Кирило Галушко - Україна Incognita
Кирило Галушко
Писати про Льва Гумільова (1912-1993) – складно. І не тому, що важко розібратися в його наукових ідеях, чи навіть більше – піддати їх критиці. Критикувати його – справа не надто й складна, і цим займалося чимало і справжніх науковців, і ще більше «істориків у цивільному». Проблема в тому, що Лев Гумільов – це не лише дослідник, відкинутий свого часу «офіційною наукою», не лише автор багатьох блискуче викладених книжок, що обов’язково ставали бестселерами (і за його життя, і залишилися після смерті), але й ціле явище, зрозуміти яке не можна без знання багатьох контекстів його життя – особистих, політичних, ідеологічних, академічних. Навряд чи ми тут зможемо повноцінно висвітлити усі ці контексти і саму суть його учення, але спробуємо зрозуміти, чому його життя склалося саме так, а його ідеї були саме такими. Це дозволить нам пояснити, чому ця стаття називається «Велика ілюзія».
Після виступу Івана Мазепи лівобережна Гетьманщина протягом XVIII століття лише втрачала рештки декоративної автономії, а в ХІХ ст. вступила як зовні цілком поглинена і перетравлена периферійна частина величезної держави. У 1793 та 1795 рр. внаслідок другого та третього поділу Речі Посполитої Росія увібрала в себе ще один великий шмат українських етнічних земель, з якими отримала як «проблему» не українство, а волелюбну польську шляхту. Після декількох російсько-турецьких війн та “приєднання” Криму давня дистанція між наддніпрянською Україною та Чорним морем була подолана: утворилася “новоколонізована” територія Новоросії
Популярний телевізійний проект 2007-2008 років «Великі українці», якщо згадаємо, дав доволі неочікуваний результат: найвизначнішим українцем було визнано давньоруського князя Ярослава Мудрого. Не є таємницею, що навіть організатори очікували більш звичного вибору, – наприклад чергового визнання генію Тараса Шевченка. Втім, «великий кобзар» опинився лише на четвертому місці, поступившись у рейтингу симпатій співвітчизників стародавньому князю з роду Рюриковичів, лікарю Миколі Амосову та провіднику ОУН Степану Бандері. Звісно, що результати смс-голосування не є репрезентативною вибіркою громадської думки, а скандали з приводу «проплачених» сотень тисяч смс-повідомлень піддають сумнівам будь-які отримані результати, проте це у даному разі – манівці
Не буде помилкою, якщо я скажу, що ми уявляємо собі далекий від нас «великий світ» найчастіше за мапою: де є які місцини, моря, гори та країни. Якщо жартома, то якби не було боксу і футболу, мало хтось би собі уявив, що таке Україна. Але принаймні останні двадцять років вона займає своє місце на політичній карті Європи. І можна роздивитися: ага, то ця країна простягається від Карпатських гір до Дону, і від поліських боліт до Чорного моря… Існує певний «український простір». Але так було далеко не завжди. То який шлях пройшов наш простір, перш ніж сягнути тих меж та тих «600 тис. кв. км», що вчать в школі юні українці?
Логіка розв'язання мовного питання у нас є висхідно порочною, - не сама по собі, а в системі уявлень про країну. Законодавство тут ні до чого взагалі. Подивимось на досвід інших європейців у поліетнічних країнах, статусах «державної», «офіційної», «регіональної». Усі варіанти офіційної багатомовності грунтуються на існуванні сталих (історичних) етномовних спільнот, які знову ж історично проживають у певній місцевості і очевидно відрізняються від інших етномовних спільнот держави. Скажимо: не російськомовні, а росіяни. Отже, «Європейська хартія» розрахована своїм «духом» на порятунок напівзниклих ендеміків, - тих, кому зарожує «Червона книга» людства. Тому використання сьогодні в Україні її «букви» - лукавство. Потім, не будемо забувати, що вона не є обов'язковою навіть для членів Євросоюзу, оскільки не усі члени її ратифікували. Втім, питання про те, чому її ратифікували у нас і чи було це потрібним, - вже зайві.
Ідея «історичного примирення» співгромадян однієї держави - ситуація цікава, але не надто актуальна у світі європейської політкоректності. Бо ж одразу зазначимо, що європейські клопоти з історичної памяті - не внутрішньодержавні, а міждержавні. Європа - конгломерат націй, які воювали між cобою протягом століть, і рештки старшої генерації електорату взаємно відстрілювала себе ще у 1939-1945. Але треба триматися разом. І якщо претендуєш на членство, то покажи своє «єдине обличчя». Україна такого обиччя поки не має. Такий собі дволикий Янус, але наскільки ця його дволикість вимучена? Може це одне лице? Тільки як його упіймати і накреслити на тому шаржі «європейської спільноти»?
Історія ДКР своєю епічністю схожа на «Іліаду» Гомера, але за тих обставин, коли греки усі потонули по дорозі до Трої, і десятирічна облога останньої просто не відбулася. Про подальшу «Одіссею» вже говорити не варто. Це дійсно було розстріляною мрією. Тільки не зовсім зрозуміло, про що була та мрія. От спалахнула російська революція, і почалася по губернським центрам боротьба за владу. І сперечалися у цій боротьбі не лише більшовики з конкурентами (іншими російськими та українськими партіями), але й між собою
А сьогодні, якщо ми озирнемося довкола, значки з українським прапором носять лише депутати. Значить - сором. А звичайні нормальні люди - ні. Тенденція погана і перевірена роками. Часи зміняться, коли значок з нашим прапором знову почнуть носити звичайні школярі старших класів. Але цей вік любить щось на себе натягати лише на знак протесту. Думаю недовго залишилося. Нормальне українство завжди було опозицією - і зараз знову таким стає. Можливо, наступна спроба буде вдалішою.
Легенда свідчить, що коли молодий офіцер почту російського імператора Павло Скоропадський чергував у Зимовому палаці, він побачив у залі з експонатами зброї гетьманську булаву. Взяв до рук, але не втримав, і вона з гуркотом упала. В цей час до зали зайшов цар Микола ІІ і жартома сказав: «Ти, Скоропадський, напевно, хочеш стати гетьманом!»
Національні комплекси меншовартості – чудова розлога тема, де місце знайдеться хіба не кожному народові. Адже національна вдача, як і вдача людська, обійтися без комплексів не може. І долає вона комплекси так само, як окрема людина – хтось успішно, а хтось – ні, хтось здатен долати «хвороби свідомості», а хтось у них занурюється. Коли ми маленькі – нам хочеться бути великими й сильними. Коли ми бідні й занедбані – хочеться бути багатими й респектабельними. Коли ми невдахи – бажаємо успіхів, злетів і захоплення оточуючих.
Про Луганськ як щось більше, аніж завод, ми знаємо з 1821 року. Тобто тут вже, мабуть, треба вшановувати Олександра І? Дивують мене, натомість, вкрай оригінальні «історичні уявлення» ініціатора вшанування і борця за «чистоту історії» пана Арсена Клінчаєва. Чи не суперечить його власна дивакувата теза, що «нашому краю 6 тис. років» (щось мені гадається, що твердь земна на місті сучасної Луганщини має набагато триваліше минуле) тій його думці, що Катерина тут була «першою»?
Міркуючи з приводу того, яке технічне начиння необхідне в оселі кожного свідомого українця для підтримання національного об’єктивного світобачення, я все більше схиляюся до мікроскопа та телескопа. Перший прилад корисний, аби роздивитися здобутки вітчизняної політичної еліти, а другий – аби розшукати той день у майбутньому, коли вона стане іншою. Проте ж, дорогенькі співвітчизники, такий стан – ще не привід плювати на Тарасову могилу. Нам, дорогенькі, – своє робить. Мистецтво державотворення – непроста річ, і осягнути його дано не кожному, адже потребує воно цілої купи несумісних речей: знань, волі та відповідальності.
Усі ці слова можна звести до одного: «ефективність». А її немає без знайомства з наявним досвідом, який розв’яже ці проблеми. Іноді здається, що наші політики геть забули добрі поради патрона свого цеху – дядька Миколи (він для них, як дідусь Зігмунд для психологів). Микола був хитромудрий чоловік і багато чого знав. Він патронує недосвідчених державотворців у молодих державах.
В сучасних політизованих суперечках з приводу інтерпретації українського минулого – коли з ким «дружили», коли і з ким проти кого воювали, що було «правильним», а що «неправильним», хто – герой, а хто зрадник (і кого і чого саме) часом губляться підстави здорового глузду. Це не означає, що дражливих тем треба уникати – принаймні з тої причини, що це вочевидь неможливо
Часом я не знаю, що гірше: коли про минуле починає писати далекий від історичної науки журналіст, – чи коли цим займається історик, який колись пішов у журналістику. І якщо кпинити з писань Бузини справа цілком зайва, то що робити з Данилом Яневським? Одну з останніх книг цього відомого тележурналіста – доктора історичних наук (!) коротко можна охарактеризувати як послідовно викладену маячню, створену з однією метою: будь-що відшукати велику сенсацію. Проте жодної сенсації у ній так і не знайшлося…
Як відомо Катерина ІІ в дівоцтві Софія-Фредерика Ангальт-Цербстська була німкенею, яка російською імператрицею стала абсолютно випадково. І лише тому, що більшість династичних шлюбів Романових у XVIII–ХІХ ст. орієнтувалися на численних німецьких князьків і принцес. Якби «шлюбна карта» лягла по-іншому, російським царем цілком міг би бути Георг ІІ Ганноверський, який у 1727–1760 роках опинився на британському троні. І що цікаво, він би діяв точнісінько як його землячка: знищив би Січ, ліквідував би особливий статус Гетьманщини та покріпачив би селян. Власне так як Катерина ІІ з Україною Георг ІІ чинив із Шотландією
Тріумфальна хода «Русскаго міра» змушує українських істориків та, особливо, викладачів історії з нетерпінням чекати на чергові офіційні «історичні інновації». У цьому сенсі ми мусимо сподіватися на результати плідної співпраці міністерств освіти України та Росії. Як зветься цей фронт робіт ми вже знаємо: «спільна історія». Але поки здобутків у цій царині не відчувається, то може спробуємо зробити припущення? Що, - перепрошую, - «что день грядущий нам готовит»
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар