Іван Микитенко - Україна Incognita
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Іван Микитенко

6 вересня 1897 народився український письменник і драматург Іван Кіндратович Микитенко (1897-1937, мав 28 псевдонімів), жертва сталінського терору. Народився  в родині селянина, що проживала у містечку Рівному Херсонської губернії (нині Кіровоградська область). Учився в двокласній міністерській школі, по закінченні якої в 1911 p. вступив до Херсонського військово-фельдшерського училища.

У грудні 1914 Микитенко був призваний в армію на фронт. Через три роки тяжко хворий, з обмороженими ногами, повернувся з фронту. В дні Лютневої революції він брав участь у діяльності революційного полкового комітету, обраний його членом - це згодом знайшло художнє відображення в його останній п'єсі «Як сходило сонце». Одужавши, бере активну участь у боротьбі з тифом в селах Єлисаветградщини, завідує лікпунктом у с. Нечаївці, а також пише вірші і короткі п'єси на злободенні теми. В 1922 вступив до Одеського медичного інституту.  

В Одесі Микитенко вступив в літературне об'єднання «Потоки Жовтня» і почав публікувати в місцевих газетах вірші, фейлетони, нариси і статті, пише розповіді «Гордій» (1923), «Більшовики» (1923), «У вершині» (1923), «Нуник» (1923). В ці ж роки надруковані оповідання (цикл «Етюди червоні»), що увійшли до першої прозової збірки «На сонячних гонах» (1926), та п'єса «У боротьбі» (1926). Продовжуючи вчитися, Микитенко також керував в Одесі письменницькою філією «Гарту» (союз Український пролетарських письменників, організований 1923; ідеолог - Василь Блакитний, ключова статутна вимога - творчість українською мовою).

Наприкінці 1926 був викликаний до Харкова, де 1927 закінчує Харківський медичний інститут і бере активну участь у підготовці Всеукраїнського з'їзду пролетарських письменників. Згодом стає одним з керівників ВУСППу. У 1926–1928  з'являються п'єса «Іду», поема «Вогні», повісті «Антонів огонь», «Брати», «Гавриїл Кириченко - школяр» (пізніша назва - «Дитинство Гавриїла Кириченка»), «Вуркагани». Невелика повість «Брати» (1927) була помітним явищем у прозі 20-х років, неодноразово перевидавалася й перекладалася. «Гавриїл Кириченко - школяр» - перший значний автобіографічний твір І. Микитенка. У повісті розповідається про стару дореволюційну школу, де дітей пороли, принижували їхню людську гідність. Гавриїл Кириченко, головний герой, своїми витівками нищить вчительку і попа-законодавця. Це був свого роду протест проти насильства і свавілля шкільних «наставників», які не стільки вчили дітей, скільки робили з них сліпих слуг «царя і вітчизни».

Прозова збірка «Вуркагани» (1928) містила ряд творів: «Антонів огонь», «Над морем», «Homo sum» («Людина»), а також повість про дітей, хвилююча розповідь про юного скульптора Альошу, круглого сироту, безпритульного, і його дружбу з Матросом, таким же безпритульним. Глиняні скульптури, створені Альошею, пробуджують в огрубілому, зіпсованому вулицею уркагані матросі людину з ніжним, чуйним серцем, здатного на добрі справи.

Під враженням поїздок до Німеччини, Польщі, Чехословаччини Микитенко пише книжку дорожніх нарисів і нотаток «Голуби миру» (1929, в російському перекладі - 1930). У 1933 році вийшла перша книга його роману «Ранок», присвячена темі перевиховання «важких» підлітків, недавніх безпритульних. Однак «Ранок», його найбільший прозовий твір, роман, задуманий як значне епічне полотно, не був завершений письменником.

Одночасно з прозовими творами з'являються п'єси: «Диктатура» (1929), «Світіть нам, зорі» (1930; друга назва «Кадри»), «Справа честі» (1931), «Дівчата нашої країни» (1933), соціальна драма «Бастилія божої матері» (1933), побудована на матеріалі першого розділу роману «Ранок». З появою п'єси «Диктатура» прийшов перший серйозний успіх. Популярністю користувались і більшість наступних п'єс, поставлених не тільки в Україні, а й у багатьох містах: Москві, Ленінграді, Воронежі, Новосибірську, Мінську, Баку, Казані, Ташкенті та ін. В 1930-е роки І. Микитенко продовжує бути одним з керівників Всеукраїнської спілки пролетарських письменників  (літературна організація, заснована наприкінці 1926), а в 1932 р. стає членом оргкомітету Спілки письменників СРСР.

Останні роки життя виступає переважно в галузі драматургії: пише комедії «Соло на флейті» (1933–1936) і «Дні юності» (1935–1936); історичну п'єсу «Маруся Шурай» (1934), яка є неопублікованою (але поставленою в кількох театрах) переробкою драми Михайла Старицького, oднoго з корифеїв українського побутового театру 19 століття, «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», героїчну драму «Як сходило сонце» (1937; надрукована 1962). Про проблеми формування нової інтелігенції він розповідав в лірико-романтичної п'єсі «Кадри», про героїчні будні періоду індустріалізації країни, події громадянської війни в п'єсах «Праворуч честі», «Бастилія Божої Матері». Досягненням драматурга стала лірична комедія «Дівчата нашої країни». «В історію української літератури Микитенко входить передусім своїми найкращими п'єсами - драмами й комедіями, -  підкреслюють сьогодні українські літературознавці, не заперечуючи й значення помітніших його оповідань і повістей. -  Публіцистично загострена, дотепна й колоритна драматургія  Микитенка була присвячена злободенним проблемам, відображала напругу соціальних змін у суспільстві й тому змогла донести до нашого часу гарячий подих своєї доби».

«Іван Микитенко майже десять років був одним з керівників Всесоюзного об'єднання асоціацій пролетарських письменників, Міжнародного об'єднання революційних письменників, потім Всеукраїнського союзу пролетарських письменників, членом правління Спілки письменників СРСР, членом Всеукраїнського ЦВК. Був обраний делегатом ХII і ХIII з'їздів української компартії, - нагадують історики. -  Чимало зусиль доклав в якості члена Міжнародного бюро боротьби проти фашизму, брав участь у міжнародних антифашистських конгресах письменників на захист культури в Парижі і Мадриді». І що ж?

Організувавши вбивство мільйонів українських селян під час Голодомору, Москва наприкінці 30-х років розгорнула широкі криваві репресії проти творців української науки і культури. 3 жовтня 1937 на партійних зборах Спілки радянських письменників України Івана Микитенка виключили з партії як «людину, яка приховувала від партії під час вступу і весь час перебування у партії своє куркульське походження, яка надала притулок своєму брату — куркульському бандиту, яка мала зв'язки з заклятими ворогами радянського народу — троцькістами і буржуазними націоналістами, яка свідомо допомагала шкодити українській літературі». Наступного дня він повідомив дружину, що йде до НКВС здавати особисту зброю і не повернувся. Через два тижні письменника знайшли застреленим на околиці Харкова — за офіційною версією Іван Кіндратович Микитенко здійснив самогубство, хоча існують свідчення того, що смерть була насильницькою.

В Харкові, до речі, Микитенко оселився  у недоброї пам'яті будинку «Слово», в якому жило багато чудових діячів української культури, поголовно знищених Сталіним ( Іван Багряний, Григорій Епік, Майк Йогансен, Лейб Квітко, Антін Крушельницький, Лесь Курбас, Валер'ян Підмогильний, Михайль Семенко, Микола Хвильовий та інші).

У 1956 році парторганізація Спілки письменників України розглянула питання «Про посмертну реабілітацію в партії І. Микитенка». Повідомлення з цього питання зробив тодішній секретар парткому Юрій Збанацький, його підтримали Олесь Гончар, Іван Цюпа, Леонід Первомайський, Микола Бажан, Іван Ле. Рішення партосередку було одностайним: «Скасувати постанову партійних зборів 1937 року про виключення з членів КПРС т. Микитенка Івана Кіндратовича як безпідставну». А який сенс? Вбитих не повернеш!

Після вбивства письменника залишилася його вдова. До цього вона закінчила Харківський інститут народної освіти, вчилася в аспірантурі, працювала вчителькою, померла в Києві 1973. Їхній син, Олег Іванович - заслужений працівник культури України, близько трьох десятків років - головний редактор часопису «Всесвіт». Онук Євген Олегович -дипломат, надзвичайний і повноважний посол України в країнах Близького Сходу. Інший внук Юрій Олегович - кандидат філології, редактор ряду столичних газет, головний редактор журналу «Всесвіт».

«Багатогранна особистість і творчість Микитенка викликала й досі викликає інтерес сучасників і нащадків не лише на малій батьківщині, а й в Україні та за її межами. Сорок його творів перекладені 16 мовами світу, - пише співробітник літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого Антоніна Корінь. - Його п'єси та їх постановки, які здійснювались у всьому Радянському Союзі, його особиста театральна діяльність - то окрема мистецька "держава". Сподіваюся, про неї ще напишуть наші театрали і театрознавці напередодні 130-річчя театру корифеїв. (До речі, лише в "Кіровоградській правді" було опубліковано більше десятка статей про Микитенка - А.К.). Я ж просто хочу нагадати новим поколінням читачів про Микитенка-літератора. Досі дивує кількість і якість та сила впливу микитенківських творів, написаних практично за півтора десятиліття в 20-30-х роках минулого століття, коли він, лікар за фахом, активно й плідно суміщав творчість і громадську діяльність на Кіровоградщині, в Одесі, Харкові, Києві, займаючи посаду голови Спілки письменників УРСР. Звідтоді й усе життя І.Микитенко постійно шукав, помічав та підтримував молодих літераторів. І сьогодні дуже актуальне його звернення до творчої молоді: "Дерзай, пиши, тоді буде діло. Якщо не будеш писати, творити - засохнеш на пні, зведешся ні на що, пропадеш "у цвіті літ". Творчість далеко не всіх класиків мала такий широкий резонанс в іншомовній літературі. Микитенко тут - один із лідерів в українській літературі з 1956 по 1971 рр. у Москві було видано шість книг російськомовних перекладів. Розмаїття наукових даних про земляка зібрані у багатотомниках "Історії української літератури" та в російськомовних підручниках. Зібрання його творів і збірок вибраних творів виходили в світ більше 20 разів тиражами від чотирьох тис. до 150 тис. примірників».

Було б неправильно думати, що проза Івана Микитенко має тільки історичне і тільки національне значення. Зіграла першорядну роль у розвитку української літератури, вона в кращих своїх зразках і досягненнях є помітним внеском у скарбницю світової літератури. Більшість його оповідань, повістей і роман "Ранок" зберегли своє художнє значення і становлять безсумнівний інтерес і для сучасних читачів.

2015-09-06 16:24:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар