцистом чи журналістом. Усім цим він не був, бо за своєю природою та темпераментами просто не хотів бути... Ніколи не вживав високолетних фраз, а завжди говорив сухо, безпосередньо,... не виступав з довгими промовами,.. резерував ролю уважливого спостерігача.. Полковника трудно вваажати за великого полководця, стратега у розумінні керування великими армійськими з’єднаннями в «нормальній»  війні... Сам про себе він залюбки говорив, що він тактик. Але таке окреслення, без сумніву, занадто вузьке, і воно випливало радше з його чисто людської скромности. Полковник ніколи не давав відчути нікому свого вождівства. Не любив пози і просто не зносив, коли його оточували штучним престижем. Ми, тодішні молоді крайовики, брали йому це за зле, бо ж ми хотіли бачити його на «вождівському п’єдесталі»... Полковник не завершив своєї боротьби, він тільки дав їй поштовх, спрямування, розгонув. Втрачення його не можна буде ніколи точно зважити чи зміряти...».

Принагідно зазначу, що до нового складу довоєнної Крайової Екзекутиви, ще за життя Полковника, ввійшли також Богдан Підгайний («Бик») та Іван Малюца («Чорний», «Крук») та Ярослав Спольський («Бір»). Інші члени КЕ, покликані Богданом Кордюком до її попереднього складу, зберегли свої місця, у пізнішій Екзекутиві, вже під проводом Степана Бандери.

Студіюючи в Берліні, Богдан Кордюк не полишав, а навпаки – інтенсифікував свою діяльність в складі на терені Німеччини, був постійним виконавцем організаційних доручень провідника ОУН на терен Ріко Ярого та Андрія Федини, що очолював найважливішу оперативну станицю УВО-ОУН в Данциґу, вирішував чимало матеріально-фінансових справ ОУН та утримував зв’язок з Краєм. Володимир Янів стверджував, що «...Кордюк отримав він організаційного суду сатисфакцію, але самим фактом суду був доволі знеохочений, тож вирішив залишитися закордоном на ситудіях (які, до речі, блискуче закінчив у берлінському університеті, здобувши після студій пост асистента, що для чужинця за нацистського режиму не було легко)...».

В той же час, після передачі справ в ділянці Крайової Екзекутиви Степану Бандері, Богдан Кордюк разом з Володимиром Стахівим («Меком») та Іваном Ґабрусевичем («Іртеном») стали активними співробітниками «Націоналістичної Пресової Служби» (НПС), що її очолював Орест Чемеринський («Оршан») і осідком якої був Берлін, місто, де студіював тоді Кордюк. НПС, тісно співпрацюючи з німецькомовною «Українською Пресовою Службою», видавала й розсилала  до осередків, у тому числі і в Край, «Бюлетені НПС».

Богдан Кордюк (сидить перший з ліва) і німецька родина

Працюючи в осередку ОУН на терені Німеччини, НПС й частково в УПС, Богдан Кордюк не полишає давньої своєї мети – здобуття високої європейської освіти. Він плідно й наполегливо студіює геологію на Берлінському університеті, згодом, як вже зазначалось, стає асистентом і їде на Близький Схід. Кордюк із представників молодшої ґенерації українців не був одиноким, бо на той час багато хто із представників нашої молоді студіювали в Берліні й активно працювали в різних ділянках життя на еміґарції. Серед інших, можемо назвати Мирослава Андрія Прокопа, одного з пізніших архітекторів боротьби під еґідою ОУН, УПА, УГВР на українських теренах, який був студентом факультету державних наук і права Університету Фрідріха-Вільґельма. Напередодні війни тодішній член ОУН Омелян Антонович  студіював у вищих навчальних закладах Польщі та Берліну, інші українські активісти - Мирослав Болюх, Роман Прокоп, Євген Гарабач, Любомир Орест Ортинський навчалися – у Відні, Богдан Тадей Галайчук – вже був ліценціянтом політичних наук у бельґійському Лювені, а Євген Стахів студіював виплавлювання сталі на факультеті металургії в Технішеґохшуле-Шарлотенбурґ, зрештою - студіював аґрономію у довоєнній  Німеччині й Степан Бандера.  Це лише одиниці з багатьох, хто поряд з діями в українській визвольній площині, ще знаходив час для самовдосконалення та студій в різних, під час навіть неймовірних, з погляду такого собі радикального революціонера, ділянках людської діяльності як от: геологія чи металургія.

У квітні 1941 року Богдан Кордюк визначається на боці Краю, підтримуючи радикальну й реалістичну на той час позицію свого наступника на посту очільника КЕ ОУН, а від лютого  1940 року – Голови щойноствореного Революційного Проводу ОУН Степана Бандери й бере участь у проведенні у Кракові Другого Великого Збору ОУН у квітні 1941 року, якраз напередодні Другої світової війни на території України. Залишаюсь на націоналістичних позиціях, Богдан Кордюк вже з початком німецько-совєцької війни розмірковував з приводу перспективи тоталітаристських практик, що були притаманні деяким організаціям авторитарного зразка. Він пізніше писав, що «вираз «з большевиками по-большевицьки» був свого часу дуже переконливим, притягаючим і популярним кличем на західно-українських землях. Він був впливом настанови однієї з ґенерацій і, можливо. Мав до того часу своє політичне виправдання. Його етична вартість все ж таки була і залишається сумнівна, бо виганяти чорта вельзевулом є етично первесним, а політично на довшшу мету звичайно глупим. Стосування такої максими на практиці означає навіть братовбивчу різню між визнавцями крайніх ідеологій. Безпосередньо за відступаючими большевицькими військами в 1941 р. авторові часто зголошувано по селах, що тут «зліквідовано» 11 сексотів, а там – 8, а в сусідньому селі – 9 і т.д. Така кількість сексотів по окремих селах – це очевидний нонсенс. Після поновного приходу большевиків наступила, напевно, ще більша чисельна відплата. І так дальшою чергою. Ці ліквідації були поза безпосередніми жертвами большевицького і нацистського терору, а також поза жертвами свідомої, ясно окресленої боротьби...». Думається, що лише згодом, починаючи від 1943 року, «український націоналізм визначив свою поставу не тільки активною боротьбою проти обох окупантів у Другій світовій війні – він також визначив дуже чітко свої гуманні і соціяльні позиції в напрямку лібералізації і соціяльної справедивости...». Крім того, на думку Б.Кордюка,  «на першому місці в ОУН завжди стояли морально-етичні вартості. Без глибокої віри у свої засади члени ОУН не йшли б на безвиглядну боротьбу, смерть, на довговічні тюрми. Вони не держались би так взірцево в большевицьких та нацистських концтаборах. «Треба виразно сказати, що коляборанти були як по большевицькому, так і по нацистському боці, і їх політична ціна з точки бачення української суверенної політики в грунті речі така сама. Годі робити закид коляборанства всім тим тим українцям, які просто виконували те, що від них вимагала чужа влада. Одні вдягали большевицьку військову уніформу, інших пізніше гнали на примусові роботи до Німеччини, ще інші вдягали німецьку уніформу. Можливо навіть, що по одному й другому боці були такі, що добачали в цьому шанси якихось успіхів на шляху самостійности. Були, одначе, й такі, що виконували ролю звичайних вислужників однієї або другої імперіяльної потуги...», - зазначав Богдан Кордюк.

Стверджувати, що у повоєнний час Богдан Кордюк відразу визначився на боці демократичної фракції в ЗЧ ОУН у повоєнному конфлікті  і без будь-яких вагань став на бік «опозиції» в ЗЧ ОУН, до якої входили подружжя Лев і  Дарія  Ребети, Зиновій Марцюк, Василь Охримович, Іван Бутковський, брати Володимир і Євген Стахіви, Мирослав Прокоп, Микола Лебедь, о.Іван Гриньох та інші, у мене немає жодних підстав.  Вагання безперечно були й не лише персонального, психологічного чи устроєвого або програмового  плану, хоча Богдан Кордюк вже й не входив до Проводу ЗЧ ОУН, але не слабкі позиції все ж мав: був активним на вишкільній ділянці в ЗЧ ОУН, зокрема, в брав активну участь у праці українського табору в Ляндсґуті, де проходили перевишкіл СУМ-івці.

Вже щойно через кілька років по закінченню Другої світової війни у своїй доповіді на одному із з’їздів ЦЕСУСу Б.Кордюк висловлювався, що тепер «ми маємо любити Україну, якою вона є, а не таку, яку кожний з нас прагнув її бачити. Це, очевидно, треба розуміти так, щоб любити наших братів-українців, які в силу умов і чужого тоталітаристського режиму набралися всіляких навиків, своєрідного стилю мислення та життя, мже й деяких специфічних рис характеру, а все ж таки вони наші брати, наші рідні. Бо, і в тому можна бути певним, свідомих і навмисних вислужників режиму серед нашого народу таки небагато. Весь народи живе далі, може подекуди викривленим, але своєрідним життям і йому треба допомгти, керуючись одвердтим серцем...». Здається, така позиція Кордюка не знайшла підтримку представників тих груп української еміґрації, які виступали з відверто ізоляціоністичних позицій щодо УРСР.

Загалом же, не місце й не час наразі розбиратися у тому затяжному конфлікті, що виник в середовищі ЗЧ ОУН в 1946, 1948, 1953-54-их роках. Не все було просто й однозначно, ісмнує чимало рефлексій й інтерпретацій з цього приводу. Зазначу одне: цей конфлікт дійсно був, результати його відомі, розшарування в середовищі ЗЧ ОУН відбулося остаточно. Якраз тоді, коли обстановка справді стала нестерпною, а ситуація визначеною й вислід її всім став відомим, Богдан Кордюк пристав до табору т.зв. «двійки», так тоді образливо тверді бандерівці називали «опозицію», яка підтримала некомплектну Колеґію Уповноважених ЗЧ ОУН у складі Лев Ребет та Зиновій Матла, і з якої трохи раніше, поставивши несприйнятні для інших вимоги, резиґнував Степан Бандера. Аби краще ілюструвати суть, тло, а головне – далекойдучі наслідки згаданих повоєнних конфліктів, слід звернутись до сентенції відомого політолога, нинішнього Голови ПР ОУН(з) проф. Анатоля Камінського, який у своїй книзі «Край, еміґрація та міжнародні закуліси» (1982), думається, зовсім небезпідставно зазначав, що «конфлікти 1946, 1948 і 1953-54 між представниками крайових формацій і їхніми прихильниками – з одного боку, а з другого – із ЗЧ ОУН, які остаточно оформили себе в ОУН(р) (революційну), з ґеґемоністичними тенденціями в усіх ділянках української національної політики, відбилися теж на розвитку й укладі акцій та наслідків у галузі зовнішньої допомоги, загального і спицифічного характеру... В ділянці зовнішніх зв’язків цей стан остаточно призвів до того, що настав певний «розподіл роль» з боку західніх партнерів по лінії українських формацій; і в той час, коли між українськими формаціями важко було взагалі досягти будь-якої конкретної координації (навпаки, переважно існувала ривалізація), то між англійцями й американцями не лише була цілковита координація; бо, попри всяку самозрозумілу «компартменталізацію», обов’язкову в такій діяльності, ця координація перейшла у такого роду «спільну акцію», за якої глибока совєцька інфільтрація бритійських розвідувальних органів з допомогою Кіма Фільбі, Мекліна і Ко, зуміла завдати дошкульних ударів, передусім англійцям і їхнім українським партнерам, а також американцям та їхнім українським партнерам, (хоч у меншому обсязі), якраз по лініях Крайового Зв’язку...». Однак, це є лише один, так би мовити, зовніншьо-політичний та допомоговий аспект наслідків розходжень й не лише по лінії ЗЧ ОУН, але ЗП УГВР та ОУН(м), але це тема окремої розмови.

…Племінниця проф.Б.Кордюка Анна Рудницька, членкиня Українського лікарського товариства у Львові, кураторка унікального Музею хвороб людини, ініціаторка відновлення роботи Лікарської комісії НТШ (секретар), товариства «Народна лічниця», Музею історії медицини Галичини ім.М.Панчишина, к.м.н., доцент Львівського медінституту у своїх кількох листах до мене від 2007 та 2014 років зворушено  писала: «…Дуже схвилювала мене звістка про видання книги Богдана Кордюка, упорядником якої були Ви. Цей несподіваний подарунок особливо цінний для мене. Богдан – мій рідний дядько, брат моєї мами. Цей любимий «вуйко Данько» мав дуже тяжку долю з постійними арештами, в’язницями польськими, згодом – ґестапівськими.  Після війни, звільнений з Освенціму, опинився в Мюнхені, де жив до смерті. Між черговими арештами встиг закінчити геологічні студії в Данциґу (Ґданську). Працював на початку в Берліні, згодом за контрактом в Іраку (куди англійська фірма завербувала його на нафтові поля). Ми бачили його дуже рідко, востаннє – восени 1941 року, перед арештом ґестапо. Після війни зв’язок між нами був неможливий, він боявся, що зі мною може статися те, що з моїм братом, який загинув в тюрмі  ґестапо в 1942 році… Мій статус – доцент медінституту… дозволяє допомогти у Вашій подальшій  роботі. Тим більше, що я маю унікальні документи – альбом з Іраку, деякі листи, тощо…».  «…Моя вдячність, подив, захоплення не має меж! Не часто 80-літній жінці трапляється такий дарунок долі. Відразу переглянула  й почала читати Вашу книжку, статті Данька (Б.Кордюка). Вперше я дізналася про його життя-буття після Освенціма. Ми з мамою наприкінці війни думали, що він загинув….» «…Посилаю Вам знимки батьків Данька (батько Степан був родом із села Вербіж біля Львова… Будучи одинаком, сиротою, вивчився й став муніципальним урядником. Мама Юлія  (з дому – Назар)  із збіднілих поміщиків, брат Юліан – лікар бактеріолог, вояк УС-усів, був у неволі в Середній Азії; його сестра Марія, моя мама, одружена з проф. Юрієм Рудницьким, братом академіка Степана Рудницького, що був розстріляний на Соловках в 1937 р., саме в той час помер батько) та деякі збільшені кадри з його (Б.Кордюка) побуту в Іраку,… також титульні сторінки його ж  праць…». «… Все таки зібралася з силами й вирішила подякувати Вам за книгу (Збірку праць Богдана Кордюка), які трішки від’єднала мене від сьогодення, погрузила в минуле… Я немовби знову стала маленькою дівчинкою, що «їздить» на спині Данька. Виринають неначе окремі кадри з життєвого фільму.  Ось я з мамою в тюрмі Бриґідки принесла обід для Данька. Вихудлий, але усміхнений появляються він у заґратованому вікні… Інший кадр: 1941-ий рік, перші дні німецького панування. Я працюю в Українському Червоному Хресті, як звичайна секретарка, яка записує звільнених, страшенно завошивлених наших селян. Данько оглядає наш «офіс». Інший кадр: в ніч перед арештом Данько багато розказує про наше майбутнє, вже тоді ми дізнаємося, що на заміну Вермахту прийдуть СС-івці і зачнеться терор. І, дійсно, почалися арешти  бандерівців, інших патріотів та інтеліґенції. Був арештований і згодом загинув  весною 1942 року мій єдиний брат Юрко. В тюрмах «гуляв» висипних тиф, майже всі націоналісти з Даньком перехворіли, були й жертви. Данько опинився в Авшвіці, звідки ми мали вістки й навіть фото. Потім настала багаторічна мовчанка. Ми були певні, що він загинув, аж врешті через трьох людей ми дізналися, що він живе у Мюнхені. Ось так оптимістично закінчилася Одісея Данька. Залишилися спомини його усміху, його доброти, любов до нас, зокрема до мами («Тамані»). Ваша книжка викликала ці спогади, стало і приємно, і сумно. Дуже, дуже дякую Вам, пане Олександре…».

У політиці, своїх поглядах та при вирішенні принципових або конфліктних питань Богдан Кордюк намагався бути великми демократом і великим моралістом. Він вважав, що «почуття страху тісно пов’язане з інстинктом самозбереження. Воно притаманне всім вищим тваринам і людині. Але різниця між твариною і людиною в тому відношенні має бути та, що лдина не завжди мусить діяти так, щоб це відповідало її самозбереженню, а має діяти так, щоб це відповідало її усвідомленому значенні, її гідности. Віра в правдивість справи, яку заступається, образ достойности людини, яка не дається вкласти в кайдани, ані іншими людьми, ані страхом  у власній душі – становитьь таку тривку підставу. Треба бути завжди свідомим і постійно усвідомлювати, щоб ані перед іншими, ані перед власною совістю, тепер і в майбутньому, не стидатися свого поступовання, своїх вирішень, щось виконати, а чогось не виконати. В політиці треба постійно перевірювати власне становище, весь час узгіднювати його з власною совістю, чи поступається правильно, а чи ні. Можна зміняти погляди і становища, але тільки на підставі грунтованого перевірення, в спокійному часі та з шляхетних мотивів. Не міняють погляди особи або дуже характерно вироблені, або тупі, чи опановані сектантським доґматизмом. Особи з нескованою волею і свобідною думкою зміняють погляди, зміняють їх також нікчемники. Різниця в тому, чи зміняється їх з глибокого внутрішнього переконання, а чи з низьких мотивів, вигоди, страху...».

…Гортаючи сторінки архіву своєї давньої переписки з різними громадсько-політичними діячами та вченими нещодавно потрапив під руку лист від 26 жовтня 2004 року від Романа Сенькуся з Канади, тодішнього керівника  Видавничої програми Канадського інституту українських студій, в якому він зокрема писав: «…Сповіщаю Вас, що мій друг Ігор Кордюк, якому Ви писали в справі можливих фотографій його Богдана та інших членів ОУН, помер 23-го жовтня в Торонто на 58-му році життя… У серпні Ігор показував мені книжки, які Ви йому подарували – «ОУН за кордоном в контексті укр. державотворення» (2003) і «Полтавщина: Лохвицький край». Чи могли б Ви подарувати або продати по 1-му примірнику цих та Ваших інших видань (про УГВР, А.Камінського та М.Прокопа) нашому проекту англомовної інтерпретації енциклопедії України для використанні в написанні нових або осучаснених статтей?». Подумалось, що зараз мало хто згадує мистця Ігоря Кордюка, учня й співробітника Грегора Крука та Юрія Солов’я, який навчався у Школі мистецтв Челсі (Лондон) та Мюнхенській академії мистецтв, пізніше його було  прийнято до Міжнародного салону «I'Art Libre» в Парижі. Ігор був організатором і промотором багатьох персональних та збірних виставок. Мистецькі роботи Ігоря Кордюка можна знайти в приватних колекціях Канади, США та Європи. Це про нього Тарас Полатайко писав у 1998 році: «…Тільки на околицях цього задихаючого середовища можна зустріти художника, чий побут і робота не були доглянуті промисловістю. Цей вид художника слід розглядати як вмираючий вид. Ігор Кордюк - один з них. Його творчість ніколи не зачіпала постійно мінливі примхи та моди художнього світу. Він відмовляється «налаштовуватись». Його - це робота, яку треба оцінити, а також розуміння особи, що стоїть за полотном… Можливо, саме ця щирість творів Кордюка, яка завжди змушує відчувати себе краще, коли бачиш їх…».

Син науковця-професора, геолога за фахом, й видатного громадсько-політичного діяча з середовища УВО, ОУН та УГВР Богдана Кордюка, мистець Ігор Кордюк, який відійшов за межу Вічності у 2004 році, писав у своєму вірші в 1977 році :

«батьку у небі

і

батьку на землі

батьку старий і молодий і чорний і великий

і невеликий і всілякий і ніякий і з ікон

і з печер і замків – маастирів і камінів

і:

трави-трави

 і синьоокі пави

візьміть мене на ваші крила

погуляти в нічім

синього і білого

понад крапками брудних хаток

через чорном’які комини її

вогонь

в куток вашої стріхи» 

…Професор Богдан-Іван Кордюк був надзвичайним патріотом, визначним публіцистом, редактором та науковцем, людиною, що була всеціло відданою служінню нашому народові. Його син Ігор виявив себе як оригінальний мистець – художник і поет. Але обидва вони – батько й син - у різний спосіб працювали для української справи, були правдивими патріотами, які завжди й повсякчас переймалися дуже непростими й часто трагічними долями нашого народу, того «збідженого народу» до якого так щиро звертався у своєму вірші також призабутий, як, власне й обидва Кордюки, український поет Олекса Веретенченко («Розмай»), що понад 75 років тому,  у 1942 році, написав такі вимовні рядки:

«Український збіджений народе!

Україно, мати січова!

Всі твої знамена і клейноди

Обікрала, знищила Москва.

Хай шаліють вороги неситі,

Ми не кинем вічне бороття!

Прийде час – і в західному світі

Зійде сонце нашого життя...

Ні, ми ще обстанемо, як хмара!

Ні, ми ще ударимо, як грім! –

І коли за все приходе кара,

То якої кари треба їм?!»

Олександр Панченко, - доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Теги:
2018-01-17 23:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар