Йосип проти Йосифа - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Йосип проти Йосифа

Йосип проти Йосифа

Сварка Тіто зі Сталіним означала початок розпаду комуністичної системи
Юрій РАЙХЕЛЬ

Наприкінці червня 1948 р. у світі розірвалася інформаційна бомба. Навіть звиклі до частих крутих поворотів і коливань лінії партії та вождя всіх трудящих радянські люди були дуже здивовані розміщеним на другій сторінці газети «Правда» повідомленням. Цей текст був «Резолюцією Інформбюро про стан справ у Комуністичній партії Югославії». У ньому повідомлялося, що на нараді Інформаційного бюро комуністичних та робочих партій (Комінформу), яка відбулася 20—22 червня в Бухаресті, був обговорений стан справ у Комуністичній партії Югославії, а також засуджувалася політика, що проводилася нею. Складена в грубому тоні та вкрай образливих висловах, ця резолюція закінчувалася закликом до «здорових сил Компартії Югославії, вірних марксизму-ленінізму, «змінити нинішніх керівників і висунути нове інтернаціоналістське керівництво КПЮ».

Із відчуттям збентеження та подиву читали радянські люди тяжкі звинувачення югославського керівництва на чолі з Йосипом Броз Тіто в проведенні ворожої політики відносно СРСР, у зраді справи соціалізму. Здавалося, не було в СРСР вірнішого союзника, ніж Югославія. Усі радянські зовнішньополітичні кроки незмінно й без обмовок підтримувалися Белградом. На нараді низки Комуністичних партій у вересні 1947 р. у польському місті Шклярська Поремба поблизу Вроцлава югославська делегація підтримала пропозицію ЦК ВКП(б) про створення Комінформу. Бюро організації було розміщене в Белграді. І ось тепер лідер Югославії, нагороджений низкою радянських орденів, у тому числі й орденом «Перемоги», вмить став головою кліки зрадників та вбивць. Тепер про югославське керівництво писали не інакше як кліка Тіто — Карделя — Ранковича.

Здивований Захід якийсь час не міг зрозуміти, що відбувається. Американський державний департамент був упевнений — це диявольський хід Сталіна в кризі, що почалася довкола Берліна. І лише досвідчений політик Уїнстон Черчілль відразу визначив, що почалося руйнування світового комунізму.

МИЛІ СВАРЯТЬСЯ

Під час перебування в СРСР наприкінці 30-х рр. Тіто близько познайомився з керівником Комінтерну Георгієм Димитровим. Саме за його протекцією і не без проведених у цій організації інтриг йому вдалося заручитися рекомендацією на керівництво Компартією Югославії. При цьому переважна частина югославських комуністів, які перебували в еміграції у СРСР на чолі з політичним секретарем ЦК КПЮ Міланом Горкичем (Йосип Чижинський), уже згинула в катівнях НКВС. У березні 1940 р. Тіто прибув до Загреба і в жовтні того ж року очолив партію.

Після окупації Югославії у квітні 1941 р. військами Німеччини та Італії в країні почалася війна опору, що швидко переросла в громадянську. Сербські четники (чета по-сербському — загін) на чолі з полковником Драголюбом (Драже) Михайловичем підкорялися емігрантському уряду в Лондоні й Каїрі, хорватські усташі (з хорв. — повстанці) були вірними союзниками Німеччини, такими ж, як і албанські баллісти (прибічники «Баллі комбетар» — Національного фронту). Всі вони, разом із формуваннями німецького ставленика в Сербії Мілана Недіча та дивізією російських козаків генерала Краснова, воювали проти партизанів і антифашистів, які примикали до них, зокрема, в Словенії. Комуністи протиставили етнічним чищенням четників, усташів і баллістів ідею майбутньої федеральної Югославії, що отримала підтримку більшості населення. До того ж у лавах партизанів билася італійська бригада ім. Гарібальді, чехословацький батальйон ім. Яна Жижки, угорський батальйон ім. Шандора Петефі, польський батальйон ім. Тадеуша Костюшка, німецька комуністична рота ім. Ернста Тельмана, болгарська бригада ім. Георгія Димитрова, радянська бригада, сформована з військовополонених, які втекли, та російських емігрантів. Під час війни Тіто висувався в ряди керівників антигітлерівської коаліції, якого підтримував, у першу чергу, СРСР і певною мірою Англія. Президент Рузвельт ставився до югославського маршала більш ніж прохолодно. Червона армія в жовтні 1944 р. брала участь лише в штурмі Белграда, а практично всю територію Югославії звільнила Народно-визвольна армія, якою командував Тіто.

Зв’язок Москви з югославським комуністичним керівництвом до травня 1944 р. був лише інформаційним. Тіто доводилося ухвалювати в складній ситуації, що швидко змінювалася, самостійні рішення, які не завжди подобалися радянському керівництву. Під час тяжких боїв на річках Неретва і Сутьєска в лютому-березні та травні 1943 р. італійці фактично пропустили партизанів через свої позиції, тим самим дали їм можливість вийти зі щільного німецького оточення. Тоді Москва розцінила ці дії як пособництво ворогові.

Після війни СРСР дипломатично підтримував Югославію, що мала територіальні претензії буквально до всіх своїх сусідів. Уже в травні 1945 р. виникла гостра криза навколо Трієста. Це італійське місто було захоплене партизанами. Західні союзники категорично були проти таких дій Тіто. Протиріччя навколо італійської області Венеція-Джулія (югославська назва — Юлійська Країна) загрожували перейти в озброєне зіткнення недавніх союзників. Сталін на це піти не міг із багатьох причин. Тому Москва запропонувала Белграду знайти компроміс із союзниками. Це викликало невдоволеність Тіто, що простежувалася в його промові в Любляні 26 травня 1945 р. Приблизно так само розвивалася криза щодо частини австрійських провінцій Каринтія і Штирія, населених переважно словенцями, — Корушська область. Вимога приєднати її до Югославії була категорично знехтувана англійцями. Каринтія і Штирія входили в англійську зону окупації Австрії. І тут Москва наполягла на виведенні югославських військ із Корушської області.

Югославське керівництво принципово наслідувало радянський приклад як у процесі побудови федеральної держави — за зразок був узятий СРСР, так і в економіці — націоналізація підприємств, колективізація сільського господарства. Проте проблеми наростали, як снігова лавина. Змішані радянсько-югославські торгівельні та промислові компанії працювали неефективно, вони фактично використовувалися для тотального контролю над югославською економікою. Радянські фахівці — як цивільні, так і військові — займалися вербуванням югославських громадян. Доходило до анекдотичних ситуацій. Зйомки фільму в «Горах Югославії» були використані радянською агентурою для вербування югославських артистів, які знімалися в картині. Доповідь про це міністра внутрішніх справ Олександра Ранковича викликала обурення Тіто й різку розмову з радянським послом Лаврентьєвим. При цьому Тіто й Ранкович чудово знали, що сам посол очолює радянську резидентуру в Югославії. У результаті — наприкінці 1947 і початку 1948 рр. радянські фахівці демонстративно були відкликані з Югославії.

РОЗРИВ

Особливе занепокоєння Сталіна викликали самостійні дії керівництва Югославії та Болгарії щодо укладення договору про дружбу та підготовку до створення Балканської федерації. Надійшов виклик болгарського лідера Димитрова й Тіто на килим до Москви. Розуміючи, чим це може закінчитися, останній від поїздки ухилився, відправив замість себе другу людину в партії — Едварда Карделя, а також Мілувана Джіласа, який знав російську мову. Сталін у різкій формі відчитував Димитрова, хоча всі розуміли, що головним винуватцем він вважає Тіто. Югославська делегація відбула з Москви з тяжкими відчуттями. Було очевидним, що у відносинах партій та країн назріває криза.

Холодна війна, що почалася, означала глобальне протистояння СРСР із Заходом. У такій ситуації для Сталіна було надзвичайно важливо припинити спроби комуністів східноєвропейських країн проводити більш незалежний курс. Це питання радянський ідеолог Андрій Жданов мав підняти на нараді в Шклярській Порембі, але Сталін у останню мить вирішив зачекати. У ЦК ВКП(б) були підготовлені аналітичні довідки про націоналістичний ухил у Компартіях Чехословаччини, Угорщини, Польщі та Румунії. Слід було чекати удару по їхньому керівництву, але першою виявилася Югославія. У добре підготовленій і детальній Довідці ЦК ВКП(б) «Про антимарксистські установки керівників Компартії Югославії у питаннях зовнішньої та внутрішньої політики» від 18 березня 1948 р. серед великих політичних помилок були названі «зневага до марксистської теорії», недоброзичливе ставлення до Радянського Союзу, переоцінка своїх досягнень і елементи авантюризму, опортунізм у політиці стосовно кулака, розчинення компартії у Народному фронті. В аналогічних довідках стосовно стану справ у інших компартіях критика щодо деяких із них була набагато серйознішою. Угорська Компартія звинувачувалася в націоналістичних помилках і буржуазному впливі, Польська робоча партія — в помилковості ідейно-теоретичних установок і яскраво вираженому націоналістичному ухилі, Компартія Чехословаччини — в поширенні парламентських ілюзій, зневазі ленінсько-сталінським ученням щодо національного питання.

Аналіз демонструє, що конфлікт був штучним. Багато звинувачень — надумані й необгрунтовані, вони були приводом, а не причиною. Тому югославська сторона через нерозуміння переходила до стану прохача й готова була йти на компроміс із будь-якого питання. Вона до останнього сподівалася, що розриву з Москвою не станеться. Проте Сталін свідомо не йшов на примирення, а використовував приклад Югославії для консолідації інших країн в єдиному блоці під керівництвом СРСР і ВКП(б). Цікаво, що конфлікт, який назрівав, торкнувся сторін життя на перший погляд досить далеких від політики. Костянтин Симонов згадував, що поетові Миколі Тихонову не дали Сталінську премію за цикл віршів «Югославський зошит». Як пояснив Сталін: «Ми не можемо дати йому за них премію, бо останнім часом Тіто погано поводиться... Дуже погано... Я б сказав, вороже поводиться».

У березні 1948 р. в листі до югославського партійного керівництва Сталін і Молотов звинуватили деяких югославських керівників, зокрема, В. Велебіта — на той час заступника міністра закордонних справ і довіреної людини Тіто, в шпигунстві на користь Великої Британії. Найцікавіше те, що в роки війни Велебіт справді виконував доручення... радянської розвідки. У нього на зв’язку були деякі члени знаменитої кембріджської п’ятірки. Перебуваючи в Лондоні, він забезпечував зв’язок між англійським урядом і Тіто, про що детально інформував Москву. Про цей бік його діяльності в югославському керівництві знали. До речі, коли він повернувся до Белграда в січні 1945 р., представник радянської розвідки встановив із ним контакт, але працювати на Москву Велебіт відмовився. Проте Тіто в якийсь момент готовий був пожертвувати навіть своїм довіреним заради досягнення компромісу зі Сталіним. Про це Велебіт розповів у своєму інтерв’ю відомому югославському журналісту Драгану Бісенічу в 2002 р.

Небажання югославського керівництва підсилювати протистояння створило в Сталіна ілюзію його слабкості. У партії справді було багато прибічників СРСР. Андрія Хебранг і Сретен Жуйович, які інформували Москву, входили в керівництво країни, були й вищі військові, які підтримували Сталіна. У своїй інформації до Москви Хебранг наполягав на посиленні тиску на Тіто — в надії, що той втілить свою погрозу, висловлену на пленумі ЦК КПЮ, і подасть у відставку. Є підстави вважати, що в Москві вбачили в Хебрангу кандидата на заміну югославському керівникові.

Формальне відлучення Югославії сталося на нараді Комінформу в Бухаресті 19—23 червня 1948 р. Тіто отримав запрошення взяти участь у зустрічі. Але на нараді вищого партійного й державного керівництва було ухвалено рішення до Бухареста не їхати. Надії на виникнення антитітовської опозиції у КПЮ розвіялися після V з’їзду партії наприкінці липня 1948 р. Із 468 тис. членів партії і 51 тис. кандидатів у члени КПЮ на підтримку резолюції Інформбюро висловилися 55 тис. комуністів. Усі «комінформівці» були виключені з партії, а близько 16 тисяч репресовані й відправлені в табори на островах Голий Оток і Гргур в Адріатичному морі. Найвідомішим представником командного складу югославської Народної армії, який став жертвою конфлікту, був генерал-полковник Арсо Йованович — начальник військової академії. Він загинув під час спроби нелегального переходу кордону Румунії. Тіто в своїй боротьбі з політичними противниками користувався методами свого ворога. Серед репресованих було 300 офіцерів у ранзі від командира полку й вище, а також начальник особистої охорони Тіто — полковник Момо Джурич. Проте масштаб репресій в Югославії не можна навіть порівнювати з тим, що відбувалося у цей час у СРСР.

У Белграді усвідомлювали, що Сталін може зробити спробу збройного вторгнення. На цей випадок були розроблені плани відступу в гори й переходу до партизанської війни. Із пограничних районів важливі промислові об’єкти переводилися вглиб країни. Витрати на армію та її озброєння були подвоєні. Якісь заходи в СРСР проводилися, проте основні зусилля були направлені на підривну роботу. В Албанії на кордоні були створені розвідувальні центри, що займалися направленням на югославську територію озброєних груп. Аналогічні центри створили болгарські спецслужби в Драгоманді, Кустенділі, Святому Враче. Угорський розвідувальний центр у м. Сегедині вербував для шпигунської діяльності югославців, які втікали до Угорщини й співпрацювали з окупантами. У цей період у СРСР формувалися військові підрозділи для допомоги Ізраїлю, який воював з арабськими сусідами. Проте в другій половині літа 1948 р. ця підготовка була припинена. Командирам наказали вивчати балканський театр військових дій. У 1949—1952 рр. на кордонах Югославії зі східноєвропейськими країнами сталося понад п’ять тисяч збройних зіткнень. Проте немає даних, що напад на Югославію реально планувався.

Напружена ситуація в Німеччині, Польщі не дозволяла перекинути війська звідти до Югославії. До того ж вісь радянської політики з другої половини 1948 р. була повернена на схід. У Китаї комуністи перемагали в громадянській війні. Тому Сталін віддавав перевагу диверсіям і терористичним актам. Деякі з них розроблялися дилетантами з партійними квитками, направленими в МДБ. Найекзотичніший план був запропонований у лютому 1953 р. Здійснити запланований замах мав один із учасників убивства Троцького — розвідник Йосиф Григулевич, який працював під дипломатичним «дахом», фахівець з Латинської Америки, який писав згодом книги під псевдонімом Лаврецький. Він повинен був, використовуючи своє офіційне положення посла Коста-Ріки в Італії і в Югославії, потрапити на прийом на честь Тіто і «вчинити теракт — шляхом безшумного пострілу із замаскованого під предмет особистого вжитку механізму». Військовий історик Дмитро Волкогонов стверджував, що «посол Григулевич» повинен був вручити Тіто коробку з діамантовим перснем, в якій містився механізм зі смертоносним газом.

Злість за свій провал в Югославії Сталін зігнав на принишклих сателітах. У них пройшли антитітовські судові процеси, круто замішані на антисемітизмі. В Албанії в травні 1949 р. був засуджений і розстріляний Кочі Дзодзе, заступник голови уряду й міністр внутрішніх справ. У Болгарії у грудні 1949 р. — Трайчо Костов, заступник голови уряду, в Угорщині у вересні 1949 р. — Ласло Райк, міністр закордонних справ, на іншому процесі був засуджений Янош Кадар — майбутній беззмінний керівник країни, в Чехословаччині в листопаді 1952 р. — Рудольф Сланський, генеральний секретар ЦК КПЧ. За «правий націоналістичний ухил» був засуджений генеральний секретар Польської робочої партії Владислав Гомулка.

Із подачі Сталіна посилювалася інформаційна війна. У газеті «Правда» 8 вересня 1948 р. була опублікована стаття «Куди веде націоналізм групи Тіто в Югославії». Своїм грубим і безапеляційним тоном вона видавала авторство вождя. Ця стаття задавала тон наступному засіданню Інформбюро в Угорщині в листопаді 1949 р. На ньому за доповіддю румунського партійного керівника Георге Георгіу-Дежа була прийнята резолюція «Югославська Компартія у владі вбивць та шпигунів». До речі, це засідання було останнім. 1956 р. Комінформ був розпущений.

Напруга протистояння різко знизилася після смерті Сталіна. Проте югославське питання стало предметом боротьби зі смертельним результатом у Кремлі проти Берії. І лише 1955 р. Хрущов поїхав до Белграда для врегулювання стосунків. Але ще довго примара югославського ревізіонізму блукала партійними документами в суперечці, що почалася між КПРС та китайськими й албанськими комуністами.

Конфлікт Тіто — Сталін показав, що в комуністичному світі може бути не один, а кілька центрів. Першими такий висновок зробив Мао Цзедун. Відразу після смерті Сталіна він почав максимально дистанціюватися від Москви. Наступними були італійські комуністи. Після ХХ з’їзду КПРС вони без особливого шуму припинили виконувати вказівки радянських товаришів. За ними тією чи іншою мірою пішли іспанські та французькі комуністи. Події у Чехословаччині в серпні 1968 р. зумовили спробу примирити комунізм та демократію у вигляді так званого єврокомунізму. Це було останнє відлуння конфлікту Тіто зі Сталіним.

2010-08-18 09:52:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар