Право на пам'ять - Україна Incognita
Олеся Ісаюк

Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху, аспірант Університету Марії Склодовської-Кюрі (Люблін, Польща)

Право на пам'ять

Не мають права виступати від імені загиблих народжені по війні...

Не мають права виступати від імені загиблих народжені по війні. Не мають права бути носіями пам'яті ні колишні, а в душі ще й сьогоднішні «радянські люди», ані бравурні націоналісти.

Бо їхня пам'ять — однобока. Вони пам’ятають тільки своїх і тільки героями. У їхній пам'яті героїчна Червона армія бореться з «фашистами», Українська повстанська армія відстрілює «москалів», Армія Крайова стікає кров'ю у боях з «швабами», німецькі жінки і діти тікають наосліп від наступаючих «руссен»….

Для них війна почалася, тільки тоді, коли вона прийшла безпосередньо до них.

Як наприклад,  22 червня 1941 року. І закінчилася 9 травня 1945 року.  Тільки тому, що годинник у «їхній» столиці у момент підписання перемир'я показував майже другу ночі 9 травня.

Для їхніх противників війна у тій чи іншій формі тривала до серпня 1991-го.

Для третіх війна почалася разом з першими німецькими бомбами у вересні 1939 року, але закінчилася далеко після 1945 року.

А для тих останніх у 1945 році закінчилася війна за ілюзію імперії, але почалася війна з собою – за власне «я», перемелене у тій, попередній війні.

Пом'янути вони прийдуть тільки до одного пам’ятника. До «свого». Усі інші  — ворожі.

Насправді ці люди втратили пам'ять. Разом з серцем. Серце не ділить біль. Воно його просто відчуває. І ці люди не розуміють війни, не розуміють її учасників. Вони розуміють тільки образ «свого». І то «свого» в конче позитивному образі переможця або благородного потерпілого. А насправді війна не знає «своїх» і «чужих». Кров однаково червона…

Були полонені, які гинули за колючим дротом «офлагів» від голоду і холоду… Були 450 поранених червоноармійців, на яких перевірили дію «циклону Б»…

Були інваліди, які повернулися на руїни власних будинків без рук і ніг, і яких тисячами, щоб позбавити необхідності годувати «зайві роти», знищували вже у мирний час…

Були ті, кого вивезли «остарбайтерами» і  хто, повіривши  слову «вождя», повернувся назад — на те, щоб поїхати до Сибіру «за зраду Вітчизни»…

Були і ті, від кого втікали наосліп німецькі жінки…

А чоловіки тих жінок були різні… Були такі, які розважалися стрілянням в’язнів у потилицю, а були такі, які рятували заляканих і загублених євреїв… А були і такі, котрі казали жителям українського села, яке минали у відступі: «Ходіть із нами, бо йде Москва і знищить вас…».

Були такі, які вивищувалися своїм «арійським» походженням і були такі, які відмовлялися від такої слави…

Були молоді поляки, які гинули на вулицях Варшави у розквіті літ — «Промочені під рюкзаком вісімнадцять літ…». І були ті, хто розстрілював упритул українських юнаків і дівчат у їхні вісімнадцять…. І палив українські церкви….

Були ті, хто гнав у наступ українських селян під дулом кулемета і ті, хто гинув від голоду у блокадному Ленінграді…

Чия дитина натерпілася більше страху? Польська під кулями у Варшаві, німецька у втечі зі Східної Пруссії зимою 45-го, українська в першому-ліпшому селі, яке очікувало як не нальоту карателів, то нападу сусідів-поляків чи російська у блокадному Ленінграді — «а я молился: только б не упасть»? Чи єврейська у останній дорозі «до газу»?

Кому боліло більше — українцеві чи росіянинові десь на Курській дузі чи під Сталінградом, чи полякові у лісах? Українському повстанцеві в Карпатах чи українському ж дивізійникові під Бродами Американцеві на пляжі Омаха чи німцеві в Кенігсберзі?

Чиї жінки наплакалися більше — польські, переселені зі Замойщизни? Українські, вивезені «остарбайтерами», розлучені з рідними і близькими? Російські? Німецькі, чекаючи своїх чоловіків з «ост фронту»? Чи котрісь інші?...   

Де вода була червоніша – у Дніпрі восени 1943 року? Чи на узбережжях Нормандії літом 1944? Чи у Віслі в серпні 1944?...

Де гучніше валилися древні споруди  — у Києві в вересні 1941 року? У Дрездені в лютому 1945 року? У Лондоні і Ковентрі 1940 року?... 

Тільки той, хто бодай задасть собі ці питання, має право казати, що хоч спробував свідомити війну…

А ми — повторімо в день відкриття чергового фронту Другої Світової слова молитви, написаної безіменним вояком Армії Крайової: «за всіх помордованих, замучених, закатованих — прости нас, Господи!...». 

2013-06-24 19:05:35
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар