Колоніальні війни другої Речі Посполитої - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Сергій Грабовський » Колоніальні війни другої Речі Посполитої
Сергій Грабовський

Колоніальні війни другої Речі Посполитої

Парадокс, але факт: відроджена наприкінці Першої світової війни Польська держава, яка була до цього розчахнута між трьома імперіями й у двох із них (Російській і Германській) являла собою об’єкт колонізації, одразу ж сама розпочала колоніальні війни задля приєднання територій сусідніх народів. Власне, одна з цих воєн – з Україною за Галичину – розпочалася ще до офіційного проголошення незалежності другої Речі Посполитої 7 листопада 1918 року, інші – дещо пізніше,  а наміри створення центральноєвропейської колоніальної супердержави аж ніяк не приховувалися. Тодішній британський прем’єр Ллойд-Джордж у спогадах писав, що польські представники на Паризькій (вона ж Версальська) мирній конференції неодноразово порушували питання про повернення Польської держави до кордонів навіть не 1772 року, а XVII століття, щоби включити в них Україну. Ллойд Джордж відзначав, що коли він чув ці зазіхання молодої держави на сусідні території, то йому на думку спадало, що деякі молоді нації виступають з позицій ще більшого імперіалізму, ніж так звані великі держави. Ллойд Джордж вже тоді дав відсіч польським делегатам, назвавши їх «імперіалістами», а у спогадах іронізував з приводу апетитів держав, які, заледве з’явившись на політичній карті, вже зазіхають на чужі території. Сучасний дослідник Жан-Батіст Дюрозель у своїй майже класичній «Історії дипломатії від 1919 року до наших днів» підтверджує це: «Чимало поляків хотіли повернення кордонів 1772 року і навіть захоплення всієї України».

Але мова зараз піду не про наймасштабнішу та найтривалішу колоніальну війну другої Речі Посполитої – проти України, – а про інші війни. І почнімо з польсько-чеської війни 1919-20 років за Тешинську область – війни, яка отримала продовження у 1938-му.

Історично ця область склалася на основі чеського Тешинського графства, але 80% її населення було поляками і тривалий час вона входила до складу імперії Габсбургів. Крім поляків, там жили чехи, німці та євреї. Область була багатою на кам’яне вугілля, там працювали десятки шахт і декілька металургійних заводів. Нарешті, Тешин був важливим залізничним вузлом, через який проходили лінії з Чехії до Словаччини та до Польщі. Для чехів стратегічне значення мав контроль за залізницею, яка забезпечувала цілісність Чехословацької держави (Кошице-Богумінська залізниця була однією з двох, які пов’язували чеські провінції зі Словаччиною). Для іншої сторони було важливим зібрати всіх поляків у Польській державі.

Зіткнення регулярних частин двох армій почалися у січні 1919-го; на початку лютого бойові дії припинилися і згідно з Паризьким протоколом справа була передана до створеної з лідерів провідних держав Антанти комісії; поки ця комісія шукала шляхи розв’язання Тешинської проблеми, на спірних територіях активізувалася спрямована проти Чехословаччини терористична діяльність Польської військової організації. Лише 28 липня 1920 року після переговорів на Паризькій конференції питання Тешинської області було розв’язане. «Мала війна», яка забрала життя кількох сотень військовиків, терористів і поліціантів з обох боків, припинилася. 1000 км2 території з населенням в 143 тисяч осіб відійшло до Польщі, 1300 км2 з населенням в 284 тисяч осіб (120 тисяч серед яких була поляками) – до Чехословаччини. Місто Тешин було вирішено поділити – західна його частина із залізничним вузлом відійшла Чехословаччині, інші частини залишилось за Річчю Посполитою.

Отож Польській державі не вдалося домогтися свого – включити всю область до свого складу, в тому числі й території, де етнічні поляки були меншістю. У Варшаві не забули цієї, як там вважали, ганьби, і в 1938 році, синхронно з нацистською Німеччиною, друга Річ Посполита розпочинає дії, що мають на меті розчленування Чехословаччини. 23 лютого 1938 року міністр закордонних справ Польської держави Юзеф Бек на переговорах з Герингом заявив про «готовність Польщі рахуватися з німецькими інтересами в Австрії» (тобто фактично підтримав уже запланований аншлюс цієї країни) та підкреслив зацікавленість Польщі «в чеській проблемі». Невдовзі ця зацікавленість набуває активних форм. За повідомленнями чеських газет, з польської території проти Чехословаччини діють німецькі диверсійні загони, а в самій Речі Посполитій до цих загонів відкрито вербують етнічних німців. А уряд Польщі додатково зосереджує в районі Тешина три армійських дивізії і бригаду прикордонних військ. Президент Чехословаччини Бенеш намагався розрядити ситуацію, надавши полякам Тешина неабиякі права, але одержав відмову. Вже у ті дні стала відома фраза, яку сказав міністр Бек: «Гітлер обіцяє більше». У вересні 1938-го Річ Посполита, копіюючи дію Третього Рейху щодо Судетської області, формує на своїй території «Тешинський добровольчій корпус»; загони «добровольців» на чехословацькому кордоні влаштовують збройні провокації та диверсії.

Нарешті, одразу після укладання сумнозвісної Мюнхенської угоди, за якою Гітлер отримав значну частину Чехословацької держави, Варшава 30 вересня висунула Празі новий ультиматум, вимагаючи впродовж 24 годин передати Речі Посполитій чеської частини Тешинської області. 1 жовтня Прага поступилася: територія, де жили 80 тисяч поляків та 120 тисяч чехів, стала складовою Польської держави. 2 жовтня 1938 року польські кавалерські та танкові частини окупували район Тешин-Фріштат-Богумін та деякі населені пункти на території сучасної Словаччини. Ця окупація (операція «Заолжя») була подана пропагандою як визначна перемога польської армії…

Польсько-литовська війна розпочалася практично одночасно з польсько-чехословацькою. 1-2 січня 1919 року польські війська зайняли Вільнюс. Через кілька діб вони були вибиті спільними діями більшовицької Псковської дивізії, німецьких революційних загонів і литовських партизан. 21 квітня після жорстоких триденних боїв Вільнюс знову перейшов під контроль Речі Посполитої і залишився під ним, попри те, що 8 грудня Верховна рада Антанти ухвалила «Декларацію з приводу тимчасового східного кордону Польщі», згідно з якою лінія кордону мала проходити від до середньої частини річки Буг (тобто від Гродно через Брест), а далі по Бугу. Щодо Галичини, на той час уже окупованої польськими військами, Антанта, не визнавши офіційно польських анексій на сході, пропонувала два варіанти: або («лінія А» кордон проходить західніше Львова, в основному по Сяну), або («лінія Б») дещо східніше Львова – і до Карпат. Одразу зазначу, що влітку 1920-го британський міністр закордонних справ лорд Керзон від імені Антанти остаточно визнав варіант з «лінією А» східною межею Польської держави («лінія Керзона»). Так чи інакше, Вільнюс і Віленський край мали бути литовськими. Проте і «Декларація» Антанти, і заява Керзона були проігноровані польською стороною, і це мало серйозні наслідки.

31 березня «буржуазний» литовський уряд під тиском обставин звертається до більшовицької Росії з пропозицією укласти військовий союз проти Польщі. У липні Червона армія, почавши «похід на Варшаву», вступає на окуповану Річчю Посполитою територію Литви; у Москві підписується російсько-литовський договір, згідно з яким Вільнюс і Віленський край передається Литовській республіці, а остання розпочинає війну з Польщею, допомагаючи більшовикам. У Вільнюс вступають литовські частини. Проте Червона армія зазнає поразку на Віслі, відкочується аж за Мінськ, і до Литви у вересні 1920-го знову вдираються польські війська. Після жорстоких боїв 7 жовтня між Річчю Посполитою і Литовською республікою підписується мирна угода, яка підтверджує литовські права на Віленський край; а 9 жовтня начебто бунтівні війська так званої «першої литовсько-білоруської дивізії» генерала Желіговського несподіваним ударом беруть Вільнюс і за кілька днів займають увесь Віленський край. Генерал Желіговський проголошує себе «верховним правителем» створеної ним «держави» під назвою «Серединна Литва». Через рік Желіговський видає «декрет» про проведення «виборів» до сейму «Серединної Литви» та «плебісциту» з метою приєднання краю до Польської держави.

В результаті всього цього 24 березня 1922 року Сейм Речі Посполитої ухвалює постанову про входження «Серединної Литви» до складу Польської держави. А через рік конференція акредитованих у Парижі послів Британії, Італії і Японії, яка відбулася під головуванням представника Франції, ухвалила рішення про закріплення Віленького краю і Галичини за Річчю Посполитою на умовах автономії та дотримання прав нацменшин (хоча ніде, крім Львова і ще кількох міст, українці на східній Галичині не були меншиною, але французький уряд наполіг саме на таких рішеннях)…

Рішення ці мали далекосяжне значення. Хоча литовських уряд у 1927 році врешті-решт і визнав їх (цим було офіційно припинено стан війни), проте натомість він став активно допомагати діяльності радикальних українських націоналістів в особах УВО й ОУН. Окрім того, офіційний Каунас (який став тимчасовою столицею Литви) намагався подружитися з Кремлем, що через десятиліття вкрай негативно відбилося на здатності Литви і її армії, не менш потужної, ніж у фінів, чинити опір радянській окупації держав Балтії.

Отож 1927 року конфлікт не вичерпався. Литва й далі тримала кордон з Польщею заблокованим, без міждержавного залізничного сполучення та телеграфних ліній. А щоб надіслати лист із Польщі в Литву, потрібно було переслати його в нейтральну країну, перепаковувати в новий конверт, щоб видалити будь-які польські ознаки, і тільки потім доставляти в Литву. Зрозуміло, що й дипломатичних відносин між двома державами не існувало. 17 березня 1938 року, одразу після аншлюсу Австрії, уряд Речі Посполитої в ультимативній формі висловив до Литви вимогу щодо відкриття кордону та встановлення дипломатичних відносин, погрожуючи в разі її відхилення окупувати всю Литву. Після серії збройних нападів на литовських охоронців кордону, 19 березня уряд Литви задовольнив польську вимогу. За цих обставин не дивно, що у вересні 1939-го Кремль зумів спіймати на гачок Литву, віддавши їй відбиті у Речі Посполитої Віленський край і Вільнюс…

Ну, а далі була спершу радянська, потім німецька окупація Литви, проте навіть за нацистів емігрантський уряд Речі Посполитої у Лондоні не хотів визнавати литовської належності Віленського краю, а тому у 1942-44 роках Литовська армія свободи (LLA) так само, як й УПА, воювала за цей край і з радянськими, і з польськими партизанами. Тож колоніальна війна тривала й під німецькою окупацією…

І на закінчення про наслідки колоніальних війн другої Речі Посполитої, включно з польсько-українською 1918-19 років. За офіційними даними, 1939 року, напередодні Другої світової війни, населення держави становило 35,1 млн осіб. Третина з них не була етнічними поляками – 17% українців і білорусів, 10% євреїв, 5% німців, і 1% відсоток литовців, росіян і чехів. Але офіційним даним вірити не можна. Перед нами – наслідки політики насильницької «полонізації», яка тривала два десятиліття. Не-католику й не-поляку було практично неможливо посісти відповідальне місце в державному апараті чи зробити кар’єру в бізнесі, тож чимало українців, білорусів та євреїв прийняли католицизм й оголосили себе поляками. У статистиці вони проходили як поляки, хоча насправді етнічних поляків перед війною у другій Речі Посполитій було не більше половини населення. Оскільки ішлося не про добровільне об’єднання народів в одній державі, це стало однією з головних причин слабкості Польської держави і її поразки в 1939 році.

Що ж, як писав пізніше Вінстон Черчилль, «завжди існували дві Польщі: одна з них боролась за правду, а друга – змагалася за першість у підлоті».

2016-07-25 14:42:25
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар