Його величність парк - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Його величність парк

Його величність парк

Людмила Засєда

Одного разу ввечері кілька років тому, здається, два-три, на Київ спустився дивно-грайливий туман. Він був таким густим, що, здавалося, має висіти майже непорушно, як чисте невикручене, абсолютно мокре простирадло, але він увесь час бешкетував: то підстрибував, то ковзав, то рідшав, то ущільнювався, стаючи ніби згущеним молоком з дитинства, то грався з вуличним світлом, хто кого наздожене, примудряючись зовні повністю змінити реальні пропорції вулиці. У такий вечір, поспішаючи до найближчої станції метро, з розгону налетіла на цей парк. І завмерла. Звичайно, кам’яні скульптури, вишукані одкровення талановитих грузинських майстрів, бачила і раніше, не помітити київську обновку в центрі міста, (а з’явилася вона 2007 року з ініціативи Михайла Саакашвілі) було просто неможливо, але увечері наодинці з туманом, довколишні скульптури здалися справжніми віщими статуями.

Тепер розумію — зовсім не здалися. З парком виникли у мене мовчазні стосунки, без гучних захоплень, все ніби на рівні дотиків. Доторкнулася рукою до холодного дивовижних форм граніту — і відчула їх теплу чуйність, їх німу клятвену обіцянку завжди бути особливо грузинськими, але як все талановито оформлене, враження вийшло за рамки і вразило масштабною елегантністю, а ще — пронизливою відокремленістю, навіть дерев тут просто немає. Тут соло каменя. Сіла тоді на вологі кам’яні лавку, і вже не помічала вогкості, а була вдячна їй — адже в таку погоду зазвичай безлюдно.

У цього куточка, здається, особливе відчуття власної вічності і саме це допомогло вловити неповторність життя саме через його повторюваність. Власне, коли є, що розуміти, необхідна лише мить. Той туман давно розсіявся, однак я не забула, все розгадую — що це було тоді. Більше того, переконана, що і завтра, і післязавтра, і через багато років яка-небудь незнайомка так само стоятиме зачаровано, захоплена гранітним мовчанням, і здивується, як я одного дня в Музеї історії Києва, затримавшись біля відеоекрана, який запрошував до старого Києва, відгукнулася, прочитавши підпис: «Пам’ятайте нас. Ваші кияни».

Тихенько, аби не помітили інші, послала рукою поцілунок молодій киянці зі старої-старої фотографії. Тоді теж відбувся контакт — особливий. Думка не нова, чим більше інформації передається по інтернету, тим цінніше те, що передати таким чином неможливо. Особистий контакт. Одного дня, аби побачити нічний Брюссель під дощем, який не припинявся, довелося зняти вишукане взуття і гуляти нічною чистою площею, жодного разу нічим не ушкодившись, босоніж. Були ми не одні такі — під гармошку танцювала пара на старовинній бруківці, причому теж босоніж, і дощ не став їм на заваді, і площа була відмита не лише дощем, а й щоденною ретельністю.

Щоправда, того туманного вечора, про який розповідаю, в парку Шота Руставелі, було брудно від чийогось поспішного перекусу. Впевнена, такий перехожий і не помітив своєї невідповідності вишуканості оточення, зрозуміло — він навіть смітника не бачить, але ж все одно бурчить, що все у нас не так і не там, і всі хочуть щось увірвати у нього. Сам же мимохідь у всіх, хто на його сміття наштовхнувся, поцупив мить спокою і натхнення. Буквально поруч, усередині парку, цього разу звернула увагу на напис над входом до якогось смачного, схоже, нового закладу і, прочитавши «Сулі Гулі», негайно захотіла дізнатися, що ж це означає.

В ресторанчику відразу почула відповідь: у перекладі — душа і серце, що і в грузинському меню, і в інтер’єрі. Стіни прикрашені таким соковитим артистичним живописом, що розпис роздивляєшся, ніби по Грузії подорожуєш: ось розбіглися по пагорбу маленькі старовинні сванські будиночки, на густому синьому тлі плавають гранати, приголомшуючи характерним кольором, простором, у якому художник Давид Шарашидзе — лідер, який точно вибудовує сюжет і ніжно залучає до свого ритму все задумане. Так стильно, здивувалася, ніби не ресторанний рівень, а значно вищий. Художник щедро дарує свою душу і серце, і хоча ми не знайомі поки що, отримала враження, милуючись настінним розписом ніби про запас, щоб і на завтра вистачило.

Все ніби для мене, вирішила, хоч так може подумати кожен, адже нам усім набридли погляди, що ніби дивляться крізь тебе, слова, що ковзають з повною байдужістю, повз тебе. Повнокровний пензель підкинув полум’я, пристрасті, веселості, всерозуміння і натхнення. Звичайно, в такому залі більш круто замовити, скажімо, хачапурі, обов’язково у формі човника, а до столу запросити і гранати з картин і персонажів грузинського застілля з іншого полотна, і всі враження законсервувати, як хазяйки консервують літо в банки. Адже талант і смак (тут ніхто не стане сперечатися) мають бездоганну репутацію і завжди несхожі, неклоновані. Любителям плагіату тут немає чого шукати — важко скопіювати щирість. Мені відчулося в його роботах особливе жадання подробиць, яке і є справжньою насолодою для допитливої натури. Стіни, прикрашені такими полотнами, відразу, при першій же зустрічі, поспішають віддати, поділитися миттю і надією художника, що уловлюються злегка позначені ним нюанси.

Як вино, яке можна любити не лише за витриману зрілість, а й за молодість, так і старовинну вулицю з чудовим перехрестям, де живе цей молодий і мудрий парк.

P. S. Вам цікаво, що чекає на нас за новим поворотом? Мені теж, адже для мандрівника немає сірих днів. У цьому і сенс, і задоволення, до того ж, абсолютно безвізове і самодостатнє.

Ось так.

Фото Сергія П’ЯТЕРИКОВА

Теги: Київ
2017-09-29 12:45:00

   
  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар