Iван Сірко: дійсність і легенди - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Iван Сірко: дійсність і легенди

Iван Сірко: дійсність і легенди

Що писала про кошового отамана зарубіжна преса ХVІІ століття
Федір ШЕПЕЛЬ, Кіровоград

Хоч як це дивно, але досі мали по суті лише одне фундаментальне наукове дослідження, присвячене життю й діяльності Івана Сірка. Книгу Дмитра Яворницького «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман Війська запорозьких низових козаків» (1894). Відтепер, на нашу думку, найповнішою й найбільш точною біографією цього козацького ватажка стала праця визначного сучасного джерелознавця, доктора історичних наук Юрія Мицика «Іван Сірко». Побудована на тридцятирічному ретельному вивченні набутків істориків та архівних матеріалів України, Росії, Польщі та Німеччини, вона, з одного боку, розвінчує чимало міфів, що почали переслідувати знакову постать ще за життя, а з іншого — переконливо доводить, що й без дитячих казочок та недолугих легенд життєпис великого українця не стає менш привабливим чи недостатньо славним.

Для сьогоденної України є надзвичайно актуальною правдива розповідь про особистість легендарного кошового отамана Запорозької Січі. Виявляється, хоч би що там брехали недруги, на нашій землі теж жили, а головне — діяли(!) — й непереможні воєначальники, й далекоглядні керманичі, й просто сильні духом та тілом люди. І боротися їм доводилось у значно складніших умовах, ніж, скажімо, декому зараз, у рамках української державності, хай і успадкованої від УРСР. Доба страшної Руїни, що прийшла на зміну Хмельниччині, стала одним із найболючіших нагадувань про невикористані шанси вітчизняної історії. Втім, Іван Сірко ніколи не мав хвороби меншовартості: ні в братерських обіймах Московії з її гостинним Сибіром; ні під час нескінченних воєн з Османською імперією та її сателітами; ні в дипломатичних змаганнях із хитромудрою Річчю Посполитою (1675 року польський король просив Сірка «виступити за церкву Божу й віру православну, задля narodu ukrainskiego»); ні навіть у взаєминах з єдинокровною старшиною та гетьманами. Так, в умовах бездержав’я козацький отаман (патріот і ревний захисник православ’я) помилявся. Втім, зроблене ним для України пережило віки. Його особа продовжує нестримно притягувати увагу і в третьому тисячолітті.

Іван Дмитрович Сірко встановив кілька своєрідних рекордів у історії Запорозької Січі. Насамперед, вони стосуються ратних подвигів (про що — нижче). По-друге, кількості обрань на посаду кошового. Починаючи з 1659 і по 1680 рік, він не менше як 15 разів очолював Військо низове запорозьке. (До речі, Яворницький вважав, що лише вісім.) Кость Гордієнко та св. Петро Калнишевський були кошовими по 12 разів. На думку Мицика, зрівнятися в цьому з Сірком може теоретично лише Петро Конашевич (Сагайдачний). Але останнє потребує документальних підтверджень.

Теперішньому поколінню важко навіть уявити, що «вся та доба квітчаста» (Микола Зеров), що майже не зберегла по собі українських письмових джерел, знаходила відображення на шпальтах досі ще мало вивчених італійських, польських, німецьких, швейцарських газет ХVІІ століття. Іван Сірко був об’єктом зацікавлення західної періодики не тільки як знайомий царів, королів, ханів, гетьманів, полководців. А насамперед тому, що для християнського світу Європи нарівні з мальтійськими рицарями втілював образ героїчного борця проти Османської агресії. Анонімний польськомовний автор «Віршованої хроніки» 1682 року вважав, що навіть прізвище кошового, слово, яким зазвичай кличуть псів, — богодане. Адже Іван Сірко, справді, ніби пес, був поставлений Богом на сторожі християнських овечок.

Оскільки навколо колоритної постаті отамана існує безліч легенд та нісенітниць, Мицик дуже відповідально підійшов до висвітлення багатьох питань. Наприклад, щодо його біографічних даних. Добре відомо, що помер отаман 1680 року, а на момент смерті йому було близько 75 років. Тож, зрозуміло, датою народження автор вважає 1605 рік. А ось утверджену колись академіком Яворницьким думку про село Мерефу під Харковом як місце народження — відкидає. Оскільки Сірко особисто заснував ту Мерефу, тобто був її «осадчим» у 1658 році, уже маючи за плечима понад п’ятдесят років життя! Не дивно, що літописці ще називають це село «Сірківкою». «Насправді ж, — пише історик, — козацький ватажок народився у Правобережній Україні». Мицик переконаний, що у співзвучній Мурафі (Мурахві), що стоїть на берегах однойменної річки на Вінниччині. Де, на жаль, зауважує він, досі немає жодного пам’ятного знака щодо поважної події. Втім, деякі краєзнавці вважають, що походить Сірко з території, що входить до сучасної Кіровоградщини. Не даремно ж, мовляв, у 1992 році в селищі Торговиці (й без того тісно пов’язаній із подвигами отамана) Новоархангельського району встановлено пам’ятний знак — гранітну плиту на честь Івана Сірка, а 2008 року тут із бетону звели величний пам’ятник «Козаку-порубіжнику» (автори Віктор Френчко та Аркадій Мацієвський), який науковці О.Босий та С.Шевченко називають пам’ятником Іванові Сіркові...

Ще однією поширеною в народній свідомості помилкою є думка, ніби кошовий походив із суспільних низів. Отець Юрій Мицик документально доводить, що Іван Сірко — з православного шляхетського роду, відомого з другої половини ХVІ століття. Навіть королі Речі Посполитої в листах називали отамана «уродзоним». Ось тільки хіба що слово «шляхтич» у даному контексті не повинне викликати негативних емоцій, закладених у підсвідомості багатьох із нас ще шкільними підручниками сталінської доби. Це — термін тотожний поняттям «лицар», «шевальє», «дворянин» тощо.

Спростовується Мициком і легенда про неписьменність воїна. Насамперед, Іван Сірко як Кальницький полковник разом з іншими старшинами підписався під Переяславськими статтями 1659 року (копія його підпису подана на обкладинці книжки). До нашого часу збереглося тридцять шість (!) листів Сірка, адресованих гетьманам України — Якимові Сомку, Михайлові Ханенку, Петрові Дорошенку, Іванові Самойловичу, московським царям Олексію та Федору, королю Речі Посполитої Яну ІІІ Собеському, кримському ханові Селім-Гірею та іншим помітним особистостям того часу. І, що важливо, в архівах продовжують знаходити нові листи.

У ході прискіпливого вивчення справжньої біографії визначного запорожця розвіюється ще кілька казок про запорожців. По-перше, січовики не цуралися прекрасної статі й чимало з них були одружені за християнським звичаєм. З іншого боку, як виявляється, Сірко нічого спільного не мав із козаками-гультяями, ласими до чужих жінок. Був однолюбом. «Доля Сіркової дружини була така сама нелегка, — пояснює дослідник, — як і доля гоголівського Тараса Бульби». Так, степові лицарі, «підхоплені вихором війни, упродовж місяців, а то й років, були відірвані від рідної домівки», але це ще зовсім не говорить про їхню зрадливу вдачу. Подружжя Сірків мало щонайменше двох дорослих синів (Петра та Романа) і двох заміжніх дочок. Зокрема, німецькомовна швейцарська газета Ordinari Wochen-Zeitung, що виходила в Цюріху, 30 червня 1680 року писала про одруження Романа з донькою покійного гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького. (До речі, передруки з газети подаються в додатках до книжки Мисика.) Цікаво, що після смерті батька Роман опинився у Варшаві. «Сина такого великого мужа й вождя, — писав польський король Ян ІІІ Собеський у листі до запорожців, — відважного борця за цілісність християнства, ми прихилили до себе і взяли під опіку, щоб показати світу, як ми вдячні лицарській праці його батька...» Помер Роман у Мерефі на очах матері. Ще Яворницький надихав Іллю Рєпіна на створення картини «Кошовий Іван Сірко з двома синами їдуть з Мерефи в Запорозьку Січ». Задум так і залишився нереалізованим. Юрій Мицик розповідає й про інших родичів. Згадує також, що Сірко був кумом гетьмана Петра Дорошенка (засланий московським царем до В’ятки в 1677 році). Мав і кількох побратимів. Зокрема, осавула Павла Грибовича, засланого у 1672 році разом із гетьманом Дем’яном Многогрішним до Сибіру.

Шкода, що прижиттєвого портрета кошового досі не знайдено. Хоч такі пошуки ведуться істориками давно. Адже зовнішність і вдача Сірка теж далеко не завжди збігаються з узвичаєними (насамперед, художніми творами) уявленнями про нього. Антропологічне обстеження, зроблене близько сорока років тому, засвідчило, що ватажок був зростом 176 сантиметрів, мав міцну статуру. Череп у нього округлий, ніс прямий з невеликою горбинкою, дещо вилицювате обличчя. Хоч як це дивно, зауважує дослідник, але Рєпін, зобразивши Сірка як головного героя в центрі знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану», інтуїтивно схопив його внутрішній та зовнішній образ, хоча творив з іншої історичної особи (знаменитого героя Російсько-турецької війни та командувача Київського військового округу генерала Михайла Драгомирова). Принагідно додамо, що той лист, який послужив поштовхом до написання знаменитої картини, є пам’яткою літературної (переважно школярської та бурсацької, а по-сучасному — студентської) творчості. Перші варіанти «листа» відомі ще з 1600 року, тобто — навіть до народження нашого героя. А є списки, датовані 1619, 1620, 1667, 1677, 1683 та іншими роками. Причому вони підписані нерідко різними особами («низові козаки», «отаман Захарченко», «Іван Сірко») і мають різних адресатів-султанів (Османа, Мегмеда ІV тощо). Отже, цей лист не має нічого спільного з реальним листуванням такого рівня. Те, що дану пам’ятку найчастіше пов’язують з іменем Сірка, лише яскраво засвідчує народну любов до нього. Принагідно — й надзвичайно делікатно(!) — науковець зазначає, що «твердження Бузини (а як же без цього поверхаххапайка! — Авт.) про те, що цей лист нібито є фальсифікатом ХІХ століття, доводить тільки низький рівень знань з історії цього журналіста».

«Багато в чому, — наголошує Юрій Мицик, — відрізняється від загальноприйнятих стереотипів і вдача Сірка». Історик страшенно розчаровує авторів численних статей і белетристичних творів, схильних вважати, що «мужність і видатні таланти полководця мають неодмінно йти в парі зі схильністю до чарки, розгульним, а то й розпусним життям, запальним, нестримним характером, навіть дивакуватістю». Виявляється, що у світлі історичних джерел Сірко, крім того, що був добрим сім’янином, майже не вживав міцних трунків, уникав «масних» розмов, мав спокійний, розсудливий характер. Не чіплявся за булаву, шанував січові традиції й мав велике довір’я в козацькому середовищі. Був глибоко релігійним православним християнином, безсрібником, навіть аскетом. Вносив пожертви на Спасо-Покровський храм на Січі й піклувався про Спасо-Преображенський Межигірський монастир у Києві. Мицика глибоко турбує те, що зараз чимало псевдоісториків заявляють про якісь нібито язичницькі уподобання Сірка. Про різного роду надприродні, навіть чаклунські здібності. Все це — вигадка. Бо й без того дивував сучасників непересічною вдачею та воєнною доблестю. «Приписуючи цілком серйозно Сіркові фантастичні здібності та ще й пов’язуючи його з нечистою силою, — запевняє біограф, — творці сучасних неоковирних легенд роблять ведмежу послугу славетному кошовому, принижуючи його як видатного полководця й як людину виняткової мужності й неординарних талантів».

Зрозуміло, що найбільше сказано про Сірка-воїна. Його сучасник, український літописець Самійло Величко, засвідчив: «Це був той їхній справний і щасливий вождь, який із молодих літ, аж до старості, бавлячись воєнними промислами, не тільки значно воював Крим, але й відбивав полонений християнський ясир. Він випливав на човнах і в Чорне море, громив він кораблі та каторги, що пливли з Константинополя до Криму, Азову... Його все військо дуже любило і за батька свого шанувало». Книжка містить практично всю відому з історичних джерел інформацію щодо військових звитяг кошового. Тому не будемо переповідати про всі битви й бої, в яких брав участь Іван Сірко. Радимо зацікавленим зробити це самостійно. Адже й на цій ниві досі побутує чимало міфів, створених і людьми порядними, але з творчою невгамовною фантазією, й так званими популяризаторами чи першовідкривачами на історичній ниві. Принагідно наведемо слова вченого: «Сірко головне завдання вбачав тоді у боротьбі проти Османської імперії та Кримського ханства. Це була кульмінація його військової та політичної кар’єри... Досить сказати, що провів понад 60 успішних походів і програв лише поодинокі бої!». Намагаючись бути точним, Мицик не йде назустріч приємним для душі кожного українця твердженням Яворницького про цілковиту непереможність Сірка. В даному випадку згадаємо трактування Омеляном Пріцаком історії як точної науки, такої самої, як математика чи фізика.

У панегіричному стилі Сірка оспівували навіть ті, хто вороже ставився до національно-визвольного руху українського народу. Втім, науковець не намагається ідеалізувати народного улюбленця. Адже відомо кілька фактів про жорстокість Сірка-воїна, де він може постати в непривабливому світлі. Особливо, коли мати на увазі моральний аспект. Навівши ці факти, Мицик резюмує, що не варто й тут лакувати образ вождя запорожців, котрий має достатньо заслуг перед власним народом. Варто брати його діяльність у контексті жорстокої епохи безперервних кровопролитних війн. Адже ні орд Чингісхана та Батия (ХІІІ століття), ні пізніших турецьких та ногайських загарбників в Україну ніхто не кликав. «Коли ж ординці прийшли в Україну, — говориться в книжці, — то перетворили полювання за «ясиром» з українців, молдаван, поляків, росіян тощо на одну з прибуткових галузей своєї економіки. Без перебільшення можна сказати, що вся Європа, весь Близький Схід знали про масове нищення ординцями людей в Україні, особливо малолітніх дітей та старих, про обернення полонених на безправних рабів (кого відправляли на галери гребцями, кого на поля, кого в гареми, кого в євнухи), про величезні ринки работоргівлі в Кафі (Феодосії. — Авт.), Стамбулі, Каїрі та багатьох інших містах Османської імперії. Борці проти цієї імперії чудово усвідомлювали свою історичну місію, й сам Сірко, за словами польського хроніста Коховського, виразно сказав про мету своїх походів: «Я ляхів не бороню, цих тяжких нам панів і гнобителів наших вольностей, одначе з двох лих я вибираю одне, менше, і за головного ворога вважаю того, хто забирає наше життя і кров, а не того, хто упоминається у нас про живність і доходи. Орда вогнем і мечем воює, вона наповнює свої пустині нашими жінками й дітьми, і, подивіться, скільки татари знищили або запродали з козацького народу на галери! З ними треба воювати. Сам Бог каже наступати на тих ворогів Христового імені за спалені або спрофановані церкви Божі. Ідіть за мною, я поведу вас». Жорстокість породжувала жорстокість.

Вивчаючи біографію Сірка, дослідник зазначає, що перша половина його життя — цілковита «біла пляма». Навіть жартівливо порівнює його життєпис з легендарним Іллею Муромцем, котрий, перш ніж чинити ратні подвиги, тридцять років провів на печі. Втім, до зафіксованої в документах появи серед січовиків не відкидає тверджень інших істориків про попередню «осадчу» діяльність на Лівобережній Україні та участь у Тридцятилітній війні на території Франції під зафіксованим у документах іменем козацького ватажка Seri. А ось щодо наявності пам’ятника на березі Північного моря, поблизу Дюнкерка, висловлює сумнів.

Чимало повчального є в книжці й щодо теми «Сірко та Московія». Насамперед, Іван Сірко був серед тих полковників (Іван Богун, Йосип Глух, Григорій Гуляницький, Григорій Лісницький), котрі відмовилися присягати цареві й стали до лав антимосковської опозиції на Переяславській раді 1654 року. До речі, відмовою відповіло тоді й усе Військо запорозьке низове. Найбільшою й найтрагічнішою помилкою Сірка, на думку Мицика, став завданий у 1659 році удар у спину гетьману Іванові Виговському та кримському хану, що сприяло тоді перемозі Московської держави. Ніби «дякуючи», 1672 року в Санжарах князь Ромодановський підступно заарештував Сірка. Цар видав на цю акцію 2 тисячі червінців. Сучасник із Немирова так писав про подію: «Сірка-небораку, який їхав до дружини, було схоплено і в потрійних кайданах його попровадили московити до своєї столиці». З Москви заслали до Тобольська. Попри численні вигадки про швидке звільнення, сталося це не раніше 1673 року, коли нависла загроза нового серйозного наступу Османської імперії. 20 березня в царських палатах була нарада, на якій вчинили мало не «страшний суд» над Сірком. Патріарх навіть погрожував анафемою в разі порушення слова воювати на боці Московії. Тож улітку Сірко вже вів у бій січовиків із ворогами християнства. Таким чином, саме Іван Сірко став одним із перших українських політичних в’язнів, кому вдалося вирватися з сибірської каторги. 1674 року Сірко дав притулок на Січі самозванцеві, який видавав себе за царевича Симеона Олексійовича, котрий з’явився там після поразки повстання Степана Разіна. Сірко вдавав, що повірив у щирість слів прибульця, бо, на думку Мицика, сподівався за його допомогою «підняти завірюху в Московській державі», як це траплялося раніше, за часів Лжедмитрія. У зв’язку з настирливими вимогами про видачу «царевича Симеона» зауважував січовикам: «Як одного його видамо, тоді й усіх нас Москва по одному розтаскає». «Переконали» в «несправжності» прибульця загроза конфіскації будинків й усього господарства Сірка в районі Мерефи, арешт дружини, зятів і знищення чисельного козацького посольства, що наразі перебувало в Москві. Так, він чимало воював у союзі з північним сусідом, але говорив: «Московія тяжко ходить, а з козацьким військом мені легше».

Є в книжці й цікаві дані про те, яким чином на початку 1660-х років кошовий Сірко розглядався як реальний кандидат на посаду гетьмана. Розповідь про влаштоване ним антипольське повстання 1664 року. Непрості стосунки з гетьманом Петром Дорошенком. З цікавістю читаються сторінки, на яких змальовано знакову подію в історії України, коли 21 червня 1674 року Сірко вийшов на промисли на берегах Інгулу й перехопив посла від Дорошенка Івана Мазепу, який прямував до кримського хана. «Панове-браття, — певно відоме кожному звернення Сірка на захист майбутнього гетьмана, — просимо вас, не убивайте цього чоловіка, може, він вам і Вітчизні нашій уперед згодиться». Цікаво, що тоді Мазепа провів у степу з Сірком цілих п’ять тижнів. Лівобережний гетьман Самойлович наполягав на видачі Мазепи, але це суперечило січовим традиціям. Тоді Ромодановський наказав заарештувати в Харкові дружину Сірка й зятя Артеменка (до речі, в заручники воєводи брали й дочок отамана). Лише після цих інтриг Сірко став поступливішим. Втім, Мазепа лишився живий і отримав дозвіл на проживання в Гетьманщині.

«Взагалі було б помилково думати, — робить висновок Юрій Мицик, — що Сірко діяв як вірний холоп його царської величності. Ним рухали інші інтереси, він хотів служити українському народу і всьому християнству, боронячи кордони християнської Європи від мусульманської агресії. Інше питання, що не завжди його дії відповідали інтересам України, бо Сірко часом допускався значних помилок, занадто часто коливався між різними зовнішньополітичними орієнтаціями». І далі: «Однак не слід переоцінювати лояльність Сірка як до Варшави, так і до Москви. Під тиском обставин він мусив коригувати зовнішню політику Січі».

Автор книжки зауважує, що «Сірко не мав спокою й після смерті... У 1709 р. російські каральні війська полковника Яковлєва здобули Чортомлицьку Січ, нищачи не тільки живих, але й мертвих, плюндруючи козацьке кладовище. Було сплюндровано й могилу Сірка, вандали витягли з неї цінні речі, лишилися лише сліди від соболиної шапки, яка була на голові покійного. Тіло кошового довелося тоді ж переховати біля с. Капулівки». В дореволюційну пору до могили музейні працівники приставили навіть сторожа. При більшовиках усе змінилося. 1939 року голова Нікопольського райвиконкому заявив, що Сірко — петлюрівець, а тому не варто дбати про його могилу. Останню по-варварськи розкопали в 1967 році вночі при світлі фар трактора. Підмінили череп нібито задля антропологічних досліджень. Взагалі цей останній розділ про поневіряння мертвого Сірка написано Мициком особливо емоційно. Тут же називаються й прізвища некрофілів- україноненависників.

Наприкінці, поряд з великим науковим апаратом, вчений подає перелік письменників, яких надихав образ Івана Сірка для написання художніх творів. Колись Микола Зеров, згадуючи в одному з сонетів «чайки», «чуби» й «Сіркову стать довготелесу», спираючись на думку одного із незаперечних авторитетів тогочасної науки, все ж висловлював обережний сумнів: «А може й те, що весь той вік несвітський // Є тільки виплід молодого сну, // Що й досі снить романтик Яворницький». Віддаючи належне «козацькому батькові», зауважимо, що цінність анонсованої праці о. Юрія Мицика не тільки в неприхованій любові до запорозької старовини, а й у намаганні писати історію «ніже тії коми». Тобто бути по-науковому точним і правдивим.

2012-01-21 08:49:00
   


Коментарі (0)


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар