Гра нервів на Босфорі - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Гра нервів на Босфорі

Гра нервів на Босфорі

Юрій Райхель

Однією з легенд сталінської пропаганди періоду Другої світової війни була нібито готовність Туреччини завдати удару по Закавказзю саме в розпал битви за Сталінград. При цьому звинувачення, що висуваються, найчастіше прикривали загарбницькі плани Москви відносно сусідньої держави. Ця історія набуває все більшого розголосу в світлі нинішнього різкого загострення російсько-турецьких відносин.

ПРОБЛЕМА ПРОТОК

Радянська Росія за часів Леніна встановила з Туреччиною хороші стосунки. Більше того, з метою послабленням Антанти Москва допомагала турецьким націоналістам на чолі з Кемаль-пашею (Ататюрком) озброєнням, грошима, військовими радниками і дипломатичною підтримкою.

Проте серйозною проблемою був режим проток Босфор і Дарданелли. СРСР завжди наполягав на міжнародному контролі над протоками з боку причорноморських держав. На той момент це були Болгарія, Румунія, Туреччина і СРСР. Зрозуміло, на чию користь був би такий міжнародний контроль.

Ейфорія дружби між Туреччиною та СРСР пройшла досить швидко. Ататюрк чітко дав зрозуміти, що в антизахідну упряж з СРСР він впрягатися не хоче. Наприкінці свого життєвого шляху турецький лідер заповідав своїм спадкоємцям «бути уважними до загрози з півночі». Ці побоювання скоро виправдалися.

Із другої половини 1920-х рр. політика Туреччини стає все більш прозахідною. Її найвищим досягненням був висновок конвенції в Монтре, на основі якої було підтверджено суверенітет Туреччини над Протоками і встановлені правила їх проходження як судами причорноморських держав, так і третіх країн. Москва вимушена була підписати конвенцію.

СТАМБУЛ, КОЛИСЬ — ЛЕГЕНДАРНИЙ КОНСТАНТИНОПОЛЬ (ЦАРГОРОД), «ВІЧНЕ МІСТО» — ЗАВЖДИ ВИКЛИКАВ ІМПЕРСЬКІ АПЕТИТИ ПЕТЕРБУРГА Й МОСКВИ, ЯК КЛЮЧ ДО ВОЛОДІННЯ БОСФОРОМ І ДАРДАНЕЛЛАМИ. УТІМ, ДО ВОЛОДІННЯ СХОДОМ ВЗАГАЛІ / ФОТО З САЙТА KEEPTRIP.RU

Прагнучи підсилити свою безпеку, Туреччина парафувала договір з Англією та Францією, але перед його підписанням міністр закордонних справ Шюкрю Сараджоглу був з візитом у Москві. На переговорах Сталін і Молотів вимагали переглянути режим Проток, територіальних поступок і розміщення радянських баз у Протоках. Після відмови Туреччини відношення двох країн суттєво погіршились.

Уклавши договір з Англією та Францією, Анкара підписала аналогічний документ і з Німеччиною. Причому сталося це 18 червня 1941 року. Цей факт в СРСР завжди розглядався як змова з Берліном, хоча напад Німеччини на Радянський Союз виявився для турецького керівництва повною несподіванкою. Після відомої заяви ТАРС від 14 червня в турецькій столиці в черговий раз переконалися в міцності німецько-радянського союзу і навіть прискорили підписання договору з Німеччиною.

Турецька розвідка отримала точну інформацію про секретні переговори в Анкарі, які вели посол СРСР Сергій Виноградов і посол Німеччини Франц фон Папен. Предметом переговорів було узгодження плану вторгнення німецьких військ до Туреччини з метою прориву до нафтових родовищ Мосула (Ірак) і допомоги з боку СРСР. Переговори закінчилися нічим, але в Анкарі були серйозно занепокоєні.

Під час антибританського повстання в Іраку під керівництвом Рашида аль-Гейлані в квітні-травні 1941 року Німеччина вимагала від Туреччини пропустити військову допомогу повстанцям, але Анкара відмовилася. Аналогічно Великій Британії було відмовлено в транзиті озброєння і матеріалів до Іраку. Тверда позиція Туреччини значною мірою сприяла поразці аль-Гейлані в другій половині травня 1941 року і провалу німецьких планів вторгнення на Близький і Середній Схід.

Із початком німецької агресії проти СРСР 26 червня 1941 року турецький уряд виступив із заявою, що країна залишається нейтральною. Зі свого боку, Німеччина зрадила гласності секретних пропозицій Молотова щодо Туреччини, зроблених на переговорах у листопаді 1940 року в Берліні. Хоча 27 червня 1941 року ТАРС офіційно спростував німецькі заяви, проте настороженість Анкари лише посилилася.

Восени 1941 року керівник оборони Стамбулу генерал Алі Риза Артукал керував розкриттям німецької агентурної мережі. За його наказом були арештовані німецькі агенти, а більше десятка дипломатів країн Осі вислано. Через Протоки не були пропущені італійські та німецькі військові кораблі під болгарським прапором, хоча Софія формально у війні не брала участі.

Проте в Москві до Туреччини ставилися з недовірою. На зустрічі 4 липня 1941 року з першим секретарем ЦК КП(б) Азербайджану Світ Джафар Багіровим, першим секретарем ЦК КП(б) Грузії Кандідом Чарквіані та першим секретарем ЦК КП(б) Вірменії Грігором Арутіновим Сталін заявив, що «фронт від вас далеко, але ви знаходитесь у небезпечній зоні. Ми не можемо бути переконані в нейтралітеті Туреччини».

Відносини двох країн часом ставали вельми напруженими.

БОРОТЬБА ЗА ТУРЕЧЧИНУ

Навесні 1944 року стосунки СРСР і Туреччини набувають усе більш конфліктного характеру. Не в останню чергу саме цим обумовлена депортація кримських татар з Криму і турків-месхетинців з Грузії.

Приблизно через рік 19 березня 1945 року було денонсовано радянсько-турецький договір про дружбу і нейтралітет від 17 грудня 1925 року. Того ж дня Молотов заявив турецькому послові, що в процесі Другої світової війни сталися глибокі зміни, а договір вже не відповідає новим умовам і потрібно його удосконалити. Денонсація договору носила характер загрози.

Газета «Комуніст», що виходила в Тбілісі грузинською мовою, 14 грудня 1945 року опублікувала статтю академіків Симона Джанашиа і Миколи Бердзенішвілі під заголовком «Про наші законні претензії до Туреччини». А 20 грудня газети «Правда», «Вісті» і «Червона зірка» повторно опублікували лист грузинських академіків.

У відповідь 22 грудня радіо Анкари в спеціальній передачі попередило, що «Якщо це війна нервів, то не завадить знати, що турки в долинах Анатолії в результаті боротьби за незалежність укріпили свої нерви і зробили їх міцними «як сталь».

Радянські погрози Туреччині змусили США і Велику Британію чіткіше окреслити свою позицію з цього питання. Через зрозумілі причини перша роль дісталася Вашингтону. Демонстрацією американської підтримки стало прибуття американського лінкора «Міссурі» до Стамбулу 6 квітня 1946 року. Офіційною причиною візиту лінкора була оголошена доставка на батьківщину праху колишнього турецького посла Мехмета Мюніра Ертегюна, померлого в США 1944 року, проте всі розуміли, що це підтримка Анкари. На борту лінкора до Туреччини прибув особистий представник президента Гарі Трумена Александер Уенделл з групою журналістів, яких прийняв прем’єр-міністр Сараджоглу. Лінкор у Стамбулі наочно показав, що Вашингтон у справі захисту Туреччини налаштований рішуче.

Інспіровані територіальні претензії з боку Грузії і дещо пізніше за Вірменію не отримали підтримки в світі. Ось чому навесні 1946 років в Москві ухвалили рішення розіграти курдську карту. У профспілковій газеті «Труд» 15 червня 1946 року вийшла стаття Васильєва чи «Існує в Туреччині курдське питання». Американський посол у Москві Волтер Сміт писав державному секретареві Джеймсу Бірнсу, що «Не досягнувши прогресу у вірменському та грузинському питаннях, Радянський Союз у своїх «нападках» на Туреччину став використовувати курдів».

Курдська карта теж виявилася не козирем, і тоді центр радянського тиску було перенесено на проблему Проток. Радянський МЗС 7 серпня 1946 року направив Анкарі ноту «Про конвенцію Монтре по Чорноморських протоках». «Події, що мали місце під час минулої війни, чітко показали, що режим Чорноморських проток... не відповідає інтересам безпеки чорноморських держав і не забезпечує умов, за яких запобігало б використанню цих проток у ворожих чорноморським державам цілях». Зміну статусу Проток у Москві трактували однозначно у бік послаблення контролю з боку Туреччини і звуження її суверенітету. Природно, що турецьке МЗС у ноті від 22 серпня радянські вимоги відхиляв і звернувся за підтримкою до США та Великої Британії.

До цього часу стало очевидним, що Туреччина має потребу не стільки в моральній і дипломатичній підтримці, скільки в економічній і військово-технічній. У зв’язку з цим президент Гарі Трумен звернувся до конгресу із законопроектом про допомогу Туреччині та Греції. «Політика США полягає в тому, аби допомогти вільним народам боротися проти озброєної меншості і зарубіжного тиску і вибрати своє майбутнє. Тому хочу, аби конгрес схвалив надання допомоги Греції та Туреччині». Із затвердженої 400-мільйонної доларової допомоги, 150 млн доларів призначалися для Туреччини (3,3 млрд доларів за нинішнім курсом). Цей виступ увійшов до історії як «доктрина Трумена». Разом з промовою Вінстона Черчилля у Фултоні вона вважається початком холодної війни.

А через 10 років, у запалі внутріпартійної боротьби 1957 року на червневому Пленумі ЦК КПРС Хрущов звинувачував Молотова. «Адже з турками у нас були стосунки близьких друзів після буржуазної революції... Розбили німців. Голова пішла обертом. Турки, товариші, друзі. Ні, давайте напишемо ноту, і відразу Дарданелли віддадуть. Таких дурнів немає. Дарданелли  — не Туреччина, там сидить вузол держав. Ні, взяли ноту спеціальну, написали, що ми розриваємо договір про дружбу, і плюнули в морду туркам. Тепер говоримо слова, а вони кажуть, навіщо плюнули, отже, щось думали. На якій підставі? Це безглуздо. Проте ми втратили дружню Туреччину і тепер маємо американські бази на півдні, які тримають під обстрілом наш південь».

Як сучасно звучать слова відданого ленінця Микити Сергійовича. Замініть Туреччину на Україну — і ось вам повторення минулого. У грі нервів з Туреччиною СРСР нічого не знайшов, лише втратив. Нинішня Росія в конфлікті з Україною теж нічого не знайде, але вже видно, що втратила.

Теги:
2016-02-12 03:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар