Глиняні ноги колоса - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Глиняні ноги колоса

Глиняні ноги колоса

Причини появи і розпаду СРСР. Неювілейні роздуми над темою
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор

20-а річниця розпаду Радянського Союзу пройшла непоміченою. Істориків і журналістів цікавила інша, хоч і споріднена з нею подія: поява незалежної України. Проте невдовзі після 89-ої річниці утворення СРСР (30 грудня року, який щойно минув) доцільно відгукнутися на цю подію, тим більше, що вже почався ювілейний, 90-й рік від утворення СРСР.

Маємо дві дати, пов’язані з існуванням Радянського Союзу, з рискою посередині. Тому знайти відповідь щодо причини появи і розпаду велетенської наддержави тепер легше, ніж раніше. Над відповіддю варто задуматися хоча б тому, що СРСР міцно закарбувався в пам’ять людей, які прожили в ньому частину свого життя. А таких серед нас — переважна більшість.

Поява і розпад СРСР випливали з характеру радянської влади і реалізації комуністичної доктрини більшовиків. Тому обидві події слід розглядати в контексті із цими темами.

Після захоплення України більшовиками її уряд дістав назву «робітничо-селянського», аби підкреслити народний характер встановлюваної влади. Вождь більшовиків заявляв, що кожна куховарка може навчитися керувати державою, і йому вірили, тому що нова влада ставила на відповідальні посади висуванців із народу. Коли виникла потреба в оцінці очевидних для всіх злочинів сталінської доби, XX з’їзд КПРС звинуватив не владу, а одного тільки Й.Сталіна. Маскувальний концепт «культу особистості» здавався переконливим, тому що газети наповнилися відомостями про репресованих функціонерів, але впродовж трьох наступних десятиріч не згадували про страхітливу смерть мільйонів людей від терору голодом. Коли ж правда про Голодомор вийшла на поверхню, постало питання: чи можна вважати радянську владу робітничо-селянською?

1. ПРИРОДА «ЗАЛІЗНОЇ ЗАВІСИ»

Ми потрапимо, однак, в глухий кут, якщо назвемо радянську владу народною чи антинародною. Такий же глухий кут виникне, якщо поставимо її у площину двох протилежних полюсів в організації державного життя — демократії і тоталітаризму.

Є безліч визначень тоталітаризму, але найпростіше він виводиться через співставлення його з антиподом — демократією. Демократією слід вважати політичну систему, за якої суспільство дає корпорації державних службовців мандат на владу, а тоталітаризмом — ту систему, в якій суспільство цілком залежне від держави. Виходячи з такого зіставлення, панівний в СРСР політичний режим слід було б назвати тоталітарним і поставити його на один рівень із відомими в минулому іншими формами тоталітаризму — фашизмом і націонал-соціалізмом. У деяких своїх працях 1990-х років я почав використовувати термін «комунофашизм», але без глибокої переконаності у можливості його повноцінного існування. Щось, чого визначити конкретно я не міг, заважало цій переконаності.

Це «щось» тепер починає набирати конкретні обриси. Досліджуючи суспільно-політичне життя у СРСР, ми часто не можемо визначити грані, які відділяють державу від суспільства. А це означає, що радянське суспільство існувало в іншому цивілізаційному вимірі, ніж решта світу. Ми й досі не можемо повною мірою оцінити, наскільки спроби втілення комуністичної доктрини спотворили життя громадян Радянського Союзу.

Більшовики двічі, у 1918—1920 рр. і 1929—1932 рр., робили спроби побудувати «державу-комуну» за рекомендаціями, викладеними в «Маніфесті Комуністичної партії» К.Маркса та Ф.Енгельса. Йшлося про те, щоб за допомогою пропаганди і терору ліквідувати приватну власність на засоби виробництва, а разом із нею — товарно-грошові відносини і ринкові методи реалізації вироблених благ.

В. Ленін зміг ліквідувати власність поміщиків та буржуазії, але зазнав невдачі у зіткненні із селянством і мусив був перейти до нової економічної політики (непу). Починаючи свою «революцію згори», Й. Сталін спромігся колективізувати селянство, але під загрозою економічного колапсу визнав у січні 1933 року право власності колгоспів і колгоспників на їхню продукцію. Внаслідок цього колгоспи мали автономне становище в комуністичній економіці, і в країні збереглися рештки товарно-грошових відносин разом з уламками вільного ринку.

Ні Й. Сталін, ні М. Хрущов не зрозуміли до кінця життя, що масовим терором або пропагандою не можна реалізувати на 100% ленінську ідею «держави-комуни». Повний комунізм виявився утопією в обох своїх сферах — виробничій (виробництво матеріальних і культурних благ лише в державних структурах) і розподільчій (розподіл благ за потребами).

Проте комунізм, який увійшов в життя радянських людей в часи В. Леніна і Й. Сталіна під назвою соціалізму, а за часи Л. Брежнєва — розвинутого соціалізму, відділив Радянський Союз від решти світу. Хоч якими там були форми економічного і політичного життя в усі епохи і на всіх континентах, вони ґрунтувалися на приватній власності. За зовнішньої схожості на інші країни СРСР та його сателіти відрізнялися від решти світу цивілізаційно. Це не означало, що радянський лад ґрунтувався на вигаданих пропагандистами формах власності — загальнонародній та колгоспно-кооперативній. Націоналізацією, усуспільненням, конфіскацією, реквізицією або яким завгодно іншим способом експропріації можна було знищити власника, але не приватну власність як економічну категорію. Тому після експропріації вся приватна власність зосередилася в найвищій ланці політичного організму країни. Саме ця відмінність відділяла залізною завісою Росію і створені нею внутрішній (національні республіки) і зовнішній (країни Центрально-Східної Європи) пояси радянської імперії від решти світу. Ця завіса зумовлювала непорівнянний із навколишнім світом мобілізаційний потенціал радянської влади, який і допоміг їй «зібрати» заново територію колишньої Російської імперії і зробити вирішальний внесок у розгром нацистської Німеччини.

Читачі газети мали можливість першими ознайомитися з моїми висновками на цю тему («Приватна та колективна форми власності в історичному вимірі». — «День», 2009, 2 квітня). Тому в цій статті можна обмежитися згаданим і перейти до розгляду питання про радянську владу в іншому ракурсі.

2. ДВОЛИКИЙ ЯНУС

Історія людства з часів Давнього Риму знала дві форми державного устрою — монархічний і республіканський. Із XVIII ст. почала утверджуватися принципово нова форма устрою — конституційна монархія. В республіці або у зрілих формах конституційної монархії суверенним носієм влади ставало суспільство в особі депутатів парламенту. Після падіння самодержавства Центральна Рада оголосила, що порядок і лад в Україні мусять визначити представники народу, обрані загальним рівним прямим таємним голосуванням. Відроджуючи національну державність, лідери Української революції йшли второваним шляхом.

Повернувшись з еміграції до революційного Петрограда, В.Ленін у «Квітневих тезах» поставив перед більшовиками дві мети: завоювати диктаторську владу і використати її як важіль для побудови «держави-комуни». Створення держави, яка поставила б усіх членів суспільства в політичну і економічну залежність від себе, здавалося нереальним завданням, особливо за революційних умов. Однак Ленін довів, що вміє використовувати революцію для втілення в життя доктрини, що визріла в його голові під впливом ідей раннього марксизму. Хоча від «Квітневих тез» нас відділяє майже століття, історики, як правило, об’єднують (першим це зробив Ленін) народну революцію, що почалася з повалення самодержавства і закінчилася розгоном Установчих зборів у середині січня 1918 року, із першопочатками комуністичної «революції згори». Остання почалася навесні 1918 року і тривала впродовж двох десятиліть, з урахуванням сталінської «зачистки» 1937—1938 рр.

Ленінська ідея організації влади ігнорувала досвід, напрацьований попередньою історією людства. Їй не можна відмовити в геніальності, але геній Леніна обернувся для народів, які підпали під радянську владу, абсолютним злом. Суть ідеї полягала у створенні двоєдиної політичної конструкції з різноспрямованими функціями. Гарвардський професор Р.Пайпс сформулював суть більшовицької влади так: «Державна влада в країні формально належала ієрархічно організованим, демократично обраним Радам. Фактично ж вони були тільки фасадом, за яким приховувався справжній суверен — комуністична партія». Однак насправді Ленін створив набагато досконалішу, ніж будівля з оманливим фасадом, систему державного устрою. Елементи її (партійні комітети і виконавчі комітети рад) у кожній ієрархічній ланці становили певну цілісність, але з різними функціями: парткоми здійснювали диктатуру, яку можна визначити словами В.Леніна: «Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, абсолютно ніякими правилами не зв’язану владу, що безпосередньо спирається на насильство». На виконкоми рад покладалася управлінська робота. Завдяки такому розмежуванню функцій партія зберігала політичне керівництво, але звільнялася від відповідальності за повсякденні справи. Ради були позбавлені політичного впливу, але на них покладалися в повному обсязі розпорядчі функції. Вони перетворилися на всепроникну й усеохватну владу, нерозривно зрощену з організаційною структурою партії. Саме вони визначили перетворення більшовиків із політичної на державну партію.

У народній революції 1917 року ради робітничих і солдатських депутатів уособлювали антидержавне начало і відіграли вирішальну роль в поваленні самодержавства. Відтоді як Росія стала республікою, вони залишалися деструктивним чинником, вимагаючи в умовах світової війни негайної експропріації поміщиків і буржуазії. Партії меншовиків і есерів, які спочатку мали вирішальний вплив у радах, ледве стримували їхній екстремізм. Проголошуючи гасло «Уся влада — Радам!» у «Квітневих тезах», В.Ленін був переконаний, що більшовики зможуть витіснити з рад конкуруючі партії. Адже вони, як і об’єднані в ради робітники і селяни, вимагали негайної експропріації великих власників.

І дійсно, більшовики «перетекли» в більшість рад, здійснили під радянськими гаслами державний переворот і знищили своїх політичних конкурентів за допомогою створеного у грудні 1917 року органу державної безпеки. Під пресингом чекістів від рад залишилася оболонка, яка наповнилася виключно більшовиками і безпартійними симпатиками. Робітничі колективи і військові гарнізони мусили тепер дисципліновано голосувати за кандидатів, яких їм рекомендували парткоми більшовиків.

У опанованій більшовиками країні встановилася однопартійна диктатура. Зважаючи на відсутність згадки про ленінську партію в першій радянській конституції, комуністичну диктатуру назвали радянською владою. Однією з важливих функцій більшовицьких парткомів стало радянське будівництво, тобто добір кандидатів у депутати рад різних рівнів і проведення їх у депутати на виборах, які не були ні загальними, ні рівними, ні прямими, ні таємними. Тільки із прийняттям Конституції 1936 року відбулося формальне повернення до процедури демократичних виборів. Однак вільних виборів населення країни чекало ще більш ніж півсотні років.

Подібно давньоримському божеству Янусу, радянська влада мала два обличчя — конституційне і реальне. Одним своїм ликом вона оберталася до населення, демонструючи світові свою залежність від народу. Іншим — вона оберталася до вождів, демонструючи рабську покірність.

3. ПРИЧИНИ ПОЯВИ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

Розібравшись у природі комуністичного ладу, досить легко визначити причини появи Радянського Союзу.

Комуністичний експеримент здійснювався всупереч бажанню переважної більшості населення в багатонаціональній країні, і вожді більшовиків не мали наміру ускладнювати його додатковим протистоянням із національно-визвольним рухом пригноблених народів. Тим більше, що наявність компартійно-радянського тандему давала можливість створювати радянські республіки, які ззовні здавалися істотною поступкою визвольному руху. Такі республіки могли бути навіть незалежними, тому що за партійною лінією вони підпорядковувалися диктатурі жорстко централізованої партії.

«Незалежна» радянська Україна була створена в грудні 1917 року з тактичних міркувань, щоб полегшити поглинення УНР. Однак від початку вона вплинула на розв’язання доленосного питання щодо кордонів. Центральна Рада визначала кордони створеної нею держави дев’ятьма губерніями (без Криму) із переважно українським населенням. Тимчасовий уряд бачив Україну в складі п’яти губерній, територія яких була приєднана до Російської держави 1654 року. Такої позиції спочатку дотримувався й Раднарком на чолі з В.Леніним. Коли виникла потреба скликати Всеукраїнський з’їзд рад, він зняв заперечення щодо східних й південних губерній. Там було більше рад, ніж на корінних українських землях, і ці ради були більшою мірою більшовизовані.

У 1921—1922 рр. завойована більшовиками територія існувала як країна без назви, що складалася із дев’яти (включаючи Далекосхідну Республіку) формально незалежних держав. У передостанній день 1922 року була утворена єдина союзна держава. Національні республіки поступилися своїм паперовим суверенітетом. Як і попередня «договірна» федерація, Радянський Союз скріплювався диктатурою державної партії. Цього було досить.

Аби підкреслити рівноправність союзних республік, усі вони у складі нової федерації дістали рівні з Росією права. Серед інших фігурувало право на вільний вихід із СРСР. Популістське «право на вихід» залишалося за союзними республіками навіть у сталінській Конституції 1936 року.

Покладений в основу державного устрою принцип «демократичного централізму» доповнювався в Радянському Союзі політизацією етнічності. Принцип етнократизму містив у собі три основні елементи: концепт «титульної нації», політику коренізації і державну фіксацію національності громадян — не за власним бажанням, а на підставі документально засвідченого етнічного походження. Титульними оголошувалися етнічні спільноти, які становили більшість населення у відповідній адміністративно-територіальній одиниці — союзній республіці, автономній республіці, національному районі. Наявність кількох титульних націй у союзній республіці не дозволяла розвинутися природному процесу формування в ній громадянської нації.

Кампанія коренізації, яка розгорнулася відразу після утворення СРСР, сприяла розвиткові культур титульних націй, хоча держава в першу чергу розраховувала на укорінення влади, тобто поповнення її апаратів функціонерами корінної національності. Успіхи українізації в Україні і на Північному Кавказі обернулися превентивними репресіями Кремля, спрямованими на ліквідацію політичного змісту в національному відродженні.

4. ЧОМУ РОЗПАВСЯ РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ?

Найчастіше призвідниками розпаду СРСР вважають Б.Єльцина, Л.Кравчука і С.Шушкевича. Вони зібралися в грудні 1991 року під Мінськом і констатували, що Радянський Союз як геополітична реальність більше не існує. Адже зрозуміло, що лідери трьох східноєвропейських слов’янських республік виступили в ролі чиновників ЗАГСу, які реєструють факт смерті, — і не більше.

Радянський Союз підірвало майже одностайне голосування українських громадян 1 грудня 1991 року на підтримку Акта проголошення незалежності України. Однак на такий результат голосування значною мірою вплинула конкретна подія — путч керівників загальносоюзних силових відомств 19—21 серпня 1991 року. Громадяни України, не виключаючи народних депутатів, гостро відчули свою цілковиту безпорадність перед грізною небезпекою, яку випромінював загальносоюзний центр. Порятунком могло стати здобуття незалежності, на що Україна мала конституційне право. Ще у березні 1991 року громадяни висловилися у своїй більшості за збереження Радянського Союзу і України в ньому, щоправда, на засадах, визначених Декларацією про суверенітет, яку Верховна Рада прийняла 16 липня 1990 року.

Повзуча дезінтеграція Радянського Союзу стала безсумнівним фактом після березневих парламентських виборів 1990 року в союзних республіках. На цих виборах народилася нова радянська влада, вже незалежна від диктатури партійних комітетів. Хоч у переважній більшості її представники були членами КПРС, вони не мали на собі тавра «блоку комуністів і безпартійних», персональний склад якого визначався в парткомах. Бюрократична горбачовська «перебудова» переростала в революцію, найпершою ознакою якої став могутній національно-визвольний рух. На чолі руху опинилася Росія. Її державні права були обмежені більшою мірою, ніж права інших союзних республік: творці СРСР потурбувалися про те, щоб уникнути протистояння в Москві двох центрів влади — загальносоюзного і російського. 12 червня 1990 року Верховна рада РРФСР прийняла декларацію про державний суверенітет Росії. Слідом за Росією у червні подібні декларації прийняли Узбекистан і Молдавія, в липні — Україна і Білорусія, у серпні — Туркменія, Вірменія і Таджикистан, у жовтні — Казахстан.

Усі перелічені події були б неможливі без конституційної реформи, декларованої влітку 1988 року XIX Всесоюзною партконференцією за поданням М.Горбачова і прийнятої Верховною Радою СРСР у листопаді. Суть реформи вкладалася в два слова: «повновладдя Рад». Ради відділялися від партійних комітетів і діставали можливість самостійно розв’язувати всі державні питання. Функціонери на виборних посадах почали відчувати свою залежність від виборців, а не від парткомів. Приймаючи реформу на сесії Верховної Ради, Горбачов зауважив: «Відкривається можливість вільного вибору». Такого вибору у населення не було з 1917 року, коли більшовики спочатку висунули гасло «Уся влада — Радам!», а потім підмінили їх своєю партією.

Та це не означає, що М.Горбачова слід звинуватити або, навпаки, зробити йому комплімент за розпад Радянського Союзу. Він розпочав свої реформи навесні 1985 року і «дозрів» до конституційної реформи тільки через три роки. Власне, ця реформа відбулася під тиском об’єктивних обставин.

За інерцією Радянський Союз зберігав вигляд наддержави. На Заході навіть з’явилася теорія конвергенції, яка пророкувала поєднання переваг директивної і ринкової економік. Але прогресуюче науково-технічне відставання поєдналося у середині 1980-х рр. із різким падінням світових цін на нафту та Чорнобильською катастрофою. Становище ще більше загострилося із провалом економічної реформи 1987 року. Подарована підприємствам економічна самостійність підірвала директивне планування і створила хаос у відносинах між господарюючими суб’єктами. Коли сталінська економіка перетравила і викинула геть хрущовську (1950-х рр.), косигінську (1960-х рр.) і горбачовську (1980-х рр.) господарські реформи, стало зрозумілим, що треба братися за реформу політичного устрою. Скільки б Горбачов потім не повторював, що міг би обійтися без конституційної реформи, вона була потрібна, аби попередити економічний колапс.

Радянський Союз, в якому Україна перебувала десятки років, як муха в бурштині, розвалився через те, що не міг далі існувати через об’єктивні причини. Попри протистояння наддержав, жодна зовнішня сила не могла загрожувати його існуванню. Так само не існувало внутрішніх сил, здатних його повалити. Радянський комунізм проіснував увесь відведений йому історією термін і загинув тільки тоді, коли можливості його існування остаточно вичерпалися. Разом із комуністичним соціально-економічним ладом зникла й країна, якій він був нав’язаний. Зникла і партія, яка нав’язала його цій країні.


2012-01-13 09:51:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар