«Історія — паспорт на загибель», або Орфей у пеклі - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Історія — паспорт на загибель», або Орфей у пеклі

«Історія — паспорт на загибель», або Орфей у пеклі

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Тісно на Україні. Більш як для двох ніколи місця не вистачало.
Олександр Довженко, «Щоденник», 10 травня 1942 року

Митець та деспотична влада — тема невичерпна. Кожна доба розкриває по-новому щораз інші відтінки цієї вічної трагедії. А за 74-річну епоху радянської влади трагедій таких Історія (надгеніальний драматург — куди тут змагатися Шекспіру!) створила безліч. І все ж таки й тут зустрічаємо сюжети, що не можуть залишити байдужим навіть «чавунні» душі — стільки сконцентровано в них внутрішнього драматизму, колосальної духовної напруги. гордого, непохитного відчаю.

Українська культура XX століття, неймовірно багата на таланти, має, очевидно, одну центральну постать — подібну до Шевченка у столітті попередньому. Чим далі час відносить від нас цей жахливий, невимовно жорстокий і величний XX «атомний вік», тим більшою мірою стає зрозумілим для багатьох, що це — Олександр Петрович Довженко. Світової слави кінорежисер, письменник, Громадянин. І ще — мислитель, практично зовсім ще не прочитаний і не збагненний нами (про що — мова попереду). Філософ і співець краси і добра (ці грані Довженкового дару злиті воєдино, відокремити їх просто неможливо), Олександр Петрович колись сам блискуче сформулював своє творче кредо: «Сила страждання вимірюється не так гнітом зовнішніх обставин, як глибиною потрясіння». Тут — ключ до розуміння довженкiвської творчості. І його мудрості, нерідко схожої на мудрість старозавітних пророків.

Довженко все більшою мірою відкривається нам як найбільший художник незрівнянно драматичної доби зламу цивілізацій в Україні, коли назавжди відходили у вічність основи цивілізації селянської («природно-людської»), а натомість невблаганно відвойовувала нашу землю цивілізація небувала, класово-язичницька, яка, завороживши людей «простими» ідеями насильницької соціальної рівності та справедливості на крові, повела за собою мільйони. Трагізм життя Олександра Петровича навіть не в тому, що пішовши у 1917 — 1919 рр. захищати Центральну Раду і Українську Народну Республіку, він не раз дивився просто у вічі смерті (збереглися спогади боротьбиста Олександра Грищенка про те, як він у березні 1919-го рятував з в’язниці Довженка, що з дня на день чекав розстрілу від «червоних козаків» Примакова. Ось як малює Грищенко. образ нашого генія: «було в ньому щось орлине», «лежав у незалежній позі на брудних дерев’яних нарах», навіть не звертаючи уваги на людей, які, цілком можливо, прийшли його розстрілювати...). Трагедія в тому, що Довженко був з тих ідеалістів-мрійників, романтиків, які, побачивши в реальності хоч крихти жаданого ідеалу, можуть сприйняти цю реальність цілком, беззастережно, не зважуючи на терезах співвідношення чорного і білого в ній. Саме на таких людях (може, не меншою мірою, ніж на кривавих катах!) тримався сталінізм. Але митець, на наше щастя, не втрачав водночас і здатності бачити, спостерігати і не відвертатися від страшної правди.

«Твоя навіки Варвара Довженко...»


Він називав себе «політичним бійцем», «поетом і співцем робітничого класу». Довженко зізнавався, що у 1933 році Сталін «врятував мені життя», «зняв з моїх плечей багатолітній тягар відчуття своєї творчої, а отже, й політичної неповноцінності» (йдеться про колізії, пов’язані з творчою історією фільму «Аероград»). Він створив фільми «Арсенал», «Щорс», де є усе: і сталінські міфи замість історичної правди, і вражаючі прозріння краси народної душі. Довженко принизливо «віддає на суд» Сталіну сценарій фільму «Мічурін», запевняючи вождя, що він «непричетний до всякого роду націоналізму», бо «любить не лише рідний, український, але й російський, і всі народи нашої великої Батьківщини» (а в «Щоденнику» є такий запис: «Господи, як мені набридли за чверть століття слова — український націоналіст»). Але судити його не має права будь-хто. Бо діяв Довженко в умовах раз і назавжди заданої суворої дійсності, де на кожному кроці — смерть, а не в умовах штучно сконструйованих естетичних моделей. Вражає його мужність; головний, можливо, твір життя, книгу-сповідь «Щоденник» (1941 — 1956) Довженко писав, як встановив відомий дослідник його творчості Р.Корогодський, під щохвилинним «дамокловим мечем» у вигляді «домашнього стукача», майже «друга сім’ї»...

Довженко — митець не лише краси і образу, але й думки. Думки пророчої (недарма його друг ще з 20-х років, Остап Вишня, якось сказав: «Сашко — художник особливий. Він розповідає не про те, що є, не про те, що було, а про те, що буде». І ось якраз в «Щоденниках», передусім же на його «воєнних сторінках» (писалися в Луганську, Воронежі, Валуйках, Россоші, Калачі, звільненому Києві, Харкові...) цей пророчий дар Довженка проявився незрівнянно яскраво. І — дар відчувати себе нарешті вільним після всіх принижень; недарма ж епіграфом до другого розділу «Щоденника» він поставив: «Іди своєю дорогою!»

Довженко — це наше майже все



У боротьбі не на життя, а на смерть з фашизмом Довженко свої позиції визначив гранично чітко. Гітлер — його особистий ворог (про що він пише не раз). Під бомбами, обстрілами, на передовій письменник щоденно ризикує життям — і в 42-му, і в 43-му. І він — справді «політичний боєць». Але в дещо іншому сенсі, ніж сталінський. Обов’язок його — показати народу правду про минуле, сучасне, майбутнє (бо це все — єдиний ланцюг!).

ТРАГЕДІЯ ВІДСТУПУ 1941 РОКУ. КАДР ІЗ КІНОФІЛЬМУ О.П.ДОВЖЕНКА «БИТВА ЗА НАШУ РАДЯНСЬКУ УКРАЇНУ» 1. Минуле. Причини багатьох воєнних катастроф 1941 — 1942 років митець бачить саме в нашій історії — і в давній, і в недавній. Бо і в минулому, і зараз «ніщо не проходить даром, а сатрапство і дурість — особливо». «Горе, горе, чому ти так полюбило народ мій?» — ось питання питань для Довженка. І тут письменник не боїться глянути в обличчя страшній історії України, як в очі потворної медузи Горгони, бачачи яку, кожна людина застигала навіки. Він вдається до нищівної національної самокритики. «В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і ...не викликають до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо... У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і історії. У нас не державна, не національна і не народна психіка. У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує у нас, як щось індивідуалістичне, анархічне, як поняття волі (звідси індивідуалізм і отаманство» (2 липня 1942 р.).

Скільки ж у «щоденниках» роздумів про оцю кляту українську «державно-історичну неповноцінність»! Показово, що про це писав митець, який до смерті вірив, що «ленінове діло — ...є чеснішим, кращим і найвищим, чого досягла в історії людства чесна людська думка». Може, є про що подумати сучасним комуністам в Україні? Звідки вона? Чому історія України очима Довженка — це воістину «паспорт на загибель» (запис від 14.04.1942)? А відповідь однозначна — слабка національна свідомість, повне незнання рідної історії. Бо професорів на історичному факультеті заарештовували майже щороку», а «в університеті розмовляли (по-українському) тільки початківці і поети. Решта вся по-руські, на радість Гітлеру». І «єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас?». Але треба будь-що перемогти у цій страшній війні за рятування нації, тобто знищити ворога, бо продовження історії немислиме, якщо в Україні будуть німці — ось квінтесенція Довженкових почуттів.

«Олександр Довженко: Загибель богів»



2. Сучасне. Історія продовжується зараз, цей процес відбувається щомиті. І тому Довженко уважно і зірко придивляється до людей, з якими його зводить доля. Тут є все: і високий героїзм, небачений у віках (і «щоденник» має в цьому відношенні виступати як героїчний літопис: ось стара жінка, що закриває собою партизанів, які сховалися в її хаті, і гине разом з ними від фашистських куль; ось солдати, які заживо згоріли в танку, до останньої миті вірячи в Перемогу; ось старий дід, який за мить до розстрілу фашистським катом кидає йому: «А пішов ти... Я тебе за людину не вважаю... Стріляй»). Отже, цинізмом та безмежним блюзнірством прозвучать після прочитання «Щоденника» такі твердження: мовляв, на війні не було і не могло бути нічого героїчного.

Але дуже багато сторінок в «Щоденнику» написано зовсім в іншому ключі — саркастичному, вбивчо-презирливому, в руслі кращих шевченкiвських традицій. Ось короткий портрет «блакитних персонажів історії» («Народу не знають і не відчувають... Реальність їхня надумана цілковито. Народ безсмертний, заможний, щасливий. Не треба нічого невеселого, сумного. Сентиментальні») ; таких керівників Довженко в’їдливо звав «гапочками».

Ось аналіз «перекиданства», цього «великого нашого зла», воно ж бо «розвинуло у нас, породило дилетанство і поверхових безвідповідальних нероб. Перекидають його, як шматок... і він радіє, ось який послужний список — є чим хвастонутись». А ось глузливий «гімн» трибуні: «Нашу трибуну робили якісь невідомі майстри з якогось особливого дерева і, видно, закляли, заворожили її. Вона відрізнялася од всіх трибун тим, що на ній ніхто не міг сказати правди. Які вже було смільчаки не сходили з неї часом, але щось заводило язика і вони говорили таке щось». (14.04.1942). А ось карбоване, відчайдушно сміливе філософсько-історичне узагальнення: «Вся наша фальш, вся тупість, все безм’язе і безмозгле ледарство, увесь наш псевдодемократизм, перемішаний з сатрапством, — все вилізає боком і котить нас, як перекотиполе по степах, по степах, по пустелях. І над всім цим — «Ми победім». Звичайно, «победім». Але ми в кінці кінців самі переможені ходом історії і економічних кон’юнктур» (06.07.42).

У зашморгу. Олександр Довженко та Микита Хрущов: ілюзії та драма нерозуміння


3. Майбутнє. Але головний біль, що мучив Довженка, від чого страждало його натруджене серце, — це доля України після війни. Що буде після перемоги? Що, будуть і далі при владі такі, як міністр кіно Большаков (він цинічно заявив Олександру Петровичу ще 1941 року: «Ні про які українські кадри не може бути й мови. України нема. Українські кадри мені не потрібні. Робіть російські картини»).

Запис у щоденнику ще 1942 року: «Чи зберуться наші люди знову на Вкраїні? Чи повернуться вони з усіх нетрів, далеких далекостей нашого Союзу і заповнять її замість померлих од ворога, од мору, од кулі і петлі? Чи так і лишаться там, а на наші руїни наїдуть чужі люди і утворять на ній мішанину. І буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно».

З рідкісною проникливістю Довженко провидів ще 1942 — 1943 року: ті «свої» втікачі і боягузи, які першими залишали вороговi рідну землю (притому називаючи «націоналістами» тих старих дідів, «Харонів», які перевозили їх через Дніпро і тихо проклинали за зраду) — вони ж після перемоги будуть першими нещадно карати тих, хто залишився в окупації. Всіх підряд. У кіноповісті «Україна в огні» (це за неї Довженко був оголошений Сталіним автором «націоналістичного», «хибного», «ворожого» твору) є такий епізод. Один з героїв, Мина Товченик, жартівник і мудрець, каже: «А судді попереду!... Не буде вже, мабуть, ні вчителів, ні техніків, ні агрономів. Витовче війна. Одні тільки слідувателі та судді остануться. Та здорові, як ведмеді, та напрахтіковані повернуться... Та ще допитуватимуться, що робив, як німцям служив»...

Довженко помер 25 листопада 1956 року в Москві, так і не повернувшись в Україну. Тромб зупинив серце. До кінця життя він відчував себе сином рідного народу. Ось запис в «Щоденнику», зроблений за 18 днів до смерті: «На сороковому році будівництва соціалізму в столиці 40-мільйонної УРСР (повністю) викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю), провадиться руською мовою. Такого нема ніде в світі. Згадую листи Леніна з національного питання і думаю: не говоріть мені більше нічого. Я все зрозумів і переповнений вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу... Яка нечувана аморальність... Який жорстокий обман... І жаль, і сором...». Легко відчути за цими словами Довженка гарячі думки майбутніх шістдесятників...

В «Україні в огні» є слова Довженкової героїні, яка пройшла всіма колами фашистського пекла: «Все було. І може, найбільша мудрість є в таких гірких ділах — слідування за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі». Хай ця, сповнена віщої і світлої надії, думка геніального українця стане для нас його останнім заповітом.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День

2002-01-26 14:52:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар