Герої Срібної землі - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Герої Срібної землі

Герої Срібної землі

До 134-річниці від дня народження Олександра Олеся
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

...Ще геніальний Данте знав, що найгірше в людському житті — згадувати щасливі роки й знати, що вони назавжди минули, що попереду — тяжкі часи страждань, самотності й жорстоких випробувань. Той славетний український поет (а водночас і громадський діяч, публіцист, просвітник і драматург), про якого піде мова далі, чудово знав, як це неймовірно важко: тужити на чужині за рідною Україною, за тією, котрій він присвятив оці чудові рядки: 

В одинадцять років, із втратою батька, минуло дитинство, що запам’яталося як «один золотий день», як «суцільна казка природи». Попереду чекала сувора школа життя — Білопільська церковноприходська чотирирічка, яку потім згадував як «катівню», сільськогосподарська школа на Харківщині (хотілось вчитись і далі, але звідки узяти гроші?..), Харківський ветеринарний інститут, участь у відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві 1903 року (ця подія стала справжньою маніфестацією українського духу, бо ж брали в ній участь корифеї національної культури з Наддніпрянщини, Слобожанщини, Галичини, Буковини, Волині: Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Олена Пчілка...) Утиски українського слова на теренах Російської імперії призвели до того, що Олександр Олесь прийняв абсолютно свідоме рішення: присвятити себе літературі.

Романс від Олександра Олеся

Дійсність «незабутньої» держави Романових була такою, що навіть здобувши всеукраїнську славу збіркою «З журбою радість обнялась» (1907 р.), одним із шедеврів своєї лірики, Олесь, щоб існувати, змушений був працювати... на київській скотобойні (культура й ринок — вічна проблема!), створювати прекрасні вірші в «атмосфері кривавого пару й агонії конаючих тварин». Наприклад, отакі:

 

Ой не квітни, весно, — 
мій народ в кайданах, 
Мій народ в задумі, 
Очі його в стумі, 
Серце його в ранах,
А життя в туманах. 
Ой не квітни, весно,
пишними квітками, 
Бо народ мій встане,
Розіб’є кайдани, 
Вкриє світ димами, 
А поля тілами...

Швидко, швидко ми побачимось,
Рідна матінко моя... 
Наговоримось, наплачемось...
І зберіг я тільки, ненечко, 
Скарб один, що ти дала, — 
Золоте, як зірка, сердечко...

Припізнілий предтеча

Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба), один із найбільших майстрів українського ліричного слова ХХ століття, народився рівно 133 роки тому, 5 грудня 1878 року , в містечку Білопілля на Сумщині. Батько майбутнього видатного поета, Іван Федорович Кандиба, був нащадком славетного чумацького роду, мати, Олександра Василівна Грищенко — походила з кріпаків. Але це була воістину незвичайна жінка, сплав рідкісно високої культури, непохитної волі й доброти. Саме вона навчила малого Сашка читати (вже в чотири роки!), саме вона познайомила його з нашою святинею — «Кобзарем», саме вона, залишившись після загибелі чоловіка на рибних промислах у Астрахані, за власними словами, «одна з трьома дітьми й трьома карбованцями в кишені» все ж таки змогла вивести дітей в люди. Олександр зберіг ніжність до неї на все життя. 

ДЕМОНСТРАЦІЯ НА СОФІЙСЬКОМУ МАЙДАНІ В КИЄВІ. ЛИСТОПАД 1917 р. ВИДАТНИЙ ЛІРИК ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ БУВ НЕ ТІЛЬКИ УВАЖНИМ СПОСТЕРІГАЧЕМ, АЛЕ Й ДАЛЕКОГЛЯДНИМ АНАЛІТИКОМ БУРХЛИВИХ ПОДІЙ 1917—1919 РОКІВ У КИЄВІ. ВІН БАЧИВ ВОДНОЧАС І НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ, КОТРЕ ГАРЯЧЕ ВІТАВ, І НАСИЛЬСТВО, КРОВОПРОЛИТТЯ, ДО ЯКОГО ВДАВАЛИСЯ АБСОЛЮТНО ВСІ ВОРОГУЮЧІ СТОРОНИ, І ЦЕ ЗМУШУВАЛО ГЛИБОКО СТРАЖДАТИ ДУШУ ПОЕТА

ДЕМОНСТРАЦІЯ НА СОФІЙСЬКОМУ МАЙДАНІ В КИЄВІ. ЛИСТОПАД 1917 р. ВИДАТНИЙ ЛІРИК ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ БУВ НЕ ТІЛЬКИ УВАЖНИМ СПОСТЕРІГАЧЕМ, АЛЕ Й ДАЛЕКОГЛЯДНИМ АНАЛІТИКОМ БУРХЛИВИХ ПОДІЙ 1917—1919 РОКІВ У КИЄВІ. ВІН БАЧИВ ВОДНОЧАС І НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ, КОТРЕ ГАРЯЧЕ ВІТАВ, І НАСИЛЬСТВО, КРОВОПРОЛИТТЯ, ДО ЯКОГО ВДАВАЛИСЯ АБСОЛЮТНО ВСІ ВОРОГУЮЧІ СТОРОНИ, І ЦЕ ЗМУШУВАЛО ГЛИБОКО СТРАЖДАТИ ДУШУ ПОЕТА

Уже з цього коротенького уривка можна відчути, в чому унікальність мистецького дару Олександра Олеся: він — напрочуд тонкий, ніжний лірик, але в той же час і поет, наділений рідкісним талантом історизму, ба більше, талантом пророка. Наведені рядки написані ще 1906 року, але хіба подальший хід страшної, трагічної історії України не підтвердив, що перед нами — глибоке прозріння майбутнього, а не химерні візії самотнього поета?

Трагічний оптиміст

Під час кривавої бійні Першої світової війни, під час визвольних змагань 1917—1920 років Олександр Олесь був із рідним народом, радів його перемогам, неймовірно страждав, бачачи, як ллється невинна кров. Поет ставить «вічне» запитання: чого ж не вистачає українцям, аби стати вільними? І відповідь така: бракує віри , бо

 

Коли б ми вірити могли,
Які б ми витерпіли муки, 
Яку б вагу взяли на руки, 
Які б хрести ми понесли! 
Коли б ми вірити могли...»

І ще бракує гніву, адже:

 

«Коли б ми гніватись могли,
Які б пожежі засвітили, 
Які б кайдани ми розбили,
Якого б ката розп’яли!
Коли б ми гніватись могли...»

Чи архаїчний цей вірш?

Творчість, життєвий шлях Олександра Івановича Кандиби (Олеся), безперечно, посідають гідне місце в пантеоні найвищих досягнень українського духу ХХ століття. Видатний поет, проживши останні понад 20 років у вимушеному вигнанні в Празі, визначав своє життя як «повість радощів і мук». Він помер 22 липня 1944 року, не витримавши страшного горя — у нацистському концтаборі Заксенхаузен був закатований його улюблений син, теж блискуче обдарований поет Олег Кандиба (Ольжич). Але Олесь повернувся в Україну безсмертними своїми віршами, ставши найвищим прикладом того, як треба любити Вітчизну — в добу холодних душ, як треба працювати з рідним словом — в добу цинічного безкультур’я.

2011-12-05 10:26:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар