Чому князь Володимир вибрав візантійську версію християнства? - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Чому князь Володимир вибрав візантійську версію християнства?

Чому князь Володимир вибрав візантійську версію християнства?

Лесь КАЧКОВСЬКИЙ

Наші літописи барвисто розповідають про знаменитий вибір віри київським князем Володимиром Святославовичем. Він і послів розсилав — до німців, греків, болгар, навіть — до арабів; слухав виступ філософа, а ще враховував, що «Русі єсть веселіє пити».

Проте мабуть, щось великий князь таки не доврахував, бо через тисячоліття, під час порівняння східнослов’янського Світу, що постав із Київської Русі, та Заходу, навіть неупередженій людині впадає у вічі разюча відмінність у досягнутих успіхах, і не варто обманювати себе і шукати причини нашого відставання десь поза межами східноєвропейського геопростору: мовляв, так уже склалися історичні обставини. Причини, чому пасіонарний імпульс народу блокується і втрачає динаміку свого розвитку, треба шукати в самому собі.

Що є спільного між державами, які безнадійно відстали в загальноцивілізаційному процесі і сьогодні є потенційними кандидатами до складу Слов’янського Союзу — Росією, Україною, Білорусією та Югославією? Це — православ’я. Саме візантійська версія християнства вирізняє народи перелічених держав від Заходу. А ще Макс Вебер, видатний нiмецький економіст-аналітик, писав на початку XX століття, що господарча етика сповідуваної релігії кардинально впливає на вибір економічної моделі суспільства.

Принципова відмінність між Західною та Східною Церквами полягає в тому, як вони організовують суспільне буття; точніше, як обидві Церкви розділяють світське й духовне в житті суспільства. А практично — які вiдносини Церкви з державною владою та її репрезентантами — імператорами, базилевсами, князями... Адже саме це цікавило володарів, коли вони запроваджували християнство як офіційну релігію у своїх державах, починаючи від римського імператора Костянтина і закінчуючи нашим князем Володимиром Святим, яких Церква називає Рівноапостольними.

Напевно, князя Володимира цікавили не так пишноти римських базилік чи Софійського собору в Константинополі, як залежність Римського Папи та Константинопольського патріарха від візантійського імператора. На час Аскольдового та Володимирового хрещення візантійська і західна Церкви вже чітко вирізнялися у своєму ставленні до імператорів чи, взагалі, до світської влади.

РИМСЬКА ТА ВІЗАНТІЙСЬКА МОДЕЛІ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

У Стародавньому Римі язичництво не знало юридичної межі, за якою припинилася би влада держави: кесар вважався одночасно і Роntefix Махіmus — верховним жрецем. Приймаючи християнство, римляни — з їхнім культом держави — за інерцією переносили таке розуміння ролі верховної влади і на християнського імператора. Звичайно, це аж ніяк не узгоджувалося з основним християнським принципом розмежування між «кесаревим» та «Божим». Це добре усвідомлювали отці Церкви і, відколи християнство стало офіційною державною релігією, проповідували незалежність двох влад: світської і духовної.

Теоретично правильною формою відносин Церкви і держави можна вважати добрий і благодатний союз — у вигляді так званої симфонії, як те згодом було зафіксовано в знаменитому Кодексі Юстиніана I (527—565). Проте в реальному житті інтереси імператорів і духовних ієрархів часто перетиналися. Тому політика перших християнських володарів Римської імперії призвела фактично до створення державної Церкви, або ж християнської держави. Це, до речі, означало початок державного переслідування людей за «неправильний» духовний світогляд.

Розпад єдиної імперії та завоювання Риму германськими племенами призвело до того, що вже з кінця V століття починає вимальовуватися різне ставлення східної та західної Церков до імператорів. На IV Вселенському Соборі, за відвертої підтримки (чи з ініціативи?) східного імператора, відбувається канонічне вивищення константинопольського патріарха — навіть із претензією на верховенство. А за подібні речі треба дорого платити: сприяти зміцненню державної влади.

Тим часом на Заході римська Церква отримує відносну незалежність, оскільки германські завойовники привнесли новий елемент в організацію суспільного життя: принцип особистої чи індивідуальної незалежності та автономію громад. Спроба Карла Великого реставрувати Римську імперію на Заході зазнала невдачі, і в результаті духовне життя західного суспільства значною мірою залишилося незалежним від місцевої державної влади. Вищий духовний ієрарх так і залишився в Римі.

На Сході ж відродження могутнього Нового Риму дозволило отримати перемогу над Церквою і підкорити її імператорові. Останню спробу здобути незалежність східної Церкви від державної влади зробив патріарх Фотій у IХ ст. — під час князювання Аскольда в Києві. Проте Лев VI Мудрий усунув Фотія, зробив ревізію «Ісагоги» — Кодексу законів, і східна Церква остаточно підпала під контроль світської влади. Це кардинально вплинуло на формування менталітету візантійсько-християнського соціуму. У ньому життя людини відбувається не в багатовимірному духовно-світському просторі, а в нудній площині — державній. У візантійсько-православному суспільстві людина фактично втрачає найцінніше — свободу власного духовного розвитку, а в підсумку — передає (добровільно чи не зовсім) вирішення всіх своїх проблем державі.

Цікаво, що хрещення нових держав на Сході супроводжувалося — з ініціативи володарів — заснуванням власних патріарших кафедр, унаслідок чого володар розглядав місцевих вищих ієрархів як власних міністрів у духовних справах. Так сталося в Болгарії, Сербії, згодом те ж відбулося і на Русі.

ТИСЯЧОЛІТНЯ ВОЛОДИМИРОВА ТРАДИЦІЯ

Після утвердження на київському столі князь Володимир прагнув узяти під свій контроль і духовне життя. Він спробував реформувати тодішню віру і дати своїм підданим спільних богів. Проте успіху це не дало, ідею тоталітарної імперії легше легалізувати в рамках християнства візантійського зразка. У цьому й полягав знаменитий вибір віри! Князь-самодержець вибрав ту релігію, в якій вищий духовний ієрарх підкорявся світському володареві. А от незалежність римського первосвященика, вочевидь, мало імпонувала київському князеві.

Звісно, в таких умовах у нас аж ніяк не міг виникнути власний потужний духовний потік, який формує відповідну атмосферу в суспільстві і змінює її, коли Історія кидає свій новий Виклик. Немає незалежного від світської влади подвижництва — немає повноцінного духовного життя. Недаремно російський дослідник церкви Г.Флоровський запитував: «Що означає це багатовікове, надто затяжне руське мовчання?.. Як пояснити це запізніле пробудження руської думки?»

А наш видатний поет Василь Стус писав: «Гадаю, що перша помилка — візантійський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західний дух, спертий деспотичним візантійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися із цієї двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лицемірства. Дух православ’я тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу народу — призвів до жіночності духу як атрибута нашої духовності. Залізна дисципліна татаро- монголів запліднила російський дух, додавши йому агресивності і пірамідальності будови. Український дух так і не зміг видряпатися з-під цього тяжкого каменя». За таких умов суспільство може зорганізуватися тільки в деспотичну державу, що пізніше якнайяскравіше проявилося в Росії Івана Грозного, Петра Великого, Йосипа Сталіна.

Проте необхідно застерегти, що криза православного суспільства — це просто неминучий наслідок придушення духовного життя державною владою; вона аж ніяк не пов’язана із браком творчих сил у православно-християнській системі. Православ’я має ту ж християнську основу, що й західний католицизм або протестантизм, у ньому так само закладено великий духовний потенціал. Коли репресії влади послаблюються, спостерігається сплеск духовного розвитку.

Щось подібне сталося в Україні пізніше, в литовсько-польську добу. Тоді склалась унікальна ситуація: православ’я на наших землях не мало державної підтримки, а отже, не відчувало недремного ока державного контролю. Ба більше, в рамках однієї і тієї ж держави, Речі Посполитої, зіткнулися дві (чи навіть три) форми християнства. Порівняння було явно не на користь православ’я. Безумовно, це був Виклик Iсторії. І Україна дала гідну Відповідь. Десь із тих часів, із кінця XVI — початку XVII ст., розпочинається український Ренесанс — найяскравіша сторінка в історії українського духовного життя.

А згадані недоліки православ’я надійно зафіксувалися в російській Церкві. Тому приєднання української Церкви до Московського патріархату 1686 р. означало, по суті, остаточну духовну катастрофу українського народу — як суспільства з первісним тяжінням до західних зразків організації свого буття.

Варто зауважити ще одну визначальну тезу православ’я, яка сягає корінням до Візантії: єдина віра — єдина держава. Цією ідеєю, неприйнятною на Заході, неминуче заражалися і новохрещені варвари: спершу болгарський князь Симеон, який мріяв про об’єднання Болгарії і Візантії (звісно, бачачи єдину Православну Ойкумену під власною рукою); а відтак уже російські царі уподобали ідею «Третього Риму» — звичайно, православного.

Таким чином, прийняття християнства у формі православ’я фактично означало, що духовне начало підпало під чобіт світської влади. Образно кажучи, брамін підкорився кшатрієві, і останній став диктувати своє бачення духовного життя. Цим було підготовлено, чи, точніше, зміцнено, добрий грунт для тоталітарного суспільства.

А методика руйнування стереотипів тоталітарного світогляду проста: треба переводити суспільне життя з одномірного світу — хай і державницького — в багатовимірний простір із духовною координатою. Ця істина відома ось уже майже дві тисячі років: кесарю — кесареве. Богові — Боже.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2000-03-17 16:45:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар