Фраґменти з історії поселення українців в Австралії - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Фраґменти з історії поселення українців в Австралії
   

Фраґменти з історії поселення українців в Австралії

Олександр Панченко

Як український демократ-багрянівець й леґіонер-петлюрівець Яків Федорович Гвоздецький через майже вісім десятків років повернувся  із австралійського Мельборну до України

Тривалий час, від кінця 1990-років, я цікавився історією поселення українців у далекій  Австралії, листувався з провідними діячами українства на цьому континенті, видавав їхні спомини, шукав та систематизував різні стосовні інформації. Це були здебільшого фраґменти із діяльності австралійських осередків Управ Українських Громад у різних стейтах, клітин Української Революційно-Демократичної партії (УРДП), Українського Вільного Козацтва (УВК), Середовища Української Головної Визвольної Ради (УГВР), Леґіону імені Симона Петлюри, ОУН за кордоном, хору «Чайка», квартету «Коралі», інших творчих та мистецьких  колективів. Потрапляли в поле мого зору й інформації про інші формації, що їх засновниками були з походження українці, зокрема полтавці.

Один із моїх довголітніх респондентів чоловий член ОУН, учасник Дружин Українських Націоналістів «Ролянд» (1941), один із керівників Закордонного Представництва УГВР, член НТШ Мирослав Васильович Болюх, дружина якого Марія Болюх (Глуховера) була з походження полтавкою, що його поважний архів я перебрав по його відходу у Вічність у 2012 році, - писав у своїх листах до мене у 2004-ому році: «…Біля мене я втратив чотирьох людей, з якими я близько співпрацював в підпіллі, ОУН і УГВР: Роман Ільницький, Микола Лебедь, Мирослав Лабунька і Мирослав Прокоп. Останній був для мене найближчий, ми у двійку багато пережили. …Я хочу Вас повідомити, що поважну частину свого архіву, він зараз довірочний, я попакую, заадресую і Марія (дружина) Вам перешле, як мене не стане. Вам це може придатися, тим більше, що Анатоль (Камінський) писав мені, що Ви є формально членом нашого Середовища. Тут старі члени все більше відходять, молодь їх не заступить, а там, на Рідних Землях,.. знайдеться місце для нашого основного архіву…». «…Вашу книжку про (Зиновія) Марцюка я вже прочитав, бо вона мене з багатьох моментів цікавила. Ґратулюю Вам, що Ви зуміли від нього так багато «витягнути». В цьому відношенні Марцюк був виїмковою людиною… Я хочу Вам признатися, що я ніколи не припускав, що Марцюк буде таким щирим до Вас… Сам Марцюк вже має купу років за собою, він виїмкова і вартісна людина,... ціле життя віддавався фінансово-господарській політиці. І там кожний гріш мав своє розрахування, посвідку і призначення…. Зиновій (Марцюк) при цьому є скромною людиною, чесною й він півстоліття провадив фінансовою політикою і жодні контролі не могли собі з ним дати ради, найважливіше, що він на все мав відповідь і документи… Якби всі такі були б, як він, ми, напевно, в минулому столітті виграли б власну самостійну державу… Хотілось би ще раз приїхати на батьківщину: на Полтавщину, місце народження і проживання Марії (дружини), відвідати Вас, потім – Київ і Львів та, врешті, мій Тернопіль… Вам хочу ще раз подякувати за мої спогади…».

Підсумком моїх довголітніх дослідів та листувань з різними людьми понад чотири роки стала книга під наголовком «Українська Австраліана: Полтавщина, Галичина, Боснія», яка стала своєрідним звіт мого візиту до Австралії, що відбувся у серпні 2012 року. В цій книзі мені, як я вважаю,  вдалося все занотувати й згодом вибудувати свій власний підхід до висвітлення історії, чолових осіб, проблем, особливостей життя українців, розсіяних по цій далекій чужині. Епіґрафом до цієї книжки  вибрано досить вимовний вислів видатного українця Миколи Міхновського, уродженця історичної Полтавщини: «…Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби… Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи… Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України! Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна – для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя… Вперед! Бо нам ні кого надіятись і нічого озиратись назад!..».

Значний розділ книги присвячено видатному українському патріотові, землякові-лубенчанинові Федорові Павловичу Габелкові, який спочив у Мельборні 25 липня 2017 року,  та його родині. У книзі також йшла мова про членів та визнавців Закордонного Представництва (Середовища) УГВР та ОУН за кордоном однодумців тернополянина Мирослава Болюха й закарпатця Андрія Глуханича,  – Петра Кардаша, Олександра Дроздовського, Івана Керика, Дмитра Пирогіва, Богдана Подолянка, Василя Фокшана, Михайла Стратія, багато з яких знайшли Вічний спочинок на українській ділянці цвинтарю Фокнер у Мельборні. Особливу увагу у своїй книзі я приділив спогадам з полтавського періоду життя свого земляка, українського письменника-зіньківчанина Дмитра Нитченка, що також упокоївся у далекій Австралії.  У додатках до книги мною подано стислі біографічні інформації українців, уродженців історичної Полтавщини та деяких суміжних з нею теренів, їхніх дружин (чоловіків) та нащадків – дітей, внуків, правнуків, а також надруковано, як на мене, дуже цікавий допис протопресвітера Ананія Теодоровича «Українська Автокефальна Православна Церква в Австралії і Новій Зеляндії». Особливої ж уваги я приділив уродженцям історичної Полтавщини, які входили до австралійських осередків Леґіону імені Симона Петлюри (ЛСП) та Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП).

Як відомо, Українська Революційно-Демократична Партія (УРДП) постала по закінченню Другої світової війни на теренах Західньої Німеччини з числа еміґрантів, у переважній більшості наддніпрянців, вихованих в основному на ідеях українського відродження 1920-их років,  як також частково з числа  колишніх членів ОУН,  що були послідовниками лінії Івана Мітринґи. Засновниками УРДП були Іван Багряний, Іван Майстренко, Григорій Костюк, Борис Левицький. Частина членів УРДП у 1948 році створила навколо місячника «Вперед» ліву групу, яка згодом перестала існувати. Першим головою партії був Григорій Костюк, але найдовше на чолі УРДП був письменник Іван Багряний (1948-63), далі – Федір Гаєнко (1963-67), згодом – Василь Гришко (1967-75), а від 1975 року партію тривалий час очолював Михайло Воскобійник. Пресовими органами цієї партії були часописи «Українські Вісті» та «Український Прометей», як також неперіодичний журнал «Наші позиції», що виходив від 1948 року, окремі числа якого є у власному архіві автора цього допису. Чільними діячами УРДП були, зокрема Віталій Бендер, Всеволод Голубничий, Олексій Коновал (один із нинішніх очільників Фундації ім.І.Багряного у США), Юрій Дивнич-Лавріненко, П.Волиняк, І.Дубилко, І.Корнійчук, А.Лисий, А.Рябишенко та інші. Між іншим, згаданий мною вище інший довголітній Голова ЦК УРДП, уродженець Миргородщини Михайло Григорович  Воскобійник, 100-річчя від дня народження якого ми буде відзначати 21 листопада 2018 року, - був головним редактором газети-бюлетеня «Ми ще повернемось!», а у 1950-их роках автором і диктором передач українського відділу радіо «Свобода» у Мюнхені. Після переїзду у 1957 році до США пан Михайло здобув ступінь маґістра у Сіракузькому університеті та докторат з історії – у Пенсильванському університеті, викладав історію Східної Європи та України у багатьох університетах США, а від 1989-го по 1992 рік був Головою Української Національної Ради Державного центру УНР в екзилі. Слід нагадати, що поряд з УРДП діяли споріднені цій партії - у США було створено Демократичне Об’єднання колишніх репресованих з-під Совєтів (ДОБРУС), а в Канаді – Союз Українців – жертв російського комуністичного терору (СУЖЕРО), Леґіон імені Симона Петлюри, Товариство сприяння УНРаді, Товариство ОДУМівських приятелів (ТОП) та Фундацію ім. Івана Багряного.

Родина Болюхів - стоять з ліва до права - Юрій, Василь, Мирослав (в однострої ДУН Ролянд), сидить - Ґенрієтта, Тернопіль, кін..1941 р

Згідно з інформаціями Олексія Григоровича Коновала, Середовище УРДП та його вищезгадані братні організації видали цілу низку вартісних книг українською та англійською мовами про колективізацію, розкуркулювання, арешти та заслання на Сибір, Голод 1933 року, бо вони були наочними свідками трагічних років комуністичної влади на Україні. Минули десятки років за межами України, й старша активна ґенерація в УРДП та його братніх організаціях почала помалу відходити в інший світ. Першим припинив своє існування ДОБРУС, тоді - СУЖЕРО та Леґіон ім. Симона Петлюри, а з кінцем травня 2000 року члени партії УРДП-УДРП вирішили також припинити своє існування, а спрямувати решту своєї енерґії, увагу та фінанси в діяльність Фундації ім.Івана  Багряного, щоб допомогти незалежній Україні стати на власні ноги. Партія вважала, що не варто переносити свою діяльність в Україну, де й так забагато вже партій, багато яких мають ті ж самі ідеї, що мала УРДП. Рівночасно зі створенням вищезгаданих організацій з’явилися їхні газети, журнали, бюлетені, інформаційні листки та інші пресові органи. За більш, ніж півсторіччя існування цих організацій назбиралося багато архівів та річників різних видань. Оскільки деякі організації припинили своє існування чи сповільнювали свою діяльність, було вирішено зберегти те, що ще залишилося, – архіви та річники видань, для історії, для студій та дослідів майбутнім поколінням. Річники видань вищезгаданих середовищ: «Українські вісті», «Український Прометей», «Ми ще повернемось!», «Наша боротьба», «Наші позиції», «Штурм», «Нові дні», «Молода Україна» та багато інших видань були передані до Конґресової бібліотеки США у Вашинґтоні, до українського музею в Чикаґо, до архіву УВАН в Нью-Йорку, до Іллінойського університету в Урбана-Шампейн, в українську секцію, до Імміграційного історично-дослідчого центру при Міннесотському університеті, до Українського культурного і освітнього центру у Вінніпезі, до бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, до Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку для вислання в Україну та іншим. В Україну вислано багато вищезгаданих видань та книжок, виданих нами чи діаспорою в Києво-Могилянську академію, до Острозької академії, до державного Архіву-музею в Києві, до музею ім. Тараса Шевченка в Києві та Каневі, до музею діаспори у Львові, до бібліотек у Полтаві, Одесі, Запоріжжі, Миколаєві, Харкові, Охтирці, Сумах та інших містах України…

Поряд  з моїми зацікавленнями про УГВР та УРДП, я весь час, на протязі десятків років, не полишав збирати різні інформації про діяльність окремих українців на австралійських теренах з-поза політичних середовищ. І ось одного разу, 16 березня 2008 року, я отримав  листа, який написала мені моя землячка, полтавка з походження, вчителька шкіл українознавства, громадська діячка із австралійського Брізбану Катерина Керик, дружина члена осередку ЗП УГВР в Австралії  св.пам.Івана Керика: «Вш. Пане Панченко. Ваш лист зі Святочними побажаннями… я одержала й за що щиро Вам вдячна та рівно ж  з перших стрічок мойого листа до Вас прошу Вас вибачити, що не могла відповісти на Ваш лист вчасно… Вш. Пане Панченко, я щиро вибачаюсь, але про себе я напишу дещо, на що маю можливість: я народилася в 1924 році. Моє життя в дійсності не було легким. Ще з малого мойого віку, як я пам’ятаю, що пережили в 1929 році на Полтавщині, хоч тоді я було 5-річною дитиною та і в час війни, коли мені було всього 17 з половиною років, коли німці забрали  на примусову працю в 1942 р. та й по закінченню війни по 3-х роках каторги, нас не повернули до дому й не звертали уваги на наші прохання, щоб повернути до дому, до батьків, до рідних.  Та відповідали нам: «Ми виграли війну і не маємо фінансів вас відсилати до дому». І так ми зістались в тих самих таборах (в бараках). А коли Німеччина була розділена на 4 зони, ми зістались  в англійській зоні під доглядом англійського Червоного Хреста. Нас перевезли до меншого табору, дати нам працю – шити діточий одяг,  а нас забезпечили мешканням (бараки) та їжею і так ми прожили ще три роки. В той час в таборі ми запізнались  (я і І.Керик) й ми одружились в 1947 р., а 1948 р., коли вже не мали нагоди вернутися до рідних, - ми погодилися виїхати до Австралії по контракту на два роки працювати. Відробивши контакт у фармера, переїхали до Брізбану, до і мешкаю до сьогодні, та ніколи не можу забути в свойому житті, як обірвалось моє життя, коли ще 17,5-річною дівчиною забрали на примусову працю і навіть без прощання, більше не бачилась зі своїми рідними, татом і мамою. Приїхавши в Австралію з мужом в моному житті зайшли великі зміни й дні кращого життя, вже нашого родинного життя. Про нашу родину вже згадано з дописі «Посмертна  згадка» про І.Керика в газеті «Церква і Життя». Австралія – молода країна в порівнянні з іншими країнами. І за цей час, як ми живемо в Австралії, - маємо організовані українські громади, свої школи і церкви, де ми були активними членами, що дає нам можливість не забути наше походження, не забути рідних  й рідні землі – рідну країну. Моя особиста контрибуція була підтримувати нашу українську громаду в Брізбані, де я була учителькою в нашій Рідній школі, а деякий час – і рівно ж керівником школи. А на старість осталась вдовою та й тяжко не можливо забути, та й не можна нарікати, бо це є по Божій волі. Вш. Пане Панченко, чи Ви думаєте з зібраного матеріалу, як буде можливо видати книгу, чи щось подібне, чи можливо буде придбати й нам, чи можна буде купити?» «…Моя душа не могла відважитися і написати, що мені є дуже болюче на душі, пригадувати про своє життя… Мені було тільки п’ять років, як нас вивезли в той тяжкий, страшний період в 1929 році, який діявся на Україні, на Полтавщині. Рівно ж були вивезені і два мої брати з родинами мойого покійного тата… Напевно, Вам відомо за що нищили, карали тоді людей безвинних в тих часах, у 1929 р., на Полтавщині… З пошаною до Вас, (-) К.Керик».

Останній учасник Другого Великого Збору ОУН (квітень, 1941), визначний український громадсько-політичний діяч в Австралії, який входив до осередку ЗП (Середовища) УГВР в Австралії разом з Іваном Кериком та Мирославом Болюхом, закарпатець з походження Андрій Глуханич, з яким я зустрічався у Мельборні у серпні 2012 року і який спочив понад три роки по тому, - писав мені у 2003-ому та 2008-ому роках: «…В першій мірі дякуємо за прислані поштою книги «Організація Українських Націоналістів за кордоном». Ми вже розділили їх зацікавленим особам… Дмитро Пирогів дякує Вам й просить повідомити Вас, що дістав один примірник від Вас… Бажаємо Вам великих успіхів у здійсненні Ваших планів. З великою повагою, – А.Глуханич». «…Ви були ласкаві повторити бажання, щоб я подумав про пересилання Вам деяких спогадів про мої переживання в часі активної праці в підпіллю. Такі побажання й навіть інструкції були дані мені моїми зверхниками ще після повернення з України до Західньої Німеччини в році 1948 і я виконав це негайно. Я ніколи не сумнівався, що навіть про особисте переживання і загальну працю в підпіллі треба залишити достовірні інформації. Багато з того, що написав, узгіднював для точності з моїми попередніми співпрацівниками. Для прикладу, подам хоч би ще живучого в Америці Василя Маркуся. Дещо про мої спогади було вже поміщено в кількох книжкових виданнях. Хочу згадати, що моїм особистим бажанням завжди було не перевищувати моїх зусиль чи досягнень в підпільній праці змагань проти наших ворогів..».  І ось вже зовсім недавно, 14 лютого 2017 року,  я отримав зовсім несподіваного й дуже зворушливого листа від його доньки Христі Харуцької: «Шановний і Дорогий Пане Др. Панченко, Наш найдорощий муж, тато і дідо, сл. пам. Андрій Глуханич, залишив нас в смутку 10 місяців тому, і не переходить день коли ми, його родина, не згадуємо його, і як тяжко нам всім є без нього. Громада тут в Мельборні також цінить Його велику контрибуцію в діаспорі і не раз згадує Тата і його великий вклад роботи. Читаючи Вашу цікаву статю про Тата у «Вільній Думці», ми були дуже зворушені що і в далекій Батьківщині є люди, які признають Тата контрибуції як вірний син України. Хочемо Вам дуже подякувати. Мама особливо дуже вдячна за Ваш опис про Тата роботу  і висловлення співчуття.  Тато не раз згадував Ваш великий вклад праці на добро нашої Батьківщини і ми бажаємо Вам дальших успіхів у Вашій великій корисній праці. З великою пошаною до Вас, Марта Глуханич, Христина Харуцька і брат, Ярослав…».

Подружжя Марія та Мирослав Болюхи з сином Юрком

Згідно з інформаціями іншого полтавця, мого старшого друга Федора Павловича Габелка, помешкання якого у Мельборні я відвідав у серпні 2012 року, -  по закінченню Другої світової війни колишні українські військовики вважали за потрібне об’єднатись у військовій організації, яка б продовжувала нести ідею боротьби проти московсько-большевицького імперіалізму. 26 грудня 1952 року в Новому Ульмі, Західня Німеччина, відбувся установчий з’їзд колишніх військовиків совєцької армії, на якому було створено військову організацію під назвою Леґіон імені Симона Петлюри (далі - ЛСП). Після з’їзду почали творитись крайові організації ЛСП по всіх країнах світу, куди доля занесла нашого військовика. В члени ЛСП вступали військовики, які служили в інших державах: Польщі, Чехії й Румунії, а також учасники українських визвольних змагань 1917-21 років і члени останньої української військової формації, Української Повстанської Армії. Військовики різних колишніх військових формацій, об’єднані в ЛСП, поділяли визвольну ідею головного отамана і голови української держави Симона Петлюри, який писав: «Тільки кров, пролита в обороні великої ідеї, може зробити цю ідею рідною для народу, зрозумілою для нього, дорогою і святою остільки, що він не заспокоїться доти, доки не побачить її зреалізованою». Це й стало ґаслом Леґіону Симона Петлюри. Світова централя ЛСП почала видавати пресовий орган військово-політичної думки «Штурм». Перші заходи для створення ЛСП в Австралії зробив Л.Махорин, але в 1953 році головна управа ЛСП під головуванням Григоренка уповноважила І.Чумака очолити тимчасову крайову управу ЛСП з дорученням організувати Перший Крайовий З’їзд ЛСП. Членами тимчасової управи були: І.Чумак — голова, майор О.Гончаренко, сотник І.Гречко, І.Кириленко, С.Онішко. Контрольна комісія: д-р К.Чернецький — голова, М.Петрушевич, В.Сенчук. Суд честі - сотник Я.Коваль, С.Криволап, Т.Мироненко. З’їзд відбувся 26-27 грудня 1957 року в Мельборні з участю 47-ох делеґатів, які прибули з Аделаїди, Перту, Сіднею, Канберри, Ньюкастлю, Брізбану, Тасманії й Мельборну, та численних гостей від комбатантських і громадсько-політичних організацій. З’їзд благословив Архиепископ УАПЦ Сильвестер (професор Степан Гаєвський). На з’їзді обрано крайову управу ЛСП в такому складі: Я.Коваль  - голова, I.Шевченко, В.Найдьон, Ф.Миколаєнко, М.Тимошенко. Суд чести: І.Цегельник — голова, М.Меншун, О.Півень. Контрольна комісія: В.Стефанів - голова, В.Карюк, Безкоровайний. Оскільки ЛСП стояв на засадах української самостійної держави, до його членства стали приєднуватися члени молодшої ґенерації, народжені після Другої  світової війни, які підтримували ідеї Симона Петлюри, плекали українську вояцьку думку та підтримували засади українського демократичного руху. А.Кривченко очолював крайову управу ЛСП декілька каденцій. У складі управи перебували: Г.Дворцовий, Ф.Габелко, І.Гордієнко, С.Кіт, Т.Мироненко, М.Юрченко, М.Панченко, В.Поважук, Я.Гвоздецький, В.Цибульський та інші. В цей період крайова управа ЛСП була найбільш активна і її діяльність найрізноманітніша, зокрема в НПВ. Члени ЛСП були діяльні в різних акціях проти московського й большевицького імперіалізму. Сьомий Крайовий З’їзд ЛСП відбувся в Мельборні 17 серпня 1984 року і вибрав крайову управу ЛСП в такому складі: І.Чумак — голова, Г.Дворцовий О.Комар, Ф.Габелко, А.Онішко. Контрольна комісія: С.Шведченко, М.Ваксютенко. Пізніше відбулося об’єднання ЛСП з іншою групою ЛСП і було введено в членство крайової управи ЛСП наступних побратимів: Ф.Водяницького, Д.Любчика, Б.Григоровича та П.Гріна. Членами крайової управи автоматично були голови стейтових відділів ЛСП: О.Ніколаєнко (Перт), М.Ваксютенко (Аделаїда), В.Цибульський (Мельборн), Г.Дворцовий (Сідней), П.Грін (Канберра), М.Панченко (Брізбан). Капеляном до його смерти був о.В.Піндюра, потім — о.Н.Плічковський. У Тасманії осередок ЛСП організовував М.Меншун. Крайова управа ЛСП від 1986 року видавала журнал «Леґіонер». Редактором був уродженець Полтавщини Пилип Грін, членами редакційної колеґії — П.Вакуленко, І.Чумак, О.Лисенко, представниками — І.Чумак (Південна Австралія), Т.Мироненко (НПВ), О.Ніколаєнко (Західня Австралія), З.Стецюк (Вікторія). Журнал мав читачів в Австралії, США, Канаді й Англії, у часі написання статті (1988) число його авторів збільшувалося. ЛСП видав декілька англомовних брошур про Голод в Україні в 1932-33 роках. Члени ЛСП брали активну участь в українському суспільно- громадському й релігійному житті. Тут, мабуть, доречно коротко згадати серед інших полтавців, побратимів Якова Гвоздецького й Федора Габелка, - Пилипа Гордійовича Гріна (правдиве прізвище – Самофал), який народився на Полтавщині   27 листопада 1922 року та Сергія Опанасовича Онішка, що народився 23 вересня 1914 року у селі Підлужжя Кременчуцького повіту на Полтавщині. До речі, Пилип  Самофал (Грін)  в часі Другої світової війни був у складі Української дивізії «Галичина», а на чужині, у Сіднеї, вчителював у товаристві  «Рідна школа», організував там Український клуб та Спілку Української Молоді. Згодом наш земляк переїхав до Канберри, де працював архітектором, працював головним інженером  Австралійської військової академії, був другим з черги редактором часопису «Українець в Австралії», редактором журналів «Леґіонер» та «Громада». Очолював Українську громаду у Канберрі, був членом  товариства «Полтава», став автором книг «У блудному колі», «Бібліографія моєї журналістики». Якраз про Пилипа Гріна написали православний священик, залізничний технік, учитель, письменник, поет й громадський діяч, також учитель за освітою Сергій Онишко та Людмила Самарець у своїй книзі, що побачила світ в 2002 році в Австралії п.н. «Грін Пилип Гордійович. - Рідне слово з діаспори: Лірика, поезія, оповідання та дещо вибране».

Крайова органі­зація УРДП в Австралії складалася майже виключно із вихідців з підсовєцької України, переважно з Полтавщини, Сумщини та Чернігівщини. Спочатку цей осередок УРДП мав під своїми впливами молодечу органі­зацію – Об’єднання Демократичної Української Молоді. її домінуючі впливи поширювались також на Леґіон ім.С.Петлюри. На загал у цій політичній партії було чимало діячів куль­тури, освіти, мистецтва. На перших порах нейтральна у релігійних справах, вона згодом стала опиратися на організоване православ’я і прийня­ла «правішу» програму. УРДП нарахо­вувала серед чл. і прихильників 100-150 осіб; тепер близько - 50 членів. Головами крайового комітету УРДП в Австралії були: Микола Петрушевич (1950-51), Йосип Андрієвський (1951-52), Іван Кириленко (1952-56), Іван Гречко (1956-57), двічі  - І.Бринза (1957- 59, 1979-82), Анатолій Кордовський (1959-62), Кость Гіммельрайх (1962-65), Микола Юрченко (1965-71), двічі - Яків Гвоздецький (1971-73, 1984-87), Григорій Дворцовий (1974-79), Федір Габелко (від 1987). До діячів і прихильників УРДП також належали письмен­ники зіньківчанин Дмитро Нитченко, уродженець Пирятина Сергій Домазар, П.Ваку­ленко, В.Онуфрієнко, А.Квітко; мистець В.Цибульський; артист Ростислав Василенко; згаданий мною вище інженер і журналіст Пилип Ґрін; священики – кременчужанин Сергій Онішко й Іван Перелазний; Сергій Криволап, Терентій Мироненко, Федір Миколаєнко, Зосим Стецюк, Олександер Півень, Іван Чумак, Іван Головацький та ін. Між іншим, УРДП в Австралії видавала циклостилеві й друковані неперіодичні видання, редакторами яких були майже всі з походження полтавці - Федір Габелко, Пилип Грін та Яків Гвоздецький. Це були такі часописи - «Засадничі питання» (1953, ред.П.Богунець), «Бюлетень КК УРДП» (1966-77, ред. Федір Габелко), «Основа» (1966-75, ред. Федір Габелко), «Наше Слово» (1978, ред.Пилип Грін), «Український Демократ» (1979-81, ред.Яків Гвоздецький), «Леґіонер» (1987- 88, ред.Пилип Грін). Ця політична партія сприяла Фундації імені Івана Багряного. Між іншим, у 1997 році в Україні у видавництві «Смолоскип» вийшла велика книга «Українська Революційно-Демократична партія (УРДП-УДРП)» – збірник матеріалів і документів, яка має 850 сторінок великого формату й містить історію, дописи, фотографії за півсторічну діяльність УРДП-УДРП, ДОБРУС, СУЖЕРО, Леґіон ім. Симона Петлюри, ОДУМ, який ще й далі проводить корисну роботу з дітьми й молоддю, та інші братні організації. Збережені матеріали в архівах є до диспозиції дослідників та науковців.

Громадський діяч та дослідник Голодомору Петро Антонович Кардаш

Принагідно зазначу, що порівняно невелике полтавське містечко Лохвиця стало місцем народження двох визначних діячів УРДП – Якова Гвоздецького та Сергія Євсевського. Вони були майже ровесниками, народилися у нашому місті, тоді повітовому центрі Полтавської губернії, відповідно у 1911-ому та 1914-ому році. Яків Федорович Гвоздецький народився у Лохвиці 22 жовтня 1911 року. По закінченню Інституту шляхів сполучень (залізничний інститут)  він спеціалізувався на будівництві залізничних мостів, працюючи на дільниці колишніх етнічних українських теренів Курськ-Вороніж, що були в різний час приєднані до Московщини. У 1937 році, як і багато інших українських патріотичних інженерів, він був репресований большевицькою каральною машиною НКВС, засуджений до ув’язнення. В часі німецько-совєцької війни перебував у полоні, потім у таборах переміщених осіб Ді Пі в Німеччині, де й став активістом УРДП. До Австралії приїхав 26 вересня 1950 року.

Був одружений в Німеччині з Марією Еллманн, мав дітей - Петра, Соню, Катерину. Наш земляк був активним в українському  культурно-громадському, політичному і церковному житті. Очолював Крайову Управу Леґіону Симона Петлюри, 2 роки – був головою Крайової Управи УРДП, видавав квартальник «Демократ», вживав заходів для одержання візи нашій землячці, уродженці Полтавщини Оксані Мешко. В Балараті провадив українську школу, був секретарем Комітету оборони прав людини, який деякий час очолювали згадані мною вище Мирослав Болюх та Андрій Глуханич. Лохвичанин Яків Гвоздецький дописував до української преси, був жертовним на пресові, громадські й церковні потреби, належав до крайового керівництва цієї партії, а деякий час (1971-72) очолював тереновий провід УРДП. Протягом кількох років (1979-81) Яків Гвоздецький видавав на австралійських теренах циклостилевий журнал «Український Демократ». Помер наш земляк-лохвичанин  Яків Федорович Гвоздецький 22 грудня 1985 року у Мельборні.

Між іншим, нещаслива доля закинула до Австралії й пересічних уродженців нашого краю. Одним із таких був Григорій Ратушний із села Червона Слобідка, що тепер стерто з лиця землі внаслідок большевицьких експериментів та пізніших укрупнень колгоспів. Давненько мене відвідував уродженець села Червона Слобідка Іван Григорович Ратушний, що донедавна мешкав після смерті своєї дружини у сина Олексія в нашому райцентрі. Дядька Івана я пам’ятав з часів, коли ще був хлопцем, тоді – парубком. Він був трактористом й пересувався на старому мотоциклі з коляскою. Як він казав, приятелював з моїм, тепер вже також покійним батьком Іваном Івановичем Панченком, що тоді працював лісником у колгоспі «Перше травня», головою якого спочатку був уродженець тієї ж таки Червоної Слобідки Максим Явтухович Ющенко. Дядько Іван мав рідного брата, Григорія Григоровича Ратушного, 1921 р.н., який мешкав у місті Брізбені  за адресою: 9. Goleman Street, Graceville, BRISBANE, Qld  й помер у 1988 році. Григорій Ратушний так, як і Яків Гвоздецький, був одружений з німкенею, яка називалася Марією, дітей у них не було, його сусідом був австралієць Gorge Zeej.

Св.пам.Глуханич Андрій з родиною

Інших відомостей щодо Григорія Ратушного мені встановити, на жаль, поки що не вдалося. Його ж дружина Марія померла не так давно, у 2012 році. Іншим уродженцем нашого краю, якого доля закинула до далекої Австралії був Іван Сердюк, що побачив світ 3 грудня 1923 року у селі Івахники (Яхники). Він приїхав до Австралії приїхав 9 серпня 1948 року, мав сина, який називався Ранал Сердюк. Відомо, що перед початком війни Іван Сердюк закінчив десятилітку та один рік університету, в Австралії був членом Українського культурно-мистецького клубу, працював робітником, відтак машиніс­том та шофером на трамваях, у 1997-ому році переїхав з Сіднею до Брізбену.

О.Панченко та Андрій Глуханич, Мельборн, 2012 рік

Під час своїх відвідин Мельборну у серпні 2012 року, мені вдалося зробити кілька десятків світлин про життя й діяльність своїх земляків полтавців, однак родичів Якова Федоровича Гвоздецького, тоді розшукати не вдалося, хоча мої пошуки після цього не припинялись.

Зустріч полтавців різних поколінь в Австралії - св.пам.пан Федір Габелко та д-р О.Панченко (на світлині з права)

Пізніше, коли через руки лохвичан спочатку - Володимира Кривошеїна, а згодом - Івана Кащенка моя книга Українська Австраліана: Полтавщина, Галичина, Боснія»,  потрапила до київських родичів Якова Гвоздецького, - я отримав несподіваного й цікавого за змістом листа від внучки Якова Федоровича пані Алли, що має в заміжжі прізвище Полтавська, такого змісту: «Добрий день, шановний  Олександр Іванович. Пише Вам Полтавська Алла Олександрівна,  рідна онука Гвоздецького Якова Федоровича,  інформацію про якого ми знайшли у Вашій книзі «Українська Австраліана». Ми з сестрою вже  не один рік намагалися розшукати хоч якусь інфрмацію про нашого діда, батька нашої матері, робили запити до Німеччини, Червоного Хреста, але без результату. Дозвольте висловити Вам щиру подяку за Ваш труд, за те, що допомогаєте людям, в тому числі у пошуку рідних. В Україні у Якова Гвоздецького  теж було троє дітей.

Уродженець Лохвиці Яків Гвоздецький під студій в Інституті

Старший син вже помер, але моя мати та її молодша сестра ще живі. Нам дуже хотілось би узнати  більше про життя нашого батька-діда-прадіда, про його австралійську родину. Олександр Іванович, чи не могли би Ви допомогти знайти контакти його дітей? Можливо, це можна зробити через українську діаспору? Можливо Ви можете передати їм мої контакти. Я розмовляю англійською мовою. Будемо безмежно вдячні за будь-яку допомогу. Дуже сподіваюсь на Вашу відповідь. З повагою, Алла Полтавська адреса…  телефони…». Не забарився й наступний лист від внучки Якова Гвоздецького Алли Полтавської:  «Вітаю, пане Олександре! Як домовлялися, висилаю Вам декілька фотографій Якова, а також фото біля будинку, де він жив до війни, а після війни жила його дружина Ольга з дітьми. На цій фотографїї його син Пітер з дружиною, я, мій чоловік, а також Іван Кащенко, внучатий племінник Якова, який живе зараз в Лохвиці. Адреса цього будинку - вулиця Перемоги (може, зараз її переіменували), 36. Пару слів про першу родину Якова. Його перша дружина - Антоненко Ольга Олексіївна. У них було троє  дітей: Володимир (1932-2008); Євгенія, моя мати, (р.нар.1935) і Лідія, проживає в Росії (р.нар. 1938). Цікавий збіг: у Якова 3 дітей та 6 онуків - і в Україні, і в Австралії. Щиро дякую за Ваш труд. Сподіваюсь, що зустрінемось з Вами наступного року у Лохвиці. З повагою, Алла Полтавська…»

Копія диплому Я.Ф.Гвоздецького

І ось зовсім нещодавно, 21 серпня 2018 року, за рік після візиту до Лохвиці Пітера Гвоздецького, до нашого міста з Австралії завітали донька Якова Федоровича – Соня Гвоздецька зі своєю донькою Лоурен та з киянкою, іншою внучкою Я.Ф.Гвоздецького - Аллою Полтавською з її чоловіком Юрієм.

Федір Гвоздецький під час роботи на залізниці, - довоєнна світлина

Й знову: зустрічі, враження, спогади, переживання, емоції, фотографування…

При місці вічного спочинку подружжя Марії та Якова Гвоздецьких, - цвинтар Фокнер (Мельборн, 2012 рік)

…Раніше казали, що книга – це джерело знань. У випадку ж з історією повернення Якова Федоровича  Гвоздецького до своєї родини в Україні та до вужчої батьківщини  мої довголітні пошуки, дослідження та інформації з історії українського поселення в Австралії, й зрештою, моя книга «Українська Австраліана: Полтавщина, Галичина, Боснія», стали важливими джерелом інформації у цьому конкретному випадку. Прикро, що значна частина сучасних українців, як мовиться, з головою поринувши у швидкий й доступний світ соціальних мереж, - ще не до кінця усвідомлюють й оцінюють важливість інформацій, що може бути подана лише в книжках, часописах та листах.  

Поряд з колишнім будинком Гврздецьких у Лохвиці, з ліва до права - Соня Гвоздецька, О.Панченко, внучка Я.Ф.Гвоздецького пані Лоурен

Тішуся, що зібрані мною інформації про уродженця полтавського містечка Лохвиці член багрянівської УРДП та Леґіону імені Симона Петлюри Якова Федоровича Гвоздецького закінчилися успішними контактами та зустрічами австралійців зі своїми родичами в Україні, які саме із моєї книги дізнались про свого батька та діда у далекій Австралії, що був, як видно, непересічною особистістю – видатним журналістом, редактором й громадсько-політичним діячем, членом знаменитих формацій українців УРДП та ЛСП, про які детально написав вище у цьому своєму дописі.

Запис у домовій книзі помешкання Гвоздецьких

Олександр Панченко, - доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Біля погруддя Тарасові Шевченку у Лохвиці, - 21.08.2018 року

Автор допису О.Панченко поряд з пам'ятником Голові Директорії УНР Симону Петлюрі у Мельборні, 2012 рік

П.С. У цьому дописі використано світлини з книг  «Українці Австралії. Енциклопедичний Довідник»,  «Вільна думка» і Товариство Збереження Української Спадщини в Австралії, Сідней, 2001 рік; «Енциклопедія української діяспори». Том 4 (Австралія – Азія – Африка),  спонсор видання Наукове Товариство ім.Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, Київ-Нью-Йорк-Чікаґо-Мельборн, 1995); «Українці в Австралії. Матеріяли до історії поселення українців в Австралії». Накладом Союзу українських організації Австралії (СУОА), Наукове товариство ім.Шевченка в Австралії. Бібліотека Українознавства ч.15, Мельборн-Австралія, 1966; «Українці в Австралії», том ІІ, Союз українських організацій Австралії, Мельборн, 1998 рік; -  як також фотографії із Архіву Мирослава та Марії Болюхів, Збірки О.Панченка та архіву родини Якова Федоровича Гвоздецького. – О.Панченко

Теги:
2018-09-07 23:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар