І рідна Буча мерехтить Тобою… - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » І рідна Буча мерехтить Тобою…
   

І рідна Буча мерехтить Тобою…

Алла ДИБА (ГОЦИК), учений-літературознавець, письменниця

Мій батько, Юрій (видаючи йому паспорт, секретар Бучанської селищної ради нарік його Георгієм, за що до останніх своїх днів ображалися дідусь Митрофан і бабуся Людмила: «Ми ж назвали сина Юрком!») Гоцик народився 9 травня 1920 року. Саме тому цей весняний день уже багато десятиліть згуртовує нашу родину, навіть через одинадцять років по його смерті. Вони з мамою не раз, звертаючись до нас, дітей, скрушно зітхали: «І народився наш тато в голод, і зростав у голод, і юність зустрів у голод…» Він мав би загинути ще немовлям, бо ж його батька, а мого діда-залізничника Митрофана Гоцика білополяки вже вели на розстріл, і бабуся з немовлятком-татом на руках кинулася рятувати чоловіка, не зважаючи на підняті рушниці. У ту мить із недалекого до нашої садиби окопчика в лісі залунала кулеметна черга й налякала чужинців, — так отаман Орлик порятував нашу родину.

А потім дідусь Митрофан осліп — супроводжував якось ешелон, а голодні люди на його очах відпанахали від живої корови ногу. І тоді його меншенький синок Юрчик став батьковим поводирем. Повіз його в Одесу до професора Філатова. І доки діда оглядали у клініці, його синочка загребли під лікарнею як безпритульного. Насилу дід тоді розшукав сина. Купили вони на радощах хлібину, кинулися їсти, а під шкоринкою — глина…

Прадід-священик Василь Будкевич (1919 року похований на бучанському кладовищі) з дружиною

На той час наша родина вже мешкала в Бучі під Києвом — київську квартиру нова влада конфіскувала. Поряд були Булгакови й Мурашки, артисти київських театрів та працівники Управління залізниці, як і наші дідусь із бабусею. Отже, саме тут тато пішов до школи, в якій пізніше навчатимемося й ми з братом, а батьки нашої мами вчителюватимуть. Потім вступав до Київського технікуму, який пізніше, пригадую, назвали іменем Миколи Островського. Але в перший рік, незважаючи на добрі екзаменаційні оцінки, його не прийняли туди. Сказали: «Хлопчику, йди ще підрости!» — занадто малим і худюсіньким був він на тих комуністичних харчах. Підріс. Вступив. Закінчив навчання. 1940 року став техніком транспортного зв’язку. Працював на залізниці, радіо- і телемеханіком у місцевих піонерських таборах та в Бучанській колонії: там тоді тримали підлітків, і тато ще довго дружитиме з її вихованцями-випускниками в майбутньому. Може, тому пізніше, вже коли були ми із Сашком, завжди був готовий прийняти в родину дітей-сиріт, але ті спроби були невдалими, бо батькам зауважували, що в них поганий матеріальний і побутовий стан. А для рідних дітей той стан був найкращий. Бо оточувала нас чудодійна аура справжньої любові і взаєморозуміння.

Ще з дитинства дружив із Андрієм Філіпчуком та моїм хрещеним Володимиром Рафальським, був дуже близьким із братами Володимиром та Миколою. Ми, діти, завжди приглядалися до цих чоловіків, яких ніколи не бачили п’яними, не чули від них лихих слів. Це тепер я добре розумію, що поводилися вони шляхетно, лицарськи. Ненав’язливо вчили цього й нас... Згодом мій тато пішов до армії. Служив під Ленінградом. Розповідав про своє захоплення тамтешніми театрами, музеями, зустрічами з письменниками… Він охоронятиме дипломатичну місію в Гельсінкі, коли після Фінської війни підписували мирний договір. Тут він знову побачить закордон, із зовсім іншими порядками, з іншою культурою, де ніхто нічого не краде, бо ледь не до останнього часу за крадіжку руки відрубували — велосипеди й інші речі залишають просто на вулиці та йдуть у своїх справах. А в нас могли навіть глечик з обідом у сім’ї відібрати… І, здавалося б, не якісь бандити, а «своє, рідне» начальство.

Митрофан Гоцик з дружиною Людмилою (з Будкевичів). Київ, 1910 рік (поховані на бучанському кладовищі)

Незабаром настало 22 червня 1941 року. Тато — солдат блокадного Ленінграда (це до зауваження пана Путіна про те, що «вони й самі б перемогли»). Що таке військовий зв’язківець на фронті, мабуть, пояснювати не треба, бо саме зв’язківці одними з перших (про це багато читала, про це свідчать реальні документи) наражалися на кулі противника. Батько дуже скупо розповідав про війну взагалі та про блокаду зокрема. Хіба що про те, як ленінградці садили міні-городи під своїми вікнами, як повиїдали всіх котів і собак, про Дорогу життя через Ладозьке озеро… До речі, бійців із блокадного Ленінграда згодом перекинуть на японську кампанію, а після підписання мирної угоди ще на рік (уже після Перемоги) відправлять «на курорт» — освоювати Чукотку. «Хлопці стрілялися, не витримуючи всього того», — розповідав батько. Вони зупинилися в напівзруйнованій будівлі американської факторії. Коли спали, то шапки примерзали до чубів. «Так ось від чого в тебе замолоду взялася лисина, тату…» — подумав я собі.

Привіз із тих своїх мандрів хворий шлунок. І моя мама-медсестра покладе життя на те, щоб вилікувати тата. У шлюбі прожили понад п’ять десятиліть. І померли з різницею в півроку — мама не змогла вже жити без тата, навіть болі відчувала в тій самій нозі, яка боліла у тата перед смертю і яку йому ампутували…

Тато посадив не один сад у своєму житті. Й не тільки в рідній Бучі, яку безмежно любив, а й у Кінелі під Куйбишевим, де служив уже як офіцер за сумнозвісним сталінським наказом. У рік мого народження — 1951-й — Сталін вирішив: навіщо готувати спеціалістів для армії, їх же повно серед цивільних! Тато був унікальним інженером, йому вдалося отримати дозвіл про повернення в Україну. Саме тоді в Києві створювалося Київське вище інженерне радіотехнічне училище — одна з найкращих військових академій того часу. Капітан Георгій Гоцик очолив контрольно-вимірювальну лабораторію. Тоді ще не було комп’ютерів, і тато ремонтував якусь надскладну тогочасну техніку. Прилади везли з усіх усюд — з інститутів, заводів, військових частин. Про батька казали: «Якщо Гоцик не зробить, то не зробить ніхто».

Родина Гоциків у лісі: Олександр, Раїса, Алла, Павло Диба, Георгій. 50-ті роки. Фотографує маленький брат Сергійко Каневський

Батько дуже мріяв вийти у відставку (воєнщини ніколи не любив), тому 1968 року, незважаючи на запропоновані йому майорське звання й вигіднішу посаду, пішов працювати вчителем. Був пасічником. Дуже любив усяку техніку. «Залізяки», — як жартувала мама. Вічно комусь ремонтував телевізори чи радіоприймачі, «лежав» під своїм «Москвичем». Любив риболовлю, подорожі. Колись повіз нас усіма місцями, де воював. Особливо запам’яталися Псков і Новгород, тамтешні дуже славні люди, а ще суворе, не дуже привітне Балтійське море з величезними камінними валунами…

Після технікуму батько хотів навчатися в КПІ, але був спеціальний наказ, який забороняв офіцерам підвищувати свій фаховий рівень. Лише коли вже було дозволено, сорокарічний тато вступив на заочне відділення КВІРТУ, і ми вдома декілька років бачили тільки татову спину біля письмового столу. Але це була рідна спина. Пам’ятаю, як раділа мама з того, що тато одержав диплом, як їй на татів випуск купили справжню вечірню сукню, і тато милувався нею, немов королевою.

Знаю, що багато десятиліть його вмовляли подати заяву на вступ до партії. Але він завжди удавав, що не чує чи не розуміє, про що йдеться. Я була свідком того, як він це робив у радіоклубі ДТСААФ чи книготорговельному технікумі, де ми працювали разом. Отож — партзбори. Татко вмощується десь у дальньому куточку з газетою. Коли основні питання вже вирішені, до батька звертаються з президії: «Георгію Митрофановичу, а чи не час вам уже подумати про вступ до КПРС?» — на що він розважливо відповідав: «Ні-ні, я ще не дозрів!..» І то, вже коли він був пенсіонером, але «ще не дозрів»! Та й як він міг дозріти, пройшовши Голодомор, побачивши репресії (крім Григорія Радецького, в родині розстріляли ще й брата маминого діда отця Івана Каневського). А коли опублікували сталінські накази щодо українців, зокрема тих солдатів, рідні яких залишалися на окупованій території, він, уже немолодий, тремтячими руками тримав газету і зболено промовляв: «А я ж відчував, я завжди це відчував!..» Його перша кохана дівчина Лора була донькою розстріляного «ворога народу». На фронті перезнайомився з багатьма вже літніми ленінградськими професорами, яких позабирали до діючої армії «на м’ясо», нищачи інтелектуальний цвіт науки. Пройшов Прибалтику, де побачив зовсім не тих людей-ворогів, якими їх представляла народові радянська пропаганда. Добре знав, що пережила на окупованій території його власна сім’я в Бучі й мамина родина у селі Воронькові під Борисполем. Знав ставлення влади до справжніх, бойових ветеранів.

Мій тато був суворим і добрим, стриманим і сердечним. Дуже любив маму. Найбільшою святістю в житті вважав родину й Вітчизну. А коли побачив мої перші літературні спроби та роботу в шкільному літературному музеї, сказав мамі: «Поглянь, Раїнько, то це ж росте наш козацький писар!..». Мамин предок Каневський і справді був колись генеральним писарем Війська Запорізького. А коли прийшла після того, як закінчила університет, працювати до Київського музею Лесі Українки, то почула від батьків, що тепер я вже справжній нащадок музейних меценатів Тарновських — родини маминої прабабусі Леоніди.

Неможливо висловити все, що маю на душі, рідній людині. Мене чомусь завжди називали «татовою дочкою» — чи то так схожа на нього, чи то мама переливала в мене свою любов до нього. Ось їх начебто й немає з нами, але відчуваю їх, їхнє тепло, їхню незгасну любов завжди й усюди. Це допомагає мені жити. Про це пишу й у своїх віршах.


Теги: Батько
2012-06-19 11:16:00
   


Коментарі (0)


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар