Гетьман наближається-2 - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Гетьман наближається-2

Гетьман наближається-2

Ігор Сюндюков

Якщо безсторонньо і, головне, чесно проаналізувати усе зроблене Павлом Скоропадським за 7,5 місяця існування Української Держави, — то стає очевидним, що попереду в нас ціле Століття Скоропадського. Тут перебільшення немає. Адже впродовж Року Скоропадського, що вже завершується, і фахівці, й читачі «Дня» дізналися, скільки задуманого, але через брак часу не здійсненого гетьманом, нам зараз належить виконати за його «кресленнями».

Це і земельна реформа, яка планувалась гетьманом на початок 1919-го, і розв’язання проблем Українського Криму, Кубані та Холмщини, і курс на створення єдиної Помісної Православної церкви в Україні, і цілий пакет проектів в галузі культури. Це — лише частина наміченого гетьманом.

Ось чому можна стверджувати, що навіть беручи до уваги зроблене газетою лише 2018 року — підготовка книги «AVE», здійснення інших інтелектуальних проектів, пов’язаних з гетьманом, — все ж таки ми в жодному разі не закриваємо Рік Скоропадського. Бо попереду — справжнє Століття Скоропадського!

Якою мірою можемо ми сьогодні, наприкінці року, стверджувати, що «Гетьман повертається»? Ми попросили знаних експертів «Дня», фахівців із державотворчої діяльності Скоропадського та його життя, відповісти на три запитання:

1. Завершується 2018 рік, оголошений «Днем» роком гетьмана Скоропадського. Як, на вашу думку, змінилося сприйняття постаті гетьмана, його спадщини у суспільній свідомості за цей рік?

2. Що далі нам належить зробити, аби доносити здійснене Скоропадським до українців — наших сучасників? Чи згодні ви, що основна робота ще попереду?

3. Зараз часто говорять про аналогії між подіями 1918 року та українським сьогоденням, часто дуже небезпечні. А які аналогії бачите ви?

(Початок читайте «День» № 233–234)


Юрій ТЕРЕЩЕНКО, доктор історичних наук, професор:

1. Суспільно-політична ініціатива газети «День» та її головного редактора Пані Лариси Івшиної обумовила проголошення 2018 року роком 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського. Цей крок набув надзвичайної політичної ваги, оскільки на державному рівні ювілей створеної у 1918 році Української Держави не святкувався. Нинішнє керівництво України спромоглося лише на чергову глорифікацію т.зв. «української революції», яка продовжує уенерівське заперечення конструктивної діяльності українського консерватизму, його неоціненний внесок в українське державотворення, як практичне, так й ідеологічне.

Зміст сучасної політичної боротьби в Україні тісно пов’язаний із намаганнями остаточного подолання її постколоніального становища, викоріненням низки міфологем, нав’язуваних чужинецькими антиукраїнськими силами, а також носіями українських ліберальних і ліворадикальних ідеологічних течій.

Позиції і одних, і других тривалий час фактично збігались у намірах деелітизації українського суспільства, запереченні існування в ньому національної шляхетсько-аристократичної верстви, її участі в національно-творчій діяльності. Саме подоланню цього хибного бачення українського історичного процесу новітньої доби і були присвячені зусилля газети «День» та її головного редактора Лариси Івшиної у 2018 році. Це завдання було блискуче виконано публікаціями газети, присвяченими добі Павла Скоропадського, та узагальнюючою монографією «Ave..», підготовленою Л. Івшиною, в якій всебічно розкрито багатогранну діяльність гетьмана, спрямовану на розбудову реальної національної держави з адекватною системою необхідних інститутів і цивілізованими правовими відносинами.

У результаті постать Павла Скоропадського сприймається сьогодні значною частиною суспільства не як носія хибних та безглуздих міфологем, де він виглядає як «німецька маріонетка», прихильник «єдиної неділимої Росії», а як послідовного будівничого української державності, створеної у надзвичайно стислі строки і фактично на голому місці. Це була безприкладна лабораторія українського державного будівництва, яка спиралася на конкретний професійний досвід гетьмана та інших учасників процесу, реанімацію досягнень державотворення в історичному минулому в Україні.

На тлі руйнівних соціально-економічних експериментів Центральної Ради, зокрема реалізації акта соціалізації землі, який призвів до загострення класового протиборства в українському селі, поширення в ньому хаосу, економічної деструкції, Українська Держава утверджувала реальне соціальне партнерство, сприяла національній консолідації усіх верств українського народу і намагалася забезпечити стабільність національної державності.

Таке усвідомлення конструктивної діяльності української аристократичної еліти у 1918 році є дієвою потребою сучасного суспільства, адекватним баченням політичних реалій і певного оживлення політичних позицій прихильників українського консерватизму.

2. У розвиток того, що вже зроблено газетою «День», необхідно поглиблювати тенденцію до розкриття новітньої історії української аристократичної верстви, її державницьких позицій. На особливу увагу заслуговує не лише науковий аналіз і всебічне вивчення здобутків Гетьманату Павла Скоропадського, а й вивчення закономірності його появи на історичній арені. Адже історики фактично майже не помічали аристократичної верстви в українському суспільному і духовному житті ХІХ — початку ХХ століття. Між тим незаангажоване спостереження реалій українського національного життя, місця і ролі в ньому української аристократичної еліти свідчить, що українська національна духовність «росте з провінційної знаті», яка проживає по селах, і, як свідчать деякі зарубіжні обсерватори, звідти походять усі великі політичні рухи в Україні.

Як відомо, лідер українського консервативного руху В. Липинський високо оцінював внесок «класу родових землевласників» у громадсько-політичний і культурний рух в Україні. Він гостро критикував українських націонал-демократів за їхні намагання поставити українську аристократію за рамки новітнього національного процесу. Лідер українського консерватизму наголошував на величезній креативній ролі українського класу землевласників, які закладали «фундаменти під сучасне політичне й культурне відродження української нації».

Серед них В. Липинський бачить Є. Гребінку, М.Гоголя, О. Стороженка, Г. Квітку-Основ’яненка, А. Метлинського, П. Куліша, М. Костомарова, В. Білозерського, М. Максимовича, О. Лазаревського, О. Чубинського, О. Потебню, О. та М. Марковичів (М. Вовчок), П. Рудченка (Мирного), О. Кониського, М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Старицького, Лесю Українку (Косач), М. Лисенка і т.д. До цих, переважно, нащадків козацько-старшинської верстви він додає речників полонізованих українських шляхетських родин, які активно включилися в українську громадську і науково-культурну працю: З. Ходаковського, Т. Олізаровського, Т. Падуру, М. Чайковського, С. Осташевського, А. Шашкевича, П. Свєнціцького, К. Михальчука, Б. Познанського, Й. Юркевича, В. Антоновича, Т. Рильського і т.д. В. Липинський наголошує, що на кошти «земельної буржуазії» було засновано Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові (фундатори: «поміщики» — Єлизавета Милорадович і Михайло Жученко), Відділ Географічного тавариства й Археологічна комісія в Києві, Історичний музей Богдана Ханенка в Києві, Національний музей Фундації Митрополита Шептицького у Львові» та низку інших наукових і культурних установ та інституцій.

Тісний і тривалий зв’язок  української шляхти з селянством, багатий досвід господарської співпраці, які водночас доповнювалися низкою спільних рис щоденного життя, побуту, породжували сподівання, що і «великоземельні», і «малоземельні» власники створять окрему політичну організацію і стануть самостійною потужною складовою українського руху. Виявом цього процесу було зокрема утворення П. Скоропадським Української народної громади, Української хліборобсько-демократичної партії та деяких інших політичних груп.

Потребує більшої уваги національно-практичний характер здійснених П. Скоропадським перетворень. Це стосується його намагань зміцнити позиції середнього класу в Українській Державі, що мало забезпечити їй надійне соціальне опертя.

Гетьман і його оточення розуміли, що в боротьбі, розпочатій між більшовизмом і Україною, визначальну роль може відіграти лише та соціальна верства, яка є власником засобів виробництва і продуцентом водночас. Такою верствою могло стати відновлене в новітній час козацтво, яке, спираючись на традиції вільного володіння землею і зброєю, могло бути вкрай зацікавленим в існуванні інститутів приватної власності на землю і стабільної національної державності, що захищала б ці інститути. Створення міцного організованого козацького стану мало сприяти врегулюванню розмірів землеволодіння, утвердженню приватної та спадкової власності на землю, впровадженню права володіння землею залежно від участі в боротьбі із зовнішнім ворогом і забезпеченні збереження кордонів Української Держави. У цьому контексті відновлення гетьманства цілком логічно привело до відродження козацтва як стану, що був основою існування Першого Гетьманату. Козацтво постало знову на підставі закону — Універсалу гетьмана Української Держави від 16 жовтня 1918 р.

У цьому контексті варто розглядати розв’язання Скоропадським земельного питання і проведення ним оптимальної аграрної політики. Павло Скоропадський пізніше зауважував: «Я був переконаний, що тільки міцна організація великих, середніх і дрібних власницьких елементів зможе поставити нашу Державу на правильний шлях розвитку, а всякий уряд у нас, опертий на соціалістичні партії, неминуче в короткий час докотиться до більшовизму».

На початок листопада 1918 р. був готовий проект земельної реформи, розроблений міністром земельних справ В. Леонтовичем. Він передбачав примусовий викуп державою всіх великих земельних маєтків, що мали бути парцельованими між селянами за допомогою Державного земельного банку, у розмірі не більше 25 десятин землі на одне господарство. Від відчуження землі звільнялися ті господарства, що мали агрокультурне значення, однак лише розміром до 200 десятин землі кожне.

На думку фахівців, цей закон був одним із найбільш демократичних у порівнянні з земельними законами інших держав тодішнього світу. Здійснення наміченої реформи, без сумніву, могло дати поштовх потужному соціально-економічному розвитку України. Воно забезпечувало такий земельний устрій, основою якого ставали середньо-заможні, самодостатні індивідуальні господарства, що вело до утвердження економічно здорової, незалежної хліборобської верстви — опори Української Держави.

Проте найбільші здобутки Гетьманату лежали в духовній сфері. Саме національно-культурні та освітні здобутки Другого Гетьманату варто оцінити як найбільш вагомі з усіх сфер державного життя. 10 червня відкрилися обов’язкові курси українознавства для вчителів. За деякими відомостями, їх закінчило близько 50 тис. осіб. 3 липня засновано українські нижчі школи, на які було виділено близько 89 млн крб, на вищі початкові школи — майже 21 млн крб.; на позашкільну освіту лише на півріччя — близько 6 млн крб, на дошкільну освіту на півріччя — 500 тис. крб.

Протягом усього часу існування Гетьманату відкрито 150 українських гімназій, фінансованих державою, причому деякі з них були навіть у селах. Призначено 350 стипендій імені визначних українських письменників. Від 25 червня до 15 вересня 1918 р. було продано вчителям і учням 2 млн шкільних українських підручників. Особливо варто відзначити, що на державний кошт були прийняті всі українські середні школи, засновані українською громадськістю за доби Центральної Ради, і водночас була створена ціла низка нових українських початкових шкіл та гімназій, фінансованих державою. Засновано два державних українських університети — в Києві та Кам’янці-Подільському, історико-філологічний факультет у Полтаві, що мав трансформуватися в університет. Українізовано Київський, Харківський та Одеський університети та Київську політехніку. Для молодих учених, що мали вдосконалювати свої знання за кордоном, засновано 30 стипендій, на які виділялося 150 тис. крб.

Вершиною цієї національно-творчої діяльності було заснування Української академії наук — найвищої наукової установи в Україні, що перебувала в безпосередньому підпорядкуванні її верховній владі. Згідно зі статутом Академії, вона складалася з трьох відділів: Історико-філологічного, Фізично-математичного та Соціальних наук. Спершу склад академіків визначав гетьман, а надалі — самі академіки. Після відмови М. Грушевського очолити Академію через свою антигетьманську позицію гетьман призначив її першим президентом відомого вченого В. Вернадського, а секретарем А. Кримського.

Слід мати на увазі, що створення і подальша діяльність усіх означених закладів супроводжувалася державним фінансуванням. Це дало потужний стимул для розвитку науки, освіти й культури, поновлювало національне життя конкретними досягненнями, яких не було ані за часів Центральної Ради, ані за Директорії.

3. Певні аналогії між подіями 1918 року і українським сьогоденням дійсно мають місце. На нашу думку, вони знаходять свій вияв у неспроможності українського суспільства досягти єдності на ґрунті утвердження національної державності як необхідної суспільної потреби усього суспільства. До цього призвела позиція української націонал-демократії. І в 1917—1921 рр., і сьогодні українські націонал-демократи не хочуть визнати власні прорахунки і посилаються при цьому на недостатню національну свідомість народу. Безпідставність таких звинувачень є очевидною. Адже у листопаді 1917 р. на виборах до Установчих зборів більшість українського селянства — найчисельнішого соціуму України — проголосувала за партії, які входили до складу Центральної Ради. І не вина українського селянина, що український націонал-демократичний провід, який протягом усього ХІХ ст. марно шукав розуміння у російських демократів, а у період національних змагань 1917—1921 рр. прагнув союзу з більшовиками, не зумів використати потужний національний потенціал селянства, не зорганізував його на боротьбу за власну державність, а весь свій запал віддав політичним чварам і усобицям.

На виборах 2010 р. національна демократія також спиралася на цілком достатню підтримку мас. Вона мала всі підстави отримати 60—65% виборчих голосів, але виявила свою повну безпорадність, не створивши єдиного блоку. Особливої шкоди національно-патріотичного табору завдала агітація «проти всіх», яка виявилась ефективним засобом приведення до влади Партії регіонів.

У такій політичній поведінці націонал-демократів є своя логіка. У 1917—1921 рр. чимало їх представників у спілці з більшовиками успішно боролися із власною «буржуазією» і водночас з національною державністю. У нагороду за вірне служіння «соціалістичній ідеї» отримали від радянської влади геноцид власного народу і заплатили власним життям. Сьогодні національна демократія вкотре повторює ті ж самі помилки. Учорашні лідери масових рухів в Україні нині перекочували на теплі місця в державних інституціях, де успішно працюють на «благо народу» в купі з сучасними українофобами.

Отже, цілком очевидними є паралелі між неспроможністю української націонал-демократії досягнути успіхів у боротьбі за державність у 1917—1921 рр. та результатами її діяльності на сучасному етапі державотворення. Ці печальні наслідки лідерства націонал-демократів в українському русі потребують прискіпливої уваги до їх історичного шляху, який вони пройшли у ХІХ столітті, коли сформувалися основні принципові засади політичної діяльності. Очевидно, потрібно нарешті визнати, що ліберально-соціалістичне доктринерство лідерів Центральної ради і Директорії змарнувало зусилля мільйонних мас українців у боротьбі за власну державність і що помилки минулого без їхнього критичного осмислення сьогодні можуть стати фатальними для української державності.

В той же час слід констатувати, що в 1918 році Україна отримала історичну постать, яка за надзвичайно тяжких обставин зуміла вивести корабель української державності з трясовиння хаосу та анархії, безоглядної політичної демагогії, безплідних соціальних експериментів, ігнорування загальнонаціональних потреб суспільства та спрямувати його в конструктивне русло законності й правопорядку.

Без сумніву, здобуткам Гетьманату сприяли особисті якості П. Скоропадського, його титанічна напружена праця, повсякденно спрямована на розробку та втілення реальних і масштабних реформ, що мали формувати майбутнє Української Держави. Свій чималий досвід у військовій справі, ознайомлення з вищим державним апаратом Росії й дипломатичними колами під час перебування при царському дворі були надзвичайно важливим здобутком, який гетьман вносив у діяльність свого уряду.

Комплекс державних заходів гетьмана Павла Скоропадського став тим реальним матеріалом, що дав можливість лідеру українського консерватизму В’ячеславу Липинському створити політичний трактат «Листи до братів-хліборобів» та озброїти українців теоретичним і практичним знаряддям державотворення.

Добре обізнаний із практикою державного управління царської Росії, П. Скоропадський усвідомлював, що закріпити незалежність України всупереч усім деструктивним силам можна тільки тоді, коли буде створена боєздатна постійна й регулярна армія, державно-управлінський апарат, налагоджено дипломатичні відносини з якомога більшою кількістю держав, відбудовано господарство, транспорт, зміцнено фінанси, взято на державне фінансування заклади освіти, науки та культури.

Вивчаючи здобутки Гетьманату і констатуючи труднощі і складність взаємин в українському суспільстві в період Гетьманату, розглядаємо його як фактично першу спробу утвердження внутрішнього миру і співпраці всіх верств, політичних течій та інститутів в Україні новітньої доби. На тлі руйнації більшовиками національних і соціальних вартостей Україна демонструвала своєрідний прорив у майбутнє, утверджувала незаперечні державно-правові й національно-культурні цінності.

Георгій ПАПАКIН, доктор історичних наук, професор, директор Iнституту української археографії та джерелознавства НАН України:

1. Наразі важко говорити про докорінні зміни суспільної свідомості щодо сприйнятті постаті Павла Скоропадського та його спадщини. Очевидно, що це — справа копітка, важка, і триватиме не один рік. Але ініціатива газети «День» з оголошенням 2018 р. роком гетьмана Павла Скоропадського, поза сумнівом, можна вважати одним із поворотних, і навіть ключовим пунктом у процесі повернення в Україну самого гетьмана та його спадщини. Зроблено великий крок, і в інформаційному полі 2018 р. тема сторіччя Гетьманату (Української Держави) та її очільника була присутня.

Маю підкреслити, що цьому ювілейному року було притаманно кілька особливостей. Так, явно простежується затухання інтересу до постаті Гетьмана з боку науковців-професіоналів. Адже цього року не відбулася традиційна загальноукраїнська наукова-практична конференція, присвячена черговій річниці проголошення Павла Скоропадського гетьманом усієї України. Такі конференції зазвичай відбувалися кожні п’ять років, починаючи з 1993 р. Регіональних, тематичних конференцій не бракувало. Більшість із них були проведені на високому рівні. Тут не можу не згадати науковий захід, що відбувся у травні в Музеї гетьманства. Газета «День» присвятила тій конференції значну увагу. За її матеріалами під егідою нашого Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України було підготовлено і видрукувано досить цікавий науковий збірник «Державник і Держава». Проте не відбулася така загальноукраїнська наукова конференція, яка б зафіксувала наявну на сьогодні наукову парадигму Гетьманату. Дуже прикро, що в 100-ту річницю його проголошення наукове співтовариство чомусь не спромоглося на такий захід.


ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ З ДОНЬКОЮ ОЛЕНОЮ. ВАНЗЕЄ, 1933 Р.

Натомість у суспільному сприйнятті постаті гетьмана Павла Скоропадського наявні очевидні позитивні зрушення. Принаймні в медійному полі: на шпальтах газет, радіо, на телебаченні ця тема була присутня від квітня до грудня в найрізноманітніших формах. Найголовнішою ж подією цього плану, без перебільшення, стали публікації на шпальтах газети «День» та книга «Ave. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського», підготовлена і випущена зусиллями пані Лариси Івшиної. Ця книга, як і всі попередні книжки «Дня», створює насичене інформаційне поле навколо гетьмана і Гетьманату. Вміщені статті відомих і молодих істориків, політологів, журналістів, громадських діячів ґрунтовно висвітлили традиції й значення елітарної історії України, місце і роль у державотворенні представників вищого стану українського суспільства, події та процеси доби Гетьманату, постать самого Павла Скоропадського, членів його родини тощо.

Зрозуміло, що одна книга, навіть така, не здатна переломити традиційне негативне ставлення до Павла Скоропадського, виховане упродовж цих 100 років українською соціалістичною, радянсько-комуністичною, білою російською історіографією. Створений нею образ великого пана-аристократа, росіянина, байдужого до українського народу, німецької маріонетки з претензіями на російський трон глибоко закорінений у свідомості переважної більшості сучасного суспільства. Тому єдиний шлях — і далі поширювати історичну правду про події та провідні постаті Української революції, надавати суспільству нові свідчення про роль ліберально-консервативного табору цієї революції. Варто розглядати книгу «Ave...» як перший, проте дуже вагомий крок у подоланні суспільних стереотипів, переході від чорно-білого до кольорового, різнобарвного сприйняття подій 100-літньої давнини.

2. Попереду основна і найважливіша робота. Вона полягає у всебічному і систематичному висвітленні насамперед постаті Павла Скоропадського, а також реальних здобутків Гетьманату — творенні не романтично-народницької чи охлократично-соціалістичної, а правової суверенної держави. За короткий термін перебування у владі гетьман досяг великих успіхів у політичній, економічній стабілізації, відродженні культурного життя, розбудові всіх необхідних атрибутів держави: державної і дипломатичної служби, наповненні бюджету, покращення стану народних вчителів тощо.

Думаю, у правдивій розмові про гетьмана та його державницьку спадщину потрібно враховувати всі аспекти діяльності Павла Скоропадського — як позитивні, так і негативні. Іноді ми вдаємося до зайвої і непотрібної глорифікації симпатичних нам історичних постатей. Потрібно бачити, що впродовж семи з половиною місяців гетьман не зміг здійснити справжньої аграрної реформи, у той час як саме неспроможність Центральної Ради в правовий спосіб розв’язати земельне питання привела його до влади. Це була, безперечно, трагедія Павла Скоропадського як державника, який не спромігся і не встиг вирішити основне суспільно-політичне завдання.

Варто також говорити і про те, що темп революційних подій був надзвичайним, і той відносний соціальний спокій, що встановився в Україні між травнем і листопадом 1918 р., був здатний увести в оману не лише керівника держави. Втрата темпу проведення реформування в суспільстві болюче відбилася наприкінці правління Павла Скоропадського, коли з’ясувалося, що невирішеність аграрного питання, слабкість місцевої адміністрації, практично відсутність власного війська призвели до масштабного повстання, абсолютно не можливого ще влітку.

Маємо показувати Павла Скоропадського людиною, з усіма його особливостями і навіть слабкостями. Серед них — очевидна нездатність до миттєвої реакції на швидкоплинну революційну ситуацію, бажання детально вникнути у суть справи тоді, коли часу на це катастрофічно не вистачало. Це по-людськи зрозуміло, проте за тих часів мало негативні наслідки.

Варто також більше говорити про місце Павла Скоропадського в колі діячів Української революції 1917—1921 років. Його взаємини з М. Грушевським, С. Петлюрою, А. Ніковським, С. Єфремовим, Є. Чикаленком та ін. потребують пильної уваги. Адже мало сказати, що в цьому колі він був іншим. Треба показувати, в чому саме полягала ця «іншість», і як, попри їй, будувалися стосунки між демократичною, ліберальною та консервативною елітами за часів революції. Нездатність до компромісу, небажання домовитися між собою, відторгнення «інших» або ж «не своїх» призвело до поразки. Натомість спільна праця над розбудовою власної держави, до якої щиро прагнув гетьман, і сьогодні виглядає єдиним шляхом для успішної реалізації державницьких прагнень українського народу.

3. Дійсно, пошук аналогій між нашим сьогоденням і подіями 100-літньої давнини іноді просто захоплює. Навіть якщо почати з найголовнішого — гібридної війни зі східним сусідом, якого дуже непокоять українські успіхи. І тоді, як і зараз, примушена до переговорів, більшовицька Росія лише робила вигляд, що зацікавлена у мирі. Насправді у хід ішли всі засоби боротьби: пропаганда, військові провокації у так званій демілітаризованій зоні, фінансування протестних настроїв, повстань, страйків, підтримка опозиції. Навіть тривалі перемовини з російською делегацією на чолі з Х. Раковським та Д. Мануїльським, які проводилися в Києві, дуже нагадують сучасні Мінські переговори.

Якщо ж говорити про внутрішню політику, то не можна не побачити аналогії між підготовкою аграрної реформи 1918 р. та сучасними пристрастями навколо пролонгації чи скасування земельного мораторію. У фінансових та промислових ділках 1918 р., котрі гуртувалися в Спілці представників промислу, торгівлі, фінансів та сільського господарства (ПРОТОФІС), що намагалися здійснювати тиск на гетьмана, проглядаються сучасні олігархи, які мають суттєвий вплив на політичні процеси. Проблема автокефалії Української православної церкви, успішно вирішена 15 грудня 2018 р., активно обговорювалася, але не була розв’язана на Першому православному соборі у Києві 1918 року. Цей список можна продовжувати й далі. Достатньо згадати дискусії про мову, якими були наповнені сторінки преси 1918 р. і сучасний медіапростір. Навіть воєнний стан, запроваджений нещодавно, має аналогію з воєнним станом, проголошеним гетьманом Павлом Скоропадським по окремих губерніях у листопаді 1918 р. І цілком очевидно, що засадничі проблеми міжнародної та внутрішньої політики багато в чому подібні в 1918 та 2018 роках.

Але з цього випливає головний висновок: не варто весь час ступати на ті самі граблі. Уважне дослідження і поширення в суспільстві відомостей про події минулого мають навчати нас, як запобігати старим помилкам і не робити нових. Тому поширення історичної правди про події 100-річної давнини, про постать гетьмана всієї України Павла Скоропадського та його політичну, економічну, культурну спадщину, так наполегливо і вдало здійснено газетою «День» упродовж цього року, поза сумнівом, стало винятковою подією. Проте вітаючи гетьмана «Ave!», не будемо поспішати говорити йому «Vale!»

Iгор ПАСIЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія», професор, Герой України:

1. Газета «День» зробила дуже важливу справу у конструюванні цієї величної історичної постаті. На жаль, до цього часу у суспільній свідомості існує багато міфів і перекручень щодо Гетьмана Павла Скоропадського. Завдяки приверненню уваги у низці публікацій «Дня», виданню книги «Ave. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського» ці неточності вдалося певною мірою спростувати. Це був Гетьман надзвичайно широкого політичного масштабу, адже ті перетворення, які він зробив свого часу за короткий термін, у сучасній Україні не вдається реалізувати за весь період незалежності. Якщо б йому поталанило бути при владі довший період, то Україна пішла б іншим шляхом. Це був би, безумовно, європейський вибір.

2. Загалом у новітній історії України дуже мало йдеться про постать Гетьмана Павла Скоропадського. Це стосується і шкільних, і університетських підручників. А хотілося б бачити більше фактів — чому йому доводилося приймати в той час саме ті чи інші рішення, наприклад, співпрацювати з німцями. Якщо подавати інформацію, не відриваючи її від контексту, тоді зовсім по-іншому сприймаєш тих чи інших історичних персоналій. Це стосується не тільки Скоропадського, а й Грушевського, Петлюри, Винниченка тощо. Як і діяльність князів Острозьких, так і роль Скоропадського у процесі українського державотворення, потребують ще значних досліджень істориків і їх висвітлення в мас-медіа, науково-популярних виданнях, інтернет-ресурсах тощо.

3. Найнебезпечніша аналогія — це недовіра народу до своїх керівників. І це найбільша біда українців. Чомусь так склалося, що як тільки проходить декілька місяців після виборів, народ відразу починає критикувати владу, яку нещодавно й сам обирав. Про низьку політичну культуру українців свідчить також ситуація навколо президентських виборів. У жодній країні немає стільки охочих стати президентом, крім України, хоча деякі з них слабко уявляють, як потрібно керувати державою.

«Гетьман Скоропадський повернувся у сучасні думки і розмови»

Анна ДАНИЛЬЧУК, кандидат філологічних наук, проректор по роботі зі студентами Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки:

1. Хотілося б сказати, що Гетьман Скоропадський уже беззаперечно увійшов до історичної свідомості широкого загалу українців, але це не так. Зрозуміло, що майже сторіччя його, і подібних йому державників, намагалися стерти з пам’яті нашого народу, змусити забути шляхетні і амбіційні плани української еліти. Проте, закладені ним інституції, духовні настанови, ідеї залишили свій слід і зробили можливим відновлення Української Держави. У головного редактора газети «День» Лариси Івшиної є надзвичайне відчуття того, що потрібно нашій країні. Пригадайте, якими пророчими стають книги з бібліотеки «Дня» від «Бронебійної публіцистики» і до «Повернення в Царгород», яку, впевнена, в світлі нинішніх подій багато хто перечитає. Книга «Ave», присвячена століттю Гетьманату Скоропадського, – це теж вчасний подарунок «Дня» всьому українському суспільству. Це не книга одного року, це книга багатьох прочитань, інтерпретацій, думок, навіть багатьох авторів, які по-різному бачать промінентну фігуру Павла Скоропадського. Ми вже не можемо сказати, що немає звідки брати знання і необхідну інформацію – «День» щедро ділиться нею у всіх можливих форматах – медійно та книжково, стильно та вишукано. У мене на столі, наприклад, є також календар, кожен місяць якого присвячений важливим діячам Гетьманської Держави Скоропадського. «День» допомагає впізнавати їх обличчя і пізнавати їх консервативну державницьку філософію. Багато іще належить прочитати і написати, відкрити і переосмислити, але перемогою уже є те, що Гетьман Скоропадський став упізнаваним і повернувся до українського дискурсу, про нього згадують у політичних промовах, його додають у фейсбучні меми, і це важливо!

 2. Основним досягненням року є те, що Гетьман Скоропадський повернувся у сучасні думки і розмови. Його постать вийшла за межі історичного аналізу і він стає цікавим не як персонаж столітнього минулого, а як зразковий державник, мислитель, аристократ. Як на мене, чимало роботи слід проробити у двох напрямках. У культурному – українці мають відчути себе спадкоємцями не лише смурного, кріпацького минулого, але і вишуканого, інтелектуального. Не піддаваймося на давнішні колонізаторські маніпуляції – у нас була і є своя еліта, свої успішні і сильні герої, інтелектуали і мислителі. Важливо також, щоб разом із Скоропадським до українського суспільства повернулася і його «команда» – газета «День», зокрема, багато для цього робить. І ми вже маємо де прочитати про В’ячеслава Липинського, Петра Болбочана та десятки інших достойників. Але хочеться знати більше!

3. Коли я готувала свій текст до книги «Ave», то бралася за роботу із відчуттям аналогій. Про це багато говорять у пресі, історики наводять беззаперечні приклади. Але в процесі пошуків і написання в мене склалося інше враження. Я не побачила тієї циклічності лиш через те, що не побачила завершеності у Державі Скоропадського. Мене не полишає відчуття, що попри більшовицький реванш, вона не припинилася у грудні 1918. Нехай то буде метафорично – велика і сумна пауза, проте не крапка. Павло Скоропадський, В’ячеслав Липинський не припиняли працювати, більше того, державницькі ідеї, розвинені після 1918, мені подобаються навіть більше. Вони були в повітрі, в думках, у книгах, вони призвели до невмирущого бажання мати свою незалежну державу, є їх величезний вклад у те, що сьогодні Україна є, Україна протистоїть російській агресії, Україна обирає цивілізований європейський світ. Тому для мене немає аналогії, є застереження від помилок і священне право на спадкоємність.

Теги:
2018-12-28 14:15:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар