Грошей немає. Є почуття - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Грошей немає. Є почуття

Грошей немає. Є почуття

Про стан українського війська
Вікторія СКУБА, Іван КАПСАМУН, «День»

Учора запитала свою подругу, чи вийшла б вона заміж за українського військового. Та відповіла: «Категоричності немає, але є застереження». Це заінтригувало. А «День» до 20-річчя Збройних сил України запитав у своїх читачів, чи відчувають вони себе захищеними завдяки ЗСУ? Проголосувало понад 600 відвідувачів нашого сайта. 59,5% опитуваних вважають, що українські військові сили втратили свій авторитет через деморалізацію, корупцію та нестачу фінансування; ще 28,9 % переконані, що позаблоковий статус позбавив ЗСУ можливості розвиватися відповідно до сучасних світових стандартів. Але є й такий варіант, запропонований одним із відвідувачів: ЗСУ роблять усе, що в їхніх силах, в умовах тотальної корупції, браку фінансування та деморалізації суспільства.

Справді, фінансування української армії бажає кращого. Потреба нагальної реформи очевидна. Втім, уперше за кількасотлітню історію є чітке розуміння, що своя армія потрібна. Недаремно відомий китайський стратег Сунь Цзи казав: «Перемагають ті, у кого полководець талановитий, а государ не керує ним».

Обережно, люстрація!

Наскільки важливо мати армію, на яку в разі необхідності можна опертися, українцям чи не найбільш наочно продемонструвало ХХ століття. Українська Центральна Рада надто довго не підтримувала формування власних збройних сил і почала задумуватися над цим лише на початку зими 1917 року, коли вже було пізно. І це при тому, що в Україні на той час були українізовані частини армії Російської імперії, готові виконувати накази ЦР та захищати українську державність. Тишком-нишком військові угруповання формував і Петлюра. Але стихійність цього процесу, його відокремленість від державних структур далася взнаки. Внаслідок цього стали можливими Крути, а потім — ціла низка незворотних і трагічних процесів. Уособленням пацифізму тодішнього українського керівництва, його віри в доброго сусіда є Володимир Винниченко. Він закликав розпустити українські збройні формування навіть тоді, коли розпочалася війна з більшовиками. На щастя, у 1991 році лідери національно-визвольного руху не повторили помилки своїх попередників.

Утім, хибні (це довела Історія) ідеї Винниченка досі живі. Інакше як пояснити те, що частина сучасного керівництва країни, незважаючи на відсутність належного фінансування, озброєння й необхідних реформ української армії, наполягає на нейтралітеті країни?

Українське військо: захисник, а не тягар

Сьогодні українське військове керівництво святкує 20-річчя Збройних сил. Для «Дня» ця дата, за традицією, стала приводом для розмови з нашими експертами — першим Президентом України, що очолив процес формування ЗС незалежної України,Леонідом КРАВЧУКОМ, директором Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентином БАДРАКОМ і доктором політичних наук Григорієм ПЕРЕПЕЛИЦЕЮ.

__________________________________________________________________________________________

ВАЛЕНТИН БАДРАК: «КОМАНДИР ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ ОТРИМУЄ ЗАРПЛАТУ ТРОХИ БІЛЬШУ, НІЖ КАСИР СУПЕРМАРКЕТУ»

— Насправді, це дуже гірко визнати, святкувати немає чого. Через 20 років будівництва Збройних сил України ми маємо ситуацію, коли армію практично неможливо застосувати за її головним призначенням — вона не здатна слугувати інститутом стримування агресії. Чому?

По-перше, сьогодні озброєння української армії на покоління відстає від озброєнь провідних держав світу. По-друге, армія втратила авторитет у суспільстві. Коли Україна отримала уламки радянської армії чисельністю близько 900 тис. осіб і величезну кількість озброєння радянського виробництва, певний час ми мали можливість не вкладати ресурси в розвиток ЗС, але такий стан не міг тривати вічно. На рубежі 2000-го українська армія вже мала застаріле озброєння й поступово втрачала бойовий дух. Згадаємо, що саме тоді відбулися трагічні випадки — потрапляння ракети в житловий будинок, Скнилівска трагедія, яка довела, що не все в порядку з організацією таких заходів і підготовкою українських військових фахівців.

Звісно, не тільки стан військової техніки визначає здатність армії протистояти якійсь гіпотетичній агресії. Але в українському випадку стан військової техніки є відображенням ставлення сучасної політичної еліти до сектору безпеки. Коли нам постійно кажуть, що в нас спокійна й гармонійна геополітична ситуація, то я згадую випадки, які відбулися вже в новітній історії України. Згадаємо події навколо Тузли 2003 року або 2008 — 2009 років, коли сусідня держава фактично залякувала нас війною. Сьогодні передусім треба визначитися, потрібна нам армія чи ні. У такому стані, в якому вона існує зараз, вона точно не потрібна.

Зраджена перемога

— Ви згадали про низький авторитет армії в суспільстві, але, за різними соціологічними даними, ЗСУ, як і церква, на відміну від Верховної Ради або Кабінету Міністрів, має один із найвищих рівнів довіри серед населення...

— Так, довіра до армії є, але це довіра до людей у погонах, до дисциплінованої частини суспільства. Тому що люди, які служать в армії, справді готові виконувати свій обов’язок і бути професіоналами — служити Батьківщині. Коли я кажу про втрачений авторитет, то маю на увазі втрачений авторитет армії як інституту стримування. Також певні проблеми пов’язані з тим, що в нас військове керівництво живе одним життям, а солдати й сержанти — зовсім іншим. Наприклад, командир військової частини отримує зарплатню трохи більшу, ніж касир супермаркету. Хоча командир частини несе величезну відповідальність за людей, техніку...

Дедалі менше людей готові пов’язувати своє життя із військовою кар’єрою. Український офіцер практично не має можливості планувати свою кар’єру. Кадрової політики майже не існує. Якщо американський офіцер ще на службі в армії відсилає своє резюме на те, щоб пройти тендер на якусь нову вакансію, то український офіцер цієї можливості не має. Із контрактниками така ж ситуація. Де пільги на здобуття освіти, житла..? Де підвищення грошового забезпечення, яке має на 30% перевищувати середню заробітну платню в Україні?

«РОСІЯ СТВОРИЛА ТАКУ СИТУАЦІЮ ВПЛИВУ НА УКРАЇНУ, КОЛИ ЗАСТОСУВАННЯ ВІЙСЬКОВОЇ СИЛИ НЕПОТРІБНЕ»

— Чому, з вашої токи зору, існує хронічне нерозуміння з боку військово-політичної еліти необхідності реформування й розвитку армії?

— На мій погляд, причини дві. По-перше, наше військо-політичне керівництво зайняте внутрішніми проблемами. Ті ж міліцейські структури мають більше фінансування, ніж армія. Тобто ЗСУ не є пріоритетом. По-друге, військово-політичне керівництво розуміє безперспективність ведення бойових дій Україною. Хоча ми — між двома сильними військовими машинами. Із одного боку, це країни НАТО, із другого — Росія. Обидві військові машини за потужністю перевершують Україну в багато разів. Щоб мати можливість адекватно протистояти, необхідно володіти потужною зброєю стримування, яку не створюють за один рік. Такою зброєю можуть бути оперативно-тактичні ракети, які почали розробляти в Україні, але це не означає — оснащувати Збройні сили. Поки створюватимуть таку зброю, а це сім-десять років, існуватиме вакуум боєздатності країни.

— Чи є на сьогодні реальна зовнішня загроза Україні?

— Нині геополітична ситуація на користь Україні, тому говорити про зовнішні загрози державі немає сенсу. Проблемні питання, які існували з Румунією, Україні немає сенсу переводити у військову площину. Тут мають діяти дипломати, розвідка тощо. Проте відсутність військових загроз сьогодні не означає, що їх не буде завтра. Якщо говорити про Росію, то тут ще більший скепсис щодо військової загрози. Тому що Росія створила таку ситуацію впливу на Україну, коли застосування військової сили непотрібне.

«ЗА ДВА ОСТАННІ РОКИ НЕ БУЛО ЗАТВЕРДЖЕНО ЖОДНОГО ДОКУМЕНТА, ЯКИЙ БУВ БИ ПОВ’ЯЗАНИЙ ІЗ РОЗБУДОВОЮ ЗСУ»

— Влітку цього року Генштаб Збройних сил України розробив Концепцію подальшого реформування і розвитку армії на період до 2017 року. Ви ознайомилися з цією програмою? Її втілюють у життя?

— За два останні роки не було затверджено жодного документа, який був би пов’язаний із розбудовою ЗСУ. Ті документи, які підготовлені й наразі існують, не затверджено. Тому говорити про їхнє втілення можна лише гіпотетично. Про яку готовність Генерального штабу вводити якісь концепції можна говорити, якщо ГШ не планував закупівлю озброєнь до 2020 року? Тільки завдяки сміливому рішенню Президента цього року було відкрито програми будівництва корвету і створення оперативно-тактичних ракет. Про які плани Генерального штабу можна казати, якщо ГШ оголосив, що цього року в Україні буде створено Сили спеціальних операцій? Хоча указ міністра оборони про створення таких сил було видано ще у грудні 2007 року. Тобто Генштаб не може розібратися навіть з тим, що вже було заплановано раніше.

Справді, як я вже сказав, завдяки Президенту сьогодні є непогані зміни. Я маю на увазі збільшення бюджетних витрат на утримання армії 2012 р., в тому числі — на переозброєння. Із запланованих на 2012 рік 17 млрд грн для Збройних сил 2,5 млрд грн може бути спрямовано на технічне переоснащення, переозброєння і проведення дослідно-конструкторських робіт. Але подивімося на ситуацію в інших країнах. Наприклад сусідня Польща, яка має набагато менше особового складу Збройних сил, 2010 року витратила на переозброєння 1,76 млрд дол. Це майже весь оборонний бюджет України за основним фондом. Маленька Чехія щорічно на переозброєння витрачає 450 — 500 млн дол. Білорусь — 150 — 200 млн дол. щорічно. Тобто тільки 2012 року, якщо ці гроші буде виділено, Україна матиме можливість наздогнати Білорусь у питанні переоснащення ЗС.

«РОЗВИТОК АРМІЇ ДЕДАЛІ БІЛЬШЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ПОЛІТИЧНОЇ ВОЛІ ПРЕЗИДЕНТА»

— Від Президента Віктора Януковича ми неодноразово чули критику на адресу міністра оборони Михайла Єжеля. Який взагалі вплив мають особистості на реформування і розвиток армії?

— Михайло Єжель — це міністр оборони, який найменше за всю історію України цікавився армією. Разом з тим я хочу наголосити, що особистість міністра оборони десь на межі 2000 року перестала впливати на розбудову армії. З того часу розвиток армії дедалі більше залежить від політичної волі Президента.

— Яка сьогодні ситуація з ідеологічною підготовкою ЗСУ? Чи прищеплюються нашим військовослужбовцям українські військові традиції, наприклад доби Київської Русі, доби Козаччини?

— З мого боку було б несправедливо й необ’єктивно говорити про те, що ці питання не розглядають і не впроваджують. Справді, певні зрушення щодо цього є. Люди, особливо ті, хто народився після 1991 року, патріотично налаштовані, вони готові захищати Батьківщину, відстоювати незалежність. Але ці патріотичні настрої суперечать ставленню військово-політичного керівництва до інституту Збройних сил. З одного боку, українські традиції впроваджують у армію, але з іншого — ці результати применшуються через ставлення до самої армії. Я передусім надіюся на молодь. Це ті люди, які готові служити в армії і розбудовувати її.

КОМЕНТАРI

ЛЕОНІД КРАВЧУК: «СИТУАЦІЯ УСКЛАДНЕНА ТИМ, ЩО УКРАЇНА ПРОГОЛОСИЛА НЕЙТРАЛІТЕТ»

— Леоніде Макаровичу, 6 грудня виповнюється 20 років Збройним силам незалежної України. Втім, рішення про їх формування фактично було прийнято 24 серпня, коли Верховна Рада видала постанову підпорядкувати військові формування, що дислокувалися на українській території, ВРУ. Це було необхідне і водночас ризиковане рішення. Проголошувалася незалежність, і складно було спрогнозувати, як поведуть себе військові командири радянського гарту. На чию підтримку ви опиралися, приймаючи рішення? І що зіграло на користь України?

— Перед тим як зробити офіційну заяву, я провів велику нараду з командувачами частин, розташованих на українській території. Це були генерали та адмірали армії. Я виступив перед ними та розповів про політичну ситуацію в Україні, зазначивши, що оскільки народ прагне суверенітету, кожному з них потрібно визначитися, де він і з ким він буде. Після цього в залі розпочалася дискусія. Багато генералів говорили, що вони не можуть двічі давати присягу, що вони вже присягнули на вірність батьківщині — Радянському Союзу. Але ніхто не виступив із гострими категоричними заявами, неприйнятними для України, які загрожували б ідеї незалежності. Тобто я побачив, що командувачі військовими частинами, не будучи громадянами України, дотримувалися думки, що Україна має всі підстави, як і інші республіки, розбудовувати свою незалежність, керуючись, звичайно, загальноприйнятими нормами, якими керувалися Збройні сили Радянського Союзу. Я відчував, що якщо навіть у середовищі військових не буде прямої підтримки при будь-якому голосуванні, то конфронтації чи гострих виступів із боку збройних сил теж не буде — вони займатимуть нейтральну позицію.

— Дуже важливо, що 1991 року українські політичні лідери не повторили помилку керівництва УНР і зрозуміли, наскільки вагомим чинником є власні збройні сили. Але по створенню української армії дуже швидко почався процес її деградації. Виходить, що 1991 року вистачило розуміння, щоб почати формувати власні збройні сили, але згодом не вистачило волі на ефективну реалізацію цього розуміння. Як на вашу думку, в чому причина?

— Під впливом процесів, які відбувалися під час завоювання незалежності, Верховна Рада створила спершу Національну Гвардію, щоб мати можливість захистити інтереси України. Тобто крім збройних формувань, які підпорядковувалися центру, у нас існувало військове утворення, яке підпорядковувалося безпосередньо керівництву України. Коли ж ми почали формувати українську армію, то в основу цього процесу заклали закон. Упродовж місяця Верховна Рада прийняла близько шести чи семи законодавчих актів про формування Збройних сил України. Треба віддати належне Василю Васильовичу Дурдинцю, який очолював тоді комісію ВР із питань збройних сил і доклав дуже багато зусиль, щоб прийняти ці закони. І коли я оголосив, що ми будемо створювати свої збройні сили і що в нас є для цього відповідні вже прийняті закони, на основі яких ми й будемо формувати армію, нас зрозуміли. Тому що все було законно та демократично. Щодо деградації, то вона пов’язана не з глибиною розуміння, а з економічними питаннями. Україна має економічні проблеми. Армія — це бюджет. Держава не може виділити з бюджету стільки коштів, скільки потрібно для формування професійних, озброєних сучасною технікою сил, які патріотично захищали б інтереси України. Тому таких збройних сил Україна зараз іще не має. Є збройні сили, неоснащені як належить сучасною зброєю. Тобто тут справа не стільки у розумінні, як в економічній ситуації.

— Що для України означає армія, враховуючи її історію?

— Це захист національних інтересів. Наша ситуація ускладнена тим, що Україна проголосила нейтралітет. Ми не є членами НАТО. Ми не маємо над собою жодної парасольки колективного органу безпеки. Якби ми були членами НАТО, ми сказали б, що НАТО є для нас силою, яка в разі потреби захистить інтереси України. А проголосивши нейтралітет, ми маємо єдине завдання — створити такі збройні сили, які були би здатні захистити національні стратегічні інтереси України. Це повинна бути армія, яка служить народові, розуміє його, яка разом із народом. Армія не може бути сама по собі, а народ сам по собі. Український народ і армія мають перебувати в єдиному ключі. Чи це економічні питання, чи захисні. Армія не повинна втручатися лише в політичні процеси. Її завдання єдине — захищати зовні корінні інтереси українського народу.

ГРИГОРІЙ ПЕРЕПЕЛИЦЯ: «ПОСТІЙНА ЗМІНА ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОГО КУРСУ ОСТАТОЧНО ДЕЗОРІЄНТУВАЛА ЗБРОЙНІ СИЛИ»

— Я гадаю, що наведені вище відповіді є цілком об’єктивними. На жаль, керівництво держави протягом 20 років ставилося до Збройних сил, як до якогось третьорозрядного політичного інституту і не приділяло належної уваги їхньому розвиткові. Якщо йдеться про розвиток Збройних сил протягом 20 років часів незалежності України, то фактично ЗСУ були змушені проїдати радянський воєнний ресурс, який залишився на території України. Тож, коли вичерпався цей ресурс, звісно, — вичерпалась і боєздатність Збройних сил. Тому великою мірою Збройні сили сьогодні нездатні виконувати ті завдання, які поставила перед ними Конституція України. А, отже, зволікання з прийняттям воєнної доктрини і той проект воєнної доктрини — це саме підтверджують. Більше того, постійна зміна зовнішньополітичного курсу, яка була пов’язана то з позаблоковим статусом, то з відмовою від позаблокового статусу і інтеграцією в систему колективної безпеки й оборони, то знову відмова від цього зовнішньополітичного курсу — остаточно дезорієнтували Збройні сили. І в умовах такої дезорієнтації і дискредитації Збройних сил моральний стан особового складу сьогодні є деморалізованим. Такі якості, як патріотизм і відданість своїй батьківщині, на жаль, спаплюжені тими негативними процесами, які відбуваються в Збройних силах. А ці процеси є віддзеркаленням стану в цілому українського суспільства.

Чи нинішня влада робить щось, аби змінити ситуацію? Як ми бачимо з фінансування і з того, які власне програми приймаються, то прогресу тут немає. Задекларована політика на стабілізацію в Збройних силах того стану фактично цементує існуючий стан. Бойова підготовка не відповідає жодним нормам. Можливо, за винятком підрозділів сил швидкого реагування.

Підготували Іван КАПСАМУН, Вікторія СКУБА, «День»
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар