Iсторія спритної людини - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Iсторія спритної людини

Iсторія спритної людини

Борис Соколов

Цей документ я знайшов у польському Центральному військовому архіві — II відділ (розвідка) штабу Генерального, справа 2332. Він стосується відомого українського діяча Сергія Моркотуна, який народився 15 липня 1893 року в Санкт-Петербурзі в сім’ї доктора медицини Костянтина Моркотуна і його дружини Лідії Орловської, дочки настоятеля Десятинної церкви в Києві. Після того як він обіймав різні посади в Києві при Керенському, Центральній Раді і Скоропадському, Моркотун 1919 року опинився в Парижі, де успішно займався торговельними та фінансовими операціями, поєднуючи їх з політикою. У 1939 році, після перемоги Франка, Моркотун переїхав на Канарські острови, де мирно помер 15 січня 1971 року в колі сім’ї.

Останні біографічні відомості можна почерпнути з довідки про Моркотуна, складеної для польської розвідки:

«С.К. Моркотун — киянин, юрист за освітою, син багатого київського домовласника. В університеті він свого часу був у числі т.з. «білопідкладочників», потім злегка «повернув ліворуч» і зацікавився масонським рухом у Росії, вступивши до числа його членів і швидко дійшовши до порівняно високих ступенів.

СЕРГІЙ МОРКОТУН. ХРИСТІАН РАКОВСЬКИЙ

Під час уряду Керенського Моркотун був комісаром Південно-Західних залізниць. Потім при уряді Центральної Ради він обіймав ту ж посаду, що не перешкодило йому працювати і при гетьманові. Відправлений за кордон з дипломатичною місією, Моркотун швидко висувався завдяки своїм вдалим здібностям, але події 1919 року в Україні змусили його знову змінити віхи, і він увійшов до контакту з російськими емігрантськими організаціями, зв’язався з політичним представництвом Врангеля в Європі і оголосив себе ворогом самостійної України та прибічником її Федерації з Росією. Ця зміна віх принесла Моркотуну популярність, зв’язки у Франції, а головне — гроші, оскільки з усіх якостей Моркотуна найбільш важливою була його надзвичайна жадібність до грошей, що була заснована на його звичці широко пожити та на симпатіях до дамської статі (так само змінюють свої політичні симпатії українські олігархи, аби задовольнити свою пристрасть до грошей. — Б. С.). Скориставшись коштами і зв’язками, Моркотун разом з декількома такими ж авантюристами, як і він, організував Український Національний Комітет, куди включив низку осіб, які не мали ніколи жодного відношення до українського руху (зокрема і сам Моркотун абсолютно не володів українською мовою, і спроби його говорити українською виглядають доволі смішно). До цього комітету він включив Цитовича, Навашина та інших таких самих «українців» (Дмитро Навашин взагалі був радянським банкіром, його вбито 1937 року ймовірно радянськими агентами. Те, що Врангель уклав угоду з УНК, свідчить про політичну наївність Головнокомандуючого Російською армією, готового підписувати договір з організацією, яка нікого не представляє, аби вона підтримувала ідею «єдиної і неділимої» Росії. — Б. С.).

Український Національний Комітет був підсобною організацією для російської еміграції, виступаючи усюди, де це було потрібно, із заявами, що Україна бажає свого «соборного» об’єднання всередині Росії, куди мають відійти й ті частини України, які потрапили до складу Польщі, Чехословаччини, Румунії. Але дружба Моркотуна з російською еміграцією тривала недовго. До 1922 року Моркотун зміркував, що російська еміграція перетворюється на живий труп, а головне — приплив коштів після краху Врангеля вичерпувався, і Моркотун знову вирішив змінювати віхи.

Цього разу він вибрав абсолютно несподіваних заступників. З властивою йому здатністю швидко орієнтуватися він вирішив узяти курс на Радянську Україну, тобто фактично на московських більшовиків, в особі тодішнього голови Раднаркому України Раковського. З’явившись у Генуї під час переговорів, Моркотун запропонував Раковському, що його «Комітет» виступить з декларацією на користь Радянської України за умови, що йому, Моркотуну, добре заплатять, дадуть можливість виступити посередником між Москвою і Францією в торговельних справах (йшлося навіть про його призначення торгпредом у Парижі). Раковський погодився, оскільки Моркотун особисто йому дуже сподобався своїми здібностями, зв’язками і вмінням знаходити спільну мову з людьми. А головне — Раковський вважав, що в той час, коли більшовики лише починали виходити до Європи, люди нібито Моркотуна матимуть велику цінність. Погодився Раковський і з пропозицією Моркотуна, що він з’їздить до Росії для відновлення діяльності масонських лож, оскільки у зв’язку з приходом до влади у Франції лівих масони могли відіграти велику роль у питанні відновлення франко-радянських стосунків. (Моркотун був секретарем Об’єднання слов’янських масонів. 1923 року він заснував Велику Національну Ложу Румунії, яка підкорялася Великій Ложі України і об’єднала багато росіян та українських мартиністів-біженців. Заснована ж ним гілка Київської Ложі «Святого Апостола Андрія» існувала в Парижі аж до кінця 1930-х років. У 1932 році у нього знов виник план об’єднати всі підпільні ложі в СРСР і для керівництва направити туди поета Юрія Терапіана, який був терміново обернений на 33-й градус масона. Але, пам’ятаючи свій невдалий досвід 1922 року, він, ймовірно, визнав проект дуже ризикованим. — Б. С.)

З усієї цієї програми нічого не вийшло. Раковський щедро заплатив Моркотуну за його декларацію, але паризьким торгпредом було призначено колишнього меншовика Скобельова. Поїздка ж Моркотуна до Росії ледве не закінчилася для нього трагічно. ГПУ наполягало на тому, аби заарештувати його і розстріляти за те, що він нібито узяв доручення від різних іноземних розвідок перед своїм від’їздом до Росії. Коли б не заступництво Раковського, європейця за вдачею, якого нудило від азіатського віроломства ГПУ, та ще той факт, що Моркотун з обережності поїхав до Росії не один, а у супроводі чиновника Французького Міністерства закордонних справ, ГПУ не випустило б його живим з Росії.

Крах цієї поїздки надовго відбив у Моркотуна смак до політики. Він зайнявся комерцією і фінансовими комбінаціями, відбив дружину у свого друга Цитовича і виїхав на якийсь час до Америки. Там йому не пощастило, і через деякий час тому він знову з’явився на паризькій сцені в ролі українського політика.

Цього разу Моркотун знову використовував свої давні гетьманські зв’язки. Він їздив до Німеччини і до Англії, зв’язався з Коростовцем і взяв участь в імпрезі з «Інвестігейтором». Думав він також і про відродження Українського Національного Комітету і з цією метою зустрічався з колишнім радником радянського посольства Беседовським, колишнім членом Української ЦВК.

Але всі ці задуми вимагали грошей, і Моркотун вирішив знайти ці гроші, увійшовши разом з Навашиним до переговорів Варшави з деякими французькими фінансовими колами про велику позику, а також попутно займаючись окремими операціями з вивозу продуктів польського сільського господарства до Франції (він брав участь у продажу великої партії свиней — маються на увазі невдалі переговори місії польського уряду в Парижі в 1932 році про надання крупної позики. Довідка про Моркотуна була написана у зв’язку з цими переговорами. — Б. С.).

Тепер Моркотун усюди вихваляється своїми зв’язками з польським посольством у Парижі, де він, за його словами, буває мало не щодня, і багато говорить про якийсь проект федералізації України з Польщею з облаштуванням в Одесі спільної гавані. Всі ці розмови нікого з серйозних діячів не цікавлять».

Поза сумнівом, Сергій Моркотун був видатним і безпринципним авантюристом, для якого політичні проекти, так само як і масонство, були лише засобами для заробітку грошей. Якби він був живий, то прекрасно вписався б в українське політичне життя, не раз і не двічі змінивши віхи.

Цю довідку про Моркотуна написав для польської розвідки в 1932 році її агент у Франції, Бельгії та Німеччині осавул Михайло Ілліч Яковлєв, колишній командир козачої бригади польської армії, що відзначилася в боях за Замостя проти Кінармії в серпні — вересні 1920 року (до речі, бригада Яковлєва після укладення радянсько-польського перемир’я приєдналася до армії УНР і разом з нею відступила до Польщі). Втім, документи, що збереглися в архіві польської розвідки, змушують засумніватися, що це його справжнє ім’я і прізвище і навіть звання. У Польщі він представлявся цим ім’ям (інколи його іменували Вадимом), але у Франції, видно, жив під іншим, обертаючись у середовищі Моркотуна, Навашина і Григорія Беседовського. За однією з версій, Яковлєв був кубанським козаком. В усякому разі, судячи із записки про Моркотуна, він знав українську мову. Згідно зі спогадами Бориса Коверди, вбивці радянського посла у Варшаві — Петра Войкова в 1927 році, осавул Яковлєв брав участь в підготовці вбивства і передав йому маузер, з якого посол був убитий. Ймовірно, польська розвідка не знала про це, інакше навряд чи ризикнула б використовувати Яковлєва як свого агента. Коверда стверджує, що в денікінській армії Яковлєв був командиром Волчанського партизанського загону, що відрізнився масштабними єврейськими погромами, а в 1939 році він брав участь у обороні Варшави, в 1940 році його було заарештовано гестапо і в квітні 1941 року він загинув у Освенцімі. Проте сам Яковлєв приналежність до Волчанського загону не підтверджував. Освенцім же як місце його смерті міг виникнути, зокрема, тому, що 1920 року тут був один з пунктів формування бригади Яковлєва. А в 1932—1934 роках Яковлєв точно був у Парижі, причому в 1934 році польська розвідка не дозволила йому відпустку до Польщі і скоротила платню, оскільки інформація, що надходила від нього, її не задовольняла. Малоймовірно, що у 1939 році Яковлєв міг опинитися у Варшаві, особливо враховуючи посилення візового режиму для осіб без громадянства. Його доля після 1934 року, на відміну від долі Моркотуна, залишається невідомою.

Теги:
2017-10-20 23:45:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар