Голодомор 1933 року очима Енн Епплбом - 2 - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Голодомор 1933 року очима Енн Епплбом - 2

Голодомор 1933 року очима Енн Епплбом - 2

Станіслав Кульчицький

Продовження. Початок у №212-213 від 24 листопада 2017 р.

У результаті трирічної сталінської продрозверстки сільське господарство країни опинилося в стані руїни, розпочався голод. Той самий голод 1932 — 1933 рр., який російські вчені називають загальносоюзним і додають: український голод даремно називають голодомором, він нічим не відрізняється від голоду в російських регіонах. Однак український голод все-таки відрізнявся від російського навіть тоді, коли ще не переріс у Голодомор. 1930 р. з України було вичавлено 437 млн пудів зерна проти 400 млн з Центральної чорноземної області, Північного Кавказу, Середньої та Нижньої Волги. Ні до революції, ні в роки непу Україна не давала стільки товарного зерна, скільки всі інші хліборобні регіони Європейської Росії, разом узяті. Документально не можна довести, що у такий спосіб Сталін мстився українському селянству за повстання 1930 року, яке змусило його на півроку припинити суцільну колективізацію в Радянському Союзі. Але цифри — вперта річ.  1931 р. з України вилучили 415 млн зерна, тобто вже менше, ніж у чотирьох перелічених вище регіонах (439 млн), але тільки тому, що продрозверстка попереднього року істотно підірвала продуктивні сили українського села. Нарешті 1932 р. у конаючому з голоду українському селі, яке втретє переживало продрозверстку, держава вилучила 263 млн пудів зерна, тобто практично все, включаючи продовольчі, насіннєві та фуражні фонди. Ось тоді Ворошилов і Будьонний побачили необроблені поля. Навіщо селянам було працювати на колгоспному полі, якщо держава забирала зерно без ліку? Вони зосереджували свої трудові зусилля на присадибній ділянці, яку 1930 року відвоювали для себе (Сталін спочатку під виглядом артілі намагався об’єднати селянські господарства в комуни). Виходить, треба зробити висновок, якого в «Червоному голоді» нема: сталінська команда використовувала хлібозаготівлі як знаряддя придушення не тільки соціального, а й національного спротиву. Такий висновок зробив у вересні 1932 р. співробітник Всеукраїнської академії наук В. Денисенко в листі до М. Грушевського: «Політика спрямована на те, щоб остаточно зламати українську націю як єдину національну силу, здатну на серйозний опір».

Тема переслідування українців за національною ознакою виникає в другому нарисі, присвяченому аналізу рішень, що призвели до голоду (з підзаголовком «Кінець українізації»). Як зазначає Е. Епплбом, Сталін переклав провину за провал хлібозаготівель, викликаний його власною економічною політикою, на «класових ворогів — куркулів та українських буржуазних націоналістів». Зв’язок між цим провалом і атакою на українізацію в яскравій формі виявився в постановах політбюро ЦК ВКП(б) від 14 і 15 грудня 1932 р., де українізацію вперше офіційно було поділено на «більшовицьку» та «петлюрівську». Кампанія українізації в усіх компактно населених українцями регіонах за межами УСРР припинилася. У самій УСРР допускалася тільки так звана більшовицька українізація. Це означало тільки те, що надзвичайний і повноважний представник Сталіна в компартійно-радянському керівництві України П. Постишев розпочав масштабне винищення української інтелігенції не в сталінському френчі, а в національній вишиванці. Великий терор, який в цілому по СРСР розгорнувся тільки в 1937 — 1938 рр., в Україні розпочався в 1933 — 1934 рр.

Третій нарис, присвячений аналізу урядових рішень про голод та їхньому втіленню в життя, має підзаголовок «Обшуки та обшуковці». У ньому показано, як поширюваний просторами Радянського Союзу голод переростав в Україні й українськомовній Кубані на Голодомор. Термін «обшуковець» є прямим перекладом з англійської (searcher) і невластивий українській мові. Селяни називали таких людей активістами. «В цю зиму (1932 — 1933. — Авт.), — пише Епплбом, — команди обшуковців діяли всюди в Україні, шукаючи не тільки зерно, а й все, що можна було з’їсти». На численних прикладах, запозичених із розповідей тих, хто вижив під час Голодомору, в розділі показано, як Україна перетворювалася на територію без їжі. Сталін карав колгоспників та одноосібників за відмову працювати в полі конфіскацією продовольства, одержаного ними з присадибного господарства. Один нюанс показує, наскільки авторка книжки далека від тодішніх українських реалій. Наводячи одне за одним показання свідків про те, що активісти під час обшуків вбивали собак і клали трупи на свої підводи разом із вилученим продовольством, вона коментує: вбивали, можливо, щоб собаки не гавкали й не кусалися. Ні, собаки були м’ясом...


ЕНН ЕПЛБОМ ПРИСВЯТИЛА СВОЮ КНИЖКУ НАЙЖАХЛИВІШІЙ ТРАГЕДІЇ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ — ГОЛОДОМОРУ 1932—1933 РР. ЦЕЙ ГЕНОЦИД НАШОГО НАРОДУ ВІДОБРАЖЕНО І В ОБРАЗОТВОРЧОМУ МИСТЕЦТВІ, ЗОКРЕМА НА ПЛАКАТАХ / ПЛАКАТ ОЛЕКСАНДРА НІКОЛАЄЦЯ, КИЇВ

Цей розділ ґрунтується виключно на показаннях свідків. Опубліковано тисячі таких показань, і ми знаємо, де жив кожний свідок. Їхні села позначені точками на карті в Атласі Голодомору, який створюється в Кембріджському  університеті (США), й ці точки покривають практично всю територію України. Карта є переконливим документальним свідченням причини перевищення в 10 — 15 разів українських втрат від голоду порівняно з втратами у більшості російських регіонів.

Починаючи розповідь про смертні обшуки, Е. Епплбом зауважує, що не знайдено письмових інструкцій щодо вилучення всієї їжі, й висловлює припущення, що таких документів взагалі не існувало. Це логічно, адже письмові документи прямо й переконливо засвідчили б намір влади піддати селян-саботажників жахливим смертним тортурам. Або, як цинічно висловлювався Генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор у довірчому листі до Сталіна, «навчити селян уму-розуму» (у «Червоному голоді» ця цитата наводиться).

Так, все робилося на підставі усних наказів, Епплбом має рацію. Ми навіть знаємо реакцію комуністичних вождів на можливу появу письмових документів такого змісту. Віктор Кондрашин у книжці «Голод 1932 — 1933 годов: трагедия российской деревни» (М., 2008) процитував датовану листопадом 1932 р. інструкцію Старомінського райкому ВКП(б) Північно-Кавказького краю, який рекомендував такі репресії щодо станиці Новосільської: «Застосувати найбільш суворі заходи впливу і примушування, здійснюючи вилучення всіх продуктів харчування». У листі до секретаря ЦК КП(б)У — М. Хатаєвича — голова радянського уряду і очільник надзвичайної хлібозаготівельної комісії в Україні В’ячеслав Молотов нещиро назвав цю рекомендацію «не більшовицькою» і такою, що випливала «з відчаю, до чого ми не маємо жодних підстав, оскільки партія виступає проти практики місцевих властей брати будь-який хліб і де завгодно, не рахуючись і т.п.». Як бачимо, навіть у такому запереченні Молотов казав тільки про хліб, а не про все наявне продовольство. Кампанія з вилучення їжі здійснювалася під прикриттям хлібозаготівель.

Обшуковцями, як вказано у книжці, були переважно місцеві жителі — члени сільради, вчителі й лікарі, комсомольці, учасники кампанії «ліквідації куркульства як класу» в 1930 — 1931 рр. Е. Епплбом додає: «Як і в попередніх історичних геноцидах, їх переконали вбивати тих людей, кого вони чудово знали». Відносно зауваження про «переконування» треба зробити два уточнення. По-перше, трирічна продрозверстка зруйнувала колишню селянську солідарність. Спущений на село хлібозаготівельний план розподілявся між селянами не за рішенням сільради, а цілком демократично — на сільському сході. Доводили план до двору незаможники, які не мали добре поставленого господарства, а тому не страждали від продрозверстки й допомагали владі її здійснювати. По-друге, їх не треба було умовляти конфіскувати продовольство у своїх більш заможних сусідів. Вони раніше від інших починали голодувати й залюбки привласнювали конфіскат.

Перебуваючи в Україні, Е. Епплбом побачила на власні очі масові поховання померлих від голоду селян і поділилася в книжці з читачами своїми моторошними враженнями. Водночас вона приділила пильну увагу виявленню кількості жертв Голодомору й солідаризувалася з підрахунками Інституту демографії та соціальних проблем НАН України та Українського дослідницького інституту в Гарварді, здійсненими впродовж останніх років під керівництвом проф. Олега Воловини (Університет Північної Кароліни, США). Прямі втрати населення України від Голодомору обчислені цією командою демографів в кількості 3,9 млн осіб, а  непрямі, тобто дефіцит народжень, — в кількості 0,6 млн осіб.

Як поставилася Е. Епплбом, вивчаючи весь комплекс фактів про Червоний голод, до проблеми визнання Голодомору геноцидом? Таке запитання їй нерідко ставили на численних презентаціях цієї книжки. Зокрема, 17 вересня ц.р. журналіст «Голосу Америки» Богдан Цюпин запитав: «Чи підтримуєте ви заклики багатьох українців, які упродовж років домагаються міжнародного визнання тих подій в Україні геноцидом?» Відповідь була такою: «Я рішуче підтримую ці вимоги і вважаю, що коли користуватися будь-яким нормальним визначенням, що таке геноцид, так, як його визначив Рафаель Лемкін, правник, який створив цей термін, то жодних питань стосовно того, що український голод був геноцидом, немає. Це були цілеспрямовані дії, які мали на меті вбити мільйони людей суто з етнічних і політичних причин».

Обґрунтовуючи своє розуміння подій, які аналізуються в книжці, Е.Епплбом сформулювала такий висновок: «Селяни, які познайомилися з обшуками і «чорними дошками», пам’ятали їх як кумулятивну атаку на себе і свою культуру. Українці, які були свідками арештів і вбивств інтелектуалів — академіків, письменників, артистів, так само пам’ятали їх як навмисну атаку на свою національну культурну еліту. Архівні матеріали підтримані свідченнями тих, хто вижив. Не недорід, обумовлений поганою погодою, спричинив голод в Україні. Хоч хаос, породжений колективізацією, створював передумови для голодування, висока кількість смертей в Україні між 1932 і 1934 рр. і особливо навесні 1933 р., не була спричинена колективізацією. Голодування стало результатом силового вилучення продовольства в селянських садибах, встановлення блокпостів, які заважали селянам шукати роботу або їжу, гострих заходів, накладених на господарства і села, поставлені на «чорну дошку», заборони бартеру і торгівлі, злісної пропаганди, націленої на те, щоб українці незворушно дивилися, як їхні сусіди вмирали з голоду».

Силове утвердження диктатури комуністичних вождів було однаково згубним для громадян всіх національностей, зокрема й росіян. Перші випадки масового нищення беззбройних людей, які можуть кваліфікуватися як геноцид, стосувалися якраз росіян. Ідеться про більш ніж 100 тис. біженців і полонених в Криму після втечі білогвардійців 1920 р. Примусові соціально-економічні перетворення після утвердження радянської влади теж супроводжувалися масовим нищенням населення різних національностей. Особливо постраждали казахи.

Книжка Е. Епплбом «Червоний голод. Сталінська війна з Україною» є документальним свідченням того, що сталінська держава в ході побудови комуно-соціалізму створювала для населення умови, несумісні з виживанням. Опосередкованим доказом геноциду є сама смерть чотирьох мільйонів громадян України. Слід сподіватися, що українська трагедія 1930-х років з публікацією «Червоного голоду» стане відомою на рівні багатьох переконливих фактів всій міжнародній громадськості.

Теги:
2017-12-01 01:15:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар