Казахстан: криваві «здобутки» імперії - 2 - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Казахстан: криваві «здобутки» імперії - 2

Казахстан: криваві «здобутки» імперії - 2

Григорій Халимоненко

Закінчення. Початок читайте тут

На ІІ Всеказахському з’їзді в грудні 1917 р. була проголошена національна Алашська автономія (1917—1920) з тимчасовим урядом (Народною Радою) під назвою Алаш-Орда: передбачалося затвердження конституції Алашської автономії. З’їзд почався виступами делегатів, які повідомили, що південь Туркестану охоплений голодом, народ не має спільної ідеї, місцева влада не може дати ладу. Першим пунктом з’їзд закликав народ облишити чвари й стати до налагодження порядку соборно. Алаш-Орда мала негайно взяти на себе всю виконавчу владу над казахським населенням.

Згідно з програмою Алаш-Орди, територія національної автономії Алаш з усіма багатствами й надрами мала складатися з Букеєвської орди, Уральської, Тургайської, Акмолинської, Семипалатинської, Сирдар’їнської областей, казахських повітів Ферганської та Самарської областей, Амудар’їнського відділку Закаспійської області, суміжних волостей Алтайської губернії — отже, то мала бути суцільна територія з панівним казахським населенням одного походження, єдиної культури й мови. Передбачалася в усіх установах автономії пропорційна участь представників інших націй з наданням їм культурної автономії. Тимчасова Народна рада Алаш-Орда (з місцем перебування у Семипалатинську) мала складатися з 25 членів, 10 з них  пропонувалося росіянам та представникам інших національностей. Політична програма Алаш-Орди фактично аналогічна національно-політичній платформі Союзу визволення України, очолюваного Д. Донцовим, М. Меленевським, А. Жуком (25 серпня 1914 р.), за єдиним винятком: українці ставили за мету державну самостійність України, казахи ж погоджувалися на автономію в складі  «демократичної» Росії.

АБАЙ КУНАНБАЄВ (1845—1904) — ВЕЛИКИЙ КАЗАХСЬКИЙ ПОЕТ, ПРОСВІТНИК, ФІЛОСОФ, ДУХОВНИЙ БАТЬКО СВОГО НАРОДУ. САМЕ ЙОГО ІДЕЇ НАДИХАЛИ КАЗАХІВ НА БОРОТЬБУ ЗА СВОБОДУ. ЦІКАВО, ЩО ДЕСЬ ДО 1930 Р. ВІДДАНІСТЬ ЗАПОВІТАМ АБАЯ ТЛУМАЧИЛАСЬ ЯК «БУРЖУАЗНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ» (!), А ПОТІМ РАДЯНСЬКА ВЛАДА ЗРОБИЛА З НЬОГО ЗРУЧНУ ІКОНУ

Лідери партії «Алаш» та  Народна Рада (Алаш-Орда) Алашської автономії були реалістами й враховували глибину інтегрованості в політичну й економічну систему Росії, а тому дотримувалися лінії єдності з демократичною Федеративною Росією. Детальний розподіл повноважень центру й автономії уявлявся справою регульованою подальшими угодами та законодавством. Лідер Алаш-Орди Аліхан Букейханов у зверненні до майбутніх союзників заявив, що алашівцям ідея сепаратизму не притаманна: «Ми єдині з великою демократичною Федеративною Росією, ми західники. У своєму прагненні долучити народ до культури ми спрямовуємо погляд не на Схід — розвивати нашу культуру ми зможемо через Росію». І справді, Лютневу революцію алашівці  сприйняли позитивно, їм здавалося, що вона звільнила уярмлені народи від гніту й зловживань царського уряду та сприятиме віковічній мрії про незалежність. Натомість Жовтневий переворот був сприйнятий негативно через жахливі вияви насилля та явно диктаторську політику більшовицької влади на теренах мешкання мусульманського населення — т.зв. революція спричинила на цих землях суцільну анархію. Алашівці робили спроби контактувати з більшовицькою владою й вели перемовини з Леніним, та врешті від контактів і компромісів із ленінсько-сталінською владою алашординці відійшли і спробували політику союзу з білими. У березні 1919 р. військо Колчака захопило Самару, Казань, витіснило Червону армію з Уралу й підійшло до Волги. Алаш-Орда  очолила антибільшовицький рух у тургайських степах, який став справжнім виявом політичної волі казахського народу. У червні 1918 року Алаш-Орда виступила з постановою, в якій говорилося: «Всі декрети, видані Радянською владою на території автономії Алаш, визнати неправочинними».  Насправді керманичі Алаш-Орди були ні за «червоних», ні за «білих», а за створення національної держави, але змушені були співіснувати і з Тимчасовим Сибірським урядом (Уфимською Директорією), який у листопаді 1918 р. скасував Алашську автономію. Верховний правитель Росії адмірал Колчак дав алашівцям приблизно таку відповідь: «З нами ви чи проти нас, ви так і залишитеся під нами біло-червоними». Порівняймо з колчаковими словами вражаюче своєю демагогією й цинізмом звернення верховного головнокомандувача російської армії, великого князя Ніколая Ніколаєвіча 5 серпня 1914 року до населення окупованої Галичини й Буковини: «Освобождаемые русские братья! Всем вам найдется место на лоне матери России. Обратите  меч свой на врага, а сердца свои — к Богу с молитвой за Россию, за русского царя». А потім почалися заслання й депортація галицьких українців, утиски й нищення української культури. Ось як писав про це не українець, а відомий політик тієї доби, кадет П. Н. Мілюков, характеризуючи оту братерню любов до окупованого населення: «... открылась возможность вмешательства власти в частную и общественную жизнь населения. Этой возможностью русские чиновники, представляющие отбросы русской бюрократии, воспользовались в полной мере. Их поведение совершенно уронило в глазах населения уважение и доверие к русскому управлению, а обрусительские мероприятия националистов поселили в нем ненависть и злобу».

Після взаємопоборювання «белых» і «красных» на азійських теренах , яке спричинило крах Білої армії, алашівці змушені були прийняти ультиматум Революційної військової ради Красної армії, яка від імені РСФСР пообіцяла закласти основи самостійної Казахської республіки. Та коли більшовики окупували всю територію Туркестану, вони негайно скасували Алаш-Орду, проте 4 квітня 1919 р. вийшла постанова ВЦВК про те, що казахи, котрі брали участь у громадянській війні проти більшовиків, а також члени й працівники уряду Алаш-Орди не підлягають ні переслідуванню, ні покаранню. Ця постанова стосувалася передусім нечисленної казахської інтелігенції, що склала кістяк першого національного уряду. Всі ці національні герої гадали, що служитимуть своєму народові під владою Кремля, отож почали працювати в державних органах, особливо в галузі освіти, стали редакторами газет, заклали своїми непересічними творами підвалини модерної національної літератури, перекладацької справи, театру, вищої школи.  Двадцяті роки в суспільному житті Казахстану — доба ренесансу, означена іменами видатних особистостей, осяйної когорти національної інтелігенції. Узгодженість їхніх дій — очевидна. Доповнюючи одне одного, вони заклали основи найважливіших сфер гуманітарного й природничо-наукового знання й технічної практики. І червоні допетрали: цих багатогранних і результативних у своїй діяльності дітей вчорашніх кочівників необхідно зупинити. Отож, через кілька років Кремль узяв казахський народ в облогу, використовуючи найжорстокіші, найчорніші методи, передусім залякування, стеження, арешти, катування. А найдієвіший метод: Голодомор — як і в Україні.

Важливо нагадати, що на теренах Казахстану в 1919—1922 рр. був так званий перший голод: загинуло близько 1 мільйона людей. Але голодомор-геноцид 1929—1933 рр., за різними оцінками, забрав від 1,5 до 2 мільйонів душ. По всій країні лежали на дорогах непоховані трупи. Таким чином, протягом 10 — 15 років владування білочервоних казахи втратили близько половини населення. Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв у своїй книжці «Стратегія незалежності» пише: «Питання про число казахів-жертв голоду 1929 — 1933 років, пов’язаних з ним епідемій та міграції поки що відкрите й коливається в межах від 1 мільйона 750 тисяч до 2 мільйонів 200 тисяч. Це означає, що за час колективізації загинуло від 42 до 49 відсотків корінного етносу. Силова політика держави наштовхнулася на жорсткий спротив народу: в 1929—1933 рр. засвідчено понад 380 селянських бунтів та повстань, в яких взяло участь майже 80 тисяч осіб. Всі вони придушувалися якнайжорстокішим чином регулярними військами Красної  армії».

Справді, згідно з переписом населення Російської імперії 1897 р., носіїв казахської мови нараховувалося 4 084 139 осіб. Для зіставлення, носіїв узбецької мови тоді було близько 5 мільйонів, а сьогодні чисельність цього народу — понад 25 млн. Чисельність же казахів на території Казахстану скоротилася удвічі, адже ще понад 1 млн осіб скористалися можливістю втекти до Китаю, Монголії, Ірану й Афганістану, а також у сусідні регіони РСФСР, де голоду не було. Щоб зупинити масову втечу людей, що рухалися разом зі стадами, отарами й табунами, влада посилала навперейми війська, яким на кордонах дозволялося вдаватися до кулеметного вогню. До великого Голодомору в Казахстані в етнічному відношенні домінували казахи — свою чисельність на рівні 1926 року казахи відновили лише в 1970 році, а пропорційного співвідношення (50 %) корінного населення стосовно інших етносів було досягнуто лише у 80-ті роки ХХ століття. На «звільнені» від казахів терени в 1942—1944 рр. завозилися депортовані народи: кримські татари, інгуші, чеченці, балкарці, карачаївці, курди, турки, німці та, звісно ж, воїни УПА. Населення Казахстану поповнювалося також в’язнями ГУЛАГу, КАРЛАГу, АЛЖИРу...

У виснаженої, затероризованої й  доведеної голодом до стану збайдужілості нації Кремль заповзявся забрати й душу: донищити освічену частину казахського народу. Удар було спрямовано на Спілку письменників, Академію наук, видавництва, вищу школу. Лише за те, що в 1923 р. група казахських письменників спробувала утворити літературне об’єднання «Алка» («Когорта»), як воно було визнано прикметною рисою націоналізму, спробою алашординців реанімуватися і шкодити більшовицькому ладу. Отож НКВД негайно заборонив діяльність плеяди молодих письменників. А в 1928 — 1930 роках майже всі літератори старої формації зазнали репресій. В 1937 р. був розстріляний Ільяс Джансугуров, перший голова Спілки письменників Казахстану, а наступного року — й засновник Спілки Сакен Сейфуллін. Життя великого світового рівня казахського письменника М. Ауезова теж було трагічне — його не закатували, та й у в’язницях не «перетримали», тільки й дихнути вільно не дали, бо ж і за походженням він належав до старовинного та впливового роду Тобикти, з якого походив і Абай. Ба більше, М. Ауезов був причетний до діяльності Алаш-Орди. Репресії, ув’язнення, табори були суворою ознакою письменницького щодення в Казахстані протягом усього періоду владування червонобілих. Передусім були закатовані, попри  «даровану» амністію, керівники Алаш-Орди й навіть ті, хто мав бодай якусь належність до неї. Досить навести кілька прикладів розмаїтості методів помсти червонобілих (чи білочервоних) щодо безталанного казахського народу. Якщо «цивілізований» світ полишив напризволяще «суверенну» Україну, то терору, що його вчинила червона імперія в підросійському степу, либонь, ніхто й не зауважив.

Я освідчив тут лише окрушини з історії великого подвигу й разом із тим трагічної долі борців за незалежний Казахстан. Так, майже всі алашівці були закатовані, та все ж Алаш-Орда на той період історії виконала свою роль — адже казахському народові було надано хай і обмежені права автономії у складі Росії, але пізніше це стало підставою для утворення Союзної республіки, а потім і держави Казахстан.

Теги:
2017-02-03 02:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар