Хроніки «Сучасності» - Україна Incognita
Сергій Шебеліст

Кандидат наук із соціальних комунікацій, журналіст, Полтава

Хроніки «Сучасності»

Особлива місія інтелектуальних часописів полягає не лише у вихованні естетичних смаків, але й значною мірою – у формуванні й діагностуванні суспільної думки...

Літературно-художні, мистецькі й культурологічні видання, погодьмося, навряд чи можуть конкурувати з масовою оперативною періодикою за показниками накладів, реклами, фінансового забезпечення і мережі розповсюдження. Але ці «товсті» журнали, як ще називають гуманітарну пресу, теж мають свої переваги, хоча вони, можливо, й не надто помітні на перший погляд. Так, вони розраховані на відносно вузьке коло читачів (кілька тисяч або навіть і сотень), однак саме ця аудиторія є найбільш соціально активною, мислячою і креативною частиною суспільства.

Особлива місія інтелектуальних часописів полягає не лише у вихованні естетичних смаків (через постійну увагу до питань літератури, театру, кіно, образотворчого мистецтва), але й значною мірою – у формуванні й діагностуванні суспільної думки, пошуку відповідей на актуальні проблеми, створенні експертного середовища й інтелектуалізації соціуму. Вони виступають дискусійним майданчиком, на якому обговорюють поточні й універсальні питання, генеруються свіжі ідеї.

Трибуна вільної думки

Говорячи про творче обличчя видань, розрахованих на інтелектуальну частину суспільства, професор Володимир Здоровега виокремлював такі основні їхні риси – «компетентність, добра поінформованість, критичність погляду, полемічність, прогностичність, вплив на громадську позицію еліти, а головне – прагнення відстоювати незалежну конструктивну думку». У запропоновану модель цілком органічно вписується журнал «Сучасність», створений 1961 року в Мюнхені та пов’язаний з поміркованим (мельниківським) крилом Організації українських націоналістів і закордонним представництвом Української Головної Визвольної Ради. Цей справді легендарний часопис постав на базі двотижневика «Сучасна Україна» і щомісячника «Українська Літературна Газета», що їх видавало Українське товариство закордонних студій (редактори Іван Кошелівець, Вольфрам Бургардт, Богдан Кравців, Марта Скорупська). Від самого початку засновники поставили собі за мету бути незалежним позапартійним виданням, редакцію котрого згодом перенесли в Нью-Йорк, де над ним у різний час працювали Юрій Шевельов і Тарас Гунчак.

Орієнтуючись на переважно діаспорну аудиторію, журнал усе-таки надходив в Україну, щоправда, незначними накладами і поширювався, зрозуміло, нелегально, а всі охочі почитати його бодай на ніч мусили шикуватися в чергу. «Сучасність» мала великий авторитет в колах української інтелігенції завдяки оригінальним публікаціям відомих літературознавців, істориків, філософів, критиків і письменників – Юрія Шевельова, Омеляна Пріцака, Івана Лисяка-Рудницького, Романа Шпорлюка, Василя Барки, Уласа Самчука, Богдана Бойчука, Івана Кошелівця, Емми Андієвської. Перебуваючи на еміграції, часопис уважно стежив за життям в материковій Україні, друкував літературні твори і публіцистичні статті Василя Симоненка, Ігоря Калинця, Івана Дзюби, Івана Світличного, Левка Лук’яненка, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Петра Григоренка, що поширювалися у самвидаві. Наприкінці 1980-х років у зв’язку з лібералізацією радянського режиму «Сучасність» почала частіше потрапляти до українського читача, в тому числі через територію Польщі.

Як зазначає журналіст «Радіо Свобода» Оксана Пеленська, «не тяжко здогадатись, з якою вдячністю протягом кількох десятиліть чекали в Україні кожне свіже число «Сучасності», з яким трепетом перегортали читачі його сторінки, як смакували кожне так дбайливо донесене через кордони слово. […] кожне її число для багатьох в Україні було відкриттям, хлібом для роздумів, порівнянь, аналізу, словом – безцінними митями свободи і правди». Після здобуття Україною незалежності часопис повернувся 1992 року на історичну батьківщину, що було загалом характерно для еміграційних видань (хоча були й винятки, наприклад, паризька «Kultura» не переїхала у Варшаву). Спочатку його випускали як спільне видання Республіканської асоціації українознавців і видавництва «Пролог» (США), а від лютого 2004 року засновником і видавцем журналу стало ТОВ «Видавнича група “СУЧАСНІСТЬ”».

Інтелектуальна альтернатива - 1990-х

Перенесення редакції «Сучасності» в Київ, за словами критика Тараса Шумейка, «зробило її основним інформаційним посередником: підтримуючи стосунки майже з усіма зарубіжними дописувачами, журнал рекрутував мало не всіх найавторитетніших дописувачів із «материкової» України». Співредакторами вже київської «Сучасності» стали Іван Дзюба (з боку краю) і Тарас Гунчак (з боку діаспори), а сам оновлений журнал на той час був, мабуть, найпрогресивнішим виданням, яке вигідно вирізнялося на тлі іншої вітчизняної художньо-публіцистичної продукції з радянською генеалогією, що «перефарбувалася» після 1991 року. Часопис зарекомендував себе як майданчик, на якому знаходиться місце для протилежних точок зору. Хоча дехто вважає це не стільки ознакою плюралізму, як виявом амбівалентності журналу, який поєднував національно-державницький і неонародницький дискурс із чужими для нього постмодерними тенденціями.

На думку філософа Віталія Пономарьова, «півтора десятиліття «Сучасність» була одним із провідних «товстих» журналів в Україні, й Оксана Забужко у середині 1990-х років навіть запропонувала при оцінці кількості українських інтелектуалів виходити з числа читачів цього видання (наклад «Сучасності» зазвичай був 2000 примірників, і кожний читали принаймні двоє)». Отже, невипадково всі більш-менш поважні інтелектуальні дискусії точилися саме на його сторінках (згадаймо, наприклад, дебати довкола текстів «“Психологічна Америка” і азіатський ренесанс, або Знову про Карфаген» Оксани Забужко, «Послання до О.З. вкупі зі зверненням до вельмишановного читача» Віктора Неборака; «Антиукраїнська семіотика» Степана Вовканича, «По зачарованому колу століть?» Анатолія Погрібного, «Україна перед сфінксом майбутнього» Івана Дзюби, «Розгублена українська людина, або Ще раз про комплекс Пульхерії Іванівни» Миколи Рябчука).

Надзвичайно важливу роль часопис відіграв у період, коли вітчизняне книговидавництво перебувало в глибокому занепаді. У середині 1990-х переважна більшість літератури перейшла в журнальний варіант і бодай завдяки цьому стала відомою читаючій аудиторії. Саме з подачі «Сучасності» подіями в літературному житті України стали романи «Рекреації» Юрія Андруховича, «Я – зомбі» Леоніда Кононовича, «Безодня» Євгена Пашковського, «Сталінка» Олеся Ульяненка, «Солодка Даруся» Марії Матіос, а з відносно недавніх прикладів 2008–2009-х років – уривки з пізніших бестселерів «Чорний ворон» Василя Шкляра і «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко. Мета журналу якраз і полягала у створенні альтернативи виданням Спілки письменників («Дніпро», «Вітчизна», «Всесвіт», «Літературна Україна», «Київ») і введенні в обіг творів авторів, які не вписувалися в офіційний канон.

Занепад і перезапуск

Але, попри значний творчий потенціал і респектабельну автуру, котра, між іншим, до 2008-го писала на безгонорарній основі, «Сучасність» у другій половині 1990-х – середині 2000-х років (редактори Ігор Римарук і Дмитро Стус) пережила період відчутної матеріальної та організаційної скрути: журнал виходив із затримками, нерідко спареними числами, його було складно придбати, втрачалися й з без того нечисленні передплатники, а обіцяний веб-сайт так і не запрацював. «За умов дикунсько-феодального українського ринку нічого дивного в цьому не було, – стверджує колишній заступник головного редактора «Сучасності», публіцист Сергій Грабовський. – Хоча авторитету «батьків» видання вистачало, щоб на нього з різних джерел (без жодної політичної умови!) час від часу надходили такі-сякі гроші, але організувати грамотну маркетингову кампанію ніхто із нас не зумів».

Спроба реанімувати легендарне видання (співголови редакційної ради Іван Дзюба й Ігор Юхновський) відбулася 2008 року, коли змінилися його засновники й видавці – Інститут національної пам’яті та Фонд підтримки молодіжних демократичних ініціатив (народний депутат В’ячеслав Кириленко). Завдяки фінансовій допомозі останнього уможливилася виплата авторських гонорарів. Але це намагання виявилося не дуже вдалим: новий редактор Віктор Мороз радикально змінив контент, дизайн і структуру часопису, намагаючись перетворити «товстий» журнал на громадсько-політичний тижневик на зразок «Політики і культури» чи «Українського тижня». Однак запропонована переконцептуалізація завдала «Сучасності» репутаційних втрат: публікації деяких авторів ігнорувалися (Ірина Жиленко), відкладалися «на потім» (Іван Дзюба, Станіслав Кульчицький) або зазнавали спотворень під час редагування (Борис Бахтєєв, Оксана Пахльовська), на сторінках ледве не з’явилися псевдоінтелектуальні статті ксенофобського звучання, дехто, помітивши небезпечні тенденції, навідріз відмовився від співпраці з етичних міркувань (Наталка Білоцерківець).

За словами поета Тараса Федюка, «традиційний читач «Сучасності» звик до формату: відкриває журнал, там добірка віршів, потім проза, потім серйозні наукові дослідження, статті, публіцистичні, аналітичні матеріали. І для нього зміна формату була певним культурним шоком. Отже, старих читачів втратили, а нових не надбали, або надбали небагато». Утім, на певний час кризу в «Сучасності» вдалося подолати – нова редакція, вже на чолі з Федюком, налагодила видавничий ритм, систему розповсюдження і повернула журнал до витоків. Але з другої половини 2010 року виникли інші проблеми, тому що спонсори припинили фінансування (вийшли друком лише п’ять чисел) і напередодні 60-річчя легендарне видання тимчасово припинило існування.

«Ганьба, але в усій Україні, виходить, немає людей, готових у складний момент підтримати журнал, на сторінках якого вперше друкувалися практично всі найвідоміші твори і найгучніші імена української літератури останніх десятиліть! – обурювався заступник головного редактора «Сучасності», поет Павло Вольвач. – Виходить, немає нікого: ні емоційних калинопідіймальних патріотів, ні прагматиків «нової хвилі», ні опозиційних, ні провладних, ні «львівських», ні «донецьких», ніяких…». Однак, схоже, цей песимістичний настрій Вольвача, як і багатьох інших прихильників «Сучасності», невдовзі розвіється, адже після майже дворічної паузи часопис вільної думки, яким віднині опікується видавництво «Спадщина-інтеграл», ще раз повертається до читача, що є, мабуть, найкращим ювілейним подарунком для обох.

2012-04-24 16:41:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар